Розділ II. Початок і хід повстання

Як відомо, повстання під керівництвом Спартака було розпочато групою рабів, з приватної гладіаторських школи в Капуі. Близько 200 рабів склали змову, яка була розкрита. Але 74 людини раптово напали на варту, виламали двері школи і вирвалися з міста, “запасшись захопленими кухонними ножами і рожнами”, вони сховалися на горі Везувій. Її вершина являла собою природне укріплення, в якому можна було відсидітися деякий час, до тієї пори, поки до загону не підійде підкріплення [6, с. 78; 11, с. 5].

До повсталих збігалися раби з округи і багатьох приваблювало те, що Спартак ділив награбоване порівну між усіма. Чисельність загону збільшувалася дуже швидко.

На початку військових дій замість списів повсталим служили загострені і обпалені на вогні кілки, якими можна завдавати шкоди майже такої ж, як залізом. “З прутів і шкур тварин вони зробили собі незвичайні щити, а з заліза в рабських майстернях і в'язницях, переплавивши його, вони зробили собі мечі та списи” [4, с. 136]. Надалі армія Спартака виробляла зброю власними силами, централізовано закуповуючи у торговців залізо і мідь. Однак протягом усієї війни повсталих переслідувала проблема озброєння [9, с. 35; 22, с. 233].

Повсталі вибрали трьох ватажків, першим з яких був фракієць Спартак, двоє інших Крікс і Еномай, вважається, були галльського або німецького походження. Спочатку Спартак змусив своїх сподвижників визнати себе як вождя і, поставлений на чолі строкатого різноплемінного зборища, не допускав ні найменшого натяку на анархію. Спартак дуже серйозно ставився до питання єдиноначальності. Однак Спартак не оголосив себе царем і залишався лише воєначальником, хоча і не відмовлявся від відзнак [4, с. 137-139].

У перший момент влада не надала значення цьому інциденту, тому що подібні випадки відбувалися в Італії часто. З Капуі проти Спартака був посланий невеликий загін під керівництвом Варінія Глабра, а потім Публія

Авлерія. Але їх війська складалися не з професійних воїнів, а з усіх випадкових людей, набраних поспішно і мимохідь. Адже римляни вважали виступ Спартака не справжньої війною, а простим розбійницьким набігом. Тому при зустрічі з рабами римські полководці були розбиті [3, с. 250-251; 8, с. 119].

У Варінія навіть коня відняв сам Спартак. В руки рабів потрапила справжня зброя. Влада Риму була занепокоєна і на Везувій вислали загін у три тисячі чоловік на чолі претора Гая Клодія. Не бажаючи витрачати сили на штурм, Клодій розташувався табором біля підніжжя гори в тому місці, де знаходився єдиний зручний спуск з вершини. Але повстанці перехитрили римлян. З лоз дикого винограду втікачі сплели канати, за допомогою яких спустилися по стрімких схилах гори і несподівано напали на Клодія. Римляни почали тікати, а їх табір дістався рабам [11, с. 58-59].

Це була перша велика перемога Спартака, за якою слідували і інші. Незабаром повстання охопило майже весь південь півострова: Кампанію, Луканію, можливо, і Апулію. Багато міст були захоплені і спустошені. Спартак не мав жодних ілюзій щодо наслідків захоплення міст, адже його армія не складалася з пов'язаних присягою солдатів, яких можна було закликати до дисципліни і повернути в стрій. З іншого боку, уникнути грабежів було неможливо, адже армія не мала ніякої економічної бази. Вона могла підтримувати своє існування тільки за рахунок насильницького вилучення матеріальних цінностей та продовольства. Тому Спартак намагався робити об'єктами нападів не стільки селянські поселення, скільки великі, багаті рабовласницькі господарства, які, в основному, концентрувалися на півдні.

Саллюстій розповідає про масове винищення рабовласників. Великі маєтки служили джерелами не тільки припасів, а й військової сили. Працюючі там раби, охоче приєднувалися до повсталих. Спартак всю свою енергію спрямував на організацію армії і на створення в ній дисципліни, вважав за краще скоріше позбутися частини своїх сил, ніж допустити її розкладання в розбійницьку зграю [4, с. 136-150].

Військо Спартака було вже близько сімдесяти тисяч людей. Раби виготовляли зброю, була організована кіннота. Постало питання, що ж робити далі? Можна сказати, що в цей період у Спартака був певний план: зібрати якомога більше рабів і вивести їх з Італії через Східні Альпи. Очевидно, Спартак розумів всі труднощі збройної боротьби з Римом і зупинився на самому реальному з усіх можливих планів. Опинившись поза Італією, раби б ставали вільними і могли повернутися у свої рідні місця [22, с. 233-234].

Отримуючи звістки про розграбовані маєтки, розорення Ноли, Нуцерії, Метапонта, знищення власності великих землевласників, римський уряд зрозумів всю ступінь небезпеки і рушив проти рабів військо обох консулів 72 р. до н. е.. Це були Люцій Геллій і Гней Корнелій Лентул.

Однак в цей час серед повсталих почалися розбіжності. Причини їх нам не відомі. Древні історики пояснювали їх тим, що в армії Спартака були раби з різних племен, це і фракійці, греки, галли, і германці. Моммзен свого часу приєднався до цієї точки зору, хоча вважав, що ще небезпечніше для руху, ніж племінна ворожнеча, була відсутність певного плану і мети [13, с. 238].

У радянській історіографії розбіжності між повсталими пояснювалися в першу чергу різнорідністю соціального складу та інтересів повсталих. Але все це лише припущення істориків як старих, так і нових. Як би там не було, нам відомо, що значна частина повсталих на чолі зі Спартаком попрямувала на північ Італії, з тим щоб, перейшовши Альпи, повернутися на свою батьківщину, в Галію і Фракію [8, с. 118].

Від цієї основної маси відкололися загони Крікса і Еномая, близько 30 тис., ці вожді, мабуть, хотіли залишитися в багатій Італії і навіть подумували про похід на Рим.

У 72 р. сенат вислав проти повсталих армії обох консулів. Одному з них вдалося в Апулії, біля гори Гаргано, розбити десятитисячний загін Крікса, причому сам Крікс загинув у бою. Доля Еномая нам точно не відома, ймовірно, він загинув при схожих обставинах (причому раніше, ніж Крікс). Спартак же продовжував переможно просуватися на північ Італії. Поблизу міста Мутін він здобув блискучу перемогу над колишнім в той час намісником Галлії [23, с. 338].

Цілком можливо, що у зв'язку з цими успіхами Спартак відмовився від початкового плану. І хоча після перемоги при Мутині дорога через Альпи лежала відкритою, він зі своїм військом повернув назад до Італії. Однак і цього разу причини зміни початкового плану походу, нам в точності не відомі.

Це був момент найвищих успіхів Спартака. Його армія виросла, як запевняють деякі стародавні автори, до 120 тис. чоловік. Всередині неї панувала досить сувора дисципліна: військова здобич ділилася порівну, за розпорядженням Спартака, в армії заборонялося вживання золота і срібла. Перемоги над добірними римськими легіонами, безсумнівно, надихали повсталих. Тим більше, що, коли Спартак після Мутін попрямував до Середньої Італії, йому вдалося в Піцене по черзі розбити армії обох консулів.

У Римі почалася справжня паніка. Мабуть, такого страху там не відчували з часів нашестя Ганнібала. Сенат наділив надзвичайними повноваженнями і направив на боротьбу проти Спартака відомого римського багатія Марка Ліцинія Красса, поставивши його на чолі шести легіонів.

Красс був змушений відразу ж вдатися до надзвичайних заходів. Справа в тому, що посланий їм в обхід військ Спартака великий загін вплутався всупереч його наказам в бій і зазнав відчутної поразки. Частина вояків врятувалася ганебною втечею, покидавши зброю. Тоді загін був підданий старовинному і жорстокому покаранню, так званої децимації. Весь загін був побудований, і кожен десятий воїн по фронту підданий страті на очах своїх товаришів. Але і ці рішучі заходи не дуже допомогли, і справи Красса спочатку йшли настільки невдало, що він сам просив сенат надіслати йому на допомогу прославлених полководців, а саме Лукулла і Помпея [25, с. 210-214].

Спартак тим часом, минаючи Рим, рухався знову в Південну Італію. Тепер у нього виник план переправи в Сицилію, де, як відомо, порівняно недавно також буяла “рабська війна” і де сам Спартак і його армія могли сподіватися на підтримку. Але переправа в Сицилію не вдалася, пірати, які обіцяли повстанцям переправити флот, не виконали своєї обіцянки, а плоти, побудовані самими рабами, розбило і розкидало бурею. Положення рабів ставало важким, тим більше що сюди підоспів зі своєю армією Красс, який прагнув замкнути їх на південному краю півострова. Для досягнення цієї мети Красс велів прорити глибокий рів через весь перешийок. Армія Спартака, таким чином, виявилася відрізаною.

Але тут знову проявилися в повному блиску військові таланти і винахідливість Спартака. В одну темну і бурхливу ніч, заповнивши якусь ділянку рову землею, хмизом, трупами коней і тілами вбитих римлян, він перевів через рів свою армію і попрямував в Брундізій, де з гавані було найлегше переправитися на Балканський півострів. У цей напружений момент серед повсталих знову почалися розбіжності. Від армії відколовся досить великий загін, який обрав своїми керівниками Ганніка і Каста. Однак, як і на початку повстання загін, що відколовся незабаром був розгромлений римлянами [2, с. 230-237].

На допомогу Крассу вже рухалися Лукулл і Помпей. Проте, Красс сам тепер прагнув до битви, щоб не ділити честі перемоги над Спартаком з іншими полководцями. Він шкодував про те, що просив сенат вислати їх на допомогу. Зі свого боку,проте, і Спартак теж волів помірятися силами з Крассом, поки не наспіло підкріплення [1, с. 167-215].

Тож, говорячи про початок повстання треба відзначити, що не зважаючи на розкриття змови близько сімдесяти повстанців все ж таки зуміли втекти і заховатися на Везувії. Завдяки вірі і злагодженим діям їм вдалося забезпечити себе зброєю і навіть завоювати прихильність мас, що згодом стали в їх ряди. На рахунок перебігу воєнних дій, то вони були досить вдалими, раби завдали поразки римській армії, яка висувалась сенатом. Проте не злагодженість дій в середині повстанців,відокремлення частини війська на чолі із Кріксом і Еномаєм, послабили сили армії Спартака, і цим неодмінно скористалася римська влада.