Козацько-шляхетський конфлікт

Козацько-шляхетське протистояння на Правобережній Україні закінчується тим, що польський сейм 1697 р. скасовує “дозвільну постанову щодо козацтва 1686 р., якою забороняє йому розміщатися в земських угіддях. Отже Самусь почав поступово втягатися у конфлікт з місцевою польською владою, який розпочався ще у 1688 р. і до того часу уособлювався з українського боку, головним чином, спротивом полковника С.Палія. Але поки існувала реальна турецько-татарська загроза оволодіти Правобережжям, верховна влада Речі Посполитої в особі короля закривала очі на претензії гетьманів і полковників Війська Запорозького щодо встановлення своєї влади в Україні. Тим паче, що одночасно з “свавільствами” правобережні козаки продовжували нищити татарські загони як на власній території, так і на ворожих землях. 17 жовтня 1696 р. Самусь повідомляв С.Палія про похід у Польщу 40-тисячної орди на чолі з кримським султаном і пропонував полковнику напасти на них в дорозі. Перед цим, у липні, наказний гетьман повідомляв своїх полковників, насамперед Палія, про смерть багатолітнього патрона правобережного Війська Запорозького - польського короля Яна ІІІ Собеського. У зв’язку з чим, козацтво почало хвилювалися щодо його наступника, адже, якби там не було, але саме завдяки цьому королю воно завдячувало своєму відновленню на землях Правобережної України (хоча, заради справедливості треба відзначити, що перед тим, у 60 - 70-х рр. 17 ст., Ян Собеський приклав багато зусиль для знищення тут козацького устрою).

Протягом довгого часу польська шляхта не могла вибрати собі нового зверхника, а тому Самусь все відкритіше починає спілкуватися з гетьманом Лівобережної України І.Мазепою. Він неодноразово звертається до нього з листами, що містили різнопланові відомості військово-політичного характеру. Раніше статус наказного гетьмана від імені короля не дозволяв Самусеві напряму листуватися з лівобережним гетьманом і він домовився з С.Палієм, щоб той передавав його повідомлення до фастівського полковника Мазепі. Таким чином правитель останній знав про те, що відбувається не лише на Правобережжі, але й у Польщі. Після того як польський сейм все ж таки спромігся обрати на королівський трон саксонського курфюрста Августа ІІ полковники правобережного Війська Запорізького на чолі з Самусем одразу ж запевнили його у своїй вірності як “найяснішого Антесесора”. Гетьман відправляє до Варшави посольство, яке б мало вирішити різні питання функціонування козацтва в межах українських воєводств Речі Посполитої. “Листи і посольство Вірності Твоєї перше до нас, приймаємо тим серцем панським, яке всім підданим у державі тим відкритим ласками і доброчинністю освідчити хочемо. Не потолкуєш Вірність твоя на особливу нашу прихильність, що послуги свої нам і Речі Посполитій зичливо і хвалебно при воєнних оказіях віддавати будеш… Уконтенування для молодців Війська Запорозького опираючись на звичай Речі Посполитої вже обчислене і до Львова спроваджені”, - писав Август ІІ до Самуся 21 серпня 1698 р. у відповідь на його посольство. Також новообраний король дякував за присланого полоненого турка й запевняв наказного гетьмана у “доброчинних наших респектах”.

Зважаючи на протиріччя між королівською владою і польським сеймом, рішення і накази короля не поспішали виконувати у віддалених українських воєводствах. Шляхта Брацлавщини скаржилась на те, що Самусь разом зі своїми козаками збирає у їхніх маєтностях прибутки, а тому вони просили центральну владу очистити їхнє воєводство від “ребеліянтів”. Відчуваючи натиск місцевої шляхти та військ регіментаря Б.Вільги, Самусь повідомляв 21 січня 1699 р. з Вінниці до І.Мазепи: “Прошу, щоб мені можна було із цього рубежу в ті сторони до Дніпра наближалися…адже пани поляки хочуть мене вигнати ”. Невдовзі так воно і сталося. Червневий сейм 1699 р. ухвалив постанову про знищення “козацької міліції” на Правобережній Україні. Виконуючи сеймове рішення на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко опанувало Немировим та Брацлавом (де розміщувалася полкова канцелярія А.Абазина), а також резиденцію наказного гетьмана Самуся - Вінницею. Туди увійшли 5 гусарських хоругв і 2 піхотні полки армії Речі Посполитої Саме тому частина вінницького козацького полку була змушена була передислокуватися на Київщину, в район Богуслава. Тут Самусь заснував Богуславський полк.

Ще перед вступом польських хоругв в Україну Самусь як наказний гетьман організував посольство до Варшави, яке мало домовлятися про “спокійне перебування” козацтва в “своїх осідлостях”. Однак козацькі посли на чолі з полковником З.Іскрою не були прийняті королем - їхні вимоги вислухала рада сенату. У розмові сенатори лише повторили зміст попередньої заборонної постанови й наголосили на тому, що старшині забороняється набирати до себе нових козаків. “У такий спосіб Річ Посполита платила козакам за участь в її обороні” - Оцінював поведінку коронної влади у 1699 р. польський історик Ю.Янчак. З свого боку зазначимо, що саме небажання політиків Речі Посполитої (а перед тим майже півстоліття точилася українсько-польська боротьба) визнати хоча б мінімальні політичні права за українським козацтвом знову штовхало останніх до боротьби проти польських владних структур. І хоча наступного року полк української кінноти з Правобережжя знову виступив на боці армії Августа ІІ під час облоги нею Риги, іскра, що була вкинута у бочку з порохом на сеймі 1699 р. невдовзі спалахнула величезним полум’ям - правобережне Військо Запорізьке очолюване наказним гетьманом Самусем відкинуло політику декламацій і компромісів й обернуло шаблі та мушкети проти своїх нещодавніх покровителів, які зі смертю короля Яна ІІІ Собеського відмовилися від своїх попередніх зобов’язань перед провідниками козацтва.

Друга Хмельниччина

Навесні 1702 р. у Фастові відбулася козацька рада, куди традиційно були запрошені представники інших станів українського суспільства – від православної шляхти (серед них одну з головних ролей відігравав Д.Братковський), міщан (поряд з іншими їх репрезентував межигірський війт Ю.Косовський), нижчого духовенства (клеванський священник з Волині Іван). Від козацької старшини на раді виступили наказний гетьман Самусь, полковники С.Палій, З.Іскра та А.Абазин. Були вирішені наступні питання: 1) не вступатися з Правобережжя без боротьби й проводити агітацію серед місцевого населення, щоб збирати сили для антипольського повстання; 2) захопити найсильнішу польську фортецю Біла Церква; 3) у ході повстання заявити про об’єднання з Лівобережною Україною й провести обєднавчу козацьку раду.

Безпосереднім поштовхом до збройного виступу стало те, що великий коронний обозний (очевидно не без дозволу самого короля) прислав до Богуслава свого представника й наказав “відібрати у нього Самуся військові клейноди, які після Могили йому в догляд вручені, як то: булаву, бунчук, печатку і п’ять гармат. Така неповага переповнила чашу терпіння козаків та їхнього гетьмана, який відмовився віддавати свої атрибути влади полякам. Не стерпівши образи, Самусь, як засвідчує джерело, “… тих присланих поляка і жидів до смерті побив, а потім до Корсуня: губернатора тамошнього і драгунію скільки було і жидів всіх смерті віддав же, також і в Лисянці то учинив”. Свої жорстокі дії по відношенню до місцевої польської шляхти й верхівки єврейського населення Самусь пояснював тим, що від місцевого українського люду постійно “чув відчай”, а тому мусив боротися за їхні права, які протягом багатьох десятиліть утискалися політичною й торговельно-економічною владою східних воєводств Речі Посполитої.

Гетьман Український

Образи й прагнення повсталого козацтва (до яких долучилася й частина патріотично налаштованої православної шляхти та дрібного духовенства) були викладені гетьманом Самусем у документі під назвою «Маніфест до білоцерківської громади» та ряді листів - до гетьмана І.Мазепи, представників лівобережної старшини та правобережного козацтва. Так, наприклад, у листі Самуся Івановича, “Гетьмана українського” (саме так він був підписаний) до козацької старшини Поділля від 7 вересня 1702 р. відзначалося: “…Цареві Московському і пану Гетьману Мазепі цілою душою присягнув … служити вірно на службі монаршій і регіментарській за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…”. Заява про підданство Петру І й І.Мазепі свідчила ні про що інше, як про бажання сполучити право- і лівобережну частини Українського гетьманату. Однак ні російський цар, ні його регіментар Мазепа не поспішали визнавати протекторат над правобережним козацтвом, з огляду на укладений “Вічний мир” між Польщею й Росією. Протягом серпня-вересня Самусь неодноразово писав і відсилав своїх представників до лівобережного гетьмана, прохаючи допомоги, але той відповідав, що без наказу російського монарха не може цього зробити. Мазепа хоча й хотів об’єднати Україну, але на той час сподівався це зробити іншим шляхом - за допомогою міжнародних домовленостей Петра І й Августа ІІ Сильного.

Розуміючи, що лівобережний уряд вагається щодо підтримки повстання, гетьман Самусь зібрав пятитисячне військо й вирішив самостійно атакувати Білу Церкву - 4 вересня він вже був біля її мурів. 12 вересня відбувся перший штурм, який завершився невдало, зважаючи на нестачу в козаків боєприпасів, озброєння та спеціальної техніки. Однак це не дуже засмутило Самуся, який вирішив досягти свого задуму мирним шляхом. Він звертається до білоцерківських міщан із закликом підтримати повстанців і перейти на їхній бік. “… Міщани не міщанами, через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них, бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути”, - вказував на причини свого збройного виступу Самусь. Якщо вся Україна від Дніпра до Дністра підніметься на “ляхів”, то вони швидко опиняться за давньою польсько-українською межею (“по р. Случ”) і скрізь запанують “вольності козацькі”, - агітував білоцерківців козацький провідник. Він вирішив більше не атакувати місто, тим самим даючи його міщанам та польському гарнізону певний час на роздуми. Залишивши декілька тисяч козаків біля стін Білої Церкви, Самусь разом з основними силами вирушає у напрямку Вінниччини для сполучення з брацлавським полковником А.Абазином (який перед тим відвоював Брацлав) і визволення від польської присутності подільських міст і містечок.

14 жовтня Самусь звернувся до великого коронного гетьман Є.Любомирського з листом, в якому говорив, що “вольностей згідно права нашого не маємо в Україні”, а вже 26 жовтня повстанці розгромили коронні війська та частини посполитого рушення Я.Потоцького й Д.Рушиця під Бердичевом. Протягом жовтня-листопада козацькі підрозділи Самуся, А.Абазина, С.Палія, М.Омельченка, З.Іскри оволоділи такими містами, як Вінниця, Немирів, Котельня, Бердичів, Бихов, Бар, Дунаєвці, Шаргород, Буша, Рашків, Калюс та інш.. Колишня столиця правобережних гетьманів Ю.Хмельницького, С.Куницького, А.Могили, Гришка містечко Немирів було атаковане з двох боків: самусеві козаки штурмували з півночі, абазинцеві - з півдня. Місцева залога боронилася три дні. Четвертого дня козаків підтримали міщани, які розпочали боротьбу з поляками в самому місті. Таким чином був опанований Немирів, звідки Самусь вивіз 12 гармат. Отже, зважаючи на попередні здобутки, козацька влада охопила протягом невеликого проміжку часу більшу частину Правобережжя - Київщину, Східне Поділля й навіть окремі райони Західної Волині та Галичини.

Такий стрімкий розвиток подій занепокоїв польського короля і змусив його видати універсал до Самуся й “усього козацького війська” з наказом не “узурпувати” Україну, перестати бунтувати й розійтися по домівкам. Окрім того пропонував направити українську войовничість проти спільного ворога - шведів, які на чолі з Карлом ХІІ Густавом увійшли до Польщі. Також Август ІІ Сильний обіцяв правобережному козацтву, що призначить спеціальних комісарів, які б вивчили (?) завдані йому “кривди”. Начебто король не був ознайомлений з політикою утисків козаччини і взагалі українського люду в попередні роки! Саме тому Самусь вже не довіряв своєму колишньому патрону, який перед тим наказав відібрати у нього гетьманські клейноди.

А як реагував на тогочасні події в Україні інший впливовий монарх - російський цар Петро І? У грудні 1702 р. він звертається з листом особисто до Самуся (якого називає “Самусь Іванов”) та С.Палія й пропонує їм звільнити завойовані правобережні міста на користь поляків, при цьому зовсім нічого не згадуючи про можливість своєї протекції над Правобережною Україною. На початку наступного року в листі до Августа ІІ Сильного цар писав: “Також що і не належало було нам, Великому Государю, до них, Самуся і Палія [писати], тому що вони піддані Вашої Королівської Величності і Речі Посполитої, про те наші, Великого Государя грамоти послали, щоб вони від цього злого бажання перестали”. Отже, сподівання Самуся на підтримку російського монарха і втягнення Москви до українсько-польського конфлікту не справдилися.

Завоювання Білої Церкви

Хоча віра повстанців і їхнього керівництва в “доброго православного царя” танула на очах, вони не збиралися відступатися від своїх задумів. Облога Білої Церкви, яка тривала з 2 вересня, завершилася капітуляцією польської залоги перед десятитисячним козацьким військом 10 листопада. До рук гетьмана Самуся і його прибічників потрапили великі трофеї: 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6 тис. великих і 10 тис. малих ядер, кількасот гранат, свинець, різна військова зброя, амуніція, припаси тощо. Того ж дня Самусь відсилає листа до І.Мазепи з повідомленням про взяття польської фортеці “українською зброєю” й пропонує останньому направити до Білої Церкви “якусь знатну надійну людину” на посаду коменданта та “людей з сотню - другу, які б перебували в місті на правах залоги”. У цій справі лівобережний гетьман 20 листопада звертається за дозволом до Петра І, але натомість не отримує від царя ніякої відповіді.

Взяття Білої Церкви козацькими військами стало кульмінацією у розгортанні повстання на Правобережній Україні. Вже на початку наступного, 1703 р., сюди вступає пятнадцятитисячна коронна армія на чолі з польним гетьманом А.Синявським. Він відвойовує в Самуся Бар, Хмільник, Немирів і починає підготовку до штурму Білої Церкви. Правобережний гетьман знову (вже вкотре!) звертається за військовою допомогою до Мазепи, але не одержує її в повному обсязі - лівобережний правитель надіслав лише незначну кількість боєприпасів та грошей.

Зібравши розрізнені козацькі загони, Самусь вирішив дати бій польським хоругвам під Старокостянтиновим. Але більш чисельні сили противника під керівництвом Й.Потоцького та Я.Вишневецького розгромили повстанців, які втратили вбитими й пораненими близько півтори тисячі чоловік. За свідченнями сучасників, після цієї битви Самусь “в силі своїй став слабий”. У січні-лютому 1703 р. козацький устрій на подільських землях був повністю розгромлений. Самусь разом з уцілілими підрозділами відходить до Білої Церкви, де разом з С.Палієм вирішує боротися до останнього. “Старшину бунтівників у більшій частині страчено, тільки Самуся не можемо дістати”, - повідомляли у квітні того ж року польські воєначальники. У цей час гетьман та правобережні полковники укріплювали Білу Церкву, Богуслав, Фастів і Корсунь.

Розуміючи, що в цих старовинних козацьких містах повстанців буде перемогти важче, владні структури Речі Посполитої знову вдалися до дипломатичних заходів. Ще 12 січня Август ІІ Сильний звертається до Петра І з проханням заборонити лівобережним козакам переходити на Правобережжя для допомоги Самусю (а такі випадки були непоодинокими), а також карати тих, хто вже взяв участь у повстанні. Російський цар відразу ж реагує на це звернення короля і 25 лютого відсилає до правобережної козацької старшини лист, в якому, зокрема, говорилося: “… а тобі, кінному Охотницькому Полковникові (Палію. - Т.Ч.) і кінному Охотницькому Полковнику Самусю Іванову, якщо б і кривда яка з боку Його Королівської Величності від кого була, і про те довелося бити чолом Його Королівській Величності, і ті б всі противності заспокоєні були добрим охороненням заспокоєнням всенародним…, а від початого свого противного на сторону Королівської Величності наміри перестали ”.

Крім того, між Польщею та Росією розпочинається переговорний процес, метою якого було укладання військово-політичного союзу. Поряд з повстанням на Правобережній Україні, причиною початку цих переговорів стало вторгнення до Речі Посполитої шведських військ Карла ХІІ Густава, який мав далекосяжні плани щодо утвердження свого впливу в цьому регіоні Європи. 30 серпня 1704 р. польські та російські дипломати уклали т. зв. Нарвський трактат, згідно якого “українське замішання” й “узурпація” влади козацькою старшиною мали бути придушені спільними зусиллями обох сторін, а цар отримує право ввести свої війська на Правобережжя.

Обєднання України

1 січня 1704 р., Самусь спільно з 15 старшинами вирушив на Лівобережжя для зустрічі з І.Мазепою. Метою цього “посольства” була передача Самусем лівобережному регіментареві своїх клейнодів, а отже, такою дією було б визнано єдиного гетьмана з “обох боків Дніпра”. Також “тогобічні” полковники хотіли просити Мазепу про гетьманські універсали для їхніх полків на Правобережжі. Спочатку Самусь побував у Переяславі, де мав зустріч з місцевим полковником І.Мировичем. Потому він рушив у напрямку Батурина й на деякий час зупинився в Ніжині. Саме тут його застав присланий Мазепою осавул з наказом гетьмана залишити привезені клейноди в Ніжині або забрати їх назад. Лівобережний гетьман відмовився їх взяти з огляду на те, що вони були надані польським королем і їхнє прийняття означало б порушення умов російсько-польського «Вічного миру». Таким чином, Самусю нічого не залишалося, як повернутися на Правобережжя.

Але невдовзі проблема об’єднання України під єдиною гетьманською булавою вирішилася зовсім іншим шляхом. У зв’язку з шведською загрозою, Август ІІ Сильний запросив Петра І надати йому посильну військову допомогу. Російський монарх у свою чергу наказав правителю лівобережного Українського гетьманату вирушити на Правобережну Україну для об’єднання з польськими військами. У травні 1704 р. здійснилася давня мрія І.Мазепи та Самуся про злучення “обох боків Дніпра” - лівобережні козацькі полки вступили на Правобережжя. Вже в 20-х числах травня Самусь разом з С.Палієм та З.Іскрою приєднався до підрозділів Мазепи. 15 червня в таборі поблизу Паволочі Самусь передав тепер вже “обобічному” гетьману свої клейноди - булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство. Цю подію занотував у своєму літописі гадяцький полковник Г.Грабянка.

І.Мазепа залишив Самуся на посаді полковника Богуславського полку, а також наказав йому виділити дві сотні досвідчених вояків, які б увійшли до складу гарнізону Білоцерківської фортеці. У червні 1705 р. розпочалася нова бойова операція лівобережного козацького війська. За наказом Петра І 40-тисячна армія під керівництвом І.Мазепи рушила в напрямку Львова. У цьому поході брали участь і богуславські козаки на чолі з Самусем. Досягнувши кордонів Белзького воєводства, гетьманський уряд тим самим поширив свою владу на всю територію Правобережної України. І хоча польські урядовці виступали проти цього, до кінця липня 1708 р. (цього місяця гетьман разом з військом покинув терени Правобережжя) тут під захистом І.Мазепи урядувала місцева козацька старшина. До існуючих Корсунського, Білоцерківського, Богуславського і Брацлавського полків приєдналися відроджені Уманський, Чигиринський та Могилівський.

Полковник Самусь продовжував боротьбу зі шляхтою, а тому поляки неодноразово вимагали передачі їм тієї території України, яка, згідно договору 1686 р., відійшла до Речі Посполитої. Звертаючись до Петра І, вони в лютому та липні 1707 р. пропонували йому арештувати Самуся, як це було зроблено раніше з С.Палієм. І хоча тоді російський уряд не прислухався до порад своїх союзників, він все-таки пішов на цей крок трохи згодом і вже за зовсім інших політичних обставин. Натомість Самусь залишався на чолі свого полку і протягом 1708 - першої половини 1711 рр., захищаючи “права і привілеї” населення Богуславщини. На жаль, з огляду на відсутність повноцінних джерел, не маємо більш повної інформації про цей період його життя та діяльності. Знаємо лише, що він підтримав прихід на Правобережжя наступника Мазепи гетьмана П.Орлика й розповсюджував серед українського населення його «закличні» універсали.

Самусь та Пилип Орлик

У березні 1711 р., відразу ж після переходу козацькими військами Орлика Дністра, полковник Самусь посилає до Орлика своїх представників, а згодом приєднується до нього з усім складом полку під Білою Церквою. Невдалі штурми колись завойованої Самусем правобережної фортеці, яка тепер знову опинилася в руках поляків, спричинили відхід П.Орлика до Бендер. Полковник Самусь не захотів покидати України й у квітні 1711 р. обороняв Богуслав від більш чисельних сил командувача російських військ М.Голіцина, що діяв на Правобережжі спільно з підрозділами польного гетьмана А.Синявського. Під час довготривалого й жорстокого бою росіяни змогли оточити козацькі полки й полонити Самуся з сином, а також брата К.Гордієнка й майже всю старшину Богуславського й Корсунського полків. Очевидець того бою засвідчував, що, незважаючи на втрату керівництва, українці й далі мужньо оборонялися - зброю до рук брали навіть старі та діти.