Куницький, Степан - 1683-1684

24 серпня того ж року польський монарх призначив Степана Куніцького гетьманом правобережного Війська Запорозького. Наприкінці 1683 р. 5-тисячне військо наказного гетьмана здійснює похід через молдавські землі в буджацькі та білгородські степи. Козаки звільнили майже все Правобережжя від турків та нанесли поразку татарам, але на початку 1684 року самі були розбиті у Молдові.

Куницький із козацькою кіннотою на початку січня 1684 року перейшов Дністер та планував по лівому березі ріки утворити оборонну лінію від татарів. У переписці із каштеляном Потоцьким він дякував за надіслану йому гетьманську булаву та вимагав плату для війська за похід. Начебто він отримав від польського уряду 100 тисяч злотих, але розділив цю суму не між усим військом, а лише серед найближчого оточення. Також гетьман висував у листуванні до польського короля політичні вимоги щодо збільшення козацької автономії.

Невдоволені діями гетьмана, які призвели до загибелі значної кількості людей, козаки на раді під Могилевом (початок березня 1684 р.) переобрали свого керівника й поставили на гетьманство полковника А.Могилу, а самого Куніцького вбили, коли він, перевдягнувшись у чернечий одяг, намагався втікти з місця проведення ради. У Молдові також збереглася легенда про те, що Куницький загинув у нерівному бою із татарами, перед тим вбивши хана. Описи смерті Куніцького від рук козаків наводяться в літописах Самовидця, Григорія Граб’янки і Самуїла Величко. Правда, невідомо, якими джерелами при цьому користувалися їх автори. Взагалі, Куніцький - один з найменш згадуваних козацьких гетьманів. Але, що цікаво, згадку про нього ми знаходимо у наших сусідів, у Молдавії. У 1844 році, за два роки до видання Осипом Бодянським «Истории Русов», в газеті «ОДЕССКИЙ ВЕСТНИК» №32 була надрукована невелика розповідь молдавського письменника Болеслава Хиждеу «Гетьман Куніцький. Молдавське віддання з літопису Василя Баїнського». З цієї розповіді виходить, що Куніцький загинув зовсім не так, як повідомляють нас козацькі літописці.

Дійсно, ось що пише Хиждеу: «У 1684 році козацький гетьман Куніцький ввійшов до Молдавії, аби звільнити її від турецького полону і затвердити на її престолі господарем Стефана Петрічейки. Обдурений в сприяні молдаван, переслідуваний сильним військом хана татарського, він втік в буджакскі степи, аби через Дністер добратися швидше до Польщі. З п'яти тисяч козаків, приведених Куніцьким, залишилося лише сімсот легінів. На березі ріки Ялпуха розташувався цей уламок славної козацької сили святкувати Пасху». На наступний ранок, не встигли ще толком козаки розкрити очі, як побачили в степу чорну хмару. Це десятитисячна татарська орда на чолі з ханським сином наближалася до них. Ну і що ж Куніцький? «Ей, братики-молодці! - сказав своїм Куніцький, - непереливки нам! Незваних гостей проводжають вогнем і мечем. Не осоромимо крові козацької, не осоромимо нашої слави лицарської. Краще гнити в сирій землі, та жити в пам'яті людей, чим піти в ясак, та служити бусурманам рабством єгипетським!»

Як зрозумів читач, розповідь Хиждеу не історичний, а художній твір, заснований на конкретному історичному факті. Далі слідує красива легенда про те, що ханський син погодився відпустити козаків з миром, але за умови, що у випущеному ним в небо соколові буде стільки ран, скільки козаків в Куніцького. Козаки погоджуються, але коли розвіюється дим від пострілів, татари бачать, що сімсот козацьких куль пробили не білого сокола, а серце їх хана. У ту ж мить десять тисяч татарських шабель обрушуються на козацькі голови. «Так загинув в Буджаці славний козацький гетьман Куніцький разом зі своїм славним лицарством, - укладає Хиждеу свою розповідь. - Вічна пам'ять героєві, що прагнув звільнити Молдавію від іга турецького!»

Як же виникло це виддання, і ким був автор розповіді? Відомо, що Василь Баїнський, «родич молдавського господи Стефана Петрічейку», якому Хиждеу приписує роль літописця, не залишив після себе якого-небудь літопису, але сам Болеслав Хиждеу був прямим нащадком молдавського господаря. Його прапрадід Стефан Хиждеу був одружений на рідній сестрі Стефана Петрічейку, і після його загибелі в 1673 році Стефан Петрічейку усиновив своїх племінників. З тих пір цей рід носив подвійне прізвище - Петрічейку- Хиждеу. Вочевидь, що в сім'ї Хиждеу збереглися родинні віддання, що беруть начало від подій тих років.

Хиждеу було відоме, що існує інша, викладена вище, версія загибелі Куніцького, оскільки в кінці розповіді він по суті справи коментує описувані події і дає примітну оцінку цьому переданню, що свідчить про те, що «Куніцький вбитий татарами, а не своїми ж козаками, як це затверджують деякі друкарські джерела». Як же сталося, що Граб’янко, Величко і автор «Истории Русов» використовували в своїх літописах невірну версію загибелі Куніцького? Відповідь, як не дивно, міститься в тій же «Истории Русов». У передмові до неї автор звертає увагу на наступне: «Історики Польські і Литовські, справедливо підозрювані в баснословстві та самохвальстві, описуючи діяння народу Руського, нібито в підданстві у Поляків що був, затьмарювали всемірно великі подвиги їх на користь спільної вітчизни своєї та Польщі». Прикладом такого «баснословства» може служити хоч би вже згадувана легенда про спалювання Наливайка в мідному бику, легенда була вигадана польськими істориками з бажання помститися козацькому героєві навіть після його смерті.

Своїй розповіді Болеслав Хиждеу передував епіграфом з української народної пісні «Слава наша козацька хай марно не гине!» Хотілося б, аби ці слова збулися, нарешті, повною мірою і відносно славного козацького гетьмана Степана Куніцького.

Військова кампанія гетьмана С. Куніцького, що відбулася взимку 1683—1684 рр., набула великого розголосу в багатьох країнах і увійшла до світової історії. Цей похід відбувався у руслі політики християнських монархів Європи з оборони від експансіоністських намірів Османської імперії. Перемігши турецьке військо візира Кари- Мустафи під Віднем у 1683 р., польський король Ян III Собеський та австрійський імператор Леопольд I за моральної та матеріальної підтримки Римського папи Інокентія ХI за допомогою українського козацтва перейшли у фронтальний наступ на позиції турків у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі.

Могила, Андрій - 1684-1689

У січні 1684 року Могила oчолив заколот проти гетьмана Куницького, і був проголошений гетьманом після вбивства свого попередника у березні 1684 року. За іншою версію у січні 1684 року на козацькій раді, яка відбулася у місті Могилеві на Дністрі, Могилу обрали гетьманом Війська Запорозького від імені «його королівської милості» Речі Посполитої. 30 січня це рішення затвердив король Ян III Собеський.

З 1684 року козацтво Правобережної України розглядалося як важливий чинник у планах антиосманської Священної ліги. Могила проводив переговори зі Святим Престолом щодо участі козаків у цій антитурецькій коаліції (лист до папи Інокентія IX від 8 травня 1684).

У травні того ж року загін Могили був розбитий татарами коло Кам'янця у бою під Студеницею. Ян III Собеський намагався остаточно перекрити шляхи постачання турками Кам'янецької фортеці. На військовій нараді було вирішено переправитися через Дністер і відвоювати «ключ Поділля» — м. Язловець. Гетьман Могила попрямував до південно-східних рубежів України. Керувати в Немирові він залишив димерського полковника Мирона. Підрозділи Могили з'єдналися з королівськими військами наприкінці серпня й стали табором біля с. Малинів неподалік від Жванця. Згодом козацькі полки вміло обороняли переправу через Дністер. Загальні підсумки кампанії, однак, були невтішними. Після того, як вода знесла невдало побудований поляками міст, козаки повернулися до Немирова.

В подальшому козацьке військо Могили неодноразово брало участь у боях з турками на Поділлі. Гетьман регулярно висилає королеві полонених, у грудні його козаки відзначаються в битві з «ворогом християнства» під Цецорою коли влітку 1686 року Могила допомагав війську Речі Посполитої оволодіти містом Яссами. Могила очолював козаків під час штурмів 1686 та 1687 років зайнятого турками міста Кам'янець-Подільський.

Могилі було дозволено набирати полковників не з шляхетського стану, як було досі, а серед козацької старшини. Відразу по цьому на Правобережжі відродилося 4 козацьких полки - Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Вінницький (Кальницький) та Корсунський. Для гетьманської резиденції Могила обрав місто Немирів на Вінниччині. Влітку 1687 року призначив наказним гетьманом полковника М. Булигу. Під час гетьманування Могили у 1686, 1687, 1689 роках за дорученням польського уряду складалися козацькі компути (списки, реєстри).

Могила зустрічався та активно листувався з королем Речі Посполитої Яном ІІІ Собеським, Кримським ханством, Калмицькою ордою, Молдавським та Волоськими князівствами, а також Запорозькою Січчю. Польський король вручив Могилі булаву, хоругву, литаври та печатку «з гербом старожитнім України» - зображенням козака з мушкетом. Проблема титулування Могилу як гетьмана «обох сторін Дніпра», а не тільки правобережного Війська Запорозького була одним з проблемних питань російсько-польських переговорів щодо укладення та впровадження у життя Вічного миру 1686 року.

Андрій Могила вмер власною смертю (за іншою версію вбитий підлеглими йому козаками, незадоволеними розподілом королівської платні) на початку 1689 року та похований в Межигірському Спасо-Преображенському монастирі під Києвом.

У селі Малий Букрин (Київщина) на старовинному кладовищі й до цього часу зберігся козацький хрест другої половини XVIII століття з написом «Андрій Андрійович Могила».

Могила мав рідного брата Якима, дружину лубенську козачку Парасковію Мозирю та сина, який після смерті батька служив при королівському дворі Яна ІІІ Собеського.

 

Самченко, Акім – 1685

Наказний гетьман

Треба відзначити, що полк Самуся протягом 1686-1699 рр. брав участь у більшості військових операцій армії Речі Посполитої проти Османської імперії та залежного від неї Кримського ханства. Так саме завдяки самусевим козакам королівський комісар С.Дружкевич у вересні 1691 р. оволодів міцно укріпленою турецькою фортецею Сороки. У 1692 р. 700 кіннотників та у 1693 р. 400 піхотинців на чолі з Самусем знову допомагали полякам утримати цей важливий оборонний пункт на території Молдавського князівства. У 1691 р. козаки Самуся самостійно ходили на Білгород, взяли у “турків возів 50 і самих турків немало”. А в 1694 р. Самусь з козаками “під Сорокою залишається, ходив на села гетьмана ханського (Стецика. - Т.Ч.) і зруйнувавши їх, тим значну користь приніс” – повідомляв польського короля його секретар Д.Вільчек. У червні 1695 р. правобережні полки на чолі з Самусем здійснили похід на Дубосари, під час якого зруйнували турецьку фортецю і захопили значні трофеї.

Надійність і безвідмовність полковника Самуся у військових справах спонукає Яна ІІІ Собеського призначити його гетьманом Війська Запорозького на Правобережній Україні. Очевидно, що це сталося на початку 1693 р., адже 27 лютого він повертався із зустрічі з королем, на якій, мабуть, і був затверджений наказним гетьманом.

Тактика на співпрацю з урядом Речі Посполитої проти турок і татар забезпечує відносну оборону населення Правобережжя від наїздів ординців, а також дає змогу Cамусеві значно поповнювати полкову скарбницю. Адже майже кожен бойовий виїзд козаків оплачувався польською владою. Про це дуже красномовно свідчить «Щоденник військових видатків С.Яблоновського в 1693-1696 рр.», відшуканий нами в одному з архівосховищ Польщі. Протягом 1693 р. Самусь чотири рази їздив до великого коронного гетьмана за “уконтенуванням” своїх козаків.

Окрім того, козаки Самусевого полку отримували гроші за привезених полонених татар і турків (16.IV - три татарина; 9.VIII - один; 29.ІХ - один; 14.Х - два), за перемогу над татарськими загонами (5.ІХ) та за відомості військового характеру й доставку листів (9.VI; 16.VI; 1.VII; 20.VII; 19.IX; 5.XII). Всього у 1693 р. коронний гетьман оплатив козакам Вінницького полку 5 372 таляри. У січні того ж року С.Яблоновський наказував Самусеві, щоб той переманював до себе козаків Палія з метою ослабити “свавільний” полк. Однак Самусь не поспішав з виконанням цього наказу, хоча у березні наступного року був змушений взяти участь у поході регіментаря Б.Вільги проти фастівського полковника.

Таким чином, протягом 1694 р. козаки Вінницького полку отримали 2 043 таляри. У тому ж році півтисячі кіннотників з полку Самуся було внесено до реєстрових списків, які нараховували 2 000 козаків, що перебували на утриманні Речі Посполитої. Згідно щоденникових відомостей, початок 1695 р. відзначився тим, що “від Самуся гетьмана сотник з 12 козаками привели 2 татар під Кам’янцем взятих”. Вони були винагороджені 437 тал. З 9 до 13 серпня з відомостями від наказного гетьмана Правобережної України у С.Яблоновського перебував сотник Рубан з сімома козаками. 5 вересня за платою приїжджав ще один сотник Самуся на ім’я Максим. А наприкінці року, 30 грудня, його козаки відзначилися тим, що привели до коронного гетьмана трьох полонених турків. За 1695 р. з скарбниці С.Яблоновського козакам було виплачено 1 819 тал.

Окрім того, у квітні 1695 р. сенатська комісія Речі Посполитої прийняла рішення виплатити правобережному Війську Запорозькому 27858 злотих. Це було здійснено 10 жовтня того ж року згідно «Плати і барви Війську Козацькому, яке прийшло з поля в 1696 р.» для 2 050 козаків. Цей документ засвідчив, що наказному гетьману Самусю особисто видали грошей і сукна на суму 1 000 злотих, його полковнику - 300, полковому осавулу - 40, хорунжому, писарю, судді та п’яти сотникам - по 30, чотирьом сотенним хорунжим - по 15, обозному - 30, довбушеві, двом трубачам і двом пушкарям - по 15. Всього на 479 козаків (окрім перерахованої старшини) було видано 5 748 злотих. Отже, кожен “рядовий” отримав по 12 злотих на руки. Разом з оцінкою виданого “сукна”, “атласу”, “паклаку” на козацький одяг загальна сума отриманих полками Самуся грошей становила 9 041 злотих.

Ймовірно, що у 1695 р. був складений ще один реєстр козацького війська загальною кількістю 2 000 осіб, де кінний полк “Самуся гетьмана наказного” нараховував 600 козаків. Тут слід підкреслити, що складені наприкінці 80-х - середині 90-х років 17 ст. реєстри (компути) не охоплювали всієї маси козацтва правобережної частини Українського гетьманату. Так, якщо, наприклад, згідно з компутовими та оплатними списками 1694-1695 рр. до полку гетьмана Самуся входило від 500 до 600 козаків, то насправді його полк складався з двох тисяч, а то й більше чоловік. Одним з підтверджень цьому була секретна інформація оголошена сенатській комісії у квітні 1695 р.

Протягом 1696 р. Самусь лише чотири рази посилав своїх старшин і козаків до коронного гетьмана Яблоновського. В одному випадку, 24 березня, “брат Самуся гетьмана приїхав від Війська Запорізького в справах”, в другому - “козаки Самуся привели язика (26.IV), в третьому - “козак від Самуся прибув з листами” (10.VІ), в четвертому - 13 листопада сотник Самуся і бунчужний отримали певну суму талярів. У цьому році наказний гетьман Самусь отримав від Яблоновського всього 827 тал. Протягом 1693-1696 рр., майже кожен рік, гетьман Самусь висилає козацькі делегації до польського короля, а інколи (у 1693 та 1694 рр.) особисто зустрічається з Яном ІІІ Собеським. Під час цих зустрічей обговорювалися різні проблеми функціонування козацьких інститутів на Правобережній Україні - представники гетьманської адміністрації вимагали від польської влади відновлення традиційних “прав і привілеїв”.

Самуся постійно непокоїла думка щодо відновлення гетьманської влади на Брацлавщині та організацію там козацького устрою. У 1696 р. він робить чергову спробу утвердитися в цьому регіоні України, розгромивши маєтки вінницького старости К.Лещинського в околицях Вінниці. За рік перед тим Самусь намагався укріпитися в Немирові та Шаргороді. 20 лютого 1696 р. С.Яблоновський видав універсал до наказного гетьмана Самуся про те, щоб той вивів з маєтностей луцького єпископа Жабокрицького своїх козаків і заборонив їм у майбутньому займати ці землі.