Наступ білогвардійських військ в Україні розгортався у двох напрямках: північному – на Київ, та південному – на Одесу
Так, західні українці, на чолі з командуючим УГА генералом М.Тарнавським, вважали за доцільне розпочати звільнення України з походу на Одесу. На їхню думку, вихід до чорноморського узбережжя відкрив би можливості встановити зв’язки з Антантою і, заручившись її підтримкою, потім рухатися на Київ, аби звільнити його від більшовиків. Керівництво УНР на чолі з С.Петлюрою наполягало на негайному наступі всіма силами на Київ, оскільки він мав стратегічне значення у боротьбі за Україну. Окрім того С.Петлюра з недовірою ставився до співпраці з Антантою через те, що вона підтримувала білогвардійців.
Зрештою обидві сторони досягли компромісу: наступати одночасно на Одесу і на Київ. Це було найгірше, що можна було зробити у тій ситуації, бо сили українських армій розпорошувалися. Невдалим було і перегрупування об’єднаних збройних сил України. С.Петлюра доручив галичанам брати Київ, а військам УНР йти на Одесу. Тобто кожна із сторін мала діяти за планом своїх опонентів. 30 серпня більшовики залишили Київ і до столиці вступили частини УГА. Але наступного дня у місто вдерлася кавалерія білогвардійців і захопила значну його частину.
Командування УГА намагалося порозумітися з денікінцями, маючи на меті створити з ними спільний фронт проти більшовиків. Зрештою, галичани підписали угоду, за якою українські війська залишили столицю і відійшли на лінію Ігнатівка-Васильків.
Більш вдало на початку розгорталися події на одеському напрямку, де діяли війська УНР під командуванням О.Удовиченка. Наприкінці серпня вони розгромили більшовицькі частини і успішно просувалися на Одесу. Але згодом, їх поступ почав згасати через нестачу зброї та військового спорядження.
На Одесу просувалися і денікінці. Для С.Петлюри стало очевидним, що уникнути воєнних дій проти білогвардійців не вдається. Проте, воювати одночасно з більшовиками і денікінцями для виснаженої та погано забезпеченої армії УНР було вкрай небезпечно. Тому С.Петлюра у вересні 1919 р. уклав договір з Н.Махно про спільну боротьбу проти армії А.Денікіна.
102. Збройні сили Півдня Росії. Деніківщина. Збройні Сили Півдня Росії (ЗСПР) (рос.) — оперативно-стратегічне з'єднання білих військ на територіїЛівобережної України, Північного Кавказу, Криму, Нижнього Поволжя, яке існувало з 8 січня 1919 по 4 квітня 1920. ЗСПР були утворені 8 січня 1919 року в результаті об'єднання Добровольчої армії та армії Всевеликого Війська Донського для спільної боротьби проти більшовиків. Частини Добровольчої армії, як складової ЗСПР комплектувалися головним чином з колишніх офіцерів царської армії та інтелігенції. До складу ЗСПР, окрім Добровольчої армії, входили також Донбаська та Кавказька армії, в основі котрих були переважно донські та кубанські козаки У 1919 р. ЗСПР являло собою чисельний, але неоднорідний контингент. Найбоєздатнішими частинами були «іменні» дивізії та відновлені регулярні частини колишньої російської армії. Протягом січня-серпня 1919 р. частини військ А.І. Денікіна, зламали опір Червоної Армії, й оволоділи значною частиною українських земель. На території, окупованій Добровольчою армією, було встановлено воєнну диктатуру, яку очолював головнокомандувач А.І. Денікін. Державне та військове керівництво УНР не відкидало ідеї про співпрацю з ЗСПР з метою спільної боротьби проти більшовиків. Одначе обстоювання командуванням білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії, зокрема, генералом А. Денікіним, позиції „єдиної та неподільної Росії” й небажання йти на будь-які поступки українцям перекреслило цю можливість. Влітку1919 р. денікінські війська розпочали повномасштабну окупацію українських земель, зайнявши Лівобережжя та значну частину Південної України. Протистяння унр з ЗСПР Основні бої на українсько-білогвардійському фронті відбувалися у жовтні 1919 р. Спроба українського командування стабілізувати фронт українських армій і перейти в контрнаступ зазнали невдачі. Бої на українсько-білогвардійському фронті у цей час носили особливо запеклий характер, відзначаючись значними людськими втратами з обох сторін. Наприкінці жовтня 1919 р. Армія УНР та Галицька армія були змушені відступати. Здобуття військами ЗСПР вапнярського залізничного вузла стало вирішальним у визначенні подальшої долі кампанії. Білогвардійці остаточно заволоділи стратегічною ініціативою. Входження Української Галицької армії до складу денікінських Збройних Сил Півдня Росії визначила підписана 17 листопада 1919 в Одесі угода, яку було ратифіковано галицьким командуванням 19 листопада 1919. Вихід УГА зі збройної боротьби фактично означав ліквідацію українсько-білогвардійського фронту. НАСЛІДКИ ЗМАГАНЬ: Військова поразка української армії у війні з російськими білогвардійцями восени 1919. Фактично вона призвела до політичної й військової катастрофиУряду УНР. Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури.Контранаступ: 11 жовтня радянські війська розпочали контрнаступ. У їхньому складі були частин Латиської стрілецької дивізії, бригади Червоного козацтва В. Примакова й Окремої стрілецької бригади П. Павлова. Кінний корпус С. Будьонного перейшов у наступ 15 жовтня. Червонокозаки В. Примакова і латиські стрільці 12 грудня вибили денікінців із Харкова, зумовивши захоплення Донбасу. 16 грудня денікінці залишили Київ. Білогвардійський фронт почав розвалюватися. На початку січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. У січні-лютому розгорнулися бої за Правобережжя. У перші дні лютого червоні ввійшли в Миколаїв і Херсон, а потім за допомогою робітників, які підняли збройне повстання, в Одесу. Україна була очищена від денікінців. Наприкінці березня 1920 р. склав зброю останній їхній оплот –Новоросійськ.
