Згідно з теорією еволюції Ч. Дарвіна, міміка – рухи обличчя, що виражають емоції, – є природженою, не залежною від раси або культури і не розрізняється в людських істот у всьому світі. У 60-ті роки ХХ сторіччя П. Екманом і У. Фрізеном була проведена ціла серія експериментів під назвою «Дослідження універсальності», що виявили інваріантність міміки в різних культурах (Ekman, 1972). Так, в одному з експериментів респонденти з п’яти країн (Аргентини, Бразилії, США, Чилі й Японії) повинні були визначити, якою із шести базисних емоцій – гнівом, смутком, відразою, страхом, радістю або здивуванням – охоплені люди на показаних їм фотографіях. Оскільки був виявлений високий рівень згоди представників усіх культур у впізнанні шести емоцій, учені зробили висновок про відсутність культурної специфіки міміки. Надалі дослідження, повторюючи і розвиваючі роботи П. Екмана і У. Фрізена, проводилися в інших країнах, іншими дослідниками, і усі вони підтвердили їх головні висновки. Хоча і були виявлені деякі міжкультурні варіації в міміці, нині універсальність віддзеркалення базисних емоцій в експресивних виразах обличчя загальновизнана.
Але якщо в питанні про універсальності людської міміки праві Ч. Дарвін і сучасні психологи, то як же бути з численними даними культурантропологів про істотні відмінності в прояві емоцій у представників різних культур? По-перше, не викликає сумнівів, що існують елементи міміки, використання яких несе на собі явний відбиток культури. Так, в Америці мигання двома очима зазвичай означає згоду або схвалення, і американська дитина пізнає його значення, спостерігаючи за батьками й іншими людьми. А азіатська дитина блимати не вчиться – у багатьох східних культурах підморгування вважається поганою звичкою і може образити людину (Ситарам, Когделл, 1992). По-друге, не лише психолог, але і будь-яка спостережлива людина, що взаємодіє з представниками різних народів, бачить міжкультурні варіації в частоті й інтенсивності віддзеркалення тих або інших емоцій на їхніх обличчях.
Іншими словами, у кожній культурі вироблені свої правила, що передаються з покоління в покоління та регулюють експресивні вирази особистості. Вони приписують, які – універсальні за своєю суттю – емоції дозволено в певних ситуаціях показувати, а які – ховати. П. Екман і У. Фрізен назвали їх культурно обумовленими правилами «показу» емоцій. Так, дуже суворі правила «показу», а точніше, «приховання», маскування емоцій існують у японській культурі. Практично всі спостерігачі відмічають, що в жителів Японії, «як правило, спокійний, безтурботний вираз обличчя, незалежно від внутрішніх емоцій», які вони прагнуть приховувати, ховаючи під маскою (В. А. Пронников, І. Д. Ладанов, 1985). Ця особливість японської культури відбилася і на результатах порівняльно-культурного дослідження, проведеного П. Екманом і У. Фризеном. При перегляді фільму, що викликає стрес, наодинці на обличчях американців і японців виражалися однакові емоції. Але дивлячись фільм у присутності експериментатора, американські випробовувані демонстрували ті ж емоції відрази, страху, смутку або гніву, тоді як у японців негативні емоції стали відбиватися на обличчі рідше і замінювалися посмішкою. Іншими словами, навіть присутності експериментатора виявилося достатньою для того, щоб у японських випробовуваних активізувалися культурно-специфічні правила «показу» емоцій і проявилися відмінності від американських, для низькоконтекстної культури яких характерні не такі різкі зміни в поведінці – у тому числі і невербальному – залежно від особливостей ситуації. Слід також відмітити, що на поведінку японців, які надають величезне значення статусу взаємодіючих із ними людей, також впливала та обставина, що при демонстрації фільму був присутній «старший експериментатор з високим статусом».
Ще одним видом експресивної поведінки людини є жести або виразні рухи рук. За останні десятиліття з’явилася велика кількість робіт, що описують і систематизують жести. У результаті стає все більш очевиднішим, що більшість жестів культурно-специфічні, і вони можуть як сприяти міжкультурній комунікації, так і утрудняти її. Люди можуть потрапити в скрутне становище, використовуючи звичні для них жести, які, як виявилось, в інших країнах мають зовсім інше значення. Г. Тріандіс наводить приклад, як американський президент Р. Ніксон, не бажаючи того, образив бразильців: він склав у кільце великий і вказівний пальці, тобто використовував жест, що означає в США «о’кей», але він же був непристойний у Бразилії (Triandis, 1994).
Різні типи жестів різною мірою пов’язані з культурою (Ekman, Friesen, 1969). Адаптери (почухування носа, покусування губ) допомагають нашому тілу пристосовуватися до навколишнього оточення, але з часом можуть і втратити цю функцію. Хоча вони слабо використовуються під час міжособистісного спілкування, саме культура визначає, які з них пристойно або непристойно використовувати в тій або іншій ситуації. Іншими словами, правилам їх використання індивід навчається в процесі соціалізації. Ілюстратори безпосередньо пов’язані зі змістом мовлення, візуально підкреслюють або ілюструють те, що слова намагаються виразити символічно. Відмінності між культурами полягають у частоті і правилах використання певних жестів. Деякі культури заохочують своїх членів до експресії в жестах (у жестикуляції) під час вербальної комунікації. До них відноситься єврейська й італійська культури, але манера жестикуляції в кожній з них має свій національний колорит. В інших культурах індивідів із дитинства привчають бути стриманими при використанні жестів як ілюстрацій мови: у Японії вважається похвальною помірність і стриманість у рухах, жести японців ледве вловимі (В. А. Пронников, ІИ. Д. Ладанов, 1985).
У тій або іншій мірі обумовлені культурою й інші елементи експресивної поведінки людини, наприклад, поза. Так, в Америці рух із випрямленим тілом символізує силу, агресивність і довіру. Коли ж американці бачать «зігнуту» фігуру, то можуть «прочитати» втрату статусу, гідності і рангу. А в Японії, навпаки, люди, що «випрямили поперек», уважаються пихатими.
