Перцептивний аспект спілкування

Термін «соціальна перцепція» уперше був уведений Дж. Брунером у 1947 році під час розробки так званого «нового погляду» на сприйняття. Спочатку під соціальною перцепцією розумілася соціальна детермінація перцептивних процесів. Пізніше дослідники надали поняттю дещо іншого сенсу: соціальною перцепцією називають процес сприйняття соціальних об’єктів (інших людей, соціальних груп, великих соціальних спільнот). Процеси соціальної перцепції дуже різноманітні та різнопланові. Існують різні варіанти не лише об’єкта, але й суб’єкта сприйняття. Коли суб’єктом сприйняття виступає індивід, то він може сприймати іншого індивіда, що належить до «своєї» групи; іншого індивіда, що належить до «чужої» групи; «свою» групу; «чужу» групу. Г. М. Андрєєва відзначає: якщо навіть не включати в перелік великі соціальні спільноти, які в принципі так само можуть сприйматися, то і в цьому випадку ми маємо чотири різні процеси, кожному з яких властиві специфічні особливості.

Сприйняття людини людиною безпосередньо включено в спілкування. У вітчизняній літературі як синонім «сприйняття іншої людини» також часто вживається вислів «пізнання іншої людини» (О. О. Бодальов). Сприйняття іншої людини включає сприйняття не лише фізичних характеристик об’єкта, але і його поведінкових характеристик, формування уявлення про його наміри, думки, здібності, емоції, установки тощо. Крім того, у вміст цього поняття включається формування уявлення про ті стосунки, які зв’язують суб’єкт і об’єкт сприйняття. У найзагальнішому плані можна сказати, що сприйняття іншої людини означає сприйняття її зовнішніх ознак, співвідношення їх з особистими характеристиками того, хто сприймається, та інтерпретацію на цій основі його вчинків.

У процесі пізнання іншої людини одночасно здійснюється декілька процесів: емоційна оцінка іншого, спроба зрозуміти його вчинки, вироблення стратегії впливу на його поведінку, побудова стратегії власної поведінки. Уявлення про іншу людину тісно пов’язане з рівнем самосвідомості: з одного боку, багатство уявлень про самого себе визначає й багатство уявлень про іншу людину, з іншого боку, чим повніше розкривається інша людина (у більшій кількості і глибших характеристиках), тим більш повним стає уявлення про самого себе. Уявлення про себе через уявлення про інших формується обов’язково за умови, що цей «інший» проявляє себе в межах соціальної взаємодії. Індивід «співвідносить» себе з іншим не взагалі, а перш за все в контексті прийняття спільних рішень у діяльності.

Аналіз усвідомлення себе через іншого відбувається завдяки таким механізмам соціальної перцепції, як ідентифікація й рефлексія. Виділяють механізми соціальної перцепції – способи, за допомогою яких люди інтерпретують, розуміють і оцінюють іншу людину. Найбільш поширеними механізмами є такі: емпатія, атракція, каузальна атрибуція, ідентифікація, соціальна рефлексія (Г. М. Андрєєва). Кожне з цих понять вимагає спеціального обговорення.

Термін «ідентифікація» означає ототожнення себе з іншим. Одним із найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе їй. Це, зрозуміло, не єдиний спосіб, але в реальних ситуаціях взаємодії люди часто користуються таким прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера будується на основі спроби поставити себе на його місце. У цьому плані ідентифікація виступає як один з механізмів пізнання й розуміння іншої людини. Існує багато експериментальних досліджень процесу ідентифікації й з’ясування його ролі в процесі спілкування. Зокрема, установлений тісний зв’язок між ідентифікацією й іншим, близьким за змістом явищем, – емпатією.

Емпатія також визначається як особливий спосіб розуміння іншої людини, але тут мається на увазі не раціональне осмислення проблем іншої людини, а, скоріше, прагнення емоційно відгукнутися на її проблеми. Емпатія є афективним «розумінням» іншої людини, ситуація партнера в спілкуванні ніби «відчувається». Механізм емпатії в певних рисах схожий з механізмом ідентифікації: і там, і тут наявне вміння поставити себе на місце партнера, поглянути на речі з його точки зору. Проте поглянути на речі з чиєїсь точки зору не обов’язково означає ототожнити себе з цією людиною. Якщо я ототожнюю себе з кимось, це означає, що я будую свою поведінку так, як будує її цей «інший». Якщо ж я виявляю до нього емпатію, я просто беру до уваги лінію його поведінки (ставлюся до неї співчутливо), але власну можу будувати зовсім інакше. І в тому, і в іншому випадках у наявності буде «врахування» поведінки іншої людини, але результат наших спільних дій буде різним: одна справа – зрозуміти партнера в спілкуванні, ставши на його позицію, діяти, виходячи з неї, інша справа – зрозуміти його, порахувавши його точку зору, навіть співчуваючи їй, але діяти по-своєму.

Утім, в обох випадках важливим є те, як буде партнер у спілкуванні розуміти мене. Процес розуміння один одного ускладнюється явищем рефлексії. У соціальній психології під рефлексією розуміється усвідомлення індивідом, що діє, того, як він сприймається партнером у спілкуванні. Це вже не просто знання або розуміння іншого, але знання того, як інший розуміє мене, своєрідний подвоєний процес віддзеркалень один одного, вмістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера у взаємодії, причому на цьому внутрішньому світі в свою чергу відбивається внутрішній світ першого дослідника (І. С. Кон).

Дж. Холмс, описуючи ситуацію діадичного спілкування якихось Джона й Генрі, стверджував, що насправді в цій ситуації присутні як мінімум шість осіб: Джон, який він є насправді (у Холмса буквально: «яким його створив Господь Бог»); Джон, яким він сам бачить себе; Джон, яким його бачить Генрі. Відповідно й три «позиції» з боку Генрі. Згодом Т. Ньюком і Ч. Кулі ускладнили ситуацію до восьми персон, додавши ще: Джон, яким йому уявляється його образ у свідомості Генрі, і відповідно те ж для Генрі. У принципі, звичайно, можна передбачити скільки завгодно багато таких взаємних віддзеркалень, але практично в експериментальних дослідженнях зазвичай обмежуються фіксацією двох рівнів цього процесу.

Рефлексія (від лат. reflexio – звернення назад) – звернення людини на власний стан або своє знання. Це є один з різновидів актів свідомості людини, а саме акт свідомості, спрямований на своє знання. У повсякденному сенсі, а також у психології рефлексією називають будь-який роздум суб’єкта, що спрямований на самоаналіз власних вчинків, своїх станів і подій, які вже сталися. При цьому міра глибини рефлексії, самоаналізу залежить від міри самоусвідомлювання й рівня контролю самого себе. Уважається, що письменники, філософи й політики здатні виробляти в собі високу міру здатності до рефлексії.

«Атракція» (від лат. attrahere – залучати, притягувати) розглядається як особлива форма сприйняття однієї людини іншою, основана на стійкому позитивному ставленні до людини. У процесі атракції люди не просто розуміють один одного, але й формують між собою певні емоційні взаємини. На основі різних емоційних оцінок утворюється всіляка гама відчуттів: починаючи від неприйняття, відчуття відрази до тієї або іншої людини, до симпатії й навіть любові до неї. Галузь дослідження механізмів утворення різних емоційних відчуттів до партнера, отримала назву «дослідження атракції». Атракція також представляється механізмом формування симпатії між людьми в процесі спілкування. На присутність атракції в процесі міжособистісної перцепції вказує той факт, що спілкування завжди є реалізацією певних стосунків (як суспільних, так і міжособистісних). Психологи виділили різні рівні атракції: симпатія, дружба, кохання. Дружба являє собою стійкі, міжособистісні стосунки, що характеризуються стійкою взаємною прихильністю їх учасників, у процесі дружби посилюється афіліація (прагнення бути в суспільстві, разом з другом, друзями) і чекання взаємної симпатії.

Симпатія (від грецьк. sympatheia – потяг, внутрішнє розташування) – це стійке позитивне емоційне ставлення людини до інших людей або до груп людей, що виявляється в доброзичливості, привітності, наданні уваги, захопленні. Симпатія спонукає людей до спрощеного взаєморозуміння, до прагнення пізнавати співрозмовника в процесі спілкування. Кохання – найвища міра емоційно-позитивного відношення; впливаючи на суб’єкт сприйняття, кохання витісняє всі інші інтереси суб’єкта, а на перший план виводиться ставлення до об’єкта сприйняття, об’єкт стає центром уваги суб’єкта. Дослідження механізму атракції досі не дали вичерпної відповіді на питання природи виникнення атракції й стійкості міжособистісних стосунків, побудованих на коханні й дружбі.

«Каузальна атрибуція» (від англ. attribute – приписувати, наділяти) – здатність суб’єкта сприймати й давати оцінку діям інших людей, виходячи з аналізу сприйняття причин і мотивів їх поведінки. Здатність інтерпретувати дії інших з’являється на основі безпосереднього спостереження, аналізу результатів діяльності й т. ін., шляхом приписування особі, групі людей властивостей, характеристик, які не були сприйняті і ніби представляються суб’єктом у власних думках. Кожен з учасників взаємин, оцінюючи іншого, прагне побудувати певну систему інтерпретації його поведінки, зокрема причин даної поведінки. У повсякденному житті люди, не володіючи достатньою інформацією про сутність поведінки інших людей, починають уявляти собі причини їх поведінки, які можуть бути далекі від дійсності. Таким чином, відбувається приписування мотивів, і здійснюється воно або на основі схожості поведінки партнера з якимось іншим зразком, що був у минулому досвіді суб’єкта сприйняття, або на підставі аналізу власних мотивів, передбачуваних в аналогічній ситуації (у цьому випадку може діяти механізм ідентифікації). У результаті такого сприйняття виникає ціла система способів атрибуції, що будується на причинах приписування мотивів поведінки.

Феномен приписування виникає саме тоді, коли в людини є брак інформації про іншу людину, і усувати цей брак доводиться процесом приписування.

На початковому етапі досліджень каузальної атрибуції психологи розглядали лише приписування причин поведінки іншій людині, але пізніше стали вивчатися способи приписування ширшого діапазону характеристик: відчуттів, якостей особистості, намірів. У процесі міжособистісного сприйняття спосіб приписування залежить від міри унікальності або типовості поведінки, від міри соціальної бажаності або небажаності поведінки. Міра унікальності або типовості вчинку бере до уваги той факт, що типова поведінка є поведінкою, що відповідає сталим рольовим зразкам, і тому частіше й простіше піддається інтерпретації, а унікальна поведінка навпаки, допускає величезну кількість різних інтерпретацій. Під мірою соціальної бажаності або небажаності розуміються рамки поведінки, що обмежені відповідними соціальними й культурними нормами. Таким чином, поведінка або відповідає нормам, або не відповідає. Загальна схема, що розкриває структуру процесу каузальної атрибуції, була запропонована психологами К. Девісом і Е. Джонсоном.

Найбільш сміливу й цікаву теорію побудови процесу каузальної атрибуції висунув психолог Г. Келлі. Він виявив, яким чином людина здійснює пошук причин для пояснення поведінки іншої людини. Основна позиція роботи Г. Келлі полягає в тому, що будь-якій людині властиві деякі апріорні каузальні уявлення й каузальні чекання.

Каузальна схема поведінки людини уявляється як загальна концепція про можливу взаємодію різних причин поведінки, і про подальші дії, що випливають з цих причин. Побудова такої схеми основана на трьох принципах: принцип знецінення, що полягає в недооцінці головної причини внаслідок переоцінки другорядних причин; принцип систематичного спотворення, що виникає внаслідок постійного відхилення від норм формальної логіки при поясненні мотивів поведінки людей; принцип посилення, що проявляється в надмірному перебільшенні конкретної причини поведінки. Інакше кажучи, кожна людина має систему схем причин поведінки, і коли людина намагається пояснити причини поведінки іншої людини, це пояснення ґрунтується на одній з наявних схем. У багатьох психологічних експериментах було встановлено, що різні люди проявляють абсолютно різні види атрибуції, тим самим і різну міру «правильності» оцінки приписуваних причин.

Для встановлення дійсної міри цієї правильності вводяться такі категорії: 1) подібності – згоди з думкою інших людей; 2) відмінності – відмінності від думок інших людей; 3) відповідності – постійність дії причини в часі й просторі.

У результаті своїх досліджень Г. Келлі виявив, що приписування причин поведінки залежить від того, чи виступає суб’єкт сприйняття сам учасником якої-небудь події або є її спостерігачем. У різних ситуаціях людина може обирати один з трьох типів атрибуції: особисту атрибуцію, коли мотив здійснення дії приписується тому, хто особисто здійснює цей вчинок; об’єктну атрибуцію, коли причина приписується тому об’єкту, на який спрямована дія; атрибуцію, коли причина дії зумовлена обставинами.

Також було виявлено, що спостерігач за подіями найчастіше під час оцінки використовує особисту атрибуцію, а учасник дії більшою мірою схильний пояснювати подію обставинами, що виникли. Така особливість виразно виявляється в разі приписування причин успіху й невдачі: учасник дії бачить причину невдачі переважно в обставинах, що склалися, а в той же час спостерігач покладає відповідальність за невдачу передусім на виконавця (Е. Джонсон, Р. Нісбет). Якщо для пояснення процесу атрибуції використовувати принципи гештальтпсихології (поняття фігури й фону), то атрибуція пояснюється тим, що потрапляє в поле зору спостерігача як фігура. Так, в одному експерименті випробовувані переглядали відеозапис надання свідчень підозрюваним під час допиту. Якщо вони бачили лише підозрюваного, то сприймали визнання достеменним. Якщо в поле зору потрапляв ще й детектив, то випробовувані (спостерігачі) схильні були вважати, що підозрюваного змусили зізнатися.

Ф. Хайдер стверджує, що людям взагалі властиво міркувати так: погана людина має погані риси, а гарна людина – гарні риси і т. ін. Тому приписування причин поведінки й характеристик здійснюється за цією ж моделлю: людям з негативною характеристикою завжди приписуються погані вчинки, а з позитивними – гарні.

Усі дослідження такого роду поставили досить важливе питання про роль установки в процесі сприйняття людини людиною. Психологи розрізняють три типи установки щодо сприйняття іншої людини: 1) позитивну (за такої установки ми переоцінюємо позитивні якості й даємо людині більш високу оцінку, ніж це є насправді); 2) негативну (вона сричиняє сприйняття в основному негативних якостей іншої людини, що проявляється в недовірливості, підозрілості); 3) адекватну установку, яка відповідає дійсності.

Наявність різних установок розглядається як неусвідомлювана схильність сприймати й оцінювати якості інших людей, саме ці установки лежать в основі типових спотворень уявлення про іншу людину.

Розглянемо три основні схеми характеристик, що впливають на формування першого враження про людину. Кожна із запропонованих схем приходить у дію під впливом певних чинників на учасників перцепції. Виділяють такі чинники: переваги, привабливість партнера й ставлення до спостерігача.

Чинник «переваги» базується на тому, що людина, яка сприймається в якихось параметрах вище за спостерігача, оцінюється спостерігачем набагато вище і за всіма останніми значущими параметрами. Інакше кажучи, відбувається загальна особиста переоцінка об’єкта спостереження. При цьому, чим більш невпевнено відчуває себе спостерігач у даний момент, у конкретній ситуації, тим менше потрібно зусиль для запуску чинника переваги. Так, у екстремальній ситуації люди часто готові безмежно довіряти тим, кого не стали б слухати в спокійній обстановці.

Чинник «привабливості» забезпечує виконання схеми, пов’язаної із сприйняттям партнера як надзвичайно привабливого своїм зовнішнім виглядом. У цьому випадку помилка полягає в тому, що привабливу іззовні людину спостерігач схильний також переоцінювати за психологічними й соціальними параметрами.

Чинник «ставлення» до спостерігача впливає на включення схеми сприйняття партнера, в основі якої лежить характер ставлення до спостерігача. Помилка сприйняття в цьому випадку будується на тому, що ми схильні переоцінювати за соціальними й психологічними показниками людей, які позитивно до нас ставляться, або поділяють нашу думку відносно якихось подій.

Для забезпечення точного прогнозування ситуації міжособистісного сприйняття необхідно враховувати дію явищ, що спотворюють дійсну картину сприйманого. Ідеться про ефекти, що виникають під час сприйняття людьми один одного: ефект «проекції», ефект «середньої помилки», ефект «ореолу» («гало-ефект»), ефект «новизни» й «первинності», а також ефект, або явище «стереотипізації».

Ефект «проекції» – це здатність людей приписувати приємному для них співрозмовникові власні достоїнства, а неприємному – свої вади, тим самим наділяючи інших тими рисами, які яскраво представлені в них самих. За даними Ньюкома, ця тенденція значною мірою характерна для тих людей, що мають авторитарний тип особистості, і практично відсутня у представників демократичного типу. Ефект «середньої помилки» полягає в тенденції згладити оцінки найбільш яскравих, видатних особливостей іншої людини в бік усередненого показника.

Ефект «ореолу» пов’язаний з тим, що на сприйняття однієї людини іншою, істотно впливає первинна інформація про об’єкт сприйняття, за результатами якої він сприймається, відповідно до характеру попередніх даних, або з позитивного, або з негативного боку. Під час формування першого враження про людину ефект «ореолу» найяскравіше виявляється в тому, що загальне сприятливе враження спричиняє завищені, позитивні оцінки невідомих якостей того, що сприймається, і навпаки, загальне несприятливе враження сприяє виникненню негативних оцінок. «Ореол» надалі заважає бачити дійсні соціальні й психологічні риси. Наприклад, якщо в певній групі або в керівника склалася виключно позитивна думка про людину, то поганий вчинок цієї людини розцінюється не інакше, як випадковість. Якщо ж людину вважають поганою, то гарний вчинок цієї людини теж розглядається як випадковість.

Ефекти «первинності» й «новизни» представляються як здатність людей за отримання суперечливої інформації про іншу людину надавати більше значення даним, отриманим спочатку у випадку, якщо сприймається незнайома людина, або новішій інформації (якщо сприймається старий знайомий). Таким чином, для складання уявлення про людину важливим є певний порядок здобуття інформації.

У більш широкому ракурсі всі вищеперелічені ефекти можна розглянути як прояви особливого процесу стереотипізації, що супроводжує сприйняття людини людиною. Уперше термін «соціальний стереотип» був запроваджений У. Ліпманом у 1922 р. і містив негативний відтінок, пов’язаний з помилковістю й неточністю уявлень, якими оперує громадська думка. У більш широкому сенсі слова стереотип – це деякий стійкий образ якого-небудь явища або образ людини. Змістом стереотипу користуються як певним «скороченням» під час взаємодії. Найбільш поширені етнічні стереотипи – образи типових представників певної нації, наділених національними рисами зовнішності й особливостями характеру. Наприклад, існують стереотипні уявлення про педантичність англійців, пунктуальність німців, ексцентричність італійців, працьовитість японців. Стереотипи є інструментами попереднього сприйняття, що дозволяють людині полегшити процес перцепції, і кожен стереотип має свою соціальну сферу вживання. Стереотипи активно використовуються для оцінки людини за соціальними, національними або професійними характеристиками.

Стереотипізація в процесі соціальної перцепції може спричинити два різних наслідки: деяке спрощення процесу пізнання людини людиною за типом загальної оцінки емоційного прийняття або неприйняття явища; виникнення упередження; якщо попередній досвід сприйняття був негативним, то всяке нове сприйняття представника тієї ж самої групи несе в собі цей негативний відтінок.

Одним з поширених видів стереотипів є педагогічний стереотип сприйняття вчителем своїх учнів. У основі цього стереотипу є процес формування в свідомості викладача моделі ідеального учня, який готовий до співпраці, прагне знань, дисциплінований і відповідальний (М. Р. Бітянова). Чекання, що формуються у вчителів стосовно до учня, і справді визначають його реальні досягнення. Під впливом таких очікувань формується процес самореалізації школяра. Наприклад, у дослідженнях було доведено, що діти з іменами, які подобаються вчителеві, мають більш позитивне внутрішнє ставлення до себе порівняно з дітьми, чиї імена не сприймаються педагогом. Ім’я може впливати й на очікування вчителя, пов’язані з успіхами в навчанні даного учня. Те ж саме можна сказати й про інші характеристики учня: зовнішність, захоплення тощо.