Судова система Великобританії

Історичними здобутками судової системи Великобританії є вироблення принципу незмінюваності суддів, а також вироблення механізму, який унеможливлює суддівське свавілля. Цим механізмом є дотримання англійськими суддями під час вирішення справи принципу обов’язковості прецеденту – stare decisis (“вирішувати так, як було вирішено раніше”). Це гарантує самообмеження судової влади та встановлює чітко визначені правові межі діяльності судів[158].

У структурному відношенні судову систему Великобританії утворює сукупність судових органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію Сполученого Королівства і вищих судів, що діють лише на території Англії й Уельсу, Шотландії, Північної Ірландії.

Вищим судовим органом, юрисдикція якого поширюється на територію усієї держави, є Верховний Суд. Верховний Суд розпочав свою діяльність 1 жовтня 2009 р., а його поява стала результатом судової реформи. За її результатами було скасовано Судовий комітет Палати Лордів і Судовий комітет Таємної ради при Монархові – органи, що до реформи виконували роль вищих судових органів країни. Лорд-канцлер, який до 2009 р. очолював Судовий комітет Палати Лордів і був главою судової гілки влади, втрачав відповідну посаду теж. Реформа була спричинена прагненням до більшої прозорості в питанні призначення суддів і досягнення повної незалежності судової гілки влади. Верховний Суд (як і ліквідований Судовий комітет Палати Лордів) складається із 12 незалежних від уряду й парламенту суддів. Юрисдикцію Верховного Суду складає апеляційний розгляд цивільних справ на всій території країни, а також кримінальних справ Англії, Уельсу та Північної Ірландії. Від Судового комітету Таємної ради до Верховного Суду відійшла функція розгляду справ із питань відповідності місцевого законодавства Шотландії, Уєльсу і Північної Ірландії праву Сполученого Королівства.

Судовий комітет Палати Лордів складався з Лорд-канцлера та 11 “ординарних лордів з апеляції” (призначалися, як правило, із числа перів та суддів Апеляційного суду відповідно до вимог, установлених законом і звичаєм). Із ХIV cт. (із часу переходу до двопалатної структури Парламенту) Судовий комітет Палати Лордів був вищою апеляцiйною судовою iнстанцiєю у країнi[159]. Він виконував функцію апеляційної інстанції із цивільних і кримінальних справ на рішення Апеляційного суду, Високого суду Англії й Уельсу, Високого суду Північної Ірландії. На рішення Суду сесій Шотландії у Палату Лордів можлива була апеляція тільки із цивільних справ. Суд Палати Лордів утворював систему прецедентів країни. Традиційно Суд зв’язував себе власними рішеннями, однак у 1966 р. відмовився від цього правила на перспективу.

Судовий комітет Таємної ради, утворений у 1833 р., відігравав важливу роль у розвитку британського права.У старі часи, до Вестмінстерського статуту 1931 р., виходячи із принципу: “британський Монарх – джерело правосуддя для усіх домініонів”, Судовий комітет (Yuridicial commitee) британської Таємної ради (Privy council) Монарха до здобуття англійськими колоніями незалежності, в апеляційному порядку перевіряв акти колоніального походження (рішення вищих судів держав – членів Британської Співдружності Націй) на предмет відповідності імперському праву[160]. До 2009 р. Судовий комітет Таємної ради, який утворювали судді Палати Лордів та судді британських заморських територій розглядав скарги на рішення верховних судів британських заморських територій чи держав-членів Співдружності, якщо останні не заперечували такої юрисдикції Комітету (Нова Зеландія, Гамбія, С’єрра-Леоне та ін.). Судовий комітет Таємної ради також зберігав своє значення як апеляційна інстанція на рішення церковних судів і медичних трибуналів.

З прийняттям Вестмінстерського статуту держави – члени Співдружності одержали право приймати закони, що виключали можливість апеляції до Таємної ради. Ще раніше, у 1875 р., була скасована апеляційна юрисдикція Судового комітету Таємної ради в галузі морського права. Однак, незважаючи на значне звуження юрисдикції Судового комітету, він продовжував відігравати важливу роль у розвитку права країни, оскільки його рішення володіли авторитетом, аналогічним авторитету прецедентів Судового комітету Палати Лордів. Судовий комітет Таємної ради також зберігав спеціальну компетенцію висловлювати на вимогу Монарха авторитетну думку з питань права.

До реформи 2009 р. Судовий комітет Таємної ради був апеляційною інстанцією на рішення церковних судів і трибуналів різних професійних організацій. Комітет володів і спеціальною компетенцією, яка полягала в тому, що Монарх міг запитувати його думку стосовно якого-небудь питання права.

Судову систему Англії й Уельсу утворюють Апеляційний суд, Високий суд та Суд Корони. Нижчестоящими судами є суди магістратів і суди графств.

Апеляційний суд має апеляційну юрисдикцію у галузі цивільного й кримінального судочинства. Суд складається із двох відділень: із цивільних та із кримінальних справ. Відділення із цивільних справ розглядає апеляції на рішення Високого суду, судів графств. Відділення із кримінальних справ розглядає скарги на рішення Суду Корони, розглядаючи апеляції на обвинувальні вироки й висловлюючи судження з питань права у зв’язку з виправдальними вироками. Розгляд справ Суд здійснює колегіально у складі трьох суддів. Скарга відхиляється, коли Суд не вважає потрібним змінювати рішення, на яке вона подана.

Високий суд складається із суддів, призначуваних Монархом із числа адвокатів за рекомендацією Лорда-канцлера[161]. Високий суд складається із трьох відділень: 1) канцлерського відділення; 2) відділення королівської лави; 3) відділення із сімейних справ. Історично Суд було сформовано в ході судової реформи на базі Канцлерського суду, що здійснював свою діяльність паралельно з королівськими судами, починаючи з XV ст. Королівські суди створювали прецеденти, що складають Загальне право (Соммоn Lаw). Суди Канцлера приймали до розгляду позови з питань, що не входили в юрисдикцію королівських судів, і створювали своє прецедентне право – “Право справедливості” (Lаw of Еquіtу). Розходження двох видів судів стосувалися не тільки питань юрисдикції, але й процедури їхньої діяльності. Судова реформа 1873-1875 рр. скасувала розходження судових процедур, а питання юрисдикції були узгоджені шляхом створення відповідних відділень Високого суду: канцлерського відділення й відділення королівської лави.

Канцлерське відділення як суд першої інстанції розглядає суперечки про нерухомість, про довірчу власність, про торговельні товариства, про управління спадкоємним майном, про стягнення податків і т. д. В апеляційному порядку розглядаються скарги на рішення судів графств у справах про банкрутство, земельну реєстрацію і з інших питань. У рамках Канцлерського відділення діє Патентний суд, що реально означає лише наявність суддів, які спеціалізуються на розгляді відповідної категорії справ, а також застосування спеціальної процедури для розгляду цих справ.

Відділення королівської лави як суд першої інстанції розглядає широкий спектр цивільних справ, особливо у зв’язку з виконанням договорів і деліктами. Відділення королівської лави формує Комерційний суд для розгляду торговельних суперечок і Адміралтейський суд для розгляду позовів про відшкодування збитку у зв’язку зі здійсненням морських перевезень. Відділення із сімейних справ як суд першої інстанції має виняткову юрисдикцію у вирішенні спорів із сімейних справ. В апеляційному порядку розглядаються скарги на рішення судів магістратів, судів графств і Суду Корони у справах про опіку, всиновлення, встановлення батьківства й інших питань, віднесених законодавством до його юрисдикції.

Розподіл справ між цими відділеннями звязаний лише із практичними міркуваннями. У принципі ж будь-яке відділення може розглядати будь-яку справу, що підпадає під компетенцію Високого суду[162].

Суд Корони,створений відповідно до Закону про суди 1971 р., наділений винятковою юрисдикцією стосовно тяжких злочинів і обмеженою цивільною юрисдикцією в основному у справах про видачу ліцензій. До складу Суду Корони входять: судді Відділення королівської лави Високого суду та судді, призначувані Монархом за рекомендацією Лорда-канцлера. В якості першої інстанції Суд Корони засідає за участю присяжних (10-12 чоловік); як апеляційна інстанція – розглядає, обов’язково за участю мирових суддів, скарги від осіб, засуджених у сумарному порядку[163] в судах магістратів.

Нижчі суди в Англії й Уельсі представлені судами магістратів і судами графств.

Суди магістратів (магістратські суди) мають кримінальну й цивільну юрисдикцію. Кримінальну юрисдикцію в основному складає розгляд сумарних злочинів. Цивільна юрисдикція поширюється на шлюбно-сімейні справи, справи про встановлення батьківства і про стягнення деяких обов’язкових платежів (прибуткового податку, державних страхових внесків; плати за комунальні послуги і т. д.). Суди магістратів – це суди, що складаються з мирових суддів, які в більшості випадків не є професійними юристами і не одержують матеріальної винагороди за свою діяльність. Суди графств являють собою основну ланку низових судів, організованих за територіальною ознакою для розгляду цивільних справ, зв’язаних із порушенням договорів і правопорушеннями, що тягнуть за собою обов’язок відшкодування заподіяного збитку. Історично ці суди виникли в середині XIX ст. для розгляду спорів із невеликою сумою позовної заяви. Сьогодні в юрисдикцію судів графств входить розгляд позовів на суму до 5 тис. ф. Ст.

Поряд із судами загальної юрисдикції в Англії й Уельсі діють судові органи зі спеціальною юрисдикцією: військові і церковні суди. У їхню компетенцію відповідно входить розгляд справ щодо осіб, які перебувають на військовій службі, кліру Англіканської церкви.

У Північній Ірландії діє автономна судова система. Але складається вона із судів, аналогічних судам Англії й Уельсу: 1) Апеляційний суд; 2) Високий суд; 3) Суд Корони; 4) суди графств і суди магістратів.

У Шотландії також діє автономна судова система. Вищими судами є Високий суд юстиціаріїв і Суд сесій. На низовому рівні діють шерифські суди та районні суди.

Високий суд юстиціаріїв має юрисдикцію із кримінальних справ і засідає як суд першої й апеляційної інстанцій. У першій інстанції Високий суд юстиціаріїв розглядає справи про тяжкі кримінальні злочини; у порядку апеляційної юрисдикції – скарги на вироки шерифських і районних судів. Судді Високого суду призначаються британським Монархом за рекомендацією державного секретаря у справах Шотландії.

Суд сесій являє собою вищий судовий орган із цивільних справ, що складається із двох палат: зовнішньої і внутрішньої. Зовнішня палата Суду сесій розглядає справи у першій інстанції, внутрішня палата – у порядку апеляції. Апеляційна юрисдикція передбачає розгляд скарг на рішення зовнішньої палати Суду сесій і на рішення головних шерифів, які є, у свою чергу, апеляційною інстанцією для шерифських судів.

Шерифські суди розглядають справи в порядку кримінального і цивільного судочинства.

Районні суди, що складаються з оплачуваних магістратів або мирових суддів, наділені кримінальною юрисдикцією у відношенні злочинів, покарання за які не перевищують трьох місяців позбавлення волі або штрафу на суму до 2 тис. ф. Ст. Більш небезпечні кримінальні злочини підсудні шерифським судам або Високому судові юстиціаріїв.

Особливе місце в системі британського правосуддя займає Європейський Суд у Страсбурзі, обов’язкова юрисдикція якого була визнана Великобританією при приєднанні до Європейських Співтовариств. Вплив Європейського Суду на британську судову систему простежується по трьох основних напрямках: по-перше, у будь-якій судовій справі, що містить “європейський елемент”[164], рішення британського суду може бути оскаржене до Європейського Суду; по-друге, британський суд, приймаючи до розгляду питання, у відношенні якого існує рішення Європейського Суду (ці рішення мають прецедентну природу), повинний його враховувати при винесенні свого рішення; останнє не може суперечити правовій позиції Європейського Суду; по-третє, британський суд після попереднього звернення у вищі органи може направити запит у Європейський Суд із проханням про роз’яснення норми європейського права, якщо її зміст не ясний судові або викликає сумнів. Таке роз’яснення Європейського Суду обов’язкове для національного суду і в такий спосіб спрямовує розвиток національної судової практики в питаннях застосування права, що містить “європейський елемент”.

У сучасний період розвиток британського права в цілому і конституційного права зокрема зазнає зростаючого впливу права ЄС, у розвиток якого Великобританія вносить значний вклад. Консерватизм у британському підході до права, можливо, і є одним із тих факторів, що забезпечують стабільний поступальний розвиток Європейського Союзу.