Концептуальні підходи і правове закріплення основних прав та свобод

Головну роль у закріпленні і регулюванні основних прав та свобод у Франції грають два структурно відособлені конституційні тексти. Це Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. та Преамбула до Конституції 1946 р. Деяке число положень, що відносяться до цієї сфери, міститься також у тексті, схваленому в 1958 р.

Декларація 1789 р. – правовий акт, що справив величезний вплив на конституційно-правовий розвиток як Франції, так і багатьох інших держав світу. Невеликий за обсягом документ, що складається усього із 17 статей, не тільки закріплює найважливіші права та свободи особи, але й значною мірою відображає на рівні нормативних формулювань ті концептуальні положення й ідеї, які знайшли поширення у Франції у період, який передував Великій французькій революції, і в ході її здійснення. Декларація 1789 р., закріплюючи природно-правовий підхід до прав людини, водночас встановлює ті позитивні норми, що регулюють здійснення основних прав та свобод.

Незважаючи на те, що Декларація розроблялася в умовах зіткнення різних підходів і думок і в дуже короткий строк (на її створення було витрачено всього 9 днів), у цьому документі викладається досить струнка правова концепція.

Ст. 1 Декларації проголошує, що всі люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах. Таким чином, у ній закріплюється вчення про природні і невід’ємні права людини, права, що не можуть бути відчужені, не можуть бути даровані ким-небудь особі, у тому числі державою, а належать людині в силу самої її сутності. До числа таких прав віднесені, наприклад, свобода, власність, безпека, право на опір гнобленню (пригніченню).

Для того щоб захистити природні і невід’ємні права, люди вступають у політичний союз, укладають суспільний договір, у результаті якого й виникає державна влада. Однак верховна влада, суверенітет належать тільки нації у цілому, і, відповідно, лише народ є джерелом влади. Головне завдання цієї влади полягає у тому, щоб захистити кожну людину, кожного члена суспільства від можливих посягань на його природні права та забезпечити їхнє здійснення. Найважливішою гарантією здійснення прав людини і громадянина слугує існування публічної влади. Публічна влада засновується в інтересах усіх, а отже, сила цієї влади не може слугувати приватним інтересам тих, кому вона довірена. У сукупності із правом на опір гнобленню ця формула означала право на використання усіх засобів для протидії неправомірним акціям влади.

Декларація дає відповідь на питання про місце і роль закону в житті суспільства. Закон визначається як вираження загальної народної свободи. Кожен громадянин має право особисто або за посередництвом своїх представників брати участь у законотворчості. Декларація проголошує рівність усіх перед законом; соціальні відмінності зв’язуються із суспільною корисністю, а не із приналежністю до тих або інших соціальних груп і прошарків. Закон не може і не повинен завдавати шкоди суспільним інтересам. Нікого не можна примушувати до здійснення дій, не передбачених законом. Декларація встановлює, таким чином, найважливіший принцип конституційного права, на основі якого здійснюється регулювання взаємостосунків у сфері громадянського суспільства, відповідно до якого дозволено все, що прямо не заборонено законом.

Із цим принципом зв’язане і саме визначення свободи. У відповідності зі ст. 4 Декларації під свободою розуміється право робити все, що не завдає шкоди третім особам. Здійснення природних прав кожною людиною обмежується наявністю аналогічних прав, які належать іншим особам. При цьому кожен із членів суспільства повинен користуватися однаковими правами, а їхні обмеження можуть бути встановлені тільки законом.

Отже, Декларація 1789 р., спираючись на доктрину природних прав людини, закріплює необхідність публічної влади як гаранта цих прав, приналежність влади народу, визнання за законом вираження вищої народної волі і забезпечення з допомогою рівного для всіх закону свободи та можливих меж її здійснення. На цій основі формулюються процесуальні та інші суб’єктивні права, закріплені в Декларації 1789 р. Декларація не лише проголошує ті чи інші принципи чи свободи, вона одночасно вказує на необхідність їх реального здійснення і на ті гарантії, які покликані забезпечити захист людини, суспільства від свавілля влади. У цьому відношенні особливе значення має ст. 16, яка встановлює, що будь-яке суспільство, яке не забезпечує гарантію прав і не здійснює поділ влади, не має конституції, тобто фактично не має конституційного ладу[174]. В основу Декларації 1789 р. покладена концепція лібералізму, відповідно до якої при здійсненні своїх прав, при вирішенні своєї власної долі індивід повинен розраховувати тільки на власні сили. Завдання ж держави вбачається у тому, щоб створити сприятливі зовнішні умови й забезпечити рівність можливостей різних членів суспільства. Згадані підходи знайшли своє вираження у відомій формулі лібералізму про соціальне призначення держави як нічного сторожа.

Практика суспільного розвитку досить швидко показала, що неконтрольована державою реалізація принципу свободи може виявитися джерелом глибокого соціального конфлікту. Свобода у її абсолютному вираженні неминуче породжує загрозливе наростання соціальних суперечностей, а отже, потенційну загрозу самій свободі. Зокрема, крайня майнова нерівність створює необхідність активної участі держави в регулюванні суспільних процесів, у забезпеченні соціальної справедливості та захисту найбільш вразливих прошарків і членів суспільства. На цій основі ґрунтується концепція соціальної держави, яка не тільки виступає у ролі нічного сторожа, але й забезпечує надання певним категоріям населення визначених соціальних послуг, необхідних для прогресу всього суспільства в цілому. У правовому аспекті це привело до появи й закріплення на конституційному рівні широкого кола соціальних і економічних прав та свобод, прав та свобод у сфері культури і творчості. Перші законодавчі акти в цій сфері з’являються ще в XIX і першій половині XX ст., але, мабуть, найбільш повне відображення цей новий підхід і, відповідно, його правове вираження знаходять у Преамбулі до Конституції Французької Республіки 1946 р.

Конституційні реформи, здійснені у П’ятій Республіці, формально не стосувалися сфери основних прав та свобод людини і громадянина. Однак за ці роки була прийнята ціла низка законодавчих актів, які уточнили саме розуміння окремих конституційних положень і значною мірою визначили механізм їхньої реалізації. У силу особливостей французької правової системи поряд із законом значну роль зіграли в цій сфері й регламентарні акти виконавчої влади. Нарешті, значне число рішень Конституційної Ради з відповідних питань дозволили уточнити тлумачення окремих прав та свобод, визначити рамки правомірної діяльності вищих державних органів, і насамперед, законодавчого органу країни в цій сфері.

Сучасна конституційно-правова доктрина у Франції проводить розрізнення у поняттях основні (основоположні) принципи і загальні принципи права. До числа перших відносяться ті положення, що безпосередньо фігурують у конституційних текстах. Ці основні принципи обов’язкові для законодавця, і Конституційна Рада повинна стежити за тим, щоб прийняті законодавчі акти відповідали зазначеним принципам. Практично всі основні права та свободи, перераховані в конституційних текстах, розглядаються сьогодні як основні принципи, а отже, законодавець зобов’язаний додержуватися цих принципів у своїй діяльності.

Загальні принципи права, відповідно до ст. 34 Конституції, розглядаються насамперед як принципи, що зв’язують не законодавця, а виконавчу владу. Відповідно, функція контролю за їх дотриманням покладається не на Конституційну Раду, а на органи адміністративної юстиції, очолюваної Державною Радою Франції. На практиці, проте, грань між цими двома поняттями виявляється досить умовною. Конституційна Рада навіть шляхом тлумачення може визнати ті або інші принципи, що містяться у законі, у якості основних, перетворюючи їх тим самим у положення, прирівняні за своєю силою до конституційних і, отже, підконтрольні самій Конституційній Раді.

Особисті права та свободи

Особисті права та свободи традиційно відносять у Франції до числа природних і невід’ємних прав людини. Основні положення, що стосуються особистих прав та свобод, містяться у Декларації 1789 р. У свою чергу, Преамбула до Конституції 1946 р. підтверджує, “що всяка людська істота незалежно від раси, релігії і віросповідання має невід’ємні і священні права. Французький народ урочисто підтверджує права та свободи людини і громадянина, освячені Декларацією прав 1789 р., і основні принципи, визнані законами Республіки”[175]. Як видно із приведеного положення, основні права та свободи й основні принципи, що їх визначають, містяться не тільки в конституційних текстах, але й у законах Республіки.

Відповідно до ст. 2 Декларації основними принципами є: свобода, власність, безпека і право на опір гнобленню [176]. Певною мірою ці положення конкретизуються наступними статтями Декларації, яка визначає саме поняття свободи, а також умови та межі свободи в рамках організованого суспільства. Згідно ст. 7, ніхто не може бути обвинувачений, арештований або затриманий інакше як на підставі закону й у формах, що ним передбачені. Будь-яке свавілля, будь-яке порушення у цій сфері спричиняють відповідальність[177]. Ніхто не може бути покараний інакше як на підставі закону, причому закон, що встановлює або посилює покарання, не має зворотної сили[178]. Ст. 9 Декларації формулює презумпцію невинуватості [179]. Декларація містить положення, досить близьке до принципу “хабеас корпус”. У Декларації 1789 р. міститься також низка інших положень, що формулюють конкретні права та свободи. Серед них: свобода думок, свобода віросповідання, свобода поширення своїх ідей, за умови можливої відповідальності за зловживання цим правом, встановлюваної на основі закону.

До числа особистих свобод, що розглядаються у якості одного з фундаментальних принципів французького права, відноситься право приватної власності. Власність проголошується “священною” і “недоторканною”. Водночас, Декларація вказує і на можливість обмеження цього права. Позбавлення власності можливе на підставі закону, у випадку, якщо це зумовлено суспільною необхідністю і за умови попередньої і справедливої компенсації[180].

Принципи, які проголошують і регулюють здійснення прав та свобод, знайшли свою деталізацію у поточному законодавстві, у рішеннях і положеннях вищих судових органів та Конституційної Ради, а також були в певній мірі доповнені положеннями відповідних міжнародних договорів і угод (зокрема, Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), учасником яких є Франція.

Законодавче підтвердження невідємності права на життя зумовило скасування і заборону страти у Франції.