Лекции.Орг
 

Категории:


Построение спирали Архимеда: Спираль Архимеда- плоская кривая линия, которую описывает точка, движущаяся равномерно вращающемуся радиусу...


Назначение, устройство и порядок оборудования открытого сооружения для наблюдения на КНП командира МСВ


Универсальный восьмиосный полувагона: Передний упор отлит в одно целое с ударной розеткой. Концевая балка 2 сварная, коробчатого сечения. Она состоит из...

Українські землі в XIV – першій половині XVII ст. Українське козацтво». 1 страница



Загрузка...

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського

«Харківський авіаційний інститут»

 

 

Г.Ю.Каніщев, Ю.І. Кисіль, О.В. Малишев, Г.Г.Півень, О.А.Яцина

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

 

Частина І

(від найдавніших часів до 1914 р.)

 

Навчальний посібник для студентів гуманітарних спеціальностей

 

Харків «ХАІ» 2009

ББК Т3 (4УКР) я 73

 

Історія України: навч. посібник / Г.Ю.Каніщев, Ю.І. Кисіль, О.В. Малишев, Г.Г.Півень, О.А.Яцина. – Х.: Нац. аерокосм. ун-т «Харк. авіац. ін.-т», 2009.- 145 с.

 

Всебічно охарактеризовано суспільно-політичний і соціально- економічний розвиток України, комплексно розглянуто причини виникнення української державності, структуру, порядок функціонування, принципи організації влади на українських землях, висвітлено багато питань теорії й практики соціально-економічного й культурно-освітнього розвитку України на всіх етапах її історії.

Для студентів гуманітарних спеціальностей очної й заочної форм навчання.

 

 

Рецензенти: д-р іст. наук, проф. В.В. Лантух,

канд.. іст. наук, проф. С.М. Куделко

 

 

© Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського «Харківський авіаційний інститут», 2009 р.

ЗМІСТ

Тема 1. Первісний лад на території України.

Перші державні утворення …………………………………………………....4

Тема 2. Київська Русь….……………………………………………………..21

Тема 3. Галицько-Волинська держава……………………….....………....38

Тема 4. Українські землі в XIV – першій половині XVII ст. Українське козацтво ………………………………………………………………..............48

Тема 5. Визвольна війна під керівництвом Б.Хмельницького

(1648-1654 рр.)…………………………………………………………..…….64

Тема 6. Соціально-економічний розвиток та політичне положення України у ІІ пол. XVII – XVIII ст. ………………………………….………....76

Тема 7. Україна в період розпаду феодально-кріпосницького ладу та формування капіталістичних відносин

(перша половина ХІХ ст.) ………………………………………………..….86

Тема 8.Україна у др. пол. ХІХ ст. …………………………………...……103

Тема 9.Україна на поч. ХХ ст. …………………………………………….121

 

 

Тема 1

ПЕРВІСНИЙ ЛАД НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ.

ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ.

 

Питання теми:

 

1. Первісні люди на території України.

2. Давня Скіфія.

3. Античні міста – держави Північного Причорномор’я.

 

Історія людства ділиться на хронологічні періоди. Найбільшим серед них є період, який в історичній науці прийнято називати «стародавній світ». Він охоплює величезний проміжок часу – від виникнення людини до падіння Західної Римської імперії наприкінці V ст. Вивчаючи цей період історії людства, необхідно брати до уваги спосіб відліку часу, який застосовується в історичній науці. В основу цього способу покладено подію народження Іісуса Христа. Ця дата умовно вважається початком нової, або «нашої» ери (н.е.). Відповідно, події, що відбулися до цієї дати, позначаються з приміткою «до н.е.». Наприклад: «Розквіт міста Херсонес відбувався у IV ст. до н.е.» та ін. Події ж, які відбулися після дати народження Христа, як правило, не мають хронологічної позначки «н.е.». Наприклад: «навала гуннів на територію сучасної України відбувалася наприкінці IV ст.». Вийняток у позначенні історичних дат можливий лише у випадку, якщо події охоплювали час як до, так і після початку нової ери. Наприклад: «Держава Мала Скіфія існувала у гірському Криму протягом ІІ ст. до н.е – І ст. н.е.».

Історія є наукою, що вивчає життя людства за слідами, які залишили попередні епохи. Такі сліди в науці прийнято називати історичними джерелами. Саме вони є джерелами для сучасних людей у пізнанні минулого. До історичних джерел можуть належати письмові пам’ятки – літописи, документи діловодства державних установ, приватні листи тощо. Іншим різновидом історичних джерел є усна народна творчість – казки, билини, легенди тощо про події, які відбулися досить давно і збереглися в історичній пам’яті народу. Третім різновидом історичних джерел є пам’ятки матеріальної культури, або археологічні пам’ятки. Це поняття охоплює залишки будівель давніх людей, поховання, речі тощо.

Саме археологічні пам’ятки є основними при дослідженні сучасними істориками періоду стародавнього світу. Адже писемність в ті часи тільки зароджувалася і охоплювала лише освідчені прошарки населення. А головне – від тих дуже віддалених часів збереглося досить мало письмових історичних джерел (і то, як правило, у спотвореному вигляді, через піздніші інтерпретації). Знову ж таки через велику давність народна пам’ять не зберегла подробиць переважної більшості тодішніх історичних подій. Отже, пам’ятки матеріальної культури тут служать головним історичним джерелом. Вони були основним носієм інформації не тільки для сучасних дослідників, а й для тодішніх людей. Так, наявність дорогого одягу, посуду чи зброї у людини була, як правило свідченням її високого соціального стану. Або, наприклад, наявність у якомусь місті могутньої фортеці (яка часто була резиденцією місцевого володаря) була інформацією для місцевого населення щодо сили держави і необхідності коритися ій. Ця інформація була політично дуже вагомою. Адже держава, як політичний інститут суспільства, тільки зароджувалася. В людській пам’яті напевно, ще зберігалися уявлення про часи, коли її не існувало. Отже, могутні фортечні стіни стверджували нові для того часу реалії людського життя. В цьому полягає своєрідність епохи стародавнього світу.

Вірогідно, не меньше мільй,Є/щ0она років пройшло з тих пір, коли почалося пересування найдавніших людських спільнот з Африки і можливо, з Південно – Східної Азії, на північ. Так поступово почалося залюднення Європи. Прихід людини на територію сучасної України відбувся приблизно 400 тис. років тому. Це був період палеоліту (давнього кам’яного віку). Він тривав 390 тис. років.На рівнинах і в річкових долинах нинішньої України, покритих рослиннністю поміркованих широт, паслися зграї бізонів, гігантських оленів, антилоп, давніх слонів, носорогів. У чагарниках та лісових хащах водилися хижаки – леви, ведмеді, гієни, вовки, які часто влаштовували свої лігва у печерах.

Невеликі групи первісних людей, що вже знали користь вогню для зігрівання, пом’якшення їжі та боротьби з хижаками, блукали у пошуках вдалого полювання та збирання дарів природи – їстивних плодів, коріння, пташиних яєць, молюсків.

Люди були озброєні напростішими знаряддями – загостреними палками-копалками, дубинами та ручними рубилами з кремнію. Людські колективи вже почали заселяти печери, що слугували їм захистом від негоди. Почали будувати й примітивні будівлі з гілок дерев та шкір тварин. На території України відомо небагато археологічних пам’яток цього періоду: біля м. Амвросіївки Донецької області знайдено велике кремнієве рубило, виготовлене людиною епохи палеоліту. Декілька таких знарядь праці знайдено й на березі Дністра поблизу с. Лука-Врубловецька (Хмельницька область). У районі Карпат, вздовж р. Тиси знайдено залишки поселень первісних людей.

З часом, під впливом зміни клімату (наступ льодовика, похолодання) та набуття досвіду господарювання спосіб життя первісної людини зазнав поступових змін. Полювання та збиральництво доповнювалися рибальством. Сформувався фізичний тип сучасної людини, відомий як Homo sapiens (людина розумна). Багатшим стає духовний світ людини. Доказом цього є виникнення образотворчого мистецтва у формі наскальних малюнків, а також «скульптур» з бивня мамонта, кістки та м’яких мінералів.

Період історії первісного суспільства, що продовжувався 10 – 8 тис. років тому – це епоха мезоліту (середній кам’яний вік).Останнній льодовик в цей час залишив межі Європи. Людина все активніше заселяє величезні простори Східної півкулі планети. Зокрема, в Україні внаслідок археологічних досліджень вдалося виявити два ареали розселення первісної людини: південний – степи Північного Причорномор’я, Приазов’я та Крим та лісостеповий – Середнє Подніпров’я та басейн р. Сіверський Дінець.

Про поселення й типи житла людини епохи мезоліту поки що відомо мало. Так, під час розкопок мезолітичного поселенння у с. Осокорівка (Одеська область) були знайдені рештки п’яти житлових будівель, що мали прямокутну форму і розташовувалися колом. У центрі одного з них знаходилося вогнище. Такі будівлі мали опорні дерев’яні стовпи. Стіни оплітали лозняком та обмазували глиною. Легкий дах житла перекривався рослинністю або шкірою тварин.

З епохою мезоліту пов’язані вийнятково важливі зміни у житті тодішньої людини. Вони були обумовлені нестачею іжі для зростаючих людських колективів і намаганням людини зробити своє господарство більш продуктивним. Перш за все у мезоліті було зроблено великий винахід дуже складного для тих часів механічного пристрою – лука зі стрілами. Саме це забезпечило постійне постачання до людських колективів м’ясної їжі. У мезоліті значно розвинулося й збиральництво. Воно набуло форми заготівель дарів природи. Тоді ж виникло й інше явище, пов’язане із зміцненням осілого способу життя – одомашнення диких тварин. У мезолітичних поселеннях знайдено кістки домашнього собаки та свині. В цю епоху стали також виготовляти «попередника» глиняного посуду – найпростіші сосуди з глини.

Перехід людини від простого споживання дарів природи до свідомого виробництва продуктів харчування складає зміст епохи неоліту (нового кам’яного віку). На території України цей період тривав у VI – III тисячоліттях до н. е.

Ландшафт, рослинний і тваринний світ епохи неоліту були дуже близькі сучасним. У той час перехід від Степу до лісової зони простежувався значно чіткіше, ніж зараз. Зони Лісостепу в сучасному розумінні слова не було. Перевазі лісової рослинності сприяла велика наповнюваність річок влітку. На величезних просторах Лісотепу та Полісся під деревами сніг навесні танув повільно. Вода переважно йшла у землю і влітку живила річки.

У неолітичну епоху людина засновувала свої поселення по берегах річок, безпосередньо біля води, але на сухих низинах, які не затоплювало водою навесні.

На неолітичних поселеннях будувалися житла, можливо, у вигляді шалашів. В їхній конструкції використовувалися лоза, очерет, глина. Сліди таких жител прямокутної форми знайдені, зокрема, біля сіл Торське Тернопільської області та Незвисько Івано-Франківської області. А поблизу Дніпропетровська розкопане невелике поселення з трьох жител, розташованих навколо спільного двору.

Згідно з археологічними даними, у межах Східної Європи в епоху неоліту скотарство передувало землеробству. Ці нові форми господарства склалися тут піздніше, ніж на Давньому Сході, звідки, вочевидь, проникла й сама ідея цих занять. З Давнього Сходу, вірогідно, були занесені, зокрема, всі культурні злаки, дикі предки яких у межах Східної Європи не росли. Однак розвиток скотарства на території сучасної України відбувався дещо інакше, ніж на Сході. Якщо там одомашнювання тварин почалося з овець та кіз, то на території України такими тваринами були свині та бики. Їхніх диких предків, що у великій кількості водилися в Європі, на території України почали одомашнювати ще у піздньому мезоліті (VII – VI тисячоліття до н.е.).

Початок землеробства на території сучасної України відбувається на початку неолітичної епохи (VI – V тисячоліття до н.е.). Згідно із даними археології, неолітичні племена вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес. Втім, розташування неолітичних поселень по берегах річок та озер свідчить, що поруч із землеробством та скотарством в ті часи велику роль у житті людей продовжували грати попередні форми господарства – рибальство, полювання та збиральництво.

В епоху неоліту з’явилися нові типи знарядь праці (сокири, великі кам’яні ножі) та предмети озброєння (списи, дротики), значно вдосколалювалася техніка їх виготовлення. Виникли нові засоби обробки каменю – шліфування, сверління. Особливо важливим було розповсюдження знарядь для обробки дерева – сокир, тесел. Сокири та тесла з кременю та інших порід каменю мали вже достатньо досконалу клиновидну форму, ретельно відшліфоване гостре лезо.

Нові, більш ефективні засоби ведення господарства,вдосконалення старих, традиційних форм видобування продуктів харчування – полювання, рибальства, сприяли помітному збільшенню у неолітичну епоху чисельності населення. В сучасних межах України знайдено близько 500 неолітичних поселень та тимчасових зупинок. Розташовані вони у долинах річок Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип’яті, Ворскли.

Незважаючи на значне вдосконалення знарядь праці, розповсюдження нових форм господарства, умови життя в епоху неоліту залишалися досить важкими. Середній вік людини неолітичної епохи складав приблизно 30 – 32 роки.

Важливі досягнення в економіці неолітичного населення майже не відобразилися на соціальній структурі суспільства. На думку дослідників, ще наприкінці мезоліту виникають племена, складається родо-племінна організація первісного суспільства.

Всі перелічені вище зрушення підготували перехід до енеоліту – мідно-кам’яної епохи, яка була перехідною від кам’яного віку до епохи бронзи.На території сучасної України епоха енеоліту припадає на IV – III тисячоліття до н.е. Це був якісно новий період розвитку первісного суспільства, вдосконалення виробничих форм господарства – землеробства і скотарства. Замість примітивного мотижного землеробства виникало більш продуктивне землеробство з використаннням рала та тяглової сили. Скотарство спеціалізувалося: з’явилися конярство та вівчарство. Вдосконалювалося й ремесло. Показником цього було оволодіння першим металом – міддю. Видобування міді призвело до виникнення примітивної металургії.

У цей час на території України мешкало декілька племінних угруповань, котрі відрізнялися одне від одного як рівнем, так і характером матеріальної та духовної культури та побуту, своєрідними формами господарської діяльності, походженням і, певно, мовою.

Одним з цих угруповань були племена Трипільської культури (IV – III тисячоліття до н.е.).Ця культура отримала свою назву від с. Трипілля Київської області, де наприкінці XIX століття були знайдені археологічні пам’ятки цієї культури. Є різні версії щодо її походження. Деякі вчені вважають, що Трипільська культура виникла на місцевому грунті. Інші дотримуються думки, що витоки Трипільської культури слід шукати на Балканах, зокрема на території нинішньої Румунії, звідки вона розповсюдилася у Правобережній частині сучасної України. Найбільш вірогідною є думка, що Трипільська культура на сучасній території України виникла внаслідок взаємодії місцевих та прийшлих елементів.

Трипільські племена жили у поселеннях, що розташовувалися поблизу річок. Поселення нараховували до декількох десятків житлових та господарських будівель, які розташовувалися декількома рядами або колами. У поселеннях жило до декількох сот людей.

Трипільські племена будували житло двох типів: поглиблені у землю та наземні, достатньо складної конструкції. Підлогу в останніх викладали глиняними блоками. Вона добре захищала житло від вологи. Наземні житла мали прямокутну форму, Їхні глиняні стіни споруджувалися на дерев’яному каркасі. Найчастіше будівлі складалися з двох або трьох кімнат з однією глиняною піччю. У кожній будівлі мешкали дві-три сім’ї родичів.

Провідними галузями господарства трипільців були землеробство і скотарство. Земельні угіддя трипільців знаходилися поблизу їхніх поселень. Оброблені ралом землі засівалися пшеницею, ячменем та просом.

Скотарство, пов’язане із землеробством, передбачало присадибне розведення великої та дрібної рогатої худоби, а також свиней. Продукти тваринництва йшли на задоволення потреб трипільців у м’ясі, молоці та шкірі. Крім того, вівчарство забезпечувало населення вовною. Велику рогату худобу використовували як тяглову силу для обробки землі, перевезення врожаю, будівельних матеріалів тощо.

У трипільських племен високого розвитку досягло виготовлення кераміки. Трипільські майстри досконало володіли складною технікою її виготовлення. Існувало виробництво господарського та побутового посуду. Незважаючи на те, що трипільські гончари не знали гончарного кола, їхні вироби вражають різноманітністю та витонченістю форм.

Суттєві зрушення у різних сферах господарської діяльності, накопичення виробничого і громадського досвіду – все це знайшло відображення у духовній культурі трипільців. Домінуючою тут була ідея родючості. Відповідно, центральне місце мав культ Великої Матері – богині родючості. Значна кількість її схематичних скульптурних зображень залишилася у кожному трипільському поселенні. З виготовленням та магічним використанням зображень богині родючості пов’язані релігійні обряди, що виконувалися під час зимово – весняних свят трипільських землеробів.

Ідею родючості втілююють також глиняні скульптурні зображення домашніх тварин, переважно бика, собаки, свині, а також птахів.

Трипільські племена Верхнього Подністров’я, що жили в оточенні тільки споріднених племен і не мали контактів з племенами інших культур, зберегли у первісній формі традиції господарства, культури і побуту своїх предків.

Зовсім по-іншому склалася історична доля сусідніх трипільських племен Середнього Подністров’я. У середині III тисячоліття до н.е. якась частина їх змушена була залишити свої землі та переселитися у степові райони Північного Причорномор’я і Румунії. Незвичні для трипільців умови Степового Півдня виявилися мало придатними для землеробства. У той же час в причорноморських степах умови сприяли розвитку скотарства, яке й стало провідною галуззю господарства цих племен. Так поступово почався процес «розмивання» Трипільської культури. Наприкінці III тисячоліття до н. е. Ця частина трипільців була підкорена войовничими кочовими племенами.

Трипільці Середнього Подніпров’я приблизно тоді ж під тиском кочовиків змушені були переселитися на на північ та північний захід. Там вони були підкорені і з часом асимільовані іншими племенами. Незважаючи на це, досягнення Трипільської культури не зникли без сліду. Вони були основою більш піздніх культур на території сучасної України.

Подальший розвиток людської цивілізації на території сучасної України пов’язаний з широким використанням металів – спочатку бронзи, а потім – заліза. Так, виготовлення знарядь праці із заліза співпало з відокремленням скотарства від землеробства та переходом до кочового скотарства. Цей процес відбувався поступово. Він розпочався наприкінці епохи бронзи (початок І тисячоліття до н.е.) і проходив всюди на широких просторах євразійського степу – від Монголії та Китаю до Дністра та Подунав’я, включаючи степові і напівпустельні зони Середньої Азії, степи Південного Приуралля, Середнього та Нижнього Поволжя, Приазов’я та Причорномор’я.

В умовах степу перспективи розвтку головних галузей господарства – землеробства і скотарства – були різними. Розвиток землеробства гальмувався низьким рівнем прийомів обробки важких степових грунтів. Поруч із цим нескінченний, вкритий багатою трав’яною рослинністю степ являв собою великий резерв природних ресурсів для скотарства. Але осілий спосіб життя обмежував використання таких ресурсів. Збільшення поголів’я худоби та зростаюче значення скотарства в господарстві змушували населення у пошуках нових пасовищ пересуватися із чередами.

Так, на підставі життєвого досвіду багатьох поколінь виникло кочове скотарство. Опанування великих степових просторів зробило роботу людини більш продуктивною. Зосередження великої кількості худоби в руках окремих сімей створювало умови для швидкого накопичення багатства, збільшення обміну продуктами, виникнення майнової нерівності.

Постійні турботи про збереження пасовищ та черед, а також прагнення захопити худобу, майно та землі сусідів визначали військовий спосіб життя кочових громад. Вони перебували у стані безперервних бойових дій: або відбивали напади ворожих кочових орд, або здійснювали набіги на сусідів. Виникали сильні союзи племен, які створювали більш – менш постійні політичні об’єднання. Їх умовно можна вважати державами. Першим таким об’єднанням на території сучасної України була держава скіфів (VII – III cт. до н.е.).

Скіфи – іраномовні кочові племена – прийшли у Північне Причорномор’я наприкінці VII ст. до н.е. Відомості про основні племена, які входили в цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Наймогутнішим і найчисленішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у Степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи – кочовики, між Інгулом і Дніпром разом з кочовиками жили скіфи – землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно – скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів, у межах степової смуги України, розташовувалися скіфи – орачі.

І хоч у рамках скіфського племіного союзу жили не тільки власне скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів за походженням і мовою, цю спільність античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіфією».

У скіфів були сильними родові зв’язки. Основною суспільною одиницею був рід (родова громада), що складався з декількох сімей.Рід володів землею, виділяючи кожній сім’ї ділянку землі за жеребом, розподіляв пасовища, організовував перекочування до іншої місцевості. Кожна сім’я мала свою отару овець, череду корів.

У скіфському суспільстві VII – VI cт. до н.е. вже можна виявити ознаки розкладу родового ладу. З середовища вільних скотарів та землеробів виділялася родо – племінна знать (родові старішини, племінні вожді). З’являються у скіфів і раби, яких вони добували під час числених воєн. Щоправда. Роль рабської праці у скіфії була незначною.

Політичне управління у скіфів було організоване у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старішин. Але особлива роль належала військовим вождям – «царям», які очолювали скіфське військо під час походів. Влада «царів» передавалася у спадщину, але кандидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверджувалися народними зборами.

Кочовий спосіб життя й військова організація суспільства наклали відбиток на всі боки життя скіфів. «Кожен з них – кінний стрілець», - ця коротка й виразна характеристика Геродота відображає справжню сутність скіфського способу життя. Зброя була неодмінною приналежністю кожного чоловіка, а іноді й жінки. Зброя присутня на всіх зображеннях скіфів, навіт у сценах побуту та праці. Неодмінним супутником кочовика, починаючи з диинства, був кінь.

У скіфів понад усе цінувалася відвага, мужність у бою, відданість своєму народові. За кількістю вбитих ворогів скіф отримував свою частку військової здобичі.

Значення війнив житті суспільства і повага до військової доблесті призвело до виникнення культу бога війни, символом якого слугував старовиний залізний меч. Із цим же культом у скіфів було пов’язане існуваня низки суворих звичаїв, спрямованих на виховання безжалісної поведінки щодо супротивника та його залякування (пили кров першого вбитого ворога, знімали скальпи тощо).

Уявлення про безсмертя душі та існування потойбічного світу, розповсюджене серед скіфів. як і серед інших давніх народів призвело до виникнення складного поховального ритуалу, добре відомого з описів Геродота й багаточисельним розкопкам курганів. Тіло померлого знатного скіфа бальзамували так, щоб воно могло зберегтися на встановлений звичаєм термін проводів (40 днів). Небіжчика, одягненого у розкішний одяг, клали на колісницю й возили по багаточисельній рідні покійного, де здійснювалися числені скорботні церемонії. Особливою пишнотою відрізнялося поховання скіфських царів. У цьому випадку траурний кортеж був особливо багатолюдним. Тіло померлого возили по всіх підвладних йому родах і племенах. Їх представники приєднувалися до траурної процесії. Далі всі направлялися у землю Герр, яка знаходилася на віддаленій околиці Скіфії. Тут текла річка Герр і жив один з підвладних скіфам народів, що носив таку ж назву – герри. У цій землі й знаходилося кладовище скіфських царів, воїнів та знаті у VI – V ст. до н.е. Поховання здійснювалися в широких та глибоких ямах. Всередині вони викладалися деревом. Разом з померлим клали його зброю, парадний одяг, коней, посуд із їжею, амфори з вином. Також разом з померлим клали вбитих рабів та слуг. Над могилою насипали високий курган.

У IV т. до н.е. поховальний ритуал у скіфів поступово змінився. Вони перестали ховати знатних небіжчиків у особливій, спеціально для цього відведеній місцевості. І стали споруджувати кургани в місцях свого постійного перебування, у степу (особливо це стосується Подніпров’я). Тут виникали масові поховання, що складалися, як правило, з декількох великих курганів і багатьох менших поховань. У Степовому Подніпров’ї знаходяться відомі своїм багатством кургани скіфських царів – Солоха, Чортомлик, Олександрополь. На Керченському півострові – один з найбагатших скіфських курганів Куль – Оба.

У цих та інших курганах знатних скіфів знайдено розкішні головні убори, золоті диадеми, гривни (нашійні прикраси), браслети, сотні і тисячі золотих бляшок, якими був обшитий парадний одяг, прикрашена золотом зброя, бронзовий, срібний та золотий посуд. Різко відрізняються від багатих поховань царів і знаті могили простих скіфів. Майно, що знаходилося тут, складалося здебільшого, із зброї: лука зі стрілами, списа та меча. У могилах були амфори (сосуди для вина). У могилах скіф’янок знайдено предмети побуту та недорогі прикраси – гребінці, браслети, сережки, бронзові дзеркальця та ін. У могилах знатних і простих скіфів нерідко знаходят залишки повозок, на яких небіжчиків везли до місця поховання.

Помітним епізодом історії Скіфії була війна скіфів з могутньою Перською державою (514 – 513 рр. до н.е.). Війна відбулася у формі походу армії перського царя Дарія І проти скіфів. Здійснюючи масштабні завоювання у Причорномор’ї, Дарій мав намір підкорити скіфів, зробити їх своїми підданими і тим самим назавжди ліквідувати загрозу їхнього вторгнення у країни Сходу.

З величезним військом Дарій вступив у Скіфію з Фракії (сучасна Румунія). Для здійснення цього вторгнення перси побудували великий міст через Дунай. Перед цією загрозою скіфи звернулися за допомогою до сусідніх народів. Втім, більшість останніх відмовилася допомогти, мотивуючи це тим, що похід Дарія направлений не проти них. В дійсності вони були зацікавлені у послабленні скіфів – свого могутнього й агресивного сусіда.

Не маючи достатніх сил для того, щоб вступити з персами у відкритий бій, скіфи застосували тактику відступу й заманюванння супротивника вглиб країни. На своєму шляху вони засипали колодязі й джерела, знищували траву. Своє майно та більшу частину худоби скіфи відправили разом із сім’ями на північ, до землеробських районів Лісостепової Скіфії.

Виснаживши сили у даремному переслідуванні, Дарій І відправив до скіфського царя Іданфірса гінця з пропозицією припинити відступ і почати битву або, визнавши себе слабкішим, підкоритися й сплачувати Персії данину. На що Іданфірс відповів: «В нас немає ні міст, ні засіяної землі, через яку ми поспішили б битися з вами...Але в нас є могили предків: ось спробуйте знайти їх і осквернити – тоді й дізнаєтесь, чи будемо ми воювати з вами...».

Скіфи надіслали Дарію символічні «дари»: птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Це означало наступне: «Якщо ви, перси, не злетите у небеса, перетворившись на птахів, або не сховаєтесь у землі, як миші, або не стрибнете у річку, як жаби, то будете знищені цими стрілами».

Змушений визнати свою невдачу у війні, Дарій І поспішив покинути Скіфію. Для скіфів успішне закінчення війни мало величезне значення: воно зміцнило їх політичний авторитет й принесло славу «непереможних». За 60 – 70 років, що пройшли з часу походу, спогади про нього набули характеру народного героїчного епосу. У такому вигляді вони й були записані даньогрецьким істориком Геродотом, що багато подорожував по Скіфії.

Найвищої могутності держава скіфів досягла у IV ст. до н.е. під час правління царя Атея (пом. у 339 р. до н.е.). Він усунув від влади інших племінних «царів» і зосередив її у своїх руках, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де в цей час існувало велике поселення – Кам’янське городище (поблизу сучасного м. Нікополь Дніпропетровської області). За часів правління Атея Скіфське царство проводило активну завойовницьку політику, намагаючись встановити якомога міцніший контроль над торгівельними шляхами, що вели з Лісостепу до античних міст Причорномор’я та Греції. Саме цим можна пояснити посилення військового тиску скіфів на лісостепові племена сучасної ліво- та Правобережної України. Саме звідси йшов експорт зерна, й скіфи, природно, бажали контролювати цей регіон якомога сильніше. Метою військових походів скіфів на ці території було збільшення данини із землеробських племен, яка виплачувалася, насамперед, збіжжям. Археологічні розкопки кінця ХХ ст. виявили ряд числений укріплених городищ на Ворсклі, Сіверському Дінці та в інших місцях. Ймовірно, їх споруджувало місцеве осіле землеробське населення Лісостепу для захисту від войовничих кочовиків.





Дата добавления: 2016-03-27; просмотров: 151 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.009 с.