Коли почало сутеніти, Щур таємниче й урочисто покликав їх до вітальні, поставив кожного біля призначеної йому купи вояцького обладунку й звелів готуватися до вилазки, яку всі так довго ждали. Він поставився до справи вкрай серйозно й прискіпливо, тож спорядження забрало чимало часу. Спершу кожного треба було оперезати шабельтасом, тоді причепити до нього шаблю, а з другого боку для рівноваги — кинджал. Потім Щур дав кожному по два пістолети, поліцейський кийок, кілька пар наручників, трохи бинтів та лейкопластиру, а ще баклагу й торбину з бутербродами. Борсук, дивлячись на все те, добродушно сміявся:
— Давай, давай, Щурко! Тобі розвага, і мені не зашкодить. Бо я збираюся зробити все однією цією ломакою.
На це Щур відповів:
— Та будь ласка, Борсуче! Тільки знаєш, мені зовсім не хотілося б, щоб ти потім дорікав мені, буцімто я щось забув!
Коли все було готове, Борсук узяв в одну лапу потайний ліхтар, а другою вхопив міцний дрючок і промовив:
— Ну от, ідіть за мною. Перший — Кріт, бо він сьогодні молодець, за ним Щур, Жаба останній. І дивися мені, Жабко! Щоб не базікав там, бо в тебе язик, як помело, а то, бігме, заверну тебе назад!
Жаба так переживав, щоб його не залишили вдома, що згодився на визначену йому останню роль, не ремствуючи, і загін вирушив, Борсук провів їх трохи понад річкою. Раптом він підстрибнув, зачепився за край якоїсь дірки, що зяяла в крутому березі невисоко над водою, підтягнувся й щез у ній. Кріт і Щур мовчки полізли слідом за ним і так само, як і він, безгучно зникли в дірі. Та коли дійшло до Жаби, той, звісно, примудрився посковзнутись і, перелякано зойкнувши, впав у воду, аж сплески пішли. Друзі витягли його на берег, нашвидкуруч витерли й викрутили, як ганчірку, заспокоїли, поставили на ноги. Але Борсук не на жарт розгнівався і пригрозив, що, коли Жаба ще хоч раз утне якусь дурницю, він його неодмінно відпровадить назад.
Та ось вони все-таки опинились у таємному підземному ході. Операція проти ворога почалася!
Хід був холодний, темний, вогкий, низький та тісний; бідолаха Жаба тремтів і від страху перед тим, що його чекало, і від того, що змок до нитки. Ліхтар миготів десь далеко попереду, і в цій темряві Жаба мимоволі трохи відстав. Раптом він почув Щурів застережливий окрик: «Поспішай, Жабо!» — і його охопив жах: він боявся, що залишиться сам у непроглядній пітьмі, тож так «поспішив», що повалив Щура на Крота, а Крота на Борсука. Вийшла така собі мала купа. Борсук подумав, що на них напали ззаду; в тій тісняві годі було орудувати ломакою чи шаблею, тому він вихопив пістолета й мало-мало не пустив кулю в Жабу. Коли ж дібрав, що сталося насправді, то, певне ж, знову розлютився й сердито кинув:
— Ні, досить з мене цього осоружного Жаби! Хай залишається тут!
Жаба заскиглив, а Щур та Кріт пообіцяли наглядати за ним, щоб він поводився як належить, і Борсук зрештою погодився. Загін рушив далі, але тепер Щур забезпечував тил, міцно тримаючи Жабу за плече.
Так вони посувалися майже навпомацки, нашорошивши вуха, тримаючи лапи на пістолетах. Аж ось Борсук проказав:
— Тепер ми напевне майже під Теремом Жаб.
І тоді вони раптом почули — нібито десь дуже далеко, а водночас мовби просто над головою — якийсь безладний гамір, наче там цілий гурт щось вигукував, співав, тупцював по підлозі й гупав по столах. Знервований Жаба затрусився від страху, але Борсук спокійно промовив:
— Ну й розгулялися ті тхори!
Підземний хід поволі піднімався вгору. Вони пробралися ще трохи вперед, і тут гвалт зненацька вибухнув знову прямо над ними, і його тепер чути було дуже ясно.
— У-р-а-а! У-р-а-а! У-р-а-а! — пролунало зовсім близько, а тоді почувся тупіт малих ніг та дзенькіт келихів, що їх рвучко ставили на столи.
— Он як їм весело! — сказав Борсук. — Ходімо!
Звірята рушили далі, поки хід нарешті скінчився; вони
спинилися перед лядою до комори-буфетної.
У бенкетній залі був такий шарварок, що вони вже не боялися, що їх почують.
— Ану, хлопці, ра-азом! — гукнув Борсук, і вони вчотирьох, навалившись плечима на ляду, підняли її. Підсаджуючи одне одного, звірята вилізли до буфетної. Тепер від зали, де безтурботно бенкетували вороги, їх відділяли тільки тонкі двері.
Тим часом у залі зчинився зовсім уже оглушливий галас. Потім радісні вигуки й тупотіння трохи вщухли, і можна було розібрати чийсь Один голос:
— Не затримуватиму довго вашої уваги (схвальне пожвавлення), але перш ніж я опущу своє сідало на його сідало (веселий гамір), хочу сказати кілька слів на честь нашого люб’язного хазяїна пана Жаби. Ми всі знаємо Жабу! (Голосний сміх.) Доброго Жабу, чесного Жабу, доброчесного Жабу! (Захоплений вереск.)
— Пустіть мене до нього! — Жаба аж заскреготів зубами.
— Зажди хвилиночку! — ледве втримав його Борсук. — Усім приготуватися!
—...дозвольте мені заспівати вам пісеньку, — говорив далі той самий голос, — яку я склав про Жабу (тривалі оплески).
І тоді Головний Тхір — бо то був він — завів тонко і верескливо:
Ішов Жаба напідпитку,
Ще й по вулиці гуляв...
Борсук випростався, міцно схопив свою дебелу ломаку обома лапами, обвів поглядом товаришів і вигукнув:
— Пора! За мною!
І навстіж розчинив двері.
Лишенько!
Яким скавчанням, вискотом та писком сповнилася зала!
І не дивно, що перелякані тхори шмигонули мерщій під столи чи пострибали мов навіжені у вікна! Не дивно, що куниці метнулись у нестямі до каміна та й позастрявали в димоході! Не дивно, що столи та стільці поперекидалися шкереберть, а скло й порцеляна брязнули скалками на підлогу — бо невимовна паніка охопила всіх тієї жахливої миті, коли четверо Героїв увірвалися сюди як гнівні месники! Могутній Борсук з настовбурченими вусами, чий величезний кийок з! свистом розтинав повітря; Кріт, чорний та зловісний, який розмахував міцним дрючком і вигукував моторошний бойовий клич: «Вперед, Кроти!!!»; Щур, завзятий і нестримний, чий шабельтас аж розпирало від зброї усіх розмірів та зразків; осатанілий Жаба, який від люті за ображену гідність роздувся так, що став удвічі більший за самого себе, носився по кімнаті й вибухав страшними прокльонами, від яких у ворогів холонули печінки!
— «Ішов Жаба напідпитку»! — верещав він. — Зараз ти у мене нап’єшся! — І посунув прямо на Головного Тхора.
їх було тільки четверо, але нажаханим тхорам видавалося, що всю залу заповнили потвори — чорні, сірі, брунатні, жовті; вони застрашливо гикають і розмахують велетенськими ломаками: і тхори навіть не подумали боронитися — кинулися, розпачливо зойкаючи, тікати в різні боки, через вікна, димохід — аби лише уникнути тих жахливих дрючків.
Сутичка тривала недовго. Четверо друзів гасали по залі й щоразу, тільки-но звідкись висувалася голова, били по ній кийком; за кілька хвилин приміщення було звільнено. Крізь розбиті шибки до їхніх вух долинали зойки наляканих тхорів, що тікали через луг; та на підлозі лежали дюжина чи дві повержених ворогів, яким Кріт діловито надівав наручники. Борсук, стомлений марудною працею, зіперся на дрючок і втер доблесне чоло.
— Кроте, — мовив він, — золотий ти мій хлопчино! А збігай-но поглянь, що там поробляють твої дружки — куниці-вартові. Думаю, через твою витівку у нас сьогодні з ними великого клопоту не буде!
Кріт шаснув у вікно; а Борсук звелів Щурові й Жабі поставити перекинуті столи, визбирати в смітті на підлозі ножі та виделки, тарілки та склянки й пошукати чогось їстівного на вечерю.
— Мені таки захотілося вже трохи попоїсти, — сказав він по-простацькому, як завжди. — А ти, Жабо, ворушися, та веселіш! Ми ж відвоювали твою оселю, а ти нас навіть бутербродом не почастуєш.
Жаба трохи образився, що Борсук його не похвалив, як ото Крота, і не сказав, що він теж хлопець хоч куди й бився славно, бо сам Жаба був страшенно задоволений собою, особливо тим, як упорався з Головним Тхором, одним ударом дрючка перекинувши того через стіл. Та все ж він «заворушився», а з ним і Щур, і скоро вони знайшли на скляному тарелі джем з ягід гуави, далі холодне курча, копчений язик, від якого було відрізано тільки невеличкий шматочок, трохи бісквітів, банку салату з омарів, а в буфетній — повен кошик французьких булок, чимало сиру, масла та сельдерею. Вони саме збиралися сісти до вечері, коли у вікно, задоволено хихикаючи, видерся Кріт з оберемком рушниць.
— Кінець, — доповів він. — Як я зрозумів, усе було так. Тільки-но вартові куниці, вже й так добряче наполохані, почули зойки, верещання — словом, весь той гвалт у залі, деякі з них покидали рушниці й дали драла. А решта постояли ще трохи, та коли на них лавою посунули тхори, вони подумали, що їх зраджено.
Куниці зчепились із тхорами, а ті стали пробивати собі дорогу, щоб утекти, — отож лупцювали, кусали, дряпали одне одного й котилися в тій бійці далі й далі, поки мало не всі попадали у річку! Так чи інакше, але тепер там їх не лишилося й сліду; от я й позбирав їхні рушниці. Так що все гаразд!
— Незрівнянний, дивовижний звір! — мовив Борсук, жуючи курча з бісквітами. — Ну от, є ще одна справа, Кроте, яку я хотів би тобі доручити, перш ніж сядеш з нами вечеряти. Я б тебе не турбував, та напевне знаю, що коли ти візьмешся до діла, то таки зробиш його, і я лише мрію, щоб те саме міг сказати про кожного з вас. Послав би Щура, так він же в нас поет... Зроби ось що: збери оцих паскудників на підлозі і заведи нагору. Хай ретельно приберуть у спальнях, дадуть там лад, щоб усе було пристойно. Дивись, щоб добре підмели під ліжками й поміняли простирадла та наволочки і не забули відгорнути ріжок ковдри — ти ж бо знаєш, як це робиться; а ще приготували в глеках гарячу воду й поклали чисті рушники і шматочок мила в кожну кімнату. А потім, як захочеш, можеш надавати їм добрячих стусанів і випровадь їх через задні двері, щоб наші очі їх більше не бачили. Тоді приходь і сідай до столу, покуштуй копченого язика. Він пречудовий. А тобою, Кроте, я дуже задоволений.
Справний Кріт підняв кийка, вишикував полонених у ряд, гримнув: «Праворуч! Кроком руш!» — і повів ту команду на верхній поверх. Незабаром він з’явився знову і, сміючись, сказав, що кімнати прибрано, аж блищать.
— А стусанів я тхорам не давав, — докинув Кріт. — Їм і так сьогодні надто перепало як на один вечір. Коли сказав про це, вони страшенно зраділи й пообіцяли більше ніколи не кривдити мене. Мовляв, зовсім розкаялися й дуже шкодують, що накоїли такого. Кажуть, у всьому винен Головний Тхір та куниці. А ці готові відшкодувати Жабі все будь-якої хвилини, аби тільки ми натякнули... Тож я дав їм по булці та й випустив через чорний хід: вони як дременули — тільки я їх і бачив!
Кріт підсунув стільця до столу й наліг на копчений язик, а Жаба — він усе-таки благородна тварина — відкинув усяку до нього заздрість і щиро мовив:
— Красненько дякую, любий Кроте, за твої сьогоднішні зусилля та клопоти, а найбільше за твою кмітливість уранці!
Борсукові це дуже сподобалось, і він похвалив його:
— Оце, Жабо, мова справжнього мужчини!
Так вони й повечеряли, веселі та задоволені, і незабаром пішли спочивати на свіжих простирадлах, цілі й здорові, в родовому Теремі Жаб, відвойованому завдяки їхній незрівнянній доблесті, продуманій стратегії і майстерному володінню найдосконалішою зброєю — дрючками.
Наступного ранку Жаба, котрий, як завжди, заспав, вийшов до сніданку ганебно пізно і знайшов на столі лише яєчну шкаралущу, трохи холодних та твердих недоїдених грінок, на три чверті порожній кавник — ото й усього. Це, звісно, не піднесло в Жаби настрою, коли зважити, що, як там не є, а він таки у власному домі. З високого вікна їдальні йому було видно Крота й Водяного Щура, що вмостились у плетених кріслах на моріжку й, мабуть, розповідали один одному щось веселе, бо аж заходилися реготом, задираючи догори коротенькі ніжки. Борсук, який сидів у кріслі, заглибившись у ранкову газету, тільки звів очі й кивнув Жабі, коли той зайшов до кімнати. Але Жаба витримав характер — сів і постарався поснідати якнайкраще, тільки зазначив сам собі, що все одно поквитається з тими двома. Коли він скінчив снідати, Борсук глянув на нього й коротко зауважив:
— Вибачай, Жабо, але, боюся, що сьогодні з самого ранку на тебе чекає робота. Бачиш, ми вирішили одразу влаштувати бенкет, щоб відзначити цю подію. Тепер усе залежить від тебе — так уже воно ведеться.
— Авжеж! — з готовністю озвався Жаба. — Якщо товариство бажає... Хоча з якого побиту вам так закортіло справляти бенкет уранці — не збагну. Проте — і ти це добре знаєш, Борсуче, — я живу не для власної втіхи, а тільки для того, щоб вгадувати бажання моїх друзів і влаштовувати все, як вони хочуть. Ось так, мій любий, добрий Борсуче!
— Не прикидайся дурнішим за самого себе, — сердито відказав Борсук, — і не пирскай, не плюй у каву, коли розмовляєш: це погана звичка. Я мав на увазі, що бенкет, звичайно, відбудеться ввечері, але запрошення треба написати й розіслати негайно, і до цього мусиш взятися ти. Отож сідай до столу — он купка поштового паперу з вензелем «Терем Жаб», дуже гарним, блакитним із золотом, — і пиши запрошення усім нашим друзям. Якщо постараєшся, ми надішлемо їх ще до полудня. Я допоможу тобі — візьму на себе найважчі справи. Порядкуватиму приготуваннями.
— Он як! — засмутився Жаба. — Виходить, такого чудового ранку мені доведеться сидіти в хаті й писати купу нікчемних листів, замість того щоб залюбки походити по власних володіннях, дати всьому лад — взагалі пожити день собі на радість і втіху! Та ні ж бо! Щоб я згорів! Дідька лисого!.. А втім, постривай-но! Ну, звичайно ж, дорогий Борсуче! Що важить моя втіха чи мій душевний спокій порівняно з утіхою та спокоєм інших! Ти хочеш, щоб так було, і так буде. Давай, Борсуче, призначай усе, що тобі до вподоби, а тоді підтримай надворі товариство наших юних друзів у їхніх дитячих розвагах, і забудьте про мене, про мої турботи та клопоти. Я жертвую цей прекрасний ранок на вівтар обов’язку й дружби!
Борсук підозріливо поглядав на нього, але Жабин щирий, відкритий усміх розвіяв думку про те, що він так раптово погодився через якісь корисливі міркування. Тож Борсук підвівся й пішов з кімнати на кухню, а Жаба, щойно за ним зачинилися двері, метнувся до письмового стола. Тепер йому вже кортіло писати запрошення, бо дуже хотілося підкреслити в них свою провідну роль у цій доблесній операції, змалювати, як хвацько він уклав самого Головного Тхора; кортіло натякнути і про свої видатні пригоди, а до кожного запрошення додати ще й програмку вечірнього свята, яка вже склалась у нього в голові десь отак:
ПРОМОВА
Виголошує Жаба.
(Протягом вечора буде ще кілька Жабиних промов.)
ДОПОВІДЬ Виголошує Жаба.
Короткий вступ. — Наша тюремна система. — Водні шляхи Старої Англії. — Торгівля кіньми. І як ними торгувати. — Маєтна власність і права та обов’язки щодо неї. — Назад, до землі. — Зразковий англійський землевласник.
ПІСНЯ (Склав особисто Жаба)
Виконує Жаба.
ІНШІ МИСТЕЦЬКІ ТВОРИ Жаби
виконуватиме протягом вечора... автор.
Неабияк задоволений своїм задумом, Жаба охоче працював над листами й закінчив їх ще до полудня. І саме тоді йому доповіли, що біля вхідної брами з’явилося маленьке й замурзане тхореня, яке несміливо питає, чи не може воно чимось прислужитися. Жаба вийшов до нього, сповнений гідності, й пересвідчився, що то один з тхорів, захоплених учора ввечері в полон, що поводиться він дуже шанобливо й має щире бажання зробити послугу. Жаба поплескав тхореня по голівці, всукав йому паку запрошень і звелів швидко — одна нога тут, друга там! — рознести їх за адресами. А ввечері, як захоче, хай ще раз прийде сюди, і тоді, може, йому перепаде якийсь шилінг, а може, й не перепаде. Бідолашний тхір, схоже, страшенно зрадів, бо щиро дякував, а тоді прожогом кинувся виконувати доручення.
Перед обідом од річки повернулися Жабині друзі, бадьорі й пожвавлені. Кріт, якого трохи мучили докори сумління, пильно поглядав на Жабу. Він сподівався побачити його похмурим і пригніченим. Жаба ж, як на те, був такий веселий і набундючений, що Кротові це здалося підозрілим. Щур з Борсуком теж значуще переглядалися.
Відразу після обіду Жаба засунув передні лапки у кишені штанів і недбало проказав:
— Ну, хлопці, полишаю вас на самих себе. До ваших послуг усе, чого вам заманеться!
І велично попрямував до саду, де збирався виснувати кілька важливих думок для своїх вечірніх промов. Аж раптом Щур затримав його за лікоть.
Жаба вмить збагнув, що може бути далі, і спробував вислизнути. Та Борсук міцно стиснув ще й другий його лікоть, і він зрозумів, що це не жарти. Двоє друзів провели його до невеликої кімнати для відпочинку, суміжної з парадною залою, причинили двері й усадовили на стілець. Потім стали перед ним — Жаба дивився на них підозріливо й роздратовано.
— Так от, слухай, Жабо, — мовив Щур. — Йдеться про цей самий бенкет, і мені дуже прикро, що я змушений говорити тобі це. Але ми хочемо, щоб ти добре затямив, що не буде ні промов, ні пісень. Усвідом, що цього разу ми з тобою зовсім не сперечаємось, а наказуємо тобі.
Жаба зрозумів, що він у пастці. Вони його вивчили, бачили наскрізь, вони випередили його. Рожеві Жабині мрії розвіялись як дим.
— А можна, я їм заспіваю тільки одну-однісіньку пісеньку? — став жалісно благати Жаба.
— Ні, жодної пісеньки, — рішуче заперечив Щур, хоча серце в нього краялося, коли бачив, як тремтять губи у засмученого бідолахи. — Недобре так, Жабко; ти ж знаєш, що твої пісеньки нескромні, хвальковиті й чванливі, а всі промови — то суцільне самовихваляння і... перебільшення і... і...
— І брехні, — докинув Борсук своє, як завжди, невибагливе слово.
— Це все, Жабочко, для твого ж добра, — вів далі Щур. — Ти ж знаєш, що рано чи пізно, а повинен почати жити по-новому. І нині, здається, для цього така слушна нагода; це ж просто переломний момент у твоєму житті. І, будь ласка, повір, що для мене говорити все це так само неприємно, як тобі слухати.
Жаба поринув у задуму. Нарешті підвів голову, і в очах його відбилася запекла внутрішня боротьба.
— Що ж, ваша взяла, друзі, — мовив він затинаючись. — Я тільки просив би про одну дрібницю: ще на один вечір залишити все як є, хай квітне й красується, тобто дозволити мені почути бурхливі оплески, які — принаймні так чомусь завжди я думав — здатні виявити найкращі мої якості. І все ж — ви маєте слушність, а я ні. Від сьогодні я буду зовсім інший Жаба. Друзі мої, вам більше не доведеться червоніти за мене. Але ж — ой, лихо мені! — який, усе-таки жорстокий цей світ!
І, приклавши хусточку до очей, він непевною ходою вийшов з кімнати.
— Борсуче, — сказав Щур, — я почуваюсь, як тварюка; не знаю — як ти?
— Ой, розумію, розумію, — сумно озвався Борсук. — Але зробити це необхідно. Цей гарний хлопчина має тут жити, берегти свою гідність, бути шанованим. Невже ти хотів би, щоб він лишився посміховиськом і щоб з нього глузували, глумилися всякі тхори та куниці?
— Звичайно ж, ні, — мовив Щур. — До речі, про тхорів. Це щастя, що ми здибали те тхореня, коли воно тільки вирядилося розносити запрошення. З твоєї розповіді я зробив висновок, що чогось такого можна сподіватись, і швиденько переглянув кілька запрошень — там було просто неподобство. Я забрав у нього всю паку, і тепер наш добрий Кріт сидить у голубому будуарі й заповнює звичайнісінькі запрошення для гостей.
Наближалася година бенкету, а Жаба, який покинув товариство І замкнувся у себе в спальні, все ще сидів там у тяжкій задумі. Підперши лапкою голову, він щось зосереджено обмірковував. Та ось його чоло поступово проясніло, він усміхнувся довгою, повільною усмішкою. Потім засміявся, але якось сором’язливо. Нарешті підвівся, опустив штори на вікнах, зібрав стільці в кімнаті й розставив їх півколом; а тоді вийшов на середину, став перед ними й ніби аж повищав та поширшав.
Він уклонився, прокашлявся і, давши собі волю, піднесено заспівав для захоплених слухачів, яких ясно бачив у своїй уяві. То була
ОСТАННЯ ЖАБИНА ПІСЕНЬКА
Жаба вернув додому!
Паніка була в вітальні, а у залі — страх,
Зойк та плач неслися з хліва, і в конюшні — жах,
Коли Жаба вертав додому!
Коли Жаба вертав додому!
Вікна геть розбилися, двері затріщали,
На підлогу злякано всі куниці впали,
Коли Жаба вертав додому!
Барабани, а ви де?
Адже сурми засурмили, і гармати ген стріляють,
І гудуть автомобілі, і солдати гімн співають,
Бо Герой іде!
Гей, гукайте всі: «Ура!»
Хай горлянок ніхто не жаліє,
Бо то йде звір із вашої мрії,
То зоряна Жаби настала пора!
Він співав на повний голос, схвильовано і з великим запалом; а коли скінчив, проспівав іще раз.
Потім глибоко зітхнув, і зітхання те було довге-довге.
Тоді вмочив щітку у глек з водою, розчесав волосся на прямий проділ, ретельно пригладив по обидва боки і, відімкнувши двері, повільно зійшов сходами вниз привітати гостей, які вже почали збиратися у бенкетній залі.
Всі звірята зраділи його появі, одразу обступили, вітали його, хвалили за кмітливість, відвагу та вояцьку вдачу. Але Жаба тільки ледь усміхався й бурмотів: «Та ні ж бо! Аніскілечки!» Або: «Якраз навпаки!» Видра стояв біля каміна й докладно розписував захопленому гуртові друзів, що б він сам учинив, коли був би тут. Побачивши Жабу, він кинувся до нього з радісними вигуками, обняв його і спробував схилити виконати коло пошани. Проте Жаба делікатно відмовився, звільнився з Видриних обіймів і сумирно пояснив:
— Борсук — от хто справжній ватажок і натхненник: Кріт і Водяний Щур винесли на собі основний тягар бою. А я був у наших лавах лише рядовим бійцем і особисто зробив не так уже й багато.
Звірят, певна річ, дуже здивувала, ба навіть спантеличила така його несподівана скромність. Зате Жаба, обходячи один по одному всіх гостей і статечно відповідаючи на вітання, відчував, що викликає в товаристві особливий інтерес.
Борсук влаштував усе якнайкраще, і бенкет вдався на славу. За столом було багато розмов, сміху та жартів, але Жаба, котрий, як і годиться, сидів на чільному місці, вважав, що має бути вище від усього того, і тільки інколи докидав приємні абищиці своїм сусідам праворуч і ліворуч. Іноді він крадькома поглядав на Борсука та Щура і щоразу помічав, що вони позирають один на одного з неприхованим подивом, і це його тішило найбільше. Дехто з молодших та непосидючих звірят перешіптувався, нарікаючи, що сьогодні не так весело, як бувало колись у добрі старі часи. Вряди-годи хтось стукав по столу й вигукував:
— Жабо, промову! Жабо, твоє слово! Пісню! Пісню, пане Жабо!
Але Жаба тільки лагідно хитав головою і підносив правицю, делікатно відмовляючись. Гречною уважливістю, вмілою бесідою з гостями, щирим розпитуванням про їхні родини, особливо про тих членів сім’ї, хто за віком ще не міг бувати у товаристві, він переконав усіх, що званий обід відбувається як годиться у порядному товаристві.
Він таки справді став зовсім іншим Жабою!
Після цієї кризи четверо друзів провадили собі мирне життя, яке так грубо порушила громадянська війна. Воно було сповнене радощів та втіхи й не збурювалося більше ніякими нападами чи вторгненнями. Жаба, порадившись із друзями, вибрав дуже гарний золотий ланцюжок з медальйоном, оздобленим перлами, й надіслав доньці тюремника разом із листом, що його навіть Борсук визнав винятково скромним, приємним та вдячним.
Машиніст паровоза теж дістав відповідну подяку й винагороду за свій ризик та клопоти. Борсук примусив Жабу розшукати навіть жінку-барківницю. І її знайшли, хоча й не без труднощів, і відшкодували вартість коня — отже, вона загалом теж була задоволена; щоправда, Жаба цьому завзято опирався, запевняючи, нібито був тут знаряддям Долі, яка хотіла покарати огрядних жінок з веснянкуватими руками за те, що вони нездатні розпізнати справжнього джентльмена навіть тоді, коли опиняються з ним віч-на-віч. Щоправда, потрібна сума була не дуже відчутною, бо, як підказали місцеві знавці, циган тоді оцінив коняку майже зовсім точно.
Іноді у довгі літні вечори друзі прогулювалися до Старого Лісу, тепер цілком прихильного до них — принаймні в тих місцях, куди вони заходили. Приємно було бачити, як шанобливо вітають їх тамтешні мешканці і як мами-куниці підносять своїх малят до виходу з нірки й показують: «Дивись, дитинко, он іде чудовий пан Жаба! А поруч з ним — доблесний Водяний Щур, найхоробріший з вояків! А он той — знаменитий пан Кріт, про якого стільки розповідає наш татусь». Та коли дітлахи починали вередувати й не хотіли слухатися, їх частенько намагалися вгамувати, лякаючи таким чином: «Якщо ви не принишкнете і не дасте мамі спокій, то прийде страшкий сірий Борсук і забере вас». То був підлий наклеп на Борсука, бо він, хоч і цурався Товариства, дітей дуже любив. Але малеча все одно відразу вмовкала.
Грехем Кеннет
Вітер у верболозі / 3 англ. пер. В. Вишневий.-— К.: Молодь, 1985.—168 с.
Весела і мудра повість-казка англійського письменника К. Грехема (1859 — 1932) сповнена тонкої іронії до капіталістичної цивілізації.
Книжка обстоює прості, але вічні цінності життя — дружбу, безкорисливість, взаємодопомогу, радість жити в гармонії з природою, засуджує агресивність та вседозволеність.
[1] Початок середньовічного студентського гімну "Dulce Domum resonemus". («Дім жаданий пригадаймо»), який школярі виконували, від’їжджаючи на канікули.
[2]Міцне англійське пиво з ячмінного солоду.
[3]Правила лондонського Товариства по рятуванню на водах вимагали від рятувальників надавати всіляку допомогу утопленому навіть тоді, коли потерпілий уже не виявляв ніяких ознак життя.
[4] Пільга сумніву — судовий термін, що означає виправдання підсудного в разі сумніву, тобто браку безперечних доказів його вини.
[5] Пан — у давньогрецькій міфології бог лісів, гаїв та пасовиськ, покровитель стад, пастухів і мисливців. Пізніше Пана стали вважати втіленням усієї природи. Пана уявляли волохатим, рогатим, на цапиних ногах і завжди з пастушою сопілкою, на якій він вигравав німфам — лісовим богиням. Раптово з’являючись, Пан лякав подорожніх. Звідси — «паніка», «панічний страх» тощо.
[6] Мається на увазі сільська церква, на карнизах якої охоче гніздяться ластівки.
[7] Узгір’я на півдні Англії.
[8] Місячні гори, за гіпотезою античних географів, — гірська місцевість у центрі Африки, з якої нібито бере початок річка Ніл.
[9]Мармурове, Егейське, Іонічне та Середземне моря, в яких ще з античних часів було пожвавлене мореплавство.
[10]Левантом називають країни Східного Середземномор’я.
[11] Змінений рядок з поеми «Принцеса» англійського поета А. Теннісона (1809 — 1892):
Няні старенької ніжні пісні
Чуло дитя уві сні й наяву —
І сльози її, немов дощ навесні:
«Люба дитинко, для тебе живу».
