Розділ 7 сопілка на світанку 7 страница

— Тепер, Жабо, твоя черга, — сказала дівчина. — Скидай костюм і жилет — ти й так досить товстий.

Заходячись від сміху, вона стала «утинати до гапликів» на ньому те ситцеве плаття, накинула хустку, зав’язавши, як у простих жінок, вузликом на спині, а тоді начепила цупкий очіпок.

— Точнісінько як вона, — хихотіло дівча. — Повір мені, ти ще ніколи в житті не мав такого поважного вигляду. Ну, прощавай, Жабо, і хай тобі щастить. Підеш униз тією самою дорогою, якою тебе привели; якщо хтось зачепить, бо чолові­ки всі однакові, можеш, звісно, й пожартувати трохи, але пам’ятай, що ти вже немолода вдовиця, одна як палець на всьому світі, й боїшся людського поговору.

Твердо, як тільки міг, Жаба приступив до діла; серце йому завмирало, бо ця витівка, здавалося, була найнеобачніша і найризикованіша в його житті; проте все йшло напрочуд лег­ко, хоч було трохи прикро, що його поважність, ба навіть сама його чоловіча стать, якою та поважність надихалася, зараз ніби знехтувані. Опецькувата постать прачки в усім знайомому ситцевому платті була неначе ключ до замкнених дверей та воріт; навіть коли в одному місці Жаба завагався, в який бік звернути, його виручив вартовий біля воріт, який звелів йому не баритися, проходити мерщій у ці ворота й не примушувати себе чекати, бо у сторожці чай холоне. Най­більшу небезпеку, ясна річ, становили для Жаби грайливі жарти та зачіпки, на які йому кортіло негайно дати належну відсіч, бо ж він мав винятково розвинене почуття власної гід­ності, а всі ті жарти, на його думку, були страшенно недо­лугі й убогі, без крихти гумору. Проте він стримав себе, хо­ча то було й нелегко, і навіть озивався до зальотників, як і годилося пралі.

Час минав дуже поволі. Нарешті Жаба перейшов остан­нє подвір’я фортеці, відмагаючись від настирливих запросин вартових з останньої караульні і вивернувшись з розпростер­тих обіймів останнього стражника, який з удаваною пристрас­ністю благав про один-єдиний поцілунок на прощання. На­решті позаду грюкнула хвіртка у величезній брамі. Жаба від­чув на розпашілих щоках свіжий подих відкритого світу і зрозумів: він — на волі!

Очманілий від радості, що його відважний подвиг так легко добіг щасливого кінця, Жаба квапливо дріботів туди, де світилися міські вогні, зовсім не уявляючи собі, що роби­ти далі, але певен принаймні того, що треба янайшвидше забиратися звідси, де всі знають прачку, якою він мав прики­датися й далі.

Жаба йшов замислений, коли це увагу його привернули якісь червоні та зелені вогні, що мигтіли недалеко і трохи осторонь міста, а до вух долинуло чмихання паровозів, гур­кіт вагонів на стрілках. «От тобі й трохи щастя! — подумав він. — Залізнична станція — це те, що зараз мені найпотрібніше; тепер не треба навіть шукати її, отож не доведеться вже грати цю ганебну роль, говорити нісенітниці, які, хоч і мають належний вплив, проте не підносять моєї гідності».

Він попрямував до станції, подивився розклад руху: поїзд приблизно в тому напрямку, де його дім, відходив за півго­дини.

— Знову повезло! — мовив собі Жаба і в бадьорому на­строї поспішив до каси по квиток.

Назвав станцію, найближчу, наскільки він пам’ятав, до села, головною окрасою якого був Терем Жаб, і машиналь­но поліз по гроші, які завжди носив у кишені жилета. Але ж на ньому було ситцеве плаття, яке досі захищало його і про яке він безчесно забув. Як у страшному сні, Жаба пор­пався в тому платті, наче змагався з чимось жахливим, що, здавалося, скрутило йому лапи, забрало всю силу м’язів та ще й глузувало з нього; тим часом за ним у чергу ставали інші пасажири, нетерпляче перемовлялися, давали всілякі поради. Нарешті якось — він навіть не второпав як саме, — подолавши всі перепони, дістався туди, де споконвіку містять­ся жилетні кишені, і завмер ошелешений. Там не було ні гро­шей, ні кишені, куди їх кладуть, ані жилета, на якому три­маються кишені!

На превеликий свій жах, він згадав, що і костюм, і жилет лишилися в камері, а з ними — гаманець, гроші, ключі, годин­ник, сірники, пенал — усе те, що надає вартості життю, що відрізняє звіра з багатьма кишенями, сильну стать від істот нижчих — з однією кишенею чи й зовсім безкишенних, яким теж чомусь дозволено брати участь у життєвих перегонах, хоч вони не підготовлені до справжнього змагання.

Бідолаха зробив відчайдушну спробу врятувати становище і, вдавшись до своїх колишніх гарних манер чи то дамського догідника, чи оксфордсько-кембріджського професора, мовив:

— Послухайте! Виявилося, мій гаманець лишився вдома. Прошу вас, дайте мені квиток, а завтра я надішлю гроші. Мене тут добре знають.

Касир глянув на нього, потім на його туго напнутий на голову чорний очіпок і засміявся:

— Гадаю, вас справді тут дуже добре знають, якщо ви часто дозволяєте собі такі жарти. Будь ласка, мадам, віді­йдіть від віконця і не заважайте іншим пасажирам!

Якийсь літній чоловік, що вже кілька разів штовхав Жабу в спину, тепер відсторонив його вбік і, що найгірше, назвав «моя люба»; саме це розлютило Жабу найбільше, хоч непри­ємних пригод того вечора у нього було досить.

Приголомшений, розгублений, він почовгав на перон, де стояв поїзд, і сльози котились у нього, як горох. Це ж просто жорстоко, втратити надію на порятунок зовсім близько від дому, І все через якісь кілька нещасних шилінгів та черст­вість надміру підозріливих чиновників. Втечу скоро викриють, вирядять погоню, його впіймають, ображатимуть, знову за­кують у кайдани, кинуть до в’язниці, на солому, посадять на хліб та воду; подвоять покарання й охорону; а які ущипливі слова доведеться вислухати від тієї дівчини! Що ж робити? Ноги в нього аж ніяк не прудкі, а постать, як на зло, дуже легко запам’ятати. Може, залізти під лавку у вагоні? Він пригадав, що так іноді роблять школярі, коли гроші, видані їм на подорож дбайливими батьками, розтринькають на куди цікавіші розваги. Охоплений гіркими роздумами, Жаба дійшов до паровоза, біля якого побачив машиніста, огрядного чоло­в’ягу з маслянкою в одній руці та жмутом ганчір’я у другій: він змащував, витирав, одне слово, — доглядав свою машину.

— Привіт, матусю! — гукнув машиніст. — Що сталося? Щось ти не дуже весела!

— Ой, сер! — скрикнув Жаба й заплакав. — Я бідна, не­щасна прачка. Загубила свої гроші й не маю за що купити квитка. А треба дістатися додому і неодмінно сьогодні. Що тепер робити, й сама не знаю. Ох, господи, господи...

— Авжеж, справи кепські, — задумливо мовив машиніст. — Загубила гроші... й не можеш доїхати додому... А там, певно, й дітки тебе ждуть?..

— Ціла купа діточок, — ридав Жаба. — І, звісно ж, голод­ні... Та й бавитимуться з сірниками... Поперевертають лампи, мої бідолашні малята!.. Поб`ються... І взагалі бешкетуватимуть. Ох, господи, господи!

— Послухай-но, — промовив машиніст. — Кажеш, ти прач­ка. Он як, значить. Тоді ось що. Я, як сама бачиш, машиніст, а це, ніде правди діти, страшенно брудна робота. Сорочки стають такі чорні, що жінка моя з ніг падає, поки випере. Може, ти випереш мені трохи сорочок, коли приїдеш додому? Я тобі їх надішлю. А за це провезу тебе на паровозі. Це, правда, порушення правил, але тут, у глушині, не так уже їх і дотримуються.

Жабине горе обернулося на радість, коли він прожогом видерся на паровоз. Звісно, за своє життя він не виправ жод­ної сорочки та й не зміг би, навіть якби спробував. А втім, пробувати він і не збирався; але подумав: «Як щасливо до­будуся додому і знову матиму гроші та кишені, куди їх по­класти, то надішлю машиністові рівно стільки, скільки треба, щоб йому випрали всі ті сорочки. І вийде для нього те саме, а може, й краще».

Кондуктор махнув прапорцем, даючи сигнал, паровоз ве­село свиснув у відповідь, і поїзд поволі рушив від станції. Він набирав швидкість, і перед Жабиними очима попливли поля, гаї та живоплоти, корови й коні. Він уже вірив, що з кожною хвилиною наближаються Терем Жаб і добрі друзі, дзенькіт грошей у кишенях і м’яка чиста постіль, смачні страви на столі. Йому вже вчувалися захоплені вигуки, коли він розповідатиме про свої пригоди та неперевершену кміт­ливість. І Жаба не міг устояти на місці, почав підстрибувати, щось викрикував і наспівував пісень на превеликий подив машиніста, котрий бачив на своєму віку чимало праль, але такої ще не траплялося.

Миля за милею лишалися позаду, і Жаба вже почав об­мірковувати, що б то замовити собі на вечерю, коли помітив, як машиніст занепокоєно висунувся з будки й уважно прислу­хається до чогось. Потім виліз на тендер і став дивитися ку­дись назад; тоді повернувся до будки й сказав Жабі:

— Дивно. Наш поїзд — останній, що йде сьогодні в цьому напрямку, але можу заприсягнути, що чув позаду ще один поїзд!

Жаба враз припинив своє легковажне кривляння. Він знову спохмурнів і посмутнів, а тупий біль у попереку передався в ноги й примусив його пошукати місця, де б сісти, відкинувши всякі думки про найближче майбутнє.

На той час уже зійшов ясний місяць, і машиніст, що знову виліз на тендер, добре бачив колію позаду досить далеко. Невдовзі він озвався:

— Тепер ясно бачу! То паровоз, він на нашій колії і мчить щодуху! Схоже на те, що він женеться за нами!

Бідолашний Жаба скулився у вугляному пилу, гарячково намагаючись що-небудь придумати. Але марно — виходу не було.

— Вони доганяють нас! — гукнув машиніст. — А на тому паровозі — ото диво! — повнісінько людей! Оті он, наче ста­родавні стражники,— вимахують алебардами; а ті, що в по­ліцейських шоломах — кийками; а он ті, кепсько одягнені, в котелках, безсумнівно, сищики,— погрожують револьверами й палицями; всі розмахалися, і всі репетують: «Стій, стій, стій!»

Тобі Жаба впав на коліна просто у вугілля і, підносячи, наче в молитві, складені лапки, заголосив:

— Порятуй мене, порятуй, любий, добрий пане машиніст, а я зізнаюсь у всьому! Я зовсім не вбога прачка, яку вдаю! Я не маю дітей, що мене чекають, дрібних чи яких там! Я Жа­ба — всім відомий і славнозвісний Жаба, землевласник; зав­дяки своїй відвазі та винахідливості я щойно втік з огидної темниці, до якої мене кинули вороги; і якщо люди з того паровоза схоплять мене, тоді знову кайдани, хліб, вода та солом’яна підстилка й нові страждання для бідолашного, не­щасного, безневинного Жаби!

Машиніст суворо поглянув на нього:

— Ану, кажи правду! За що тебе ув’язнили?

— Та власне ні за що! — мовив сердешний Жаба і весь аж почервонів. — Я тільки позичив автомобіль, поки його власники обідали; їм він тоді був зовсім ні до чого. Я й гадки не мав викрадати його, слово честі; а ті, що сидять у суді, вбачили щось страшне в цьому непоміркованому, але ж муж­ньому вчинкові...

Машиніст глянув на нього ще похмуріше й сказав:

— Боюся, що ти й справді поводився як нечестива жаба, і по закону я повинен віддати тебе до рук зневаженого пра­восуддя. Але я бачу твоє горе та розпач і тому не покину тебе. Я не схвалюю автомобілів, це по-перше, і не згоден, щоб поліцаї командували тут, на моєму паровозі, це по-друге. Та й несила мені дивитися, як плачуть звірята, — аж недужий стаю, так жаль їх. Тож не сумуй, Жабо! Я зроблю все, що зможу, і наше візьме гору!

Вони завзято замахали лопатами, підкидаючи вугілля; в топці аж загуло, посипалися іскри, паровоз здригнувся весь і рвонув уперед, однак погоня помалу наближалася. Машиніст зітхнув, витер лоба ганчіркою і промовив:

— Здається, Жабо, справи кепські. Вони, бач, їдуть по­рожнем, і паровоз у них кращий. Нам лишається тільки одне, і це твоя єдина можливість, тож слухай уважно, що я скажу. Скоро перед нами буде довгий тунель, а за ним колія йде че­рез густий ліс. Так от, я до тунелю піддаватиму пари скільки можна, а тій компанії доведеться трохи збавити хід, щоб не було зіткнення. А коли проїдемо тунель, я перекрию пару й загальмую, щоб ти міг вистрибнути й сховатися в лісі, перш ніж вони виїдуть з тунелю й побачать тебе. Тоді я знову дам повний хід, і хай вони доганяють мене, як їм хочеться і скіль­ки хочеться. Тож пильнуй і відразу стрибай, як тільки я скажу.

Вони ще докинули вугілля в топку, і поїзд влетів до ту­нелю. Паровоз гнав щодуху, ревів і гуркотів. Та ось вони ви­хопилися з тунелю на чисте повітря, до місячного сяйва, й уздріли ліс, що розкинувся обабіч колії, темний і рятівний. Машиніст перекрив пару й почав гальмувати. Жаба спустив­ся на приступку і, коли поїзд зовсім стишив хід, почув:

— Стрибай!

Жаба стрибнув, скотився з невисокого насипу, потім звівся на ноги цілий та здоровий і гайнув у ліс.

Виглянувши на хвильку з гущавини, він побачив, як поїзд знову набрав швидкість і незабаром зник з очей. Тоді з ту­нелю вихопився паровоз-переслідувач, він гудів і свистів, а його різношерста команда розмахувала зброєю й гукала: «Стій! Стін! Стій!» Коли погоня проминула, Жаба щиро за­реготався — уперше відтоді, як його кинули до в’язниці.

Та враз і урвав сміх, бо збагнув, що вже пізно, навколо темно й холодно, а він один у незнайомому лісі, без грошей, без надії повечеряти, йому, як і досі, далеко до друзів і до своєї домівки; мертва тиша навкруг після того ревіння та гур­коту ще більше гнітила його. Не наважуючись покинути ря­тівний захисток, Жаба заглибився в хащі, щоб якнайдалі ві­дійти від залізниці.

Після довгих тижнів, проведених у в’язниці, ліс здався йому чужим, ворожим і, схоже, схильним насміятися. Нічні птахи дремлюги своїм майже механічним тріском та пересту­ком налякали Жабу: він подумав, що то десь поруч стражники нишпорять у лісі. Пугач безшелесно ринувся на нього згори, зачепив за плече крилом, і Жаба відскочив з моторошним відчуттям, ніби опинився в чиїхось лабетах; потім пугач від­летів, мов нічний метелик, і зареготав отим своїм «хо-хо-хо!». Жаба оцінив це як вияв обмеженості. А то ще здибав лиса; той зупинився, глузливо оглянув його з голови до ніг і про­цідив: «Слухай, прачко! Минулого разу ти не додала мені півпари шкарпеток і наволочку. Щоб більше такого не було!» — і гордовито пішов геть, а сам підхихикував. Жаба став шу­кати каменюку, щоб жбурнути в нього, але не знайшов, на превеликий жаль. Нарешті, голодний, закляклий і зморений, він нагледів дупло, в якому можна було заночувати, намостив у ньому гілок та сухого листя, ліг і міцно заснув.

 

Розділ 9 МАНДРІВЦІ ВСІ

 

Водяного Щура щось непокоїло, а що — він і сам не міг збагнути. Пишнота літа ще начебто буяла, і хоч на полях зелений колір уже потроху поступався місцем золотому, хоч уже зачервонілась горобина, а ліс то там, то сям поплямува­ла невмолима брунать, світла, тепла та барв, здавалося, не поменшало, і ніщо не кулилося ще мерзлякувато, ніби засте­рігаючи, що незабаром осінь. Але пташиний щебет у садах та чагарниках уже вщухав, і тільки ввечері ще не вгавали поодинокі завзяті співуни; та дрізд не переставав нагадувати про себе; в повітрі вчувалися близькі переміни і розлука. Зо­зуля, звісно, мовчала вже давно; не стало й багатьох інших пернатих, що досі були невід’ємною часткою рідних місць і тутешнього товариства; лави їхні, схоже, ріділи з кожним днем. Щур, який постійно спостерігав за перельотами птахів, помітив, що тепер вони летять здебільшого в одному напрям­ку — на південь; і навіть уночі, в постелі, йому здавалося, ніби він чує в темній височині пружні помахи крил, покірних всевладному покликові.

Природа має свій Гранд-отель, і в нього є свій сезон, як і в інших готелів. Настає час, коли гості один по одному спа­ковуються, оплачують рахунок і виїжджають, а в їдальні бі­ля table-d`hotel — спільного Столу за сніданком чи обідом стає дедалі більше порожніх місць; коли замикають кімнати, згор­тають килими і звільняють покоївок та офіціантів. Та є й такі пожильці, що залишаються аж до наступного сезону, і вони не байдужі до всіх тих збирань у дорогу, прощань, пал­ких суперечок про те, куди і як їхати, де зупинятися; до то­го, що Коло дружнього спілкування стає все обмеженішим. Це вибиває їх з колії, пригнічує, і вони починають бурчати: «Що за потяг до перемін? Чому б спокійно не лишитися, от як ми, й горя не знати? Ви й не уявляєте, як весело й цікаво у цьому готелі в міжсезоння тим, хто проводить тут цілий рік». — «Не маємо сумніву, що так воно і є, — завжди відпові­дають ті, хто від’їжджає. — Навіть заздримо вам... Може, ко­лись і ми... А зараз мусимо... Нас уже чекає автобус... Наш сезон скінчився!». І от вони від’їжджають, усміхаються й кивають вам, а вас огортає сум і відчуття якоїсь кривди.

Щур належав до звірят цілком самостійних, прив’язаних до землі, і хоч би хто там від’їздив, він залишався; і все ж він не міг не помічати того, що носилося в повітрі, не відчути мимоволі його тривожного впливу.

Важко братися до якогось діла, коли навколо всі зби­раються в дорогу. Він покинув прибережжя, де в обмілілій, майже стоячій воді виріс товстий та високий очерет, і пішов прогулятися по суходолу. Перейшов кілька пасовиськ, на яких уже висохла й припала пилюкою трава, і заглибився у розлоге царство пшениці, жовтої, хвилястої і гомінливої, геть сповнене спокійного руху й тихого шарудіння. Щур любив по­блукати тут, наче в лісі, серед твердих, міцних стебел, які не­мов тримають у тебе над головою дивовижне, золотаве небо, що весь час ніби танцює, мигтить і стиха шепоче; а то раптом пшениця знехотя похилиться під подувом вітерцю, а тоді знову розпрямиться і радісно стріпне голівками. У нього тут чи­мало друзів, така собі громадка вічно зайнятих, ділових зві­ряток, які, одначе, завжди знаходили вільну хвилинку для гос­тя — побалакати, обмінятися новинами. Проте сьогодні польо­ві миші та хом’ячки були хоча й чемні, але надто заклопо­тані. Одні завзято копали підземні ходи, інші, зібравшись гуртком, радились, як і де краще влаштувати та обладнати свої маленькі житла, зробити їх зручними й затишними і не­далеко від Припасів. Дехто тягнув запорошені скрині й кор­зини з хатнім скарбом, а ще хтось був зайнятий тим, що па­кував речі. Тут і там лежали купами або в лантухах готові до перевезення пшениця, овес, ячмінь, різні горішки.

— А ось і наш Щурко! — загукали вони, уздрівши його, — Ходи, Щуре, допоможеш. Не стій без діла!

— Що це за витівки, що ви собі вигадали? — суворо спи­тав Водяний Щур. — Чого ви заходилися зараз готуватися до зимівлі? Ще не час.

— Та знаємо, — трохи присоромлено пояснила якась польо­ва миша. — Але краще зробити все погожої днини. До того ж треба перетягти все збіжжя, перш ніж полем почнуть га­сати осоружні машини; а ще — ти ж знаєш, як воно тепер з отим житлом: не стямишся, як хтось уже захопив, а ти влаш­товуйся абиде; та й на новому місці, перш ніж переселитися, стільки треба зробити — прибрати як слід, приготувати все... Звичайно, ми трохи забігаємо наперед, це правда, але ж то тільки початок.

— Лихо мені з тим початкуванням! — сказав Щур. — Такий чудовий день! Ходімо краще на річку, на човні покатаємось, чи погуляємо у гайку, або до лісу вирядимось, пообідаємо там...

— Дякую, тільки краще, мабуть, не сьогодні, — хапаючись, відмовилася миша. Може, в якийсь інший день, коли буде більше часу...

Щур зневажливо пхикнув, повернувся, щоб піти, але заче­пився за якийсь короб та й упав, спересердя вилаявшись.

— Якби дехто був обережніший, — з притиском промовила миша,— і дивився, куди ступити, то й не спіткнувся б, ще й про інших, гляди, подумав би. Вважай, Щуре, там лантух! Ти б краще сів десь. За годину-другу ми, може, звільнимось, і тоді вже...

— Та ви «звільнитеся», як ти кажеш, не раніше різдва, я вже знаю, — сердито відрубав Щур і почимчикував геть.

Сумовитий приплентав він знову до річки, своєї вірної, незрадливої любої річки, яка ніколи не пакувалася, не міня­ла квартири, не збиралася кудись на зимівлю.

На білій прибережній вербі сиділа ластівка. Він побачив, як біля неї сіла ще одна, а тоді друга... Пташки неспокійно заметушилися на гілці, защебетали неголосно, але завзято.

— Що, вже? — спитав Щур, підходячи до них, — Чому зно­ву така хапанина? Я сказав би, це просто сміх.

— Та ні, ми ще нікуди не збираємось, якщо ти маєш це на увазі, — відповіла перша ластівка. — Ми тільки радимось. Нам треба порозумітися — як летіти цього року, де зупиня­тись і таке інше. Але то ще наче ненасправжки.

— Ненасправжки? — перепитав Щур. — От цього я і не розумію. Якщо ви зібралися покинути ці чудові місця, своїх друзів, яким вас бракуватиме, і свої затишні гніздечка, куди ви вселилися зовсім недавно, — що ж, коли настане час, не сумніваюся, ви хоробро вирушите в путь і сміливо зустрінете всі труднощі та злигодні, всі переміни і незручності й удавати­мете, що ви не такі вже й нещасні. Але радитися про те заздале­гідь чи навіть думати про це, коли воно вам ще не потрібно...

— Ти справді не розумієш. І не дивно, — мовила друга ластівка. — По-перше, він нас не покидає, сховався десь гли­боко, той солодкий неспокій; а ще — один за одним, мов пош­тові голуби, — повертаються до нас спогади. Вони тривожать наш сон уночі, летять разом з нами, коли ми кружляємо й ширяєм удень. Нам не терпиться розпитати одне одного, по­рівняти те, що запам’яталося, й упевнитися, що все це було насправді, бо ж запахи, звуки й назви давно забутих місць потроху зринають у нас і кличуть до себе.

— А може, ви цього разу лишилися б тут? — сумно мовив Щур. — Ми зробимо все, щоб ви відчували себе як удома. Ви й не уявляєте, як тут добре в той час, коли ви десь там далеко.

— Якось я спробувала «лишитися» тут, — озвалася третя ластівка. — Страшенно вподобала це місце і, коли настав час, наважилася не летіти й сказала своїм не чекати мене. Перші кілька тижнів усе було більш-менш гаразд, але згодом... Ох, які ж нестерпні ті довгі ночі! Сирі, похмурі дні без сонця! Повітря густе, вологе й холодне — і жодної комахи! Просто лихо. Я занепала духом. І от однієї холодної, непогожої ночі я злетіла на крило й подалась у глиб суходолу, сподіваючись, що східний вітер підхопить і понесе мене. Була страшенна заметіль, а я пробивалася через ущелини високих гір, ледве подолала їх. Та ніколи не забуду блаженного відчуття, коли внизу піді мною з’явилися голубі, тихі озера, а згори пригріло тепле сонечко! А яка смачна була перша комаха! Те, що я пережила доти, скидалося на поганий сон, зате майбутнє було як велике радісне свято. А я тим часом летіла на південь — тиждень, другий, вільно, неквапно, розтягуючи насолоду, і все прислухалася до того поклику! Це стало мені засторогою, щоб я ніколи більше навіть і в гадці не мала не коритися йому.

— Отак, то поклик Вирію! Вирію! — мрійливо защебетали дві інші ластівки. — Які там пісні, які барви, яке ясне небо! А пам’ятаєш... — І, забувши про Щура, вони поринули в со­лодкі спогади, а він тільки зачаровано слухав, І серце його трепетало. Зрештою, він і в самому собі відчув бриніння якоїсь струни, що доти мовчала, не виявляла себе. Саме лише щебетання цих захоплених Півднем пташок, ті не дуже для нього виразні прикмети того незнаного краю збудили у ньому нове шалене відчуття, що геть пойняло його. Яка ж з тих прик­мет, хай далекого, але справжнього світу так розбурхала його: палкий дотик південного сонця чи ледве вловимий повів па­хощів? Щур заплющив очі й на хвилину поринув у марення, забувши про все на світі. А коли знову поглянув довкола, річка здалася йому сталево-сірою і холодною, а зелень по­лів — тьмяною та безбарвною. І тоді непідкупна Щурова душа повстала проти, його ослаблого єства за таку підступну зраду.

— А чому ж тоді ви повертаєтесь сюди? — рішуче зажа­дав Щур відповіді в ластівок. — Що ж вас так вабить у цій вбогій, незугарній місцині?

— А ти не подумав,— сказала перша ластівка, — що на­стає час, і для нас починає звучати зовсім інший поклик? По­клик, що лине від соковитої луговини, худоби на пасовиськах, росяних садів, теплих ставків, над якими рояться кома­хи, від косовиці й від усього, що селяни набудували круг Дому з такими зручними карнизами?[6]

— Чи, може, гадаєш,— мовила друга, — що тільки тобі хо­четься почути, як кує зозуля?

— У свій час, — сказала третя, — ми ще відчуємо тугу за лататтям, яке тихо колихається на плесах тутешніх річок. Але зараз усе воно таке безбарвне, в’яле й таке далеке нам... Ни­ні наша душа повниться іншою музикою.

Вони знову жваво защебетали між собою, цього разу про сині моря, про жовті піски та дюни, по яких снують ящірки.

Занепокоєний Щур повернувся на берег, вибрався на кру­тий схил, що високо здіймався на північ од річки, ліг над кру­чею і задивився туди, де пагорби Даунз[7] півколом заступили краєвид на півдні. Для нього то завжди була межа кругогляду, немов Місячні гори[8], і все, що лежало за ними, досі було йому невідоме й зовсім не вабило до себе. Та сьогодні, коли в Щуровій душі зародився цей незнаний доти неспокій і змушував пильно вдивлятися в обриси далеких пагорбів, чисте небо над ними, здавалося, віщувало великі зміни: сьо­годні незриме заступило собою все на світі, а незнане стало найважливішим. По цей бік пагорбів тепер усе було мов пуст­ка, а по той бік розкинувся розмаїтий барвистий світ, і Щур внутрішнім зором виразно бачив його! А які моря лежали там — смарагдові, грайливі, білопінні... Які узбережжя купа­лися в сонячному промінні, які чудові білі вілли сяяли вздовж них на тлі оливкових гаїв! А тихі гавані, в яких вид­ніли стрункі кораблі, що споряджалися по вино та прянощі до коралових островів у млосних південних водах!..

Він підвівся і знову попрямував до річки, потім передумав і звернув на стежку, що вела до битого шляху. А там сів у густих, прохолодних трав’яних заростях, що тяглися понад до­рогою, і замислився про великий, дивовижний світ, до якого веде той шлях, про всіх мандрівців, що колись проходили ним, про веселі чи прикрі пригоди, яких вони на ньому шукали або які з ними траплялися, хоч вони їх і не шукали, — тіль­ки далеко, далеко звідси!

Раптом він почув чиїсь кроки, а тоді побачив і постать, що повільно наближалася до нього. Незабаром розгледів, що то теж Щур, але якийсь дуже запорошений.

Порівнявшись із ним, подорожанин привітав його чемним порухом, у якому було щось нетутешнє, мить повагався, а тоді, приємно усмі­хаючись, звернув з дороги й сів поряд у холодку. Він був зморений, і Щур не став докучати розпитуваннями, бо розу­мів, що йому зараз не до того, та й добре знав, як цінується іноді просте, мовчазне спілкування, коли стомлені м’язи праг­нуть послаблення, а розум перепочинку.

Мандрівець був худорлявий, з різкими рисами і трохи по­хилими плечима, передні лапки довгі й тонкі, в куточках очей зморшки; в охайних гарних вухах маленькі золоті сережки. На ньому була плетена поблякла синя фуфайка, латані й за­яложені сині штани, а весь його мізерний скарб був зав’я­заний у синю полотняну шматину.

Відпочивши трохи, незнайомець позіхнув, понюхав повіт­ря й роззирнувся довкола.

— Пахне конюшиною — теплий вітерець запах приніс, — зауважив він. — А позад нас чути, як корови траву скубуть і зітхають шумно, ремигаючи. А там, далеко, гуде жниварка, а о-ондечки під лісом в’ються вгору голубі дими з хат. Десь близько річка протікає, бо чутно, як кричить водяна куріпка, а ти, бачу по тобі, — прісноводний моряк. Усе ніби спить, а проте життя триває. Гарне в тебе життя, друже; далебі — найкраще в світі, якщо тільки тобі вистачить снаги так жити!

— Атож, це справжнє, єдине життя, яким варто жити, — озвався Водяний Щур замріяно, хоча й без звичайної для се­бе щирої переконаності.

— Я висловився не зовсім так, — обережно уточнив незна­йомець,— але безперечно, воно пречудове. Я його скуштував, тож знаю. А оскільки я ним жив аж цілих шість місяців і певен, що воно пречудове, то ось — голодний і з позбиваними ногами тікаю від нього якнайдалі, тягнуся за дорогим мені покликом, на південь, назад до любого справжнього життя, бо воно — моє і не відпустить мене.

«Отже, є все-таки ще одне справжнє життя?» — подумав собі Щур. А вголос запитав:

— А звідки ти йдеш? — Від ледве стримався, щоб не спи­тати, куди той прямує; а втім, Щур здогадувався, що відповідь може бути тільки одна.

— З однієї чудової маленької ферми, — відповів мандрів­ник. — Вона десь он там, — показав він на північ. — Але давай не будемо про неї. Я мав там усе, що хотів, чого тільки мож­на жадати від життя, і навіть більше. І ось я тут! Щасли­вий, що я тут, щасливий, і край! Он скільки вже миль поза­ду, он на скільки годин ближче до того, чого прагне моя душа!

Його блискучі очі прикипіли до обрію; здавалося, в цьому просторі, сповненому музики пасовищ та нив, він ловив якийсь тільки йому потрібний звук.

— Ти не з нашого гурту, — мовив Водяний Щур. — Але й не фермер; взагалі, наскільки я можу судити, ти нетутешній.

— Це правда, — погодився незнайомець. — Я корабельний щур, так, так! А порт моєї першої приписки — Константино­поль, хоч і там я теж, так би мовити, іноземне судно. Друже, хочеш послухати про Константинополь? Величезне місто, ста­родавнє й славнозвісне. Ти, певно, чував про Сігурда, нор­везького короля, про те, як він плавав у ті краї на шістдеся­тьох кораблях і як, коли він зі своїми вояками проїздив по місту, всі вулиці на його честь вистелили парчею та червоною китайкою; і про те, як імператор з імператрицею завітали на борт його корабля й бенкетували з ним. Коли Сігурд повер­тався додому, багато його вікінгів зосталися в Константино­полі й служили особистими охоронцями імператора, а мій прадід, норвежець, теж лишився на одному з кораблів, які Сігурд подарував імператорові. І це не дивно, бо ми спокон­віку були мореплавцями; що ж до мене, то місто, де я наро­дився, можна вважати моїм не більше, ніж будь-який інший великий порт на шляху від тих місць аж до Темзи. Я знаю їх усі, і вони знають мене. Висади мене на першому-ліпшому їхньому причалі чи набережній, і я вже дома.

— Ти, напевно, подорожував у далекі краї, — сказав Водя­ний Щур, якого дедалі більше розбирала цікавість. — Місяць за місяцем у відкритому морі, закінчуються харчові припаси, прісної води обмаль, зате душа спілкується з могутнім океа­ном і таке інше. Правда?