Індустріалізація і колективізація в Україні. Голодомор 1932-33рр. та його наслідки

Внутрішня політика ЗУНР.

- була створена централізована система врядування;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії (УГА); - вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти;

введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

Зовнішня політика ЗУНР. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині. На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася. Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь. 21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

52. Українсько- польська війна 1918-1919 рр. на західноукраїнських землях Поразка ЗУНР. Украї́нсько-по́льська війна́— збройний конфлікт між Польщею і Західно-Українською Народною Республікою на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919 року. До нової Української держави єврейське, німецькомовне та частина польського населення поставились лояльно, інша частина поляків за підтримки Польщі розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів (біля м. Перемишля не змогли зруйнувати мости і польські війська приїхали на залізничний вокзал у Львові). з 2 січня 1919 р. УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станиславові (тепер Івано-Франківськ).У січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції.Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40% Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом.7червня 1919 р. УГА під командуванням О. Греківа провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА відступити на старі позиції.25 червня 1919 р – Паризька мирна конференція надала право польщі на окупацію східної гал, це рішення закінчило війну між ними, на користь польщі.

53. Українська Соціалістична Радянська Республіка. Політика більшовиків на Україні в 1919р. Украї́нська Радя́нська Соціалісти́чна Респу́бліка, УРСР^[2] — адміністративно-територіальна одиницяСРСР, «союзна республіка у складі СРСР»^[3]^[4]^[5]^[6], що у деякі періоди свого існування мала певні формальні ознаки державності у структурі органів управління. За історіографією часів СРСР початком існування так званої радянської влади на українських землях вважається 12 (25) грудня 1917 року, коли російськими більшовиками (РСДРП разом із російськими соціалістами-революціонерами, був організований так званий Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові, на якому обраний Народний секретаріат, оголошений «радянським урядом України». Українська Соціалістична Радянська Республіка була проголошена 10 березня 1919 року на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР ^[8]. До початку 1923 року мала формальні ознаки незалежної держави, що від грудня 1920 року мала союзні відносини із РСФРР, БСРР, ЗСФРР. На час створення УСРР керівною силою в УСРР була проголошена КП(б)У, що входила на правах обласної організації до РКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР. КП(б)У була на той час малочисельною (4364 членів, з яких 130 українців, наприкінці 1918 р. на десятки мільйонів українського населення) ^[9]) і, внаслідок цієї обставини, не була представником ні робітничого класу, ні селянства. З 1934 року столицею УРСР був Київ, до того — Харків. Територія УРСР зазнала низки змін і остаточно сформувалася 1954 року.УРСР припинила своє існування у 1991 році, з розпадом СРСР: фактично — із прийняттям Акту проголошення незалежності України, а формально — із підписанням Біловезької угоди. У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву «воєнний комунізм». В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався товарообмін без посередництва грошей. Основні напрямки політики «воєнного комунізму»: — націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Рада народного господарства; — ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі; — встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари. Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалось різким звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «воєнно-політичного союзу братських республік» російському центру передавалися головні важелі в управлінні українською економікою. Російські чиновники зневажливо ставились до українських звичаїв, мови та культури. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Ця політика була однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму». Були проведені репресії реальних і потенційних противників більшовизму.

55. Утвоерння СРСР. Політичний розвиток УСРР у складі Радянського Союзу у 20-30- рр.. Сою́з Радя́нських Соціалісти́чних Респу́блік — формальнофедеративне та соціалістичне державне утворення, яке існувало в 1922–1991 роках у Центральній та Північній Азії, Східній Європі. Радянський Союз до 1990 року мав однопартійну політичну систему, головним органом влади булаКомуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Керівна і спрямовуюча роль КПРС була закріплена уКонституції СРСР 1977 року. Хоча СРСР був номінально союзом радянських республік, насправді це була держава з високим ступенем централізації та плановою економікою^. Згідно з офіційною радянською історіографією, 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад у Москві було урочисто проголошено утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, проте існує версія, що ніяких договорів між Республіками укладено не було. 13 липня 1923 р.Президія ЦВК СРСР прийняла відозву до всіх народів і урядів світу, в якій сповіщала про створення СРСР та про те, що його вищі органи влади та управління почали роботу. Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, де сформувалась і зміцнилась радянська форма державності. Після стрімкого дипломатичного прориву 1921 р., коли було укладено ряд угод з країнами Прибалтики та Польщею, активність УСРР на міжнародній арені поступово затухає. Це зумовлювалося як небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, так і зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви..Спричинені війною та політикою “воєнного комунізму” економічна розруха та політична нестабільність посилювалася трагедією голоду 1921-1923 рр. Виникла нагальна необхідність рішучих дій. Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економічна політика замінила продрозверстку продподатком, створила умови для формування ринку, кооперування трудящих, посилила стимули до праці та ділової активності. Саме на базі непу в середині 20-х рр. народне господарство республіки перевищило показники дореволюційного рівня. У цей час активні теоретичні пошуки моделі існування радянських республік в умовах ворожого оточення 30 грудня 1922 р. перейшли у практичну площину – утворився Союз РСР. У травні 1925 р. затверджено новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР. Стержнем нового курсу була індустріалізація, тобто кількісне і якісне зростання промислового потенціалу. Для такого зростання потрібні були значні кошти, сировина і робочі руки. Тягар матеріального забезпечення кардинальних перетворень в індустрії ліг на плечі селянства. В результаті за здійснений індустріальний стрибок було заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору 1932-1933 рр., втратою селянином відчуття хазяїна, тривалими деградацією дезорганізацією аграрного сектора. Втрата Україною незалежності не була одномоментним актом, вона відбулася протягом тривалого періоду, поступово у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР.

Індустріалізація і колективізація в Україні. Голодомор 1932-33рр. та його наслідки.

Курс на індустріалізацію визначив XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), затвердивши директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/29 – 1932/33 роки. XI з’їзд більшовиків України. Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР, адже її успіх залежав в основному від кількості та якості українського вугілля і металу. Тому Україна отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР, 400 із 1500 промислових підприємств планувалось спорудити у нас в першій п’ятирічці. Ставилося за мету забезпечити переважаючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. Експлуатувалися щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у „світле майбутнє”. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, часто замінювались моральними, політико-ідеологічними. У ніч з 30 на 31 серпня 1935р. вибійник шахти „Центральна-Ірміне” О.Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн. У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення. Разом з тим держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35–45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих „ворогів народу”. Нещадно експлуатувалося і село. Поряд з цим, індустріалізація мала і позитивні наслідки – у 1940 р. рівень промислового виробництва у порівняні з 1913 р. збільшився у 7 разів – за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місце в Європі по випуску машин (після Великобританії) і виплавці чавуну (після Німеччини); – Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально – аграрну. Було ліквідовано безробіття, з’явилися тисячі нових робочих місць. Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу його спричинили,насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом. Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення. Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. Без належної оцінки Голодомору 1932-1933 рр. в Україні - цієї найбільш цинічної форми політичного терору в історичному, соціологічному, правовому і політичному аспектах, неможливо сьогодні уявити історію Європи ХХ ст., збагнути саму суть тоталітаризму. Слід з повною підставою говорити про глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.