Серпня, 9 година 50 хвилин ранку 1 страница

Петро Масляк

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

роман гіперреалістичної фантастики

Київ – 2010 р

МАСЛЯК Петро Олексійович. День Незалежності (роман гіперреалістичної фантастики). – Київ: Бібліотека інтернет-порталу «Народний Оглядач». – 2010.

Події роману відбуваються в сучасній Україні. Все справжнє: Дніпро, Київ, вулиці, установи, гуртожитки, навіть автобусні маршрути. Реальні люди: чоловіки і жінки, студенти і пенсіонери, міліціонери й дачники. Реальна ситуація: до влади прийшло чергове політичне угрупування і між переможцями починаються «розбірки». Врешті-решт, президент і найбільший олігарх «замовили» один одного. Тепер все вирішують снайпери. Але чи дійсно всі ті люди і ситуації настільки реальні? Адже дія роману відбувається не сьогодні, а десь у майбутньому. Саме туди переміщується на своїй машині часу геніальний вчений Хома. То якою буде наша країна через кілька років, який шлях обере?

Автор роману, Петро Масляк – академік Академії наук вищої освіти України, професор Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, доктор географічних наук (економічна та соціальна географія). Тому книга «нашпигована» глибоким знанням природи, сучасних технологій і людської психології, маловідомими фактами з історії та географії, філософськими афоризмами і політологічними узагальненнями, а також життєрадісним гумором.

Показана складність і різноманітність сучасної України, де по тій самій землі ходять бандити і святі, темні і просвітлені, зневірені життям і захоплені його Грою. Автор доводить, що в цьому, здавалось би, цілком зіпсованому світі, достатньо місця для ідеалізму, творчості, чистого кохання, вірності, саможертовності. Головна ідея: Україна вагітна радикальними перетвореннями. Ще трохи – і тут народиться нова Система. Це станеться завдяки надзусиллю синів і дочок України цілого світу.

Книга адресована «духовним снайперам» і всім людям, які точно бачать життєві цілі, наполегливо вдосконалюють душу і тіло, здатні терпеливо очікувати слушного моменту, після чого здійснити мрію лаконічною серією точних дій.

Будь-який збіг наведених автором прізвищ, посад, назв, є випадковим і не відповідає дійсності. Всі заклики, пропозиції є літературним твором, і належать автору.

Розділ І

Київ, 24 серпня,

Години 51 хвилина ночі

- Хіба є ще десь у світі чотиримільйонне місто, та ще й столиця найбільшої за площею держави Європи, у центрі якого на багато кілометрів простяглися б такі чудові піщані пляжі? Крім Києва, звичайно. - звернувся міцний, тренований молодий чоловік до своєї супутниці, яка сиділа на невеликій моторній яхті, що стояла на якорі біля одного з островів середини русла Дніпра в самому центрі Києва. - Немає більше на нашій планеті нічого такого навіть подібного.

- А Ріо-де-Жанейро? - заперечила супутниця.

- Ріо-де-Жанейро - не столиця, та й маю я на увазі місто саме на річці.

- На річці? - на мить задумалася супутниця, зовсім молода жінка досить яскравої зовнішності. - Мабуть, ти правий.

- А я завжди правий, - ліниво озвався міцний молодик. Його супутниця у відповідь лише хмикнула.

- Ось я тебе й впіймала, - легенько посміхнулася вона. - В Києві лише три мільйони жителів. А ти сказав - чотири.

- Хіба ти не знаєш, де я служу? - ніжно погладив він голу руку подруги. - Мені краще відомо, скільки людей реально мешкає у Києві. Абсолютно достовірно - близько чотирьох з половиною мільйонів. Ось так, мадам.

- Не називай мене так, будь ласка, - розсердилася його подруга. - Ти навмисно дражниш?

На обох берегах ріки мерехтіли тисячі різнокольорових вогнів великого міста, створюючи казково святкову ілюмінацію. Ярослав Гурда і Роксолана Демідіон сиділи чудовою теплою серпневою ніччю на палубі яхти, притиснувшись один до одного спинами і курили. До всього розмаїття вогнів міста додавалися і два їхніх, які періодично спалахували в абсолютній темряві.

- Вранці поїдеш додому, а ввечері - знову сюди, будемо дивитися на святковий феєрверк, - сказав, підводячись, Ярослав. - Спостерігати його з річки, саме з цього місця, - просто незабутнє враження. Згода?

- Як вийде, - спохмурніла Роксолана. - Ти ж не забув, що я заміжня?

- Я теж одружений. Але буду тут вчасно. Такого видовища не пропущу.

- Ти ж майор СБУ, людина підневільна, власне, як і мій чоловік. Пошлють кудись, і всі твої плани полетять шкереберть. До речі, стережись, мій чоловік тобі не довіряє.

- Це тому, що у мене батько мультимільйонер, а твій благовірний, і мій шеф, взагалі вважає, що мільярдер. Постійно з мене кепкує. Хіба я сам без батька нічого не вартий? Я, наприклад, знаю, окрім російської, ще дві іноземні мови. На стажуванні в Данії офіцери НАТО визнавали мене найкваліфікованішим серед усіх офіцерів спецслужб, які підвищували там свій професійний рівень.

Ярослав пішов до камбузу і приніс звідти два фужери чудового французького вина. Один простягнув Роксолані і, всівшись, знову притулився спиною до коханки. Чоловіком Роксолани був генерал-лейтенант СБУ Демідіон. Він очолював службу безпеки всіх наукових розробок в країні. Сам же Ярослав, за протекцією батька, який мав вихід на самого Президента держави, працював у Демідіона помічником.

Потягуючи вино, коханці мовчали, думаючи кожен про своє і милуючись казковим мереживом вогнів, яке відкривалось з борту яхти батька Ярослава. Чоловік згадував, як вони з Роксоланою стали коханцями. Це трапилося наприкінці червня. Стояла виснажлива спека. Вечірка з приводу презентації картин якогось відомого у світі художника була в самому розпалі. Звідусіль линули порожні, позбавлені будь-якого сенсу розмови.

- «От би «злиняти» звідси з якоюсь жінкою, вартою уваги, - подумав Ярослав. - Слава Богу, що не я організатор цього дурного заходу».

Він дивився на чудернацькі, теж позбавлені якогось зрозумілого сенсу картини, розвішані по стінах. Між ними колихалося розмаїте море людських голів.

Ярослав згадав ту вечірку так чітко, ніби це трапилося хвилину тому. Серед присутніх він розпізнавав багатьох лицарів відомого йому таємного товариства - Ордену Світового Розуму. До цієї організіції входило немало впливових людей. Основним, так би мовити, статутним завданням Ордену було «вивчення сил загальносвітового розуму, що стоять за силами природи, а також діяльність по визначенню сенсу призначення людини, її земного життя і «стосунків» з Богом». Однак, насправді, і це точно знав Ярослав, Орден був створений для тіньового керівництва важливими аспектами функціонування держави на основі такого собі комплексного об’єднання в одній організації людей духу і розуму з людьми управління і бізнесу.

Роксолану Демідіон Гурда побачив у натовпі. Вона весело щебетала з одним з лицарів того ж таки Ордену. Ярослав споквола спостерігав за веселою, життєрадісною Роксоланю, яку всі звали то просто Ланою, то Роксою, і бачив, як молода жінка просто задихалася в цій мертвотній атмосфері. Бачив, як її душа рвалася звідси геть на волю. Ось тут він і зважився. Підійшов, розповів якусь веселу історію, потім іншу. Лана ожила, з цікавістю дивлячись на помічника свого чоловіка. Потім він запропонував Роксолані поїхати на його яхту, де саме нині відбувається дуже весела вечірка без офіціозу і «старих шкарбунів». Жінка згодилася, але наполягла, щоб Ярослав потім відвіз її додому.

Вони під’їхали до сяючої вогнями яхти, пришвартованої до причалу біля Видубицького монастиря.

- Іди просто до кают-компанії і знайомся з гостями, а я зараз відчалю, - махнув він Роксі рукою і заходився відв’язувати канат, спрямовуючи яхту до одного з дніпровських островів.

З кают-компанії вийшла приголомшена Роксолана.

- А де всі? - запитала вона.

- Мабуть, вже завіялись кудись. Ця компанія дуже легка на підйом.

І тут Лана раптом застигла на місці, тороплена, а потім, все зрозумівши, чомусь заплакала, і, з гіркими сльозами на очах, почала гарячково розстібати кофточку, вириваючи ґудзики «з м’ясом»… Так вони стали коханцями.

- Ти знаєш, милий, - повернула до Ярослава свою ніжне личко Роксолана, - я в Києві відчуваю себе ніби зачарованою. Так гостро реагую на якусь дивну магію цього міста, що навіть боюся комусь про це розповідати. Ну, щоб люди не подумала, що я божевільна.

- Та тут нічого дивного чи протиприродного немає, - серйозно відповів Ярослав. - Ще за радянських часів існувала засекречена лабораторія «Інверсор». Лише одного разу з її надр вийшла несекретна стаття, яку опублікували в часописі «Техника молодежи». В ній декілька вчених цієї лабораторії доволі переконливо обґрунтовували гіпотезу, згідно з якою ядро нашої планети має форму і властивості кристала, що постійно росте. Саме він і впливає на розвиток усіх природних процесів, які проходять на Землі. Не вдаватимуся у фізичні складнощі і тонкощі цієї гіпотези, лише зверну твою увагу на те, що накривши глобус двадцятьма трикутниками, зв’язаними між собою, автори отримали так звані «вузли» і «ребра» системи. Саме у «вузлах» і виявилися вогнища всіх давніх культур і цивілізацій. А вздовж «ребер», або паралельно ним, простяглися розломи земної кори і серединно-океанічні хребти. Крім того, «вузли» цієї системи, на думку вчених, є центрами світових аномалій магнітного поля Землі. Тут же знаходяться центри максимумів і мінімумів атмосферного тиску, а також постійні зони зародження ураганів…

- Дивись. Он зоря впала. Як гарно! - закричала Роксолана, перериваючи Ярослава.

- Зорі падають у серпні, - тут же знайшовся молодик.

- З тобою завжди так цікаво, але скажи, яке відношення все те, що ти мені тільки но розповів, має до Києва?

- Зачекай, зараз дізнаєшся. Один з тих «вузлів», про які я говорив, і знаходиться в місці розташування Києва. Тому саме «під керівництвом», так би мовити, Києва як столиці, на українських землях тисячоліттями зароджувалися і розквітали різні цивілізації. А потім гинули, щоб звільнити місце для зародження нових. Трипільська, Скіфська, Сарматська, Антська, Київська Русь… І от зараз, за всіма даними, саме в Києві закладено початок зародження нової цивілізації.

- Я знаю, що ти великий оптиміст, - тому тебе і кохаю.

- Щось похолодало. Давай спустимося вниз, я тобі покажу цікаву картосхему, - запропонував Ярослав.

Вони вирушили до кают-компанії, і молодик витягнув із шухляди згорнутий в декілька разів папір, розгорнув.

- Ось бачиш? - Почав він водити по мапі пальцем. - Зверни увагу, що «вузол» 18 знаходиться біля Багамських островів у сумновідомому Бермудському трикутнику, а «вузол» 14 - південніше Японії, у не менш нині відомому «Морі Диявола». Цікаво, що прагматичні японці, які ніколи не вірили у всілякі ненаукові фантазії, офіційно оголосили море Диявола районом, небезпечним для плавання. На відповідних морських картах воно в цій країні обведене червоною лінією, і моряки обходять його десятою дорогою. До речі, у цьому морі не зустрічаються ні кити, ні дельфіни, ні навіть птахи. І це є ще одним фактом, який підтверджує аномальність цієї територіальної зони.

- Знаєш, любий, в деяких районах Києва, особливо на схилах Дніпра мене охоплює якесь незбагненне хвилювання. Абсолютно раптово і без будь-якої очевидної причини. Я навіть обстежувалася у лікарів, думала, що в мене якісь проблеми з серцем. Але виявилось, що я абсолютно здорова.

- Є щось зловісне в самому повітрі Києва. Це місто Вія, місто, де легенди і міфи йдуть з самої глибини землі, де заховані десятки культурних шарів. Тут жила, раділа і страждала, кохала і ненавиділа, народжувалася і гинула, можливо, найбільша у світі кількість поколінь людей. І лише обрані долею відчувають їх незнищенну ауру.

- То ти вважаєш мене обраною? Це смішно, Ярославе.

- Зачекай сміятися. Десь в іншому місті, скажімо, в Харкові, таке незвичайне явище вважали б чистою випадковістю, оптичним обманом, ілюзією. Але в теплому літньому повітрі київської ночі, на крутих схилах Дніпра, в мерехтінні його хвиль, на фоні тисячолітніх храмів воно для багатьох є свідченням ірраціональної сутності природи…

- Глянь, он там у воді, далеко… Здається ніби то людська рука стримить до неба, вітаючи нас. Фантастика. Неначе спеціально придумано для підтвердження твоїх слів.

- А мені здається, що то на фоні Лаври в небі висить якийсь НЛО.

- Де, де?

- Та он же.

- Нічого не бачу. Але ти продовжуй розповідати.

- Здатність киян оточувати себе привидами, породженими їх уявою, надзвичайна. І досі поширюються чутки про якихось абсолютно нереальних людей, які вже давно померли, а їх бачили то на Сирці, то в Дарниці, то у Корчуватому. Щоб там не казали скептики, як би не висміювали вони всіляку «чортівню київських пагорбів», для певної частини киян всі їх науково обґрунтовані пояснення і заперечення - чистої води дурня. Вони хоч самі й не бачили, але впевнені, що містом вештають привиди, які викрадають людей. І піймати їх неможливо тому, що вони добре ховаються, а міліція погано працює. Не даремно ж газети пишуть, що у місті щорічно безслідно зникають сотні людей.

- Я сама таке чула. Як на мене, все це чутки, що розповсюджують старі бабусі.

- Не лише вони. Але слухай далі. Я вважаю, що у світі більше немає міста такого масштабу, як це, де б за віки було замордовано стільки безневинних людей. Бандформування Муравйова, послані з Москви, вбивали всіх підряд просто на вулицях, а загиблі юнаки Крутів, а Голодомор, а масові репресії 1937 року, і ще Биківня, Бабин Яр. А загублені душі киян московським князем Боголюбським чи ханом Батиєм... Цьому списку кінця немає. Ми в Києві буквально ходимо по кістках наших предків.

- Якийсь сюрреалізм, - похитала головою Роксолана.

- Саме так, сюрреалізм, - підтвердив Ярослав. - Історики мистецтвознавці стверджують, що цей вид мистецтва зародився у Франції і його родоначальником був французький поет Андре Бретон. Саме тоді, на початку ХХ століття, а точніше в 1924 році, з’явився і сам термін «сюрреалізм». Сюрреалісти шокували як науковців, так і взагалі добропорядних громадян, заявляючи, що все реальне є нереальним, і все, що ми бачимо, насправді - повна дурниця. Реально ж існують лише наші відчуття.

- То ти вважаєш Київ сюрреалістичним містом?

- Безперечно. Якщо говорити про чуттєве сприйняття, то в цьому сенсі Києву притаманна саме сюрреалістичність. Він був і залишиться незбагненним містом, яке сприймається «на відчуття». Для підживлення власної духовної сутності сюди завжди з’їжджалися, переважно інкогніто, монарші особи і люди, які визначали долю цілих імперій. До речі, саме в Києві відбулися містичні події, які реально згубили Російську імперію.

- Що ти маєш на увазі?

- Тут було вбито Столипіна і саме тут на подвір’ї Михайлівського золотоверхого монастиря, усипальниці одразу п’ятьох київських князів, велика княжна Анастасія і її сестра Милиця, які мандрували інкогніто на богомілля до святого Києва, познайомилися зі знаменитим російським шарлатаном Распутіним, містичною особою, яка і доконала наскрізь прогнилу імперію.

- Дійсно, ми в Києві ходимо по кістках навіть не простих людей, а князів. Їх тут за тисячолітню історію перебувало, мабуть, багато сотень.

- А скільки княгинь… Можливо, ти теж нащадок князівського роду. Твоє ж дівоче прізвище Потоцька, чи не так?

- А ти звідки знаєш?

- Робота така… Ні росіяни, ні поляки не мали власних князів. Навіть сучасні прізвища російської знаті вказують на те, що все їхнє найвище дворянство має або українське, або татарське, або німецьке походження. Всі ці графи Юсупови, князі Глинські, Волконські, графи Фонвізіни, Бенкендорфи…

- Але ж Потоцькі - це польське прізвище, - запротестувала Роксолана.

- В тому то й біда, що це ще один наш міф, - спокійно заперечив Ярослав, припалюючи нову цигарку. - Потоцькі - це українські князі, які потім перейшли на службу до Польщі. До речі, їхнє родове коріння бере початок з подільського села Потік. І знамениті вельможі Вишневецькі - теж українці за походженням, з невеличкого тернопільського містечка Вишневець, яке й досі носить цю назву. Острозькі - з рівненського Острога, а Чарторийські - з не дуже милозвучного за назвою села Чорторий. Так що, пані княгиня Потоцька, ви українська, а не польська княжна. Але, заради справедливості, необхідно все ж визнати, що у поляків таки був один суто польський князівський рід Мазовецьких. Всі інші мають або українське, або німецьке походження. Звичайно, мені дуже лестить, що ти обрала собі у коханці нащадка простого козацького роду, але козак - це все ж таки людина на коні, французькою шевальє, тобто лицар.

- Мій ти коханий лицарю, - припала до грудей Ярослава Роксолана. - Ну що, про сюрреалізм все?

- Ще декілька слів. Сюрреалізм криється в Києві скрізь: від неевклідової геометрії його стародавніх вулиць, яку не змогли виправити ні ХІХ, ні ХХ століття, до просто неймовірної кількості божевільних міських правителів. Або оті надлюдські секти, які тут і досі зароджуються й розквітають, як гриби після дощу. Взяти хоча б для прикладу знамените Біле братство або Посольство боже. Але досить про це. Тобі, мабуть, від всього цього стає страшенно нудно.

- Ніскілечки, - проворкотіла Рокса, зручніше вмощуючись в обіймах Ярослава.

- А от мені вже набридло сидіти на палубі і заливатися вином, - випручався з обіймів коханої Ярослав. - Зараз спущу на воду човна і погасаємо на моторі навколо яхти з максимальною швидкістю. Тобі сподобається. Давай насолоджуватись Дніпром, поки його остаточно не перетворили на мертву артерію або, скоріше, вену матінки-природи.

Ярослав спустився східцями у прив’язаний до яхти надувний човен найновішої конструкції і подав руку молодій жінці, допомагаючи їй всістися на зручне сидіння в центральній частині човна.

- А тепер, кохана, пристібни пасок безпеки, щоб не випала у воду, бо будуть круті повороти. Зараз відгребу від яхти.

Ярослав сів на кормі і почав гребти, опустивши у воду невелике весло. Майже одразу ніс човна на щось наткнувся.

- Мабуть, колода, зараз відіпхну, - сказав Ярослав, перебираючись на ніс човна.

Лана відстебнула пасок безпеки і рушила за Ярославом. Краще б вона цього не робила. Біля самого носу човна плавало людське тіло. Від несподіванки Роксолана дико заверещала і кинулася назад на корму. І вже там її наздогнав приступ нудоти.

- Швидко включай мотор і тікаємо звідси, - закричала вона, коли напади блювання перестали скручувати судомою її шлунок.

Однак Ярослав попри те, що судома звела і його шлунок, не втратив холоднокровності.

- Подай мені ліхтарик, - попросив він у Роксолани.

- Я не можу, - вже ридала молода жінка.

- Вибач, я не повинен був просити тебе, - сказав Ярослав, нишпорячи в темряві за ліхтариком. - Треба витягти тіло в човен. Зараз підгребу ближче. Може він ще живий. Схоже, це чоловік.

- Не роби цього. Я тебе благаю! Ти хочеш моєї смерті? Я цього не переживу!

- Добре, добре. Ти сиди на кормі, а я з носу подивлюся, гаразд?

- Роби що хочеш, тільки дай мені спокій. Я вже не знаю на якому світі знаходжуся, - хлюпала носом Роксолана.

- Оце - підтвердження того, що ми обговорювали всього лише декілька хвилин тому.

- Ти ще й жартувати здатен у такі хвилини, хай йому грець! - нервово вигукнула Роксолана.

Ярослав присвітив ліхтариком. Яскраве світло вихопило з води руку дебелого чоловіка, яка стирчала, ніби вітаючи коханців. Відтята від тіла голова, з протягнутим між ніздрями, через хрящову перегородку носу червоним шнурком від взуття, була прив’язана до ліктя. Не зважаючи на нудоту, яка знову підступила до горла, Ярослав присвітив у мертве обличчя.

- Боже ж ти мій! - вигукнув він. - Так це ж Бенгалуров. Ой, вибач, знову тебе злякав.

Рука загиблого не просто вистромлювалась з води. Це був надприродний жест людської кінцівки, вставленої у пластикову конструкцію, яку використовують у лікарнях для лікування переломів кісток.

- «Господи, та це ж почерк Раміреса», - вихопилась думка у враженого Ярослава.

- Роксо! - крикнув він до коханої, але та не відповідала, схилившись за борт човна - її шлунок знову вивертало.

- Телефонуй до міліції, негайно! - закричала Роксолана, коли напад нудоти відступив.

- Яка міліція?! - і собі зірвався на крик Ярослав, - думай, що кажеш! І що ми будемо їм розповідати, коли сюди заявляться десятки людей? Та ще й репортери приїдуть. Це ж сенсація. Вбили найбагатшу й найвпливовішу людину держави. Та ще й у такий незвичний спосіб. Думаєш, всіх не зацікавить, чим займались молода дружина генерал-лейтенанта СБУ з його помічником майже голі серед ночі на човні? Та тут не треба бути аналітиком. Неважко уявити, які неприємності нас чекають, коли довідаються про наші стосунки. Особливо твій дуже впливовий чоловік.

- Не згадуй мого чоловіка! - істерично репетувала Роксолана. - Це я в усьому винна. Це на мені лежить гріх, і він падає як на тебе, так і на мого чоловіка. Якщо він загине - це кара за мій гріх.

- Та перестань скиглити! - грубо обірвав Роксу Ярослав. - Почни ще бити поклони в бік Києво-Печерської Лаври або Михайлівського монастиря.

- Не гніви Бога, хіба ми вже не покарані?

- Бог до цього ніякого відношення не має. Як, до речі, і до всього іншого. Скільки я бачив отих машин з іконами всередині, розбитих вщент і з загиблими пасажирами! Ікони не допоможуть, якщо будеш сподіватися лише на Бога, і в машині тільки шкоду приносять, адже психологічно роблять людей беззахисними. Люди сподіваються на допомогу надприродних сил, а треба опиратися на себе, свою волю і вміння, ніколи не розслаблятися і не покладатись на чиюсь волю. Бо все, що від чужої волі - зло, а все, що від нашої волі - добро. Ось і нам зараз треба думати, що робити, а не молитися. Швидко вертаємо до яхти і відчалюємо тихенько до стоянки. Мотором не будемо користуватися, на вітрилах підемо. Звідти я тебе додому відвезу.

- Ні, додому не можна. Відвези мене до подруги. Я у неї, за офіційною версією, знаходжуся. А як же тіло Бенгалурова?

- За це не турбуйся. Хтось на нього наштовхнеться і, якщо це будуть люди з головою на плечах, а не як у Бенгалурова, вони й зателефонують до міліції.

- Як ти можеш так жартувати!? Ти для красного слівця не пожалієш ні матері, ні вітця!

- Все буде добре, кохана, не хвилюйся. - намагався заспокоїти Роксолану Ярослав. - Тобі треба просто заспокоїтися. А от мені не позаздриш, думаю, сьогодні я святкувати не буду. І як скоро все почнеться - залежить від того, коли знайдуть труп. О! Чуєш? Уже хтось верещить з того боку Дніпра. І, до речі, набагато сильніше, ніж галасувала ти. Кількість яхт невпинно зростає. А ще кажуть, що ми погано живемо.

Яхта, продовжуючи відходити галсом на правий берег, підійшла до стоянки, і Ярослав майстерно пришвартував її лівим бортом. Було видно, що він вправний і навіть професійний яхтсмен. До яхти вже поспішав черговий пірсу.

- Не сподобалося сьогодні на воді? - звернувся він до Ярослава, коли той допомагав Роксолані зійти на берег.

- Мою супутницю трохи заколихало, - відповів той. - Вона, загалом, добре переносить хитавицю, але сьогодні, мабуть, виняткова ніч.

- Це залежить від характеру хвиль, - пояснив черговий. - Бувають дні, коли вони доволі специфічні, і це викликає відповідну реакцію організму навіть у бувалих яхтсменів. Вам підігнати машину?

- Так, будь ласка. Ось ключі.

Гурда передав ключі черговому разом з його чайовими. Той подякував і забрав з собою ще й сумку коханців.

Ярослав натиснув на газ, і машина понеслася по набережній в бік Подолу. Не встигли вони доїхати до Роксоланової подруги, як Ярославові зателефонували з роботи.

- У нас уже тривога. - повідомив він коханку. - Зараз завезу тебе і поїду на роботу. Твоєму чоловікові переказувати від тебе вітання?

- Ти просто нестерпний. І чому це мало трапитися саме з нами? - знову заскиглила Рокса. - Це ж так несправедливо.

- З цього приводу можу навести тобі слова Френка Герберта, мого улюбленого мислителя: «давайте не будемо волати до справедливості, доки в нас є руки і воля їх застосувати». Ось ми і дісталися.

Ярослав їхав на роботу, а в голові, напевно, від пережитого стресу, звучали слова: Рамірес убив муху. Лише півтора місяці тому він повернувся зі стажування в Данії. Перебував там по лінії співпраці спецслужб країн НАТО. Під кінець стажування його послали на базу США в північній частині Гренландії. Там він і познайомився з дивовижним звичаєм гренландських ескімосів, святом, яке заведено було відзначати з розмахом, всім селищем. Люди, які зібралися на святкування, весь час повторювали, наприклад,: Пойо убив муху. Дійсно, п’ятирічний Пойо вперше вбив муху! Велика подія, скажете ви. Так, свято присвячене першому мисливському подвигу п’ятирічного хлопчика.

«З мухи роблять слона», - подумав Ярослав.

Але ні, муха там служила заміщенням майбутнього тюленя, кита чи оселедцевої акули. Гості куштують пиріжки з м’ясом і, прицмокуючи, повторюють: «Яке чудове м’ясо тюленя», а малюк, винуватець свята, заливається слізьми. Він теж хоче пиріжків, але йому їх не дають. Забороняє звичай. Пиріжки символізують тюленя, а свого першого, власноруч убитого тюленя, молодий мисливець не має права їсти, він повинен пригостити все плем’я.

«Рамірес убив муху», - як цвях, засіло в голові Ярослава, поки він їхав на Володимирську.

Генерал Демідіон вже сидів у своєму кабінеті.

- За півгодини нарада у Голови, - одразу після вітання почав він. - Буде вимагати конструктивних пропозицій. Якщо ти ще не забув, я відповідаю за науково-методичне забезпечення. Треба піймати цього Раміреса. Я, звичайно, не думаю, що він піде одразу на два злочини за день, це навіть для нього забагато. А втім, чорт його знає, візьме й пальне сьогодні по урядовій трибуні. Є якісь думки?

- Так, я вже розмірковував над цим дорогою. Треба нарешті звернутися до нашої психологічної служби і зрозуміти цього невловимого Раміреса, так би мовити, в контексті масової психології. До речі, відповідні матеріали вже готові і лежать у мене в шухляді. Можете запропонувати їх просто зараз на нараді.

- Це ти у Данії набрався всіх цих новомодних штучок?

- Мене там звали «егг-гед», тобто «яйцеголовий», за мою пристрасть до наукових досліджень і експериментів.

- Поклади ці свої матеріали до моєї папки.

- Під час стажування в Данії мені сподобалися лекції одного американського професора. Якось, підчас однієї з них, в приміщення увірвався якийсь молодик. Він був крикливо вдягнений і дивно поводився, весь час щось вигукуючи незрозуміле. Охорона виставила його за двері. На другій лекції, яка слідувала одразу за першою, професор звернувся до аудиторії, де були офіцери спецслужб різних країн у чині не нижче капітана, з проханням описати особисті прикмети цього молодика, а також згадати, про що він говорив і як себе поводив. Там такого наговорили, що самим соромно було, коли той дивний чоловік, як виявилося, асистент професора, знову увійшов до аудиторії в тому ж одязі. Ось так мудрий професор проілюстрував нам людську психологію. Це велика і разом з тим страшна річ.

- Добре, лекція в твоєму виконанні вийшла цікавою. Використаєш цей прийом, коли викладатимеш в нашій академії. Я чув, ти вже за докторську дисертацію засів. Чи не зарано? Треба основній роботі приділяти більше уваги.

- Та це їй не нашкодить. Просто накопичилось багато матеріалу, що так і проситься до узагальнень і систематизації. Тим більше, що ми - відділ відповідного профілю.

- Ну, добре. Нас викликають до шефа.

У величезному кабінеті голови СБУ вже юрмилися люди. Невдовзі прийшов і сам генерал армії. Він сів у зручне крісло і без будь-якої преамбули звернувся до аудиторії.

- Я взагалі не розумію, чому це з нас хочуть зробити цапа-відбувайла. Я так і сказав Президентові. Йому теж не дали спати напередодні свята. У Бенгалурова ціла армія кваліфікованих охоронників. Як це могло статися - для мене загадка. Але як би там не було, розслідування покладено на нас. Тому чекаю від вас ідей і пропозицій. Інтерполівці наполегливо переконують нас, що Рамірес обрав для власної штаб-квартири саме нашу країну, натякаючи, що у нас правоохоронні органи працюють гірше, ніж у США чи навіть Аргентині.

- То чому ж тоді вони досі не затримали Раміреса, який жив у них роками і звідти здійснював свої зухвалі рейди по всьому світові? - запитав стрункий генерал-майор.

- Це, мабуть, вже питання національного менталітету: ми, українці, чомусь нікого ні в чому не звинувачуємо, на відміну від інших народів, - зауважив голова. - Але не будемо вдаватися до загальних питань. Ваші пропозиції, панове.

Всі мовчали, збираючись з думками, і цей сприятливий момент використав генерал Демідіон.

- Вважаю, що нам потрібно кинути всі сили на затримання Раміреса, якщо, звичайно, це не провокація і хтось не намагається нас підставити. Бенгалурова міг вбити будь-хто, просто використавши всім відомий почерк Раміреса.

- Так то воно так, але ж і у нас є інформація, що Рамірес переховується десь в Україні, - заперечив голова СБУ. - Запропонуйте щось оригінальне, новий напрямок розслідування, оскільки попередні завели нас у глухий кут. Це, власне, парафія очолюваного вами підрозділу.

- Я тут підготував деякі матеріали. Думаю, варто зосередитися на вивченні психологічних аспектів діяльності Раміреса і його оточення.