Серпня, 9 година 50 хвилин ранку 2 страница

- Нащо така різка зміна пріоритетів? - здивувався голова.

- Рамірес не простий, рядовий кілер-одинак. За освітою він - лікар-психіатр, тонкий психолог, зовні схожий, за нашими даними, на якогось чарівника, чаклуна-характерника. Володіє досить великим обсягом знань у різних сферах, і, здається, може читати думки, вгадувати бажання…

- Ну, це ви вже щось говорите ненаукове, - втрутився голова. - Хоча… Можливо у такій нестандартній ситуації саме нетривіальний підхід нам і потрібен. Продовжуйте.

- Та тут немає нічого такого, чого б сучасна наука не визнавала, - продовжив Демідіон. - Чому Раміреса донині не впіймали? Чому його оточення, яке неодмінно є в кожної людини, його не здало? Адже за голову Раміреса пропонували і пропонують мільйони доларів. І жоден донині не спокусився. Чому?

- Дійсно, чому? - звернувся до усіх голова.

- За власною натурою людина - істота сугестивна, тобто така, що піддається впливові або навіюванню. Особливо, якщо перед нею - авторитетна особа. Вочевидь, саме такою авторитетною особою Рамірес і є для власного оточення. Скажімо, лікар каже пацієнтові, який лежить на спині: «Переверніться, будь ласка, на спину». І той, не розмірковуючи, перевертається на живіт. Мій помічник був нещодавно на стажуванні в Данії, так там професор зайшов до аудиторії і відкрив слоїк з парфумами. «Визначте по запаху, що це за парфуми?» - звернувся він до аудиторії, де знаходились співробітники спецслужб з різних країн світу. І от вгору потяглись руки, всі, ніби змовившись, відчули запах різних парфумів. Але їх чекало розчарування. Професор сказав, що у слоїку порожньо, він абсолютно стерильний.

- Хіба таке можливе? - запитав один із заступників голови.

- Ще й як, - продовжував зазирати до папки Демідіон. - Що це - облуда? Звичайно, що так. Але це ще і самообдурення, класичний приклад сугестивності, викликаної беззастережною довірою до авторитету. Свого роду гіпноз, самонавіювання. Сліпа віра в непохибність вчителя заважає людині зробити реальну оцінку дійсності. Думаю, що і в Україні Рамірес нині має учнів. Вони безоглядно довіряють вчителеві, вважають його богом. Ось цю віру нам і треба зруйнувати.

- Але як це зробити? - запитав стрункий генерал-майор.

- Відомий французький лікар Гюстав Ле Бон ще в ХІХ столітті в своїй книзі «Психологія мас», яка, до речі, набула неабиякого розголосу, зауважував, що найпростіші твердження, без будь-якого доведення, але емоційно кинуті в натовп, слугують надійним засобом завоювання людських душ. В масі власну індивідуальність втрачають люди дурні і заздрісні, жадібні і марнославні. В Радянському Союзі цю книжку заборонили, і донині вона мало кому відома.

- Але ж Рамірес не виступає як Гітлер перед натовпом, а веде конспіративний спосіб життя, - заперечив ще один заступник голови.

- А хіба ми знаємо хто такий Рамірес? Аж ніяк, - знову розгорнув папку Демідіон. - Можливо, він якийсь законспірований народний депутат, політолог чи, страшно сказати…

- Ну, це ви вже переборщили, Іване Степановичу, - похитав головою голова. – Однак, продовжуйте.

- Але ж у нас явно недостатньо інформації щодо Раміреса, - втрутився у розмову один із заступників голови СБУ. - Як ми сподіваємось його знешкодити за таких умов? Це ж практично неможливо. Хіба що якась випадковість.

- Це не так, - заперечив голова. - Вимушений навести мій улюблений вислів Гельвеція: «Незнання деяких фактів легко компенсується знанням деяких принципів».

- Ми майже не володіємо інформацією про Раміреса, і це факт, - продовжив Демідіон. - Але, аналізуючи деякі відомі обставини його життя, ми прийшли до висновку, що це людина талановита, навіть дуже. Він володіє декількома мовами і, напевно, засвоїти українську для нього ніяких труднощів не складає. От, скажімо, глядачі в залі на концерті котрогось з наших талановитих артистів-гумористів просто корчаться від сміху, слухаючи тексти у його виконанні. А коли ми в нашій лабораторії давали читати ці ж тексти звичайним людям, які не володіють артистичним даруванням, ніхто навіть не посміхнувся. Тобто, неможливо використовувати сугестивність людей у власних цілях без відповідного дарування і підготовки. Рамірес - то, безперечно, визначна особистість, а ми його сприймаємо як звичайного кілера. І за кордоном так само його сприймали. Тому й отримали повне фіаско.

- Але чому тоді Рамірес припхався саме до нас? Сидів би собі у США, раз йому там нічого реально не загрожувало, - знову запитав голова.

- А якщо вбивство Бенгалурова - це не просто кілерство за великі гроші, а політичний акт, спрямований на захоплення влади в країні?.. - продовжив Демідіон. - Платон у своїй «Політиці» писав, що ідеальний уряд є аристократією філософів. Якщо ж ця мудрість не править, так би мовити, суспільним ладом, то втрачається справедливість останнього, і держава вироджується в панування енергійних честолюбців. Демократія перетворюється на хаос і, як наслідок, з’являється тиран. Іншими словами, від демократії, що зароджується, до випробуваної диктатури - лише один крок. А хіба все це не стосується нашої держави? Та один же до одного…

- Що ви пропонуєте конкретно? - перервав Демідіона голова. - Мені за останній тиждень пропонували стільки всіляких проектів і прожектів щодо покращення нашої роботи… Фантазерів у нас вистачає. Чи існують реальні пропозиції, засновані хоча б на якихось розрахунках?

- Як на мене, перше, що необхідно зробити, це, за допомогою преси пошити Раміреса в дурні. Дуже так, знаєте, вправно і дошкульно. Такі люди не витримують кепкування над собою. Він повинен десь зірватися. Цим займеться мій помічник. По-друге, потрібно терміново розпочати перевірку, і доволі прискіпливу, усіх наших скоробагатьків і нових політиків, що з’явилися останнім часом на вітчизняному «олімпі». Походження, біографії, ну, стандартне досьє. Можливо, щось і випливе. І, звісно, традиційні оперативні заходи. А щодо нібито фантастичних пропозицій, які надходять з нашого підрозділу, хочу навести слова Фрідріха Ніцше: «Ми не фантазуємо, ми розраховуємо! Але для того, щоб розрахувати, ми спочатку фантазували».

- Гаразд, - погодився голова. - Завтра чекаю першу доповідь. А що там з оточенням Раміреса?

- Згідно наших висновків, оточення, якщо воно взагалі існує, в психологічному плані доволі нестійке і тримається біля нього лише силою медіумної здатності самого Раміреса. За статистикою відомо, що у Західній Європі, найбагатшій частині світу, приблизно два відсотки психічно хворих людей. Близько п’яти відсотків населення - це психопати, десять відсотків - соціопати. Останні не стільки живуть своїм власним життям, скільки цікавляться чужим: підглядають, підслуховують, роблять доноси, а інколи проявляють і агрессію, особливо, коли збираються разом. Наше відомство теж час від часу користується їхніми послугами. В Україні, хоча ми й не володіємо відповідною статистикою, таких людей вже точно не менше ніж на Заході.

- А це правда, що Ленін умовно поділяв усіх людей на три категорії: злочинців, корисних ідіотів і комуністів? - перервав Демідіона стрункий генерал-майор. Всі посміхнулися.

- Так, це історичний факт. Але повернемось, як то кажуть, до наших баранів. Ми плануємо скласти на науковому рівні психологічний портрет Раміреса і його українського оточення. Думаю, він для них неабиякий авторитет, хоча, напевно, вони й не знають, хто він такий насправді.

- Гаразд. Всі вільні. Заступники залишаються, - підсумував голова.

 

Ярослав Гурда викликав до свого кабінету зовсім ще молодого лейтенанта, якого він особисто відібрав серед випускників Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

- Де був, десь з дівчатами гарцював цілу ніч? - запитав він хлопця.

- Та ні, вдома спав, - здивовано відповів той.

- Ти вибач, я просто хочу зрозуміти, - продовжив Гурда. - У двадцять років гостре відчуття часу, що несеться з неймовірною швидкістю, повинно захоплювати людину, збуджувати її. Легке паріння в сподіванні на радісні зміни й відкриття, щасливе засинання ввечері в передчутті дива наступного ранку. Ти це відчуваєш?

- Ні, нічого такого.

- Та не дивись так, - посміхнувся Ярослав. - В мене сьогодні ніч дуже важка видалася… Гаразд. От тобі завдання. Про Раміреса ти ж знаєш. Потрібно скласти його попередній психологічний портрет, так би мовити, в українському контексті. Саме в розрізі твоєї магістерської роботи. Не зовсім зрозуміло, з якого дива така людина як Рамірес має намір жити у нас. Чому він обрав саме Україну, а не, скажімо, Росію чи Естонію, Польщу або Грузію? Можливо тому, що нам, хто живе у цій країні, складно відчувати ті швидкі, майже миттєві й грандіозні зміни, що почали відбуватися в Україні після розпаду Радянського Союзу? Можливо, люди зі сторони, іноземці краще бачать ті зміни, тому і їдуть до нас. А потім ще й з’ясовують, що кращої, багатшої, гарнішої і чарівнішої землі більше ніде на планеті немає. А люди наші, яких ми, зазвичай, самі лаємо, в порівнянні з іншими народами дуже добрі, душевні і прості…

«Ну, понесло» - подумав лейтенант, морщачись від надмірного філософствування командира. - Зрозумів вас, товаришу майоре. Дозвольте йти?

- Чекай. - не вгавав Гурда. - А ще виявилося, що українські жінки - найкращі у світі не лише, так би мовити, тілом, але й душею. Раніше ж у нас не було бази для таких порівнянь. В СРСР майже ніхто нікуди не їздив. От Рамірес і зустрів, напевно, в Україні якусь таку супержінку, і саме цей чинник, можливо, виявився вирішальним, щоб примусити його лишитись тут. Знайдемо жінку - знайдемо й Раміреса. Інтерпол змальовує його дуже бравим чоловіком. Мені й самому було б цікаво поглянути на ту обранку гіперкілера сучасності.

- Буде виконано, товаришу майоре, - по військовому відповів молодий лейтенант і рушив до дверей.

- Зачекай ще хвилинку, - зупинив його Гурда. - На додаток, варто тобі запам’ятати назавжди: ті, кого в нашому суспільстві прийнятно вважати «хорошими хлопцями», насправді - звичайнісінькі євнухи. Необхідно любити все нове, незвідане, буквально божеволіти від щастя зламаних тобою життєвих бар’єрів, змітати всі перепони на шляху до мети, врешті-решт, покласти на себе якусь місію…

- Буде виконано, товаришу майоре, - поблажливо посміхнувся лейтенант, з жартом сприймаючи пафосні репліки командира.

- І ще. Існують досить відмінні дані про зріст Раміреса: у межах від метра двадцяти на ковзанах і в капелюсі й до двох метрів. За логікою речей, реальність буде десь посередині. У мене є інтерполівська інформація, ще з часів стажування в Данії, що його зріст становить метр вісімдесят шість сантиметрів. Нібито він якось комусь похвалився, що його зріст відповідає стандарту відбірних військових формувань фашистських СС. За думкою фахівців, саме такий зріст є ідеальним для всебічного фізичного розвитку чоловіка.

- Добре, я перевірю і цю версію. Більше розпоряджень не буде?

- Це все, можеш іти. Ні, постривай. Як ти вже напевно здогадався, ідеї у мене народжуються прямо в процесі роботи. Ще в часи стажування на Заході я склав на Раміреса невеличке досьє. В сенсі його емоційного життя і відповідних уподобань. Я тобі його передам згодом. Думаю, якщо Хосе Рамірес отаборився в нашій країні, то він просто змушений був одружитися тут на якійсь славній жіночці й осісти десь, можливо, й біля Києва, але не обов’язково. За логікою речей, він має бути їй вірним, щоб не встряти до якогось скандалу і не розкрити себе. То яка ж то має бути жінка, щоб ніколи не набридати і не приїдатися такій людині, як Рамірес? Не думаю, що такі жінки зустрічаються нам кожен день. Розповідали історії, коли супершпигуни ловились на елементарних любовних, так би мовити, речах. У нас же колись фарисеї від псевдопуританства взялися за сумнівну «чистку» еротичної сфери суспільства. Але ж відомо, що оголошення у свій час війни виноробству у США, Радянському Союзі, тощо нічого гарного цим країнам не принесло. Просто з’явилася велика кількість сурогатного пійла, самогонки, почали пити одеколон, політуру... Так і нинішнє намагання в нас знищити цілком природний інтерес до проблем статі в кращому випадку призводить до неминучих збочень, індивідуальних і колективних, а в гіршому - до масових психозів на зразок «жовтневої революції», колективізації, «культурної революції»...

«Філософ, та й годі, - вкотре подумав лейтенант. - Вже дістав своїми псевдонауковими повчаннями». - Я можу йти, товаришу майоре?

- Іди, іди, і пам’ятай, що я казав.

Ярослав Гурда і сам вірив у те, що казав. Класичний ідеаліст, він буквально попросився на роботу до СБУ, адже належав до того розряду людей, які власноруч кладуть на себе якийсь «хрест» і потім все життя несуть його, до того ж на видноті у всіх.

Ідеалізм, діставшийся йому, напевно, від матері, якимось дивом, але цілком органічно уживався в ньому з батьковим прагматизмом і цинізмом. Такий «коктейль» особливо подобався жінкам, адже робив Ярослава абсолютно не прогнозованим у висловлюваннях і вчинках. Він був щиро впевнений, що головна рушійна сила людської історії - це божевілля і масовий психоз, котрі в суспільстві безперервно матеріалізуються в ті чи інші проекти. От, скажімо, марксизм, на його думку, був впроваджений у Радянському Союзі суто силовими засобами, бо це «країна, якої не шкода». У Франції ж, Німеччині, Великій Британії, інших країнах Заходу більшість інтелектуалів, люди безперечно розумні, безглуздо мріяли про впровадження марксизму, беззастережно відкидаючи, як брехливу пропаганду, усі повідомлення про неминучі явища-супутники комунізму: концтабори, масові вбивства людей, голодомори, поголовні репресії тощо. Всі ці іноземці мріяли про якийсь міфічний рай на Землі, паралельно створюючи на ній же реальне пекло. Гурда не вірив у розум еліти і вважав, що Владімір Лєнін був правий, поділяючи суспільство на злочинців, корисних ідіотів і комуністів. Проте сам схилявся до думки, що насправді суспільство поділяється лише на дві категорії: злочинців і корисних ідіотів, цілком обґрунтовано надаючи комуністам статус злочинців.

Після трагічного випадку на яхті, пов’язаного зі знахідкою тіла Бенгалурова, Ярослав декілька разів намагався зв’язатися з Роксоланою, бажаючи продовжити легкі, приємні і необтяжливі для обох стосунки. Але молода жінка на контакт не йшла і на телефонні дзвінки не відповідала. Гурда ніяк не міг зрозуміти, що психологічно став асоціюватися у неї з розчленованим трупом Бенгалурова. А нагадування про гріх з помічником чоловіка викликало стійке містичне передчуття, що через неї таке ж трапиться і з її благовірним.

 

***

 

А за декілька років до цього дня, теж 24 серпня, Рамірес від’їжджав з Аргентини до України, як йому гадалося, назавжди. Замовлення, яке він отримав в цій країні, було для нього надзвичайно важливим і навіть доленосно визначальним. Справа в тому, що спосіб життя, який кілер вів останніми роками, досить сильно його виснажив. Хосе все частіше думав, щоб вийти на пенсію і зажити десь у глушині з чудовою, славною, веселою жінкою, яка б його щиро кохала. Він вже навіть і зустрів таку жінку, і якраз в Україні, коли якось пересиджував там черговий реабілітаційний період, після виконання завдання в Росії. Зустрів цілком випадково, а вийшло все настільки природно і органічно, що у Хосе не виникало жодних сумнівів щодо правильності свого кардинального рішення. І от тепер він бажав привезти своїй коханій сувенір на пам’ять про свою південноамериканську майже батьківщину. Такий, щоб грів душу і серце, але не дуже кидався у вічі, тобто його можна було б купити, бодай і дорого, але в Україні.

Півдня він ходив містом, але так нічого й не придбав. Назва столиці Аргентини в перекладі з іспанської означає гарне (свіже) повітря. І хоча це вже не відповідало дійсності, зважаючи на місцеві екологічні негаразди, та все одно Буенос-Айрес кінця зими був все ще прекрасним.

«А в Україні вже скоро осінь, - подумав Рамірес. - Що ж таке придбати?»

Всіляких сувенірів було море. Може «болеадорас» - мотузки з кам’яними кульками на кінцях, котрими в Патагонії ловлять страусів і оленів? Чи «чаранго» - індіанський струнний інструмент з корпусом, виготовленим з панцира броненосця? А он фігурки птахів із родохрозита, одного з найгарніших каменів світу, який в Аргентині звуть «трояндою інків». Цікавими видавалися і величезні, вкриті візерунками, стремена до кінської збруї, що використовували місцеві пастухи гаучо. Ні, все-таки найаргентиннішою, якщо можна так сказати, річчю, сувеніром, який повною мірою зміг би передати місцеву специфіку, було мате. Ні андська флейта, ні череп бика, ні модель вітрильника, ні срібні шпори, а невеликий посуд-гарбузок і напій, який у ньому готують і з нього ж п’ють. І Рамірес купив мате. Він знав, що порошок, який використовують для приготування цього напою, і деревце, із листя якого цей порошок роблять, дуже добре зміцнює організм. Аргентинські пастухи гаучо, які вживали в їжу виключно м’ясо, запивали його мате і ніколи не страждали на авітаміноз.

На вулицях Буенос-Айреса стояла доволі прохолодна погода, яка, хоча і дошкуляла, та кілер, у притаманній йому філософській манері, вирішив, що краще сім разів покритися потом, аніж один раз інеєм.

 

***

Іваї Накамура прибув до України на початку осені. Його призначили офіційним представником японської автомобілебудівної фірми «Нісан» у цій державі. На новому місці Іваї одразу сподобалося все: клімат, кухня, мікрорайон і квартира, де його поселили. Але особливо вразили українські жінки. До того, як потрапити в Україну, він встиг попрацювати в багатьох інших країнах, але такого чудового і навіть, можна сказати, розкішного жіноцтва в жодному місці не зустрічав. Людина ще зовсім молода і неодружена, японець ходив у вихідні дні осіннім Києвом і його голова крутилася на всі боки, відзначаючи у захваті просто неприродну кількість милих симпатичних дівчат. Траплялися серед них і справжні красуні, якими пишався б навіть Голівуд.

«Десь у Франції, Німеччині чи Росії, - думав Накамура, проводячи численні семінари й тренінги з продавцями машин «Нісан» у різних її регіональних представництвах України, - в пошуках красивої жінки довелося б, напевно, спеціально вивішувати оголошення. А тут їх критична маса настільки велика, що вони потрапляють до всіляких груп і зібрань просто на основі статистичної випадковості й імовірності».

Як людина талановита у багатьох сферах діяльності, Накамура одразу по приїзді почав вивчати українську мову, додавши її до японської, англійської, французької і німецької, які знав досконало. На його здивування, вивчення йшло легко і вже навесні він звертався до касирів у гіпермаркеті, де зазвичай купував їжу, українською, щиро радіючи, що вони його розуміють. Незважаючи на невеликий зріст і тендітну статуру, Іваї доволі швидко завів собі коханку. Це була висока, русява, дуже статна і пишна красуня, працівниця одного з автосалонів «Нісан» на Окружній дорозі. Вона опановувала заочно вже третю вищу освіту і виявилась чудовою господинею. Накамура, як ніколи в житті, почував себе щасливим. Він винайняв доволі розкішного катера з рубкою, для схову від негоди, де містився навіть розкладний диван, і вже наступного літа вихідні дні проводив весь час на Дніпрі. Інколи Іваї з острахом ловив себе на думці, що його щастя може в будь-яку мить скінчитися, адже керівництво фірми «Нісан» довго не тримало своїх представників на одному місці. Однак перервалося воно зовсім несподіваним для нього чином.

У той вихідний вечір Накамура скупився на Хрещатику і спустився з пакетом у руці до величезного підземного переходу, в народі його називали «Труба», який вів до станції метро «Майдан Незалежності». Перед Накамурою постало ціле підземне місто, яке займало величезну площу і йшло на багато метрів у глиб. Назустріч японцю йшла група підпилих молодиків. Раптом один з них відділився від компанії і, підійшовши до Накамури, з усієї сили врізав йому кулаком в обличчя. Японець, не скільки від удару, скільки від несподіванки, впав, а згодом, підхопивши свого пакета, побіг до станції метро. Він звернувся до міліції, де його, як іноземця й представника відомої компанії, дуже чемно вислухали, обіцяли розшукати кривдника і належним чином покарати. Сам начальник відділення міліції особисто провів його до дверей і наказав своїм співробітникам доставити Накамуру додому на службовій машині, до речі, японського виробника «Нісан».

- Вибачте нам за інцидент, - сказав він прощаючись з Іваї. - Ми обов’язково збільшимо кількість патрулів у цьому районі. В подальшому ви можете не боятися повторення подібного. Укранське МВС дуже сподівається на подальшу плідну співпрацю з японськими автомобільними фірмами. В Міністерстві якраз планують закупівлю дуже надійних і швидкісних японських джипів для патрулювання наших вулиць…

Другого дня, у понеділок, Накамура з’явився на роботу з величезним синцем під оком, розповідаючи всім, що на нього в підземному переході напали «факінг хуліганс».

- Погані люди, - додавав він українською з такими інтонаціями і виразом обличчя, що на фізіономіях українських менеджерів, які висловлювали йому своє співчуття, мимоволі з’являлася посмішка.

Осмислюючи те, що відбулося, Накамура вирішив: в підземному переході на Хрещатику зіткнулися, не багато не мало, дві цивілізації - українська і японська. Фігурально висловлюючись, нащадки козаків побили нащадка самураїв. Яким же чином, роздумував Іваї, віддалені на 12 тисяч кілометрів одна від одної нації виявилися такими близькими в головному: принципах виживання в умовах ворожого оточення. Щоправда в Україні оточення завжди було незрівнянно агресивнішим. Тому, напевно, і питома вага козаків - професійних воїнів на цих землях була набагато вищою, ніж самураїв в Японії.

Прочитавши чимало відповідної літератури, Накамура зрозумів, що багато хто з українців, включно зі співробітниками автосалонів їхньої фірми, правдивої історії України зовсім не знають, хоча тут народилися і прожили все життя. «Що ж це за школа така в цій державі, яка не займається цілеспрямованим національним вихованням своїх громадян?» - думав японець, переживаючи прикрий інцидент, який трапився з ним у «Трубі». - Наскільки несподівано для мене українці виявилися близькими нам, японцям. Як добре ці дві нації могли б доповнювати одна одну. Українці з їхнім генетичним прагненням до творчості і японці - з геніальними можливостями реалізувати, впроваджувати в життя будь-які раціональні ідеї. От би зробити так, щоб наші дві нації і держави подружилися,- мріяв японець. - Такий тандем не мав би конкурентів у світі. Це ж українці на початку ХХ століття освоїли Далекий Схід Російської імперії, наблизившись у своїй східній експансії впритул до Японії. А ще за тисячу років до того племена айнів прийшли з України на Камчатку, Сахалін, Курильські острови і, безсумнівно, в Японію, створивши тут генетичний, адаптований до місцевих природних умов фундамент сучасної японської нації. Можливо, саме через це я, нащадок айнів, і почуваю себе в Україні, ніби вдома». - Накамура посміхнувся, доторкнувшись до синця під оком.

Згодом інцидент почав забуватися. Наближалося свято Дня Незалежності, і Іваї вирішив провести його на катері зі своєю коханкою. Так, в ніч на 24 серпня вони вирушили у подорож по Дніпру. Поплававши трохи по фарватеру річки, Накамура став на якір в акваторії міста біля одного з дніпровських островів, порослих густим верболозом. Вони купалися в теплій воді, потім йшли у рубку на диван і кохалися. Пили українську горілку, чудові кримські і закарпатські вина і їли всілякі смачні наїдки, котрі приготувала японцева коханка. Все було надзвичайно чудово, і Накамура не на жарт розслабився. Але лихо вже підстерігало його, зачаївшись у мерехтливих дніпрових хвилях.

Наталочка черговий раз шубовснула бомбою у теплу воду й наввимашки попливла до берега безлюдного острова, крикнувши Іваї, щоб наздоганяв. Вона явно мала мету продовжити їхні любовні ігри на природі. Накамура і собі плигнув і вже поплив навздогін, але раптом почув дике верещання Наталки десь попереду. «Мабуть заплуталася в риболовній сітці», - вирішив Іваї, додаючи швидкості. Нарешті жінка, очевидно звільнившись від чогось, але все ще репетуючи, допливла до острівця й, вилетівши на берег, побігла, не розбираючи дороги вглиб.

Накамура зменшив темп і повільно, з обережністю наблизився до того, що так налякало його Натусю. І це була не риболовна сітка. Прямо перед ним на поверхні гойдалося безголове тіло огрядного чоловіка, вдягнутого в костюм. Відокремлена голова плавала поруч і була прив’язана довгим шнурком до руки, виставленої з води у якомусь божевільному вітанні, неначе з того світу. Саме у шнурку й заплуталась жінка, очевидно, підтягнула мимоволі німотну голову просто собі під обличчя і ледве не вмерла від неймовірного жаху.

Японець поплив до острівця, кличучи коханку. Але та не озивалася, напевно, заховавшись від страху десь в глибині острова у верболозах. Тоді він знову зайшов у воду і, обминаючи по великій дузі мертве тіло, яке спокійно погойдувалося на воді, поплив до катера, звідки й набрав номер міліції.

- Міліція? - закричав він, коли на тому кінці зняли трубку.

- Так, міліція, - відповіли йому.

- Тут у нас вбивство, - плутаючи від хвилювання японські, українські і англійські слова закричав Іваї. - Людина без голови у воді.

- Ви іноземець?

- Так, я з іншої країни і тут на заробітках.

- Одні проблеми з цими заробітчанами, - зітхнув стомлений чоловічий голос. - Де трапився інцидент? О котрій годині? Який ваш номер реєстрації чи ідентифікаційний код? Коли ви прибули до України?

- Хай йому грець, - раптом вирвалося у Накамури. - В дупу ваш номер реєстрації. Тут людину вбили.

- Ви що, не розумієте куди телефонуєте? - голос зазвучав роздратовано. - Ми миттю організуємо так, що вас виставлять з країни у 24 години. Понаїхало тут всіляких чурок. Людей убивають. Наших. Ти де знаходишся?

- Ми біля острова на середині Дніпра, точно навпроти Лаври, - чітко вказав координати японець.

- Скільки вас там?

- Я і одна жінка. Вона і наштовхнулася на тіло.

- Нікуди звідти не йдіть, я зараз пришлю катер, - наказав голос і відключився.

На берег острова вийшла Наталка і почала гукати Іваю.

- Сподіваюсь, ти не телефонував до міліції? - закричала вона зриваючимся голосом.

- Телефонував.

- Ну ти хоча б додумався своїми японськими мізками сказати, що був сам?

- Та ні, я сказав так, як воно і було насправді.

- Ох і дурний же ти. Вони вже мабуть виїхали. Склади до водонепроникного пакету мій одяг і поклади трохи грошей. Пакунок, будь ласка, достав сюди, до мене на острів. Я буду вплав добиратися до лівого берега. Нічого їм більше не кажи. Розповідай, що від побаченого пережив шок і в тебе щось трапилося з головою. Ну, там свідомість потьмарилася чи що... Побачивши тебе, вони в це щиро повірять.

Коли Накамура доставив пакета, коханка забрала одяг і, не прощаючись, зникла у прибережному верболозі острова, щоб перейти на його другий бік і пливти до протилежного, лівого берега Дніпра. А пригнічений японець залишився чекати на міліцію.

Невдовзі до берега підлетів швидкісний міліцейський катер. За кермом сидів сержант, а поряд з ним стояв, тримаючись за високий поручень, лейтенант.

- Ви викликали міліцію? - звернувся він до Накамури. - Що трапилося?

- Он там тіло у воді без голови, - забелькотів японець українською з таким акцентом, що міліціонери здивовано втупились у нього поглядами. - Зях тякий, зях тякий, - частив Накамура.

Міліціонери знову увімкнули мотора і на малих обертах наблизились до плаваючого тіла. Лейтенант увімкнув потужний прожектор і направив його світло на труп з виставленою з води рукою.

- Ого! - протяжно вигукнув він. - Очам не вірю! Треба до СБУ телефонувати. Я залишуся тут, вартувати тіло. А ти доправиш цього жевжика у відділення. Катер твій? - звернувся він до Накамури.

- Ні, не мій.

- А де взяв?

- Найняв.

- А документи в тебе є?

- Немає, вдома залишив.

- Одягни на нього наручники, - звернувся лейтенант до сержанта. - А то у воду стрибне. Ти хто, киргиз? - знову звернувся він до Накамури.

- Ні, японець.

- А чим займаєшся?

- Гроші заробляю.

- Заробітчанин, виходить, - похитав головою лейтенант. - У нас зараз їх стає все більше, цих заробітчан. Українці їдуть на роботу за кордон, а сюди пхається усякий непотріб з усього світу. А от японських заробітчан я поки щось і не зустрічав, - почухав він потилицю. - Що, і у вас криза?

- Криза, криза, - майже радісно згодився Іваї.

На нього вже одягли наручники і сержант допоміг піднятися на борт міліцейського катера. На березі, біля гранітних сходів набережної їх уже чекав міліцейський «бобік», котрий і доставив Накамуру до чергового відділення міліції.

Тут японця одразу взяв у роботу капітан міліції з червоними від недосипання злими очима.

- Де жінка, яка наткнулася на труп? - одразу накинувся він на Накамуру. - Ти українську мову розумієш, заробітчанин?

- Розумію, - засяяв приязною посмішкою японець.

- Чого либишся? - розсердився капітан. - Ти хоча б уявляєш собі, хто то був у воді?

- Не знаю.

- Аби знав, тут би не сміявся. Так де та баба?

- Яка баба?

- Ти тут целку з себе не строй, вмить ребра поламаємо. В нас телефонні розмови всі записуються. Ти дзвонив і казав про якусь жінку, яка знайшла труп у воді. Як тебе звати?

- Іваї.

- Це що, Іван киргизькою? - з підозрою запитав капітан. - Будеш говорити чи тобі допомогти? Хто тобі такого синця поставив під оком? Видно, всі зароблені гроші пропиваєш? Побився з кимось по п’яному дєлу? Та не мовчи ти.