Альбігойський хрестовий похід та його наслідки

У 1208 р. цістерціанець П’єр де Кастельно, папський легат, був вбитий біля Арля за підозрілих обставин після безрезультатної зустрічі з графом Тулузьким Раймондом IV, котрий схилявся до катарської єресі. Папа Інокентій ІІІ відлучає графа від церкви, звільняє його васалів від клятв вірності закликає до хрестового походу і пропонує землі графа тим, хто захоче прийняти в ньому участь. В цей же час він канонізує П’єра де Кастельно[97].

Вбивство легата, уповноваженого папського посла, було важким злочином, котрий повністю виправдовував оголошення війни. Церква не володіла світською владою і могла відповісти на кровопролиття лише доступним для неї способом духовного впливу. Проте це було доволі страшно для тогочасного суспільства, перед відлученням чи забороною на богослужіння тремтіли навіть монахи і, щоб уникнути гніву Церкви, були готові до будь-яких перемін в своїй політиці чи приватному житті. Відлучення від церкви прирівнювалось до громадянської смерті та звільняло близьких та підданих від всіх обов’язків по відношенню до відлученого[98].

Цей хрестовий похід, відомий в історіографії як хрестовий похід проти альбігойців, ділиться на два періоди: перший, феодальний – 1209 – 1224 рр., і другий, королівський – 1224 – 1229 рр. Його значення з точки зору історії має два елементи перш за все в області релігійної ідеології, це організація хрестового походу(див. Додаток № 5) в християнську країну, таким чином хрестовий похід стає способом збройної боротьби проти єретиків всередині християнства, по-друге, в області національної історії Франції, його наслідками є приєднання Південної Франції до Північної[99]. Проте, фактично направлений похід проти альбігойців насправді був направлений проти оксистанських феодалів, котрих звинувачували у підтримці єретиків та їх захисті. Проголошена папою, згодом ця війна була продовжена королем Франції Філіпом ІІ Августом[100].

Папа наказав розіслати всім єпископам Франції приписи розгорнути широку пропаганду нового хрестового походу. Місіонери, апелюючи до крові П’єра де Кастельно, закликали допомогти церкві звільнитись від брехливої єресі. За свідченням Гійома де Пюї Лоранського, Арно Аморі, відчуваючи себе безсильним повернути Господу овець, що заблукали, “перетягнув на свою сторону ту частину Франції, котра завжди була готова служити Господу, домовився з баронам та королем, а простий народ із захоплення відкликнувся на заклик до війни проти єретиків в ім’я Церкви і з тими ж індульгенціями, котрі завжди надавались хрестоносцям, котрі бились в ім’я Святої Землі”[101].

Пропаганда мала такий успіх, що король Франції Філіп ІІ Август, котрий спочатку через страх втратити значну частину війська, намагався обмежити розмах руху хрестоносців, був змушений відмовитись від свого задуму[102].

Барони усіх європейських держав відгукнулись на заклик папи 10 березня 1208 р. про приєднання до хрестового походу і, починаючи з 1209 р., пішли на землі графства Тулузького і Тренкавелів під прапорами папського легата Арно - Аморі, абата Сіто[103].

Добровольці прибували з Нормандії і Шампані, Анджу і Фландрії, з Пікардії і Лімузена. Селяни та міщани, котрі вступали в ряди хрестоносців слідуючи за рицарями, формувались під знаменами своїх сеньйорів або єпископів[104].

Поки хрестоносці готувались до війни, папа Інокентій ІІІ, проклинаючи графа Тулузького, вів з ним переговори. Граф обіцяв повну покору. Він лише хотів обговорити строки капітуляції з іншим легатом, а не своїм ворогом Арно – Аморі. Папа направив до нього латранського нотаріуса Мілона і генуезького каноніка метра Тедіза. Але ці двоє були прихильниками абата із Сіто. В своїй грі папа відповідав брехливим милосердям на брехливу покору[105].

Раймунд, котрий вів постійні війни з своїми могутніми васалами та такими сильними сусідами, як король Арагонії та Англії, не міг погодитись на те, щоб значну частину його підданих знищили, можливо тому папа і сумнівався в щирості його бажання викорінити єресь.

Вирішивши зберегти зовнішню пристойність, Раймунд звернувся за допомогою до звернувся до французького короля Філіпа – Августа. В своєму зверненні він в гнітюче описав стан справ у своїх володіннях: духовенство розбещене, церкви пусті, дуалізм торжествує[106]. І як би він сильно не хотів стати знаряддям Божої помсти, він відчував себе безсильним, так як всі найважливіші його піддані перейшли в єресь, як і більша частина простого люду. Духовних покарань більше не боялись, щоб добитись чогось необхідна сила. Якщо б король дав згоду прибути, то Раймунд сам би провів його через всю країну та вказав на єретиків, котрі заслуговували покарання.

Англійський король Генріх ІІІ, який був зацікавлений у цій справі, уклав мир з Філіпом – Августом і два монархи спробували з’єднати свої сили, щоб разом піти на допомогу Раймунду.

Королі вирішили надати свободу дій духовенству. Він охоче підтримував прелатів-місіонерів, яких єретики освистали. Були складені і роздані місіонерам списки єретиків. На чолі стояв Петро Моран, в народі єретики називали його Іоаном Євангелістом. Він мав стати першою жертвою, проте коли знайшлись докази його причетності до єресі, він відрікся від неї та був покараний[107]. Та такий тактичний хід не врятував Раймунда.

Хрестовий похід 1209 р. був організований без участі короля. Тим не менше, прелати, як і барони, герцог Бургундський, графи Невера, Сен-Поля і Бара, котрі в липні 1209 р. рушили до Рони, всі були франками або бургундцями. Справа віри знову ж таки, опинилась в руках монахів – цістерціанців та невеликої групи лицарів Іль-де-Франс, котрі були одержимі ідеями хрестового походу.

При наближені хрестоносців Раймунд Тулузький підкорився всім вимогам, які йому висунули і з’явився оголеним до базиліки Сен – Жиль, щоб спокутувати гріхи. Отримавши відпущення він зразу ж приєднався до франкського війська. З його переходом на сторону хрестоносців їм залишалось лише заволодіти сеньйорією Транкавелів, що було швидко зроблено: 22 липня захоплено Безьє, а за ним і Каркассон. Ще досі населення пам’ятає тодішню різню, в якій гинули і правовірні, і єретики.”Убивайте всіх підряд, - командував папський легат, - Господь розпізнає своїх”[108]. Віконт помер у в’язниці 10 листопада. Йому влаштували публічний похорон, щоб всі знали, що сеньйор захоплених земель помер. Його землі були запропоновані герцогу Бургундському і графу Неверському, але вони відмовились їх прийняти. Зібрана з цього приводу комісія – два єпископа, чотири рицаря і папський легат – вирішила передати все Сімону де Монфору з умовою що він очистить ці місця від єретичної чуми[109].

Мінерв, Терм, Лавор були захоплені, очищені від єресі та в знак перемоги “на вежах поставлено хрест Господній”. При цьому хрестоносці з насолодою спалювали Досконалих десятками і сотнями, а разом з ними і їх сеньйорів, не сумніваючись, що вони теж причетні до катарської єресі.

Починаючи з літа 1210 р. до хрестоносців приєднувались особи натхненні обіцяним відпущенням гріхів чи щирим бажанням служити Господу. В 1210 р. по Раймунду VI був нанесений новий удар. Він втратив свій домен та прерогативи господаря. Їх взяв на себе Сімон, а його брат Гі заволодів землями та повноваженнями графа де Фуа, також відлученого від церкви. Абат монастиря Сіто папський легат, став архієпископом Нарбонну, а абат монастиря Воде-Сернеї був поставлений єпископом Карассона.

Взимку 1212 р. в Пам’є відбулися збори, схожі на збори в ім’я Господнє. Численні прелати, клірики, лицарі та міщани, котрі прибули на зібрання, вирішували як “знищити єретичну нечисть, відродити добрі звичаї, утвердити християнську віру, а мирянам дати мир і спокій”[110]. Були оприлюднені постанови, котрі вводили для шляхетних та простолюдинів однакові правила поділу майна, які існували в Парижі. Спадкоємцям замків заборонялось на десять років виходити заміж за місцевих людей без дозволу очільника хрестоносців, але вони мали право обирати собі чоловіка серед лицарів, котрі прийшли з Півночі.

У вересні 1215 р. у битві при Мюре взяв участь син короля Філіпа Августа, Людовік VIII, але вже 13 вересня ця битва, як і битва при Бувіні 1214 р., завершилася перемогою тих хто оборонявся. Після цієї битви король Франції поклався на Сімона, як на свого довіреного підданого в справі захисту на Півдні інтересів корони. Зі своєї сторони папа наполягав на тому, щоб конфісковані землі єретиків перейшли до престолу Св. Петра. В результаті все ж таки тулузька спадщина була поділена. Все, що знаходилось на території імперії – Раймунду VII, інша частина – “від Рони до Порта”, тобто до Піренеїв – довірялась Сімону де Монфору. Монфор приніс присягу королю Франції[111].

У квітні 1216 р. Раймунд VI, разом із своїм сином, повернулись з еміграції та зібрали армію опору, котра не була задоволена діями хрестоносців. В травні вони обложили Бокер, що здався через три місяці. Французький гарнізон заховався в цитаделі, а вже в червні Сімон де Монфор прийшов на допомогу місту, проте відбити його не зміг, тому в серпні облога була знята.

Згодом відбулось повстання у Тулузі, котре було жорстоко придушене Монфором. Проте вже у вересні 1217 р. Раймунд VI підійшов до Тулузи, де знову наростало повстання проти французів і мешканці радо впустили його в місто. Сімон де Монфор, який в цей час перебував в області Фуа (див. Додаток № 4), терміново повернувся для облоги міста, але 25 червня 1218 р. був убитий каменем із катапульти. Його син Аморі був змушений зняти облогу.

В цей час Людовик VIII отримує в додаток три округи Іоана Безземельного, з легкістю захоплює Ла-Рошель, Сентонж, Лимузен і Перігор. Його рицарі дійшли аж до Сент-Еміліона в Гійєні. Отримавши таким чином розв’язані руки, він вирішив раз і назавжди покінчити з катарами, котрі і далі проповідували. Він стає на чолі чергового хрестового походу, на цей раз проти відлученого від церкви Раймунда VIІ. Він рухався по лівому берегу Рони спокійно і впевнено, в Авіньйоні на нього чекала перешкода. Після переговорів міщани погодились впустити Людовіка з невеликою кількістю підданих в місто, а хрестоносці мали минути його по мості, проте побачивши військо, міщани злякались, що їх пограбують і закрили ворота. Людовік був впевнений, що на це їх штовхнули єретики і взяв в облогу Авіньйон на три місяці. Взявши місто він не грабував його. Далі шлях був без перешкод, проте в листопаді 1226 р. Людовік помер від дизентерії. Боротьбу продовжив де Боже [112].

Раймунд VIІ зміг досягнути компромісу із вдовою, котра була регенткою Франції, Бланкою Кастильською. В Страсну П’ятницю 1229 р. в соборі Паризької богоматері Раймунд разом з іншими засудженими публічно покаявся[113]. За маніхейську єресь він втрачав спадкові права.

У листопаді 1229 р. кардинал-легат де Сент-Анж прибув в Тулузу, щоб в належній формі відсвяткувати початок “нової ери” в розвитку Лангедоку, процвітання католицької церкви під егідою короля Франції та миру в єдиній вірі. Було заборонено будь-які дискусії з єретиками, ті, хто не встиг дати клятву, навіть якщо це діти, підлягали переслідуванням[114].

В цьому ж році у Тулузі було зібрано церковний собор, який вирішував що робити і як надалі боротись з єретиками. Було прийнято 45 постанов, варто виділити такі:

“1. В кожному місті призначати священників, котрі б дали клятву розшукувати єретиків;

2. Вільні абати роблять те ж на територіях, котрі не підкоряються єпископальній юрисдикції;

3. Світські сеньйори повинні дати накази розшукувати єретиків;

4. Якщо хтось дозволив єретику поселитись на своїй землі і приховав це, то він навіки втрачає цю землю;..

10. Сановний єретик котрий вирішив добровільно відійти від єресі, повинен змінити місце проживання на католицький район;

11. Тих, хто навернувся у католицьку віру не по власній волі, а під страхом смерті, слід ув’язнити, щоб наказати і щоб не збивав зі шляху інших;

14. Мирянам не дозволяли тримати книги Старого і Нового Заповіту, за винятком Псалтиря;

15. Визнаний чи запідозрений у єресі не може бути лікарем;

42. Дружини, вдови чи спадкоємці, котрі володіють фортецями або замками, не мають права вийти заміж за ворогів віри”[115].

Згодом схожий собор відбувся у Безьє, де було прийнято ще жорсткіші для єретиків міри: “Досконалі і віруючі, а також ті, хто їх захищає та підтримує повинні відлучатись від церкви кожної неділі. Той, хто винен в переховуванні, хто не розкаявся в злоині після відлучення протягом 40 днів, сам вважатиметься єретиком”[116].

Після завершення хрестового походу проти альбігойців у 1229 р. та встановлення інквізиції у 1233 р., досконалі катари йдуть в підпілля.

Можемо підсумувати, що саме на початку ХІІІ ст. відбулися суттєві зміни не тільки в цілковитому оформленні катарського віровчення, а і його систематичне поширення серед мешканців Лангедока. Через активність єресі, папство вимушене перейти до активніших дій. Проповіді та спроба навернути населення знаходять опір серед могутніх покровителів та захисників альбігойців в середовищі тулузької знаті. Тому силами папи Інокентія ІІІ та французької корони проповідується Хрестовий похід. Через зіткнення внутрішніх інтересів та посилення ідеологічної боротьби, врешті вдається захопити південь. Такі лідери хрестоносців як Сімон де Монфор, чи антигерої, як граф Раймунд врешті-решт втрачають свої впливи в цьому регіоні після 1229 р., і він стає частиною французького домену. З таким розрахунком тепер можна залучити людей, які будуть розслідувати та карати катарів. Час інквізиції наступив.