Зміст
Вступ…………………………………………………………………………......................3.
Розділ 1. Секта катарів та їх вплив на тогочасне суспільство …………………………9.
1.1. Витоки та ідеологія ………………………………………………………………..9.
1.2. Обряди…..…………………………………………………………………………15.
1.3. Організація та вплив на населення……………………………….……………..19.
Розділ 2. Католицька церква в ідеологічній боротьбі проти єретиків наприкінці ХІІ – у першій чверті ХІІІ ст…………………………………………………………………….24.
2.1. Реакція на “ проповіді” катарів у ХІІ – на початку ХІІІ ст……………………..24.
2.2. Альбігойський хрестовий похід та його наслідки………………………………..30.
Розділ 3. Початки діяльності інквізиції та крах катаризму………………..…………38.
3.1. Діяльність чернечої інквізиції в 30-60 рр. ХІІІ ст…………………………………38.
3.2. Придушення опору останніх альбігойців…..……...………………………………48.
Розділ 4.
Висновки…………………………………………………………………………………..54.
Список використаних джерел та літератури…………………………..……………….56.
Додатки……………………………………………………………………………………60.
Вступ
Актуальність теми полягає у тому, що завдяки аналізу ідеологічних впливів християнської ортодоксальної Римської церкви та катарської єретичної ідеології на сучасне їм суспільство ми зможемо зробити висновки про спосіб мислення тодішніх людей, дізнатись особливості їх побутового життя, впливу релігійних уявлень на побут, зрештою, ми можемо детально виділити цілі та бажання кожної суспільної верстви.
Уже в перші століття існування християнської церкви були погляди на природу Христа і Божественної Трійці, що відрізнялися від поглядів, офіційно прийнятих на церковних соборах, та навіть після усталення християнської догматики з’являлися вчення, які переростали у відкриту єресь, масово поширюючись в середньовічній Європі. XII ст. не було винятком. Саме в цей час у Франції поширюється один із найбільших рухів Західної Європи – рух катарів, який ще називали альбігойським за назвою міста Альбі — центру розповсюдження єресі. Катари вчили, що земля і порядки на ній є не божим творінням, а породжені злим богом, дияволом. Вірячи в дуалізм макро- і мікрокосму, вчили, що людина повинна порвати з земним світом, і лише тоді зможе врятувати свою душу. Катари створили велику церкву, яка була ворожою Католицизму.
Робота базуватиметься на аналізі альбігойського вчення та розгляді його впливу на тодішнє суспільство.
Об’єкт даної роботи - єретичні рухи на Півдні Франції у другій половні XII – на початку XIV ст.
Предметом магістерської роботи виступає ідеологічне протистояння секти катарів з католицькою церквою.
Мета: прослідкували особливості єретичного руху, засоби боротьби, які ними використовувались та вплив їхньої ідеології на тогочасне їм суспільство.
Означена мета потребує виконання наступних завдань:
1) Визначення ідеологічних особливостей катарської єресі;
2) Окреслення територіальних меж поширення єресі;
3) Виокремити засоби боротьби єретиків із клерикалами, та Римської церкви проти катарів;
4) Проаналізувати рівень впливу релігійного життя на свідомість тогочасного суспільства;
5) Окреслити основні етапи хрестового походу проти альбігойців;
6) Виділити основні аспекти створення та початку роботи чернечої інквізиції.
Щодо джерелознавчого аспекту даної теми, то він доволі широкий та охоплює різноманітні сфери життя єретиків. Джерела можна поділити на дві підгрупи: 1) джерела, котрі стосуються обрядів та ідеології; 2) джерела, котрі стосуються критики ідеології єретиків та репресивних мір щодо них: висновки Соборів та аргументи опонентів.
Щодо першої групи, то найважливішими джерелами являється Молитва катарів[1], в якій розкривається основа єретичного вчення, а саме вчення про дуалізм. Крім того не менш важливими є Настанови Старшого неофіта[2], звідки ми можемо з «перших вуст» отримати інформацію про істинні ідеї катаризму, повчання, поради та настанови Досконалого. В цьому джерелі є багато посилань на Святе Письмо, що підтверджує думку про те, що катарів можна вважати євангелістами. Крім того є два джерела, які висвітлюють ідеологію катарської єресі, а саме Анонімний трактат, написаний у Південній Франції у другій декаді ХІІІ ст. та збережений у праці Liber Contra Manicheos, написаній вальденсом Дюраном Хьюэзским, та Книга двох принципів, яка фактично являється скороченим варіантом більшого трактату, написаного в 1240-1250-х рр. Джоном із Луджіо чи одним з його учнів у Північній Італії. Але проблемою є те, що дані твори дійшли до нас в уривках, які не є загальнодоступними.
Говорячи про другу групу джерел, то сюди відносяться постанови Третього Латеранського Собору[3], виписи з Тулузького Собору[4] та розпорядження Собору в Безьє[5], канони Арльського Синоду[6]. З постанов соборів ми бачимо наскільки суворими були заходи, котрі застосовувались до єретиків, маємо інформацію про бачення єретиків очима тодішніх церковників, тобто в постановах описується кого саме вважали єретиками, кого та за які дії могли звинуватити у єресі або ж відлучити від церкви. Крім цього важливими є інструкції, розроблені для інквізиторів[7], в яких ми знаходимо відомості про конкретні заходи, які мали прийматись щодо єретиків та дії інквізиторів при цьому.
Іншим не менш важливим джерелом є “Хроніка” Гійома Пеліссо. Цей домініканський монах із Тулузи спостерігав за наслідками Альбігойської війни і першими кроками інквізиції. Вступивши до ордену у 1230 р., він після 1234 р. отримав інквізиційні обов’язки. Часто неупереджено, а деколи тенденційно, зважаючи на своє середовище, хроніст доводить свою розповідь до 1246 р. Остаточно “Хроніка” була оформлена у 1263 р. Гійом Пеліссо помер 8 січня 1268 р., залишивши безцінні свідчення про становлення інквізиції в Ланґедоці та діяльність перших трибуналів[8].
Варто виділити і “Хроніку” Гійома Пюї-Лорана доведена, очевидно, кимось із його оточення до 1275 р. Крім всього іншого його праця охоплює період війни на півдні від передумов до наслідків. І що дуже цікаво, автор у 1242-1247 рр. був особистим духівником тулузького графа Раймунда VІІ, тому без сумніву знав багато деталей. Будучи представником офіційної Церкви, він мав доступ до безпосередніх розпоряджень і папських документів, які відправлялися легатам у різні регіони Півдня. Його анонімний продовжувач завершив “Хроніку” правлінням Філіппа ІV Красивого, до 1311 року[9].
Історіографія цієї проблеми давня і неоднозначна, відзначена різними політичними та релігійними поглядами самих дослідників, які дають нерідко протилежні оцінки одним і тим же подіям і процесам.
Варто розглянути детальніше ключові праці по даній темі, такі як книга Зої Ольденбург «Костер Монсегюра. История альбигойских крестовых походов»[10]. В даній праці ми маємо детальні описи ідеологічного аспекту єресі катарів та ритуалів даної течії. Крім того велика увага приділяється замку Монсегюр, який був відомим пристанищем єретиків наприкінці їх існування, його захопленню та тимчасовому падінню катаризму. Іншою відомою працею є книга Ашіля Люшера “Иннокентий III и альбигойский крестовый поход”.[11] В даній роботі більша увага зосереджується на переслідуваннях катарів на початку ХІІІ ст. та відомих альбігойських війнах.
Фундаментальна двотомна праця дореволюційного російського історика Миколи Осокіна “Історія Альбігойців”, показує витоки і еволюцію катаризму, поширення його по європейському континенті. На базі матеріалів Паризької бібліотеки автор неупереджено, в широкому контексті церковної історії дослідив і політичні зміни, яких зазнала Франція в цьому проміжку ХІІ-ХІІІ ст. під впливами папства. Змістовні оцінки дають змогу почерпнути багатий теоретичний та фактичний матеріал[12].
Потрібно відзначити також роботу Уолтера Уейкфілда “Єресь, Хрестовий похід та інквізиція” – глибоке дослідження політичного та релігійного становища першої половини ХІІІ ст., в якому автор узагальнив багаторічні дослідження. В книзі є додатки з джерелами (тим більше з авторськими коментарями). Робота цього американського професора є цікавою, хоча й тенденційною[13].
Неможливо оминути дослідження провідного знавця катаризму та інквізиції Рене Неллі. Його велика праця про повсякденне життя катарів в Лангедоці у ХІІІ ст. висвітлює всі етапи їхнього існування, від ідеологічних пошуків до повсякденних обов’язків, особливо виділяються чинники, які сприяли поширенню катаризму в суспільстві[14]. Автор намагався ніби відчути, що значить бути катаром – проте він не був прихильником їхньої віри. Свої узагальнення він виклав у книзі “Катари. Святі єретики” показуючи складні умови у світі, де ці нещасні мали змогу жити. Фокусуючись також на переслідуванні їх інквізицією, Р. Неллі зважав на їхню своєрідну ментальність, яка виробилась в процесі постійних мутацій в їхньому світогляді, особливо на зламі ХІІ-ХІІІ ст. через запозичення від італійських катарів[15]. Важливою є стаття про владу в Лангедоці Джеймса Гівена, який зробив досить новаторські та ґрунтовні висновки, пов’язуючи владу в цьому регіоні не тільки з політичною системою феодалізму, але й базуючи її на інквізиції. Широкі роздуми на основі окремих епізодів ХІІІ- поч. ХIV ст. доводять цілковиту правильність таких позицій[16].
Багато відомостей про катарську ідеологію, сприйняття її суспільством, як тодішнім, так і сучасними істориками, ми знаходимо у працях дослідниці Анн Бренон[17].
Існує багато допоміжних праць, в яких виствітлюються окремі аспекти єретичних рухів, або ж вони розглядаються більш загально. Тема єретичних рухів Південної Франції добре висвітлена у працях М. Рокеберта[18], Ч. Ли[19], Дж. Б. Рассела[20], И.Р. Григулевич[21] та багато інших авторів.
Щодо хронологічних меж магістерської роботи, то вони охоплюють кінець XII – початок ХIV ст. – час виникнення, розквіту та краху катарської єресі.
Зазначаючи ж географічні рамки роботи то слід сказати, що робота обмежується Півднем Франції, а саме територією Лангедоку та Провансу.
Структуру магістерської роботи становить вступ, чотири розділи, висновки та список використаних джерел та літератури, додатки.
Розділ 1. Секти катарів та їх вплив на тодішнє суспільство
Прагнення до поглиблення та особистих форм релігійного досвіду стало з XII ст. виражатись в різноманітних відступах соціального, а згодом ідеологічного характеру, котрі виникали в різних куточках Європи та приймали різноманітні форми. Досить часто переростаючи у відкриту єресь, такі рухи, як власне катари виявлялись часто неприступними[22].
Витоки та ідеологія
В 1140 – 1230 рр. великий вплив на демонологію та формування релігійного світогляду мав саме єретичний рух катарів. Внутрішня схожість між єрессю катарів та християнством пояснює популярність його ідей в західному християнському світі. В основі християнських ідей лежав дуалізм, який під впливом гностиків ставав дещо перебільшеним[23].
Деякі риси їх вчення нагадували маніхейство, яке базується на дуалізмі та суть якого зводиться до боротьби добра і зла, світла, від якого походить духовне начало та темряви, яка стала початком всього матеріального, тому деякі церковні представники називали їх неоманіхеями[24].
Реформістське перебільшення дуалістичних тенденцій ортодоксального християнства розчистило шлях для наступу східного дуалізму в 1140-х рр. Саме тоді віра в створеного Богом могутнього Сатану утвердилась на Півдні Франції і вздовж Рейну. Починаючи з 1150-х рр. віра в Сатану, котрий існував з початку створення світу, все більш поширюється в Італії на та Півдні Франції (див. Додаток №1), і до початку наступного століття рух катарів набув широко розмаху в Ломбардії, Рейнській області і особливо у південній частині Франції[25].
Вони мали східне походження і виникли у слов’янських землях Балканського півострова, насамперед у болгар. Звідти вони досягли Боснії, Далмації і через порти Адріатичного моря – до Північної Італії. На початку XI ст. віра катарів була завезена у Францію студентами і купцями – традиційними носіями єресей. Частими відвідувачами великих французьких шкіл, шампанських, пікардійських і фламандських ярмарок були італійці. Через їх посередництво нова віра стала проникати в більшість густонаселених міст Північної Франції: Орлеан, Шалон, Реймс, Аррас, Суассон. Проте вона також завоювала і Південь(див. Додаток №2), охопивши більш значні маси: області Нижнього Лангедоку і Провансу. В Монпельє, Нарбонні, Марселі сформувались перші групи проповідників вчення цієї секти. Звідси вони рушили від ринку до ринку, від замку і до замку та дійшли до Піренеїв, Тулузи і Ажена. Збуваючи свою віру одночасно з товарами, вони навертали в неї сеньйорів, міщан і селян. Один із найяскравіших противників цієї єресі, Лукас[26], єпископ Туденський, кидає на їх адресу таку насмішку: “Ви зустрічали в Новому Заповіті згадку, щоб апостоли ходили від ярмарки до ярмарки, торгуючи і отримуючи гроші?”[27].
Релігія, якою таким чином торгували, була не системою очищення католицизму, а самостійне вірування, основний принцип якого радикально відрізнявся від основ християнського вчення. Замість монотеїзму – дуалізм: поряд із добрим Богом, творцем всього духовного і доброго, постає злий Бог, творець тіл та матерії, фізичного і морального зла. Все матеріальне для катарів огидне. Тілесні контакти являлись нечистотою, смертним гріхом[28]. Це все яскраво видно з молитви катарів: “Господь дозволяв лише добро, а Диявол підступний дозволив добро і зло. І пообіцяв їм жіночу любов і владу над іншими, і обіцяв зробити їх королями, графами, імператорами, а ще сказав, що вони птахом зможуть приманити іншого птаха, і звіром – інших звірів…”[29].
Катари заперечували весь церковний устрій як щось непотрібне і несуттєве, в їхніх очах Римська церква була синагогою Сатани, в якій неможливо врятуватись. Виходячи з цього вони відкидали таїнства, непорочність Діви Марії, мощі, не вірили у святих, чистилище, ікони, хрести, загалом все те, що, за словами священнослужителів, забезпечувало вічне спасіння. Крім того катари засуджували десятину та інші пожертвування, котрі були доволі прибутковими для духовенства, яке, за твердженням єретиків, начебто дбало за спасіння душ[30].
Крім того ми маємо й інші підтвердження дуалізму, зокрема яскраво катарська ідеологія представлена у листі, адресованому у 1143 р. Евервіном, прево Штейнфільда в Рейнських землях, Бернарду із Клерво. У ньому абат описує все те, що він сам чув з вуст єретиків, яких він допитував перед тим, як їх спалили. Слова про протиставлення Бога і світу земного, безпосередньо натхненні Євангелієм і Першим Посланням Іоана. Вони наводили йому як доказ протиставлення двох Церков, Божої Церкви і Церкви цього світу. Евервін також приводить один із аргументів, який буде супроводжувати ідеї катарів до самого їхнього кінця, а саме – притчу про добрі і погані дерева. Під цим вони мали на увазі те, що їх Церква, бідна і євангелістська, демонструє добрі плоди, що означає, що вона від доброго дерева, а Церква Римська своїми плодами показує, що у неї погана основа[31].
Катарський дуалізм заснований одночасно як на християнському Писанні (пролог до Євангелія від Іоана, Перше Послання Іоана), так і на ряді міфів, котрі брали початок від середньовічної релігійності – описання в Апокаліпсисі великої битви між святим архангелом Михаїлом і «древньою змією», про падіння Люцифера[32].
Крім того в своєму дуалізмі катари поділяються на дві групи: абсолютних дуалістів та поміркованих дуалістів. Абсолютні дуалісти вважали, що з самого початку існує добро – Бог і зло – Диявол. Їх погляди добре відомі за двома катарськими трактатами. Перший названий Анонімним Трактатом, написаним в Південній Франції у другій декаді ХІІІ ст. і збережений в праці “Liber Contra Manicheos”, написаній вальденсом Дюраном із Уески. Друге джерело – Книга Двох Принципів, яка де-факто є скороченим варіантом більшого трактату, написаного приблизно в 1240 – 1250-х рр. Іоаном із Луджіо чи одним з його учнів в районі озера Гарда в Північній Італії. Поміркованими дуалістами являються ті, кого в крайньому випадку можна вважати моністами. Вони думали, що спершу був лише Бог, чий син, Сатана, повстав проти свого батька. Автор Книги Двох Принципів відстоював погляди поміркованих дуалістів, котрі групувались навколо Церкви Конкорецці в Міланські області[33].
Згідно їх вірі, бути досконалим – означає діяти суто в духовній сфері. Альбігойство в теорії засуджує шлюб, народження, дітей, сім’ю. Проте на практиці цього дотримувалися лише Досконалі, котрі управляли альбігойцями[34]. Деякі єретики дозволяли шлюб між цнотливими хлопцями й дівчатами при умові, що вони припинять статеві стосунки після народження першої дитини. Досконалі ж вважали, що сексуальний контакт був первородним гріхом Адама і Єви, забороненим плодом, через який Сатана продовжує зберігати свою владу над людьми[35]. Ця еліта давала катаризму його єпископів та священників, проповідників, одягнутих в чорне, вона підтримувала у адептів полум’я віри[36]. “Якщо і ви хочете отримати таку владу, то повинні, по можливості, дотримуватись заповідей і Нового Заповіту”[37].
Катари визнавали Біблію в цілому, але не всім її книгам приписували однакове походження і цінність: “За винятком шістнадцяти пророчих книг, Книги Псалмів і п’яти Книг Соломона, вони вважають, що весь Старий Заповіт походить від злого нього (злого бога), та деякі признають Книгу Іова та Книгу Ездри” - говорить Монета Кремонський про абсолютних дуалістів[38].
Ті, кого вони включали в секту, заради виконання активної ролі повинні були залишити батьків, дітей, чоловіка чи жінку. Зобов’язані слідувати за супутником чи супутницею, котру їм призначили, вони зобов’язувались дотримувались целібату та постійного утримання від тілесних утіх[39]. Щоб придушувати плотські бажання, катари три дні в тиждень їли тільки хліб і воду, за винятком тих випадків, коли вони були в дорозі. Крім того в них було три пости по 40 днів кожен[40].
Катари зобов’язувались не вбивати, не казати неправди, утримуватись від присяг. При посвяченні вони ще зобов’язувались не відрікатись від своєї віри “через страх води, вогню чи будь – якого іншого виду покарання”, що було дуже важливо. Потрапивши в руки своїх противників вони мужньо відстоювали свої погляди і спокійно йшли на вогнище[41]. Один інквізитор XIVст. писав, що катари, якщо вони не віддавались добровільно в руки інквізиції, завжди були готові померти за свою віру, не так як вальденси, котрі заради збереженя власного життя не зупинялись перед фальшивим відреченням[42].
Єретики, спалені в Кельні у 1163 р., справили на всіх велике враження тією мужністю, з якою вони зустріли жахливу смерть. Коли вони були в передсмертній агонії, то їх глава Арнольд, за словами очевидців, уже наполовину обгорівший, вивільнив руку і потягнув її до своїх учнів та сказав: “Будьте тверді у вашій вірі. Сьогодні будете зі святим Лаврентієм”. Серед цих єретиків була одна дівчина неймовірної краси, яка викликала жалість навіть у катів, її зняли з палаючого вогнища і обіцяли видати заміж або помістити в монастир, вона зробила вигляд, що приймає пропозицію і спокійно стояла, поки всі її товариші помирали мученицькою смертю. Згодом вона попросила своїх сторожів показати їй останки “згубника душ”. Вони показали їй тіло Арнольда, тоді вона вирвалась з їх рук, і, накривши обличчя платтям, кинулась на догорівші останки свого вчителя, щоб разом з ним померти[43].
Досконалі стверджували, що врятуватись можна лише в лоні їхньої Церкви, а хто поза нею – демони, що могло стосуватись і дітей, і навіть плоду в утробі матері. Нерідко матерям заявляли, що вони вагітні демоном[44].
Катарські проповідники, ці Добрі Люди, розказували своїм слухачам, як брехливий спокусник, диявол, одного разу прокрався в Царство Боже, вічне і світле благе творіння, щоб вивести звідти, силою та хитрістю, ангельські створіння, і зробити так, щоб вони разом з ним зійшли в цей світ, князем якого він був. І як він заключив божественні душі в тіла з глини, одягу та шкіри і тілесні тюрми[45].
Проте досконалих навіть в період найбільшого розквіту катарської єресі нараховувалось всього близько 4 тисяч осіб, проте це були справжні лідери, фанатики, котрі мали величезний вплив на своїх адептів[46]. До 1230- 1240-х рр. жінок в середовищі катарів була практично така ж кількість, як і чоловіків. Вони мали такі ж права, за винятком того, що вони не могли стати ані єпископом, ані дияконом. Але у них був сан, еквівалентний католицькому пріору, раз вони керували вони общиною[47].
Можна сказати, що катаризм був євангелізмом: буквальним наслідуванням Христових заповідей, а особлива увага надавалась наслідуванню приписів Нагірної Проповіді. Це було одним із основоположних пунктів катаризму[48].
Альбігойський фанатизм проявлявся і в іншій крайності – прагненні віруючого до смерті, після того як він отримав, через посередництво урочистого акту consolamentum, рукопокладання, що було еквівалентом духовного причастя. Тоді бувало, що хворі, щасливі, що їх осінила благодать, морили себе голодом – за власним бажанням чи за порадою духівника. За цим слідкували родичі, завжди раді допомогти утриматись від спокуси[49]. Бачення цього хрещення викладене у “Настановах старшого досконалого неофіту”: “Це святе хрещення, при якому дарується Святий Дух, Церква Господа зберегла з часів апостолів до нашого часу, і воно досі переходить від одних «добрих людей» до інших, і так буде завжди”[50].
Обряди
Згідно вчення катарів, людина – в’язень на землі, вона блокована у матеріальному тілі, в’язниці душі. В нематеріальному, божественному світі у людини є тіло дух і душа. Його небесне тіло і дух все ще знаходяться в області світла. Душа його впала вниз, в матеріальний світ, але залишилась наділеною божественною природою. Але ця небесна душа не являється такою ж, як наша “справжня” душа, ідентична з нашою кров’ю і вмираюча разом з нашим тілом. Лише третя частина земної людини, дух, ідентичний її небесному аналогу. Кінцеве спасіння означає з’єднання цієї небесної людини, коли душа єднається з її божественним тілом та духом. Це те, що в Біблії названо воскресінням із мертвих.
Consolamentum з’єднувало душу віруючого зі Святим Духом. Воно полягало в рукопокладенні і могло бути здійснене будь-яким із досконалих, навіть жінкою, головне, щоб особа, котра його здійснювала не знаходилась в стані смертного гріха. Для виповнення обряду потребувалась співпраця двох осіб. Цей спосіб прийняття в церкву інквізитори назвали єретикацією.
Сам по собі обряд був не складний, але йому зазвичай передував тривалий піст. Досконалий запитував неофіта: “Брате, чи бажаєш ти прийняти нашу віру?”. Після багатьох поклонів і благословень неофіт відповідав: “Моли Бога про мене, грішного. Щоб привів Він мене до благого кінця і зробив з мене доброго християнина”. На це священнослужитель відповідав: “Нехай почує Господь Бог моління наше, і нехай зробить він з тебе доброго християнина і нехай приведе тебе до благого кінця. Віддаєш себе Богу та Євангелію?”. Якщо від неофіта отримували ствердну відповідь, то його знову запитували: “Обіцяєш, що віднині ти не будеш їсти ні м’яса, ні яєць, ні сиру, нічого живого, окрім водного та рослинного; що не говоритимеш неправду, не будеш клястися, не будеш вести розпусного життя, не підеш один, якщо матимеш можливість знайти супутника; що не відречешся від віри через боязнь води, вогню чи іншої якоїсь кари?”. Якщо неофіт давав обітниці, то присутні ставали на коліна, а священнослужитель накладав неофітові на голову Євангеліє і читав першу главу від Іоана: “Спочатку було Слово…”, після цього він одягав його в священну одіж, і всі присутні чоловіки цілувались між собою, а жінки торкались ліктів. Загалом ця церемонія вважалась символом зречення Духа Зла і повернення душі до Бога[51].
Обряд “духовного хрещення” відбувався у великій молитовній залі катарського дому, куди віруючі приходили молитись; у залі були запалені усі білі свічки, вони повинні були символізувати Світло Святого Духа, який зійшов на апостолів в день П’ятидесятниці після Вознесіння Христа[52].
Це духовне хрещення відрізнялось від хрещення католицького двома особливостями: ті, хто приймали хрещення, повинні бути дорослими людьми, оскільки це вчинок обдуманий і з вірою в душі, та з участі в обряді виключались предмети – вода і церковні масла, бо це – творіння Сатани[53]. Бернард Гі пояснює це так: “Щодо хрещення, то вони стверджують, що вода є природною і тлінною, тому що створена силами зла, відповідно вона не може освятити душу”[54].
Релігія альбігойців не визнавала Трійці, Святий Дух був очільником небесних умов. Догматичні проблеми втілення, воскресіння, вознесіння Христа зникали, оскільки Христос не ставав плоттю і лише приймав людську оболонку. Свята Діва теж була всього лише ангелом, а не істинною матір’ю Сина Божого. Катари вірили, що на Страшний Суд воскреснуть лише душі, а не зотлілі тіла, котрі мали б стати цілими і непошкодженими[55].
Проте їх ставлення до Ісуса Христа залишається нез’ясованим. Безумовно, Христос погодився зійти в цей нечистий світ, щоб вказати душам дорогу до світла; але він лише зовні виглядав людиною, а, насправді, був маревом, яке підкорялось земним законам, але не мало до них ніякого стосунку. Він ніяк не міг бути Сином Божим, а був, в кращому випадку, його образом, найдосконалішим із ангелів, або пророком.
І тоді Диявол спробував умертвити його на хресті, і раз хрест є знаряддям Зла, то ні в якому випадку не можна йому поклонятися, так як в реальності Христос не міг страждати і померти на цьому хресті. Їхню точку зору описує Бернард Гі: “Вони стверджують, що хрест не повинен бути шанований, оскільки це рівносильно вшановуванню шибениці, на котрій був повішаний батько, родич чи друг”[56].
Церква Риму прямопропорційна церкві Любові, яку представляє Ісус, а, відповідно, це Церква Диявола, котра загрузла в єресі. Все, що від неї походить – згубне, і її таїнства не мають ніякої цінності, бо вода для хрещення і проскури для причастя зроблені з нечистої матерії[57].
Серед катарів було поширене самогубство, і нерідко, щоб позбавити себе життя, вони здійснювали обряд endure. Муки, які людина терпить перед смертю, на думку катарів звільняли її від мук загробного світу, і добровільне позбавлення себе життя голодом, отрутою, потовченим склом чи різанням вен було серед катарів не рідкістю; а родичі помираючого, зі своєї сторони, намагались прискорити його кінець, припускаючи, що таким чином вони виповнять свій обов’язок перед ним[58].
Для боротьби з католицизмом сектанти спирались на Новий Заповіт: вони практикували мораль Христа і вірили, що він був посланий на землю, щоб звільнити душі. Сатану зі Старого Заповіту вони тлумачили по-своєму, беручи лиш те, що їм підходило, водночас не заперечуючи священні книги католиків. Крім цього, було збережено основні релігійні свята – Різдво, Паску, Трійцю; практикували певний вид сповіді, appareillamentum, котра була подібною до публічної сповіді перших християн. Вони створили собі навіть певну ієрархічну структуру зі священиками та єпископами, єпархіальними округами. Не вистарчало їм лише Папи[59]. Церква катарів захищала лише духовні інтереси. Перевага була на її стороні[60]. Гі передає аргументи катарів: “Церковники продають воду для хрещення через жадібність, так само як вони продають землю для поховання померлих, миро для хворих чи відпущення гріхів”[61].
Ритуал катарів був суворий у своїй простоті. Католицька Євхаристія була замінена у них благословенням хліба, котре відбувалось щоденно за столом. Цей хліб користувався особливою повагою серед маси катарів, які були лише віруючими, але не як досконалі, повністю приєднаними до Церкви. Часто вони роками зберігали кусок освяченого хліба і час від часу з’їдали його по крихті.
Обряд сектантів, відомий під іменем melioramentum, котрий інквізитори називали veneration, мав в очах останніх велике значення, оскільки служив для них доказом приналежності до єресі. Коли віруючий підходив до свого духовного вчителя чи прощався з ним, він тричі поклонявся перед ним на колінах, говорячи “Benedicite”, на що священнослужитель відповідав “Diaus vos benesiga”. Цим зі сторони віруючого виражалась повага до Святого Духа, який, як вважалось, перебував в священнослужителі[62].
Вони брали на себе право проповідувати Євангеліє, не турбуючись про дозвіл офіційної церкви, а також право переводити текст Писання з латини. Згадки про це ми бачимо у Бернарда Гі: “Крім того вони читали Євангеліє та послання вульгарною мовою…”[63], малося на увазі не латиною, а народною мовою, котрою говорив простолюд. Те, як Уолтер Меп описав у 1179 р. перших вальденсів, можна повністю віднести і до катарських проповідників: вони по двоє обходили міста і села, не маючи нічого, крім чорного одягу і Євангеліє на поясі[64]. Є кілька записів, які дозволяють припустити, що досконалий і його супутник були з’єднані чимось на кшталт договору. Якщо такий договір й існував, то скоріш за все він не включав обміну кров’ю (кров вважалась власністю Сатани), та клятв на Євангеліє (клятви заборонялись)[65].
Священне писання катари перекладали на народні мови, проте в молитвах вони зберігали латинську мову, і тому для більшості віруючих молитви були незрозумілими.
Для відправи їх вкрай простого богослужіння у них було особливо посвячене духовенство, проте швидкий ріст громад та їх активність у прийнятті нових членів у секту створили в скорім часі необхідність у правильній організації та ієрархії. Катари називали себе просто “християнами”, над ними стояли, обрані з досконалих, єпископ, Старший Син, Солодший Син та диякон. Кожен духівник трьох вищих ступенів мав при собі диякона, котрий допомагав йому у всьому, а у випадку необхідності, заміняв його. Обов’язки всіх їх були практично однаковими, загалом, головним обов’язком Синів було посвячення членів церкви та настанови їх у вірі[66].
