Катарське вчення вперше офіційно згадується у Франції на Реймському соборі 1049 р., в понтифікат папи Лева ІХ. А у 1077 р. Камбрі був винесений перший смертний вирок за звинуваченням у катарській єресі, і його спалили на вогнищі. Проте в той час мова йшла лише про поодинокі випадки[77].
Наприкінці ХІІ ст. Римська церква зрозуміла, що вона сама підірвала своє положення і що неймовірний успіх єресі у великій мірі залежали від недбалого відношення духовенства до своїх обов’язків та від спаду їх моральності.
У своєму виступі при відкритті великого Латеранського собор Інокентій ІІІ дорікнув духовенству у відкритій формі: “В падінні моральності народу, - сказав він, - насамперед винне духовенство. Від нього все зло в християнському світі, віра гасне, релігія падає, віра закована в ланцюги, правосуддя затоптане ногами, єретики множаться, схизматики піднімають голову, невірні посилюються”[78].
Дуже швидко Римська Церква стала спонукати світську владу викорінити релігію, котра не лише йшла наперекір офіційній догматиці, але й стала, з її точки зору, загрожувати структурам та інституціям цієї церкви: катари не збирались платити десятину Церкві Диявола, яка вшановує Бога Старого Заповіту і поклоняється Творцю видимого світу.
Там, де світська влада послухалась Риму, репресії були жахливими. Але там, де феодали та міські консули відмовлялись бруднити руки в крові, катаризм розвивався вільно і в свою чергу сам став інституцією. Крім Боснії таке відбувалось в Ломбардії та в Ландегоку(див. Додаток № 3)[79].
Вдалим для єретиків, насамперед, був той факт, що їм протистояло духовенство, котре не мало морального впливу і було глибоко дискредитовано. Стандартні звинувачення єретиків в нічних оргіях не могли бути віднесені до альбігойців, оскільки ті твердо дотримувались целібату. Здебільшого лицарі намагались поставити на посади збирачів церковної десятини дітей своїх орендаторів або своїх сержантів, от і єпископам доводилось посвячувати в сан практично будь кого, в більшості з них не було духовного поклику та потрібної для священства моралі. Єпископи та абати теж рідко жили правильніше простих священників[80].
Розвинувшись в ХІІ ст., катарська єресь вже займає важливе місце в західноєвропейському християнстві під кінець ХІІ і на початку ХІІІ ст. Цистеріанці постійно розвивали ідею, що Лангедок є осередком єресі. Вони вважали, що все населення цього району впало в єресь і що потрібно будь – якою ціною її знищити. Саме вони організовували велику кампанію антиєретичних проповідей на Півдні Франції, яка була проведена в 1145 р. самим святим Бернардом[81], абатом із Клерво[82].
Єпископи Півдня Франції у 1163 році на Турському соборі в присутності папи Александра ІІІ вирішили прийняти суворі міри з метою покінчити з єрессю, яка активно розповсюджувалась від Тулузи до Середземного моря. Через два роки, у 1165 р., вони влаштували в Ломбері[83] публічний диспут за участю південних прелатів та представників катарів, переслідуючи при цьому подвійну ціль: виявити останніх як єретиків та підготувати виступ проти них[84]. Катари на той час вже не боялись відкрито заявляти про себе та свою Церкву.
1167 р. болгарський єпископ Нікетас, названий “папою катарів”, відправився з Константинополя в Ландегок для того, щоб напівпідпільно створювати там общини, він скликав собор катарських проповідників та єпископів в Сен - Фелікс - де - Кармане поблизу Тулузи щоб виділити основні положення культу, обряди, ієрархію[85].
У 1198 р. новий папа Інокентій ІІІ, маючи великі амбіції, захотів об’єднати та реорганізувати християнство під керівництвом Святого Престолу, поставивши всі духовні пошуки в певні рамки. Тож ХІІІ ст. стало часом ефективного та систематичного подолання єретичного інакомислення[86].
Поки засудження єретиків було справою єпископських судів, Церква вагалась у виборі методів репресій. Перші вогнища організовувались за наказами світської влади. Але поступово собори та папські булли підготували грунт для законодавства Церкви в області єресі. Веронські декрети, узгоджені між папою та імператором у 1184 р., стали першими заходами загальноєвропейського масштабу проти єретиків і прирівняли останніх до злочинців, котрі ображали “божественну велич”[87].
На Одинадцятому Вселенському та Третьому Латеранському соборі, котрий проходив 1179 р., у заключному акті, Главі 27 ми бачимо різкі висловлювання у бік катарів та заклики до боротьби: “… Оскільки в Гасконі, в околицях Альби, в Тулузі та інших місцевостях нахабство єретиків, котрі названі катарами, патаренами чи павліканами, дійшла до того, що вони перестали тримати в таємниці своє шкідливе вчення, а заявляють про нього відкрито і зваблюють прості та слабкі душі, ми виносимо анафему проти них та проти всіх, хто їх наслідує та потурає. Під страхом анафеми ми забороняємо бути гостинними з ними та торгувати… Хто вступить з ними у відносини, той буде відлучений, і всі борги та обов’язки, котрі з ним пов’язані, будуть недійсними. Всі правовірні повинні енергійно виступити проти цієї чуми, і, навіть, взятися за зброю. Той, хто послухає поради єпископів та піде на них зі зброєю, отримає відпущення гріхів на два роки та буде, як хрестоносці, взятий під покровительство Церкви”[88]. Це стало закликом до першого альбігойського походу, котрий відбувся у 1181 р. Але він зібрав мало учасників, котрим не вистарчило сил провести масштабну акцію, тому, розграбувавши деякі райони Лангедоку, хрестоносці припинили війну.
В 1206 р. один кастильський проповідник Домінік де Гусман[89] (майбутній святий Домінік) зробив спробу поновити справу цістерціанців та навернути єретиків за допомогою проповідей нового типу, заснованих на прикладі бідного та жебракуюючого життя, яке було зовсім не схоже на повсякденне життя кліру та цістерціанських абатів: вони проповідували босі, носили простий білий одяг та просили милостиню для проживання. Але найважливіше, що ці проповіді мали відновити правду ортодоксії[90].
В перші роки ХІІІ ст. посланці папи Інокентія ІІІ – метр Рауль де Фонтфруад та легат П’єр де Кастельно – проводять публічні дебати з катарами і вальденсами на теологічні теми. Зокрема, збереглися згадки про дебати в Пам’є у 1207 р. Проте і це не мало великого успіху[91].
Починаючи з 1129 р., боротьба Церкви проти єретиків на Півдні Франції стає інквізицією, заснованої папою Григорієм IX у 1233 р. і переданої домініканцям. Починаючи з 1216 р. орден братів-проповідників, заснований в Тулузі святим Домініком, був визнаний Четвертим Латеранським собором. Не дивно, що Інквізиція була віддана в руки саме професійного ордену проповідників. Щоб боротись проти єресей потрібно було мати солідну інтелектуальну основу. У випадку домініканців їх орден, перш за все, мав потрійну місію: дослідження, проповідь та турбота про душі[92].
Заснувати монастир в Прюлі, в кількох кілометрах від великого катарського центру в Фанжо, в епоху, коли цей район підкорявся єретикам, було сміливим кроком. Через три роки, у 1221 році, хрестовий похід змінив ситуацію, і противники св. Домініка зазнали переслідувань і втратили свої території. Сімон де Монфор відписав новому монастирю частину доменів Лорака, власника Фанжо. Згодом ця земля повернулась до нього, але монахи з Прюлі вже користувались особливою підтримкою папи і встигли поширитись по всій Європі.
Після невдач “мирної” боротьби проти єретиків, Церква займає жорсткішу позицію. Репресії катаризму в Ландегоці були великою трагедією: вони змінили історію Європи, і регіон, за своїм природнім положенням більше відноситься до Арагонського королівства ніж до Французького, попав під владу династії Капетингів.
Після появи інквізиції ситуація ще більше загострилась і ставлення до єретиків ставало все радикальнішим: “Єретики, роблять вигляд, що навернулись, стають ще більш небезпечними. Віднині тих, кого не покарали смертю, будуть засуджені до довічного ув’язнення, навіть, якщо їх навернення щире. Утримувати їх слід з доходів, котрі отримаємо з їх майна. Тіла досконалих та їх віруючих повинні бути ексгумовані та передані в руки світського правосуддя”[93].
Крім того для інквізиторів були розроблені спеціальні інструкції, за якими вони повинні слідувати у справах єретиків:
“1. Оскільки для інквізиторів складають певні труднощі для відвідин кожного населеного пункту окремо, вони повинні, згідно розпорядження папи, обрати собі резиденцію і звідти здійснювати інквізиторський контроль над околицями. Вони повинні зібрати клір і населення, зачитати свій мандат та зобов’язати кожного жителя, котрого підозрювали в єресі чи контактах з єретиками, прийти та зізнатись;…
20. Засуджені єретики, а також ті, хто знову впав в єресь і не прийшов у визначений термін і котрий змусив присилати за собою спеціальний виклик, будуть, згідно апостольській інструкції, ув’язнені довічно. Якщо винні розкаються, інквізитори можуть пом’якшити це покарання;
21. Але спершу винні повинні гарантувати, що виконають до кінця своє покарання, і дати клятву боротись з єрессю. Якщо вони знову впадуть в єресь, то будуть покарані без помилування;
22. Інквізитори мають право наново ув’язнювати тих, кого вони раніше помилували;
23. Згідно апостольській інструкції, в’язні повинні бути суворо ізольовані, щоб не спокушати один одного та інших;
24. Для повного звільнення від довічного ув’язнення повинна бути вагома причина, наприклад, коли за відсутності засудженого його діти піддаються смертельній небезпеці. Дружина може відвідувати довічно ув’язненого чоловіка і навпаки. Їм не забороняється жити разом, якщо вони ув’язнені двоє чи хтось один”[94].
Таким чином ми бачимо, що інквізитори мали практично повну владу над єретиками, для єретиків смертні покарання частіше замінюють на довічне увязнення.
Потрапити під інквізиційний трибунал ставало надзвичайно легко було достатньо підозри у єресі, а зізнання отримувалось за допомогою тортур або погроз.
Це все відбувалось, не зважаючи на те, що в 1220 – 1230 –х рр. вчення катарів набуло більш мяку форму, яка дозволяла створювати видимість наближення до католицизму. На це вказувала фраза з катарського ритуалу записана в кінці ХІІІ ст.: “Нехай всі думають лише про це причастя (le consolamentum), але й не зневажають ні іншого причастя, ні добрих слів, ні діянь, сотворених по-християнськи до цього часу”. Ці слова адресовані вже визнаному достойним прийняти посвячення. Ті ж, хто не претендував на посвячення, могли залишатись віруючими катарами. Які поєднували свою віру з католицьким обрядом. Для віруючих було достатньо ненавидіти Рим та французів[95].
Репресії, що розпочались проти єретиків церковною владою, морально ізолювали їх з країни, призвели до того, що єретики навчились приховувати свою ідентичність.
Про діяльність катарів в цей період ми знаємо лише те, що збереглось в документах судових процесів чи в доносах, і то стосувалось відомих в їх середовищі осіб[96].
