Теорія суспільного договору в системі поглядів Ж.-Ж.Руссо

Концепцію "суспільного договору" як формулу об’єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив фран­цузький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва..,", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Перший начерк політичної концепції Руссо зустрічаємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпус­та і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво е похідним чинником, як і занепад моралі, і Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідан­ня, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об’єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконален­ня й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв’язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Держава виникла після появи соціальної нерів­ності. Посилаючись на потребу встановити мир, ба­гаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей". Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кож­ному спокійного використання власності, що йому належить.

27. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм (з грецької - положення, що сприймається на віру, без доведення) - антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм - це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху. Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької - релятивний, відносний) - теоретико-пізнавальна концепція, яка виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання.

28. Соловйов – відкидав єдність Церкви і виключає релігійну свободу; «відновити на землі вірний образ божественної трійці ЦЕРКВА, ДЕРЖАВА, СУСПІЛЬСТВО»; божественне начало в Христі, філософія релігії це зв’язна система і повний синтез релігійних істин про божественне начало.

Бердяєв – існування зовнішнього світу утверджується вірою; релігія Христа кличе нас до боротьби за життя, до світової перемоги над смертю, до завоювання воскресіння історією і творчістю, релігійна людина повинна більше любити життя, людина відповідає перед Богом, звідси релігійна ідея обов’язку у спасінні світу.

Юркевич –значення серця для релігійної свідомості величезне, про вчинки люди судять залежно від того, визначаються вони зовнішніми обставинами чи виникають із безпосередніх і вільних рухів серця, справи людини набувають високої моральної ціни лише тоді, коли вони здійснені вільно, охоче, з любовю від серця;серце є основним джерелом релігійної віри, релігійного почуття та найважливішим органом богопізнання і богоспілкування.

29. Основні методологічні принципи соціально-філософського пізнання. системність(розкриття цілісності об’єкта як системи та створення єдиної цілісної картини), єдність теорії та практики (пояснювальний принцип наукового пізнання та завдання науки на службі практиці), детермінізм(визнання об’єктивності закономірного взаємозв’язку на взаємообумовленості явищ), єдність теоретичного та емпіричного(цілісність структури дослідження, практична перевірка пізнавальних проблем), історизму.