Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування

Існують різні види усного професійного спілкування (УПС): знайомство, бесіда, лекція, семінар, нарада, доповідь, вітання, полеміка, обговорення, суперечка, дискусія, телефонна розмова тощо. Кожен вид УПС має ряд особливостей, норм і усталених правил підготовки до конкретного аспекту спілкування в політичній, юридичній, економічній, виробничій та інших сферах спілкування.

Усними формами вербального спілкування є монолог, діалог, полілог.

Діалог (грец. – розмова, бесіда) форма мовлення (і спілкування), якій притаманна зміна мовленнєвих актів (повідомлень), як правило, двох мовців, які перебувають у безпосередньому зв’язку. Найхарактернішими особливостями діалогу є:

- наявність 2-ох співбесідників;

- швидкий обмін репліками без попереднього обмірковування і їх смислова взаємозалежність;

- лаконічність, чіткість реплік; вони також можуть бути еліптованими (тобто скороченими, нерозгорнутими);

- ситуативна залежність реплік;

- певна шаблонність реплік, використання «відпрацьованих» у мовленні засобів-штампів;

- зорове й слухове сприйняття учасників діалогу (особлива роль міміки, жестів та інших пара лінгвістичних засобів);

- важливість інтонації, тембру, тональності тощо, які можуть упливати на семантику слів, змінювати її або навіть повністю нейтралізувати.

Монолог (грец. – один і слово, учення) – форма мовлення, витворена внаслідок активної мовленнєвої діяльності адресанта, розрахованої на пасивне й опосередковане її сприйняття адресатом (аудиторією).

Монолог – розгорнутий вид мовленнєвої діяльності. Найважливішими ознаками є:

- певна тривалість у часі;

- розгорнутість, оскільки відсутня можливість активного опертя на безпосередню ситуацію спілкування;

- обмеженість або повна відсутність пара лінгвістичних засобів (писемний монолог);

- підготовленість і керованість мовленнєвими висловлюваннями, їх спланованість (доповідь, лекція тощо);

- однобічний характер висловлювання, не розрахований на негайну репліку співбесідника;

- наявність значних за розміром уривків, які складаються з пов’язаних між собою повідомлень, що мають індивідуальну композиційну будову й відносну смислову завершеність.

Монологічному мовленню, на відміну від діалогічного, необхідно вчитися.

Полілог (грец. – численний і слово, учення) – розмова між кількома (трьома і більше) особами.

Найважливіші ознаки полілогу:

- ситуативна пов’язаність, тобто залежність від ситуації, у межах якої відбувається спілкування;

- порівняно високий рівень спонтанності (непідготовленості) комунікації;

- більш-менш однакова участь у комунікації всіх учасників;

- реактивна роль учасників комунікації градуюється: від позиції адресата до позиції адресанта і може, залишаючись невербалізованою (спостерігач), упливати на розвиток полілогу своєю не мовленнєвою дією;

- велика амплітуда коливань смислового й формального зв’язків реплік;

- суттєве значення соціальних ролей учасників комунікації, а також етикетних правил ведення полілогу (наприклад, у деяких народів у розмову родичів по крові не мають право вступати родичі не по крові).

Для усного вербального спілкування необхідна висока мовна культура.

Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебільшого вживаються прості речення, часто – неповні. У складних реченнях переважає сурядність. Зв’язок речень переважно безсполучниковий. Рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Речення усної мови часто не вкладаються в звичайні синтаксичні рамки.

За характером спілкування усне мовлення – діалогічне, має ряд лексичних особливостей. Зокрема частіше вживаються не терміни, а професіоналізми; можливе використання емоційно забарвленої лексики, синонімів, фразеологізмів.

В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності.

Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова, суперечка.

Усні виступи, доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною та писемною формами літературної мови. Це складніший вид усного мовлення, ніж розмовний, бо тут все-таки обмеженіше використовуються допоміжні засоби (жести, інтонація)