Qui nescit facere, nescit et loqui

Хто не вміє діяти (робити), той не вміє й говорити. Пор.: У кого діла світлі, у того й слова ясні.

25. Oui tacet consentire videtur

Хто мовчить, той, мабуть, погоджується.

Пор.: Хто мовчить, той не перечить.

Порівняйте це прислів'я з афоризмом Теренція: «Facent, satis laudant» — «Мовчать, отже цілком схвалюють». Дивіться також у Сенеки Старшого: «Silentium videtur confessio» — «Мовчання здається визнанням».

26. Res est magna tacere!

Велика справа — мовчання.

Пор.: Слово — срібло, мовчання — золото. Порожня бочка гучить, а пов­на мовчить.

27. Scribitur ad narrandum, non ad probandum

Пишуть, щоб розповісти про щось, а не для того, щоб бути похваленим.

Так Квінтиліан визначає завдання історії і красномовства (тобто, всі сти­льові прийоми і досконалість форми мають бути підкорені основній меті — змістовності й переконливості твору).

28. Silentii tutum praemium

Нагорода за мовчання (завжди) гарантована.

Пор.: Мовчи, глуха, менше гріха. Хто уміє мовчати, той у збитку не буде.

Ця сентенція була надзвичайно популярною у давніх греків і римлян. її приписують Симоніду Кеоському, нею користувався також Аристид, захи­щаючи Перикла. За свідченням Плутарха, імператор Октавіан Август завжди охоче звертається до неї. Валерій Максим вважає, що наведена сентенція на­лежать Ксенократу, який завжди мовчав, коли всі висловлювались. Коли йо­го запитали, чому він мовчить, він нібито відповів: «Коли я говорив, то потім завжди жалкував, а коли мовчав — ніколи». Близький за змістом вислів зустрічається у Горація: «Est et fideli tuta silentio merces» — «(Завжди) га­рантована нагорода за вірність і мовчання».

29. Stultus stulta loquitur

У дурня і мова дурна.

Пор.: Дурний дурне й говорить. Що не скаже, то все півтора людського.

ЗО. Unum os, duas autem aures habemus, ut plus audiamus, minus dicamus

Ми маємо один рот, але два вуха, щоб більше слухати і менше говорити.

Пор.: Менше говори, більше вчуєш.

Цими словами стоїк Зенон звернувся до надмірно балакучого юнака.

31. Usus — ius et norma loquendi

Звичай — закон і норма мовлення.

Поділяючи думку давньогрецьких філософів і граматиків, Горацій цілком слушно зауважує, що закони і норми мовлення встановлюються протягом ві­ків у процесі мовної практики, яка завжди спирається на звичай і традицію.

32. Verba movent, exempla trahunt

Слова спонукають, приклади захоплюють. Пор.: Слово спонукає, приклад підіймає.

33. Verba volant, scripta manent

Слова відлітають, написане залишається.

Пор.: Звук смертний, літера безсмертна. Що написано пером, того не ви­волочеш і волом. Як напише писака, то не злиже собака.

Наведений вище афоризм зустрічається в багатьох новолатинських текс­тах, починаючи з XV ст. Думку про те, що написаного не можна замінити абс не слід замінювати, знаходимо в численних латинських крилатих висловах.

34. Verbis pugnas, non re

Ти воюєш словом, а не ділом.

Пор.: Язиком і сяк і так, а ділом ніяк.

Про те, що воювати слід не словами, а зброєю, писав ще Гомер, розпові­даючи про Енея, який, вступаючи у двобій з Ахіллом, промовив: «Ти бойо­вої відваги словами в мені не вгамуєш» («Іліада», пер. Б. Тена).

35. Viva vox alit plenius

Живе слово краще виховує.

Пор.: Вчи дитину не штурханцями, а хорошими слівцями.

Можна розуміти фразеологізм і як «живий голос», «усна мова». Як твер­див Пліній Молодший («Листи»), «завжди є можливість читати, однак не завжди — можливість слухати. До того ж живий голос набагато сильніше, як то кажуть, зворушує».

VIII. ХВАЛОСПІВ

Похвальне красномовство, або риторика любові

Співайте із радістю, праведні в Господі, — бо щирим лицює хвала! Хваліть Господа гуслями, співайте Йому з десятиструнною арфою, заспівайте Йому нову пісню, гарно заграйте Йому з гуком сурем. Бо щире Господнє слово, і кожен чин Його вірний!

Книга псалмів, псалом 33

Нестерпне світло перетяло груди, і в серце врізалось слово.

Богдан Бойчук

Мадонно моя, Мати Пречиста, мій Цвіте Голубий Вступає в вік новий душа чиста.,

Павло Тичина

ПОХВАЛА БОГАМ

ГОМЕР

Гімн «До Афродіти»¹

Песня моя — к Афродите прекрасной й златовенчанной, Чести великой достойной. В удел ей достались твердыни В море лежащего Кипра. Туда по волнам многозвучным В пене воздушной пригнало ее дуновенье Зефира Влажною силой своєю. Й Оры в златых диадемах, радостно встретив богиню, нетленной одели одеждой: голову вечную ей увенчали сработанным тонко, чудно прекрасным венцом золотым й в проколы ушные серьги из золотомеди й ценного золота вдели; шею прекрасную вместе с серебряно-белою грудью ей золотым ожерельем обвили, какими й сами Оры в повязках златых украшают себя, отправляясь на хоровод ли прелестных бессмертных,

в дворец ли отцовский. После того как на тело ее украшенья надели, к вечным богам повели. И, Киприду приветствуя, боги правую руку ей жали, й каждый желаньем зажегся сделать супругой законной своей й ввести ее в дом свой, виду безмерно дивясь Кифереи фиалковенчанной. Славься, с ресницами гнутыми, нежная! Даруй победу мне в состязании этом, явись мне помощницей в песне! Ныне ж, тебя помянув, я к песне другой приступаю.

¹ Див.: Античные гимны.— М., 1988.— С. ПО. Див. також: Сагач Г. М. Похвальне красно­мовство.— К., 1996.

ПОХВАЛА БОГАМ

ГОМЕР

Гімн «До Афродіти»¹

Песня моя — к Афродите прекрасной й златовенчанной, Чести великой достойной. В удел ей достались твердыни В море лежащего Кипра. Туда по волнам многозвучным В пене воздушной пригнало ее дуновенье Зефира Влажною силой своею. Й Оры в златых диадемах, радостно встретив богиню, нетленной одели одеждой: голову вечную ей увенчали сработанным тонко, чудно прекрасным венцом золотым й в проколы ушные серьги из золотомеди й ценного золота вдели; шею прекрасную вместе с серебряно-белою грудью ей золотым ожерельем обвили, какими й сами Оры в повязках златых украшают себя, отправляясь на хоровод ли прелестных бессмертных,

в дворец ли отцовский. После того как на тело ее украшенья надели, к вечным богам повели. И, Киприду приветствуя, боги правую руку ей жали, й каждый желаньем зажегся сделать супругой законной своей й ввести ее в дом свой, виду безмерно дивясь Кифереи фиалковенчанной. Славься, с ресницами гнутыми, нежная! Даруй победу мне в состязании этом, явись мне помощницей в песне! Ныне ж, тебя помянув, я к песне другой приступаю.

¹ Див.: Античные гимны.— М., 1988.— С. 110. Див. також: Сагач Г. М. Похвальне красно­мовство.— К., 1996.

ОРФЕЙ

Гімн «Музам»¹

Дщери Зевеса могучегремящего й Мнемосины, о Пиэриды, блестящие славой, почтенные Музы! Смертного раз посетив — ему вы всего вожделенней! Вы, о пестуньи души, направляете к истине разум, властвуя, твердо ведете вы ум с его мощью благою, ви, кто священные таинства смертному люду открыли, Клио, Евтерпа и Талия, вы — Эрато с Мельпоменой, ты — Каллиопа, Урания — ты, й ты — Терпсихора, й Полигимния — с матерью й Евномией священной. Многообразные, чистые, к мистам явитесь, богини, рвенье даруя святое й милое песен богатство!

ЮАНИ ЗЛАТОУСТ

Похвала Богу²

(фрагменти)³

...Чи бачили Божу силу, бачили Божу людинолюбність? Силу в тому, що Бог струснув всесвіт; людинолюбність у тому, що падаючий всесвіт спинив; а краще в тому й другому — і силу і людинолюбність; і струснути і зупини­ти — справа сили і людинолюбності; тому що Він струснув всесвіт і ствер­див його, відновив і той, який гойдався, і готовий упасти. Але хоча земле­трус минув, страх нехай залишається; коливання минуло, а побожність не­хай не минає...

Див.: Античные гимны.— М., 1988.— С. 256.

Полное собрание творений Св. Иоанна Златоуста в двенадцати томах. — Т. I.— Книга вто­рая.— М., 1991.— С. 461.

Переклад автора — Г. М. Сагач.

ГРИГОРІЙ НАЗІАНЗІН

Про народження Христа¹

Христос народжується,— прославляйте Його! Христос з небес,— зустрі­чайте Його! Христос на землі, вознесіться! Співайте Господові, вся земле! Щоб об'єднати небо й землю в одне, нехай радіє небо й веселиться земля, бо ж Христос з небес на землю прийшов. Христос у плоті, веселіться зі стра­ху і радості! Від страху — за гріхи, з радості — із-за надії. Христос від Діви, шануйте, жінки, дівочість, щоб стати матерями Христа.

Хто ж не поклоняється Тому, що є споконвік? Хто ж не прославляє і не возвеличує Того, Хто є останнім? Знов гине тьма, знову появляється світло, знову тьма потрясає Єгиптом, знову стовп осяває Ізраїль: народ, що пере­буває в темряві незнання, очікує великого світла споріднення та науки. Усе старе загинуло, ось усе нове. Міняється літера, перемагає дух, гине темря­ва, іде правда.

ІЛАРІОН

Слово про закон і благодать²

Вступне слово, похвала Богу

Про Закон, Мойсієм даний,

і про Благодать та істину,

які в Ісусові Христі з'явилися;

про те, як Закон відійшов,

а Благодать та істина всю землю наповнили,

і віра усіма мовами поширилась,

і на наш народ руський.

Похвала государю нашому Володимиру,

ним ми хрещені були; молитва Богу від усієї землі нашої.

Господи, благослови, Отче!

Благословенний Господь Бог Ізраїля, Бог християнський,

що відвідав людей своїх та спричинив їм позбавлення,

¹ Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. 1.— К., 1979.— С 305.

² Иларион. Слово о законе й благодати.— М., 1994.— С 29—33.

що не дав творінням своїм

вічно ідольським мороком

одержимими бути

і в бісівськім служінні загинути.

Але спершу Він вказав шлях племені Авраамівському

Законом на скрижалях,

а після Сином Своїм

всі народи врятував,

Євангелієм та хрещенням вводячи їх

в оновлення післябуття — в життя вічне.

То ж восхвалимо Його й прославимо, якого хвалять

ангели безперестанку,

й поклонімося Йому.

Йому ж поклоняються херувими й серафими,

бо, побачивши, зглянувся над людьми своїми.

І не посол Його, не первозвісник,

але Сам Він порятував нас.

Не видінням прийшов на землю, але істинно, постраждавши

за нас плоттю й до гроба,

і з собою воскресивши нас...

КИРИЛО ТРАНКВІЛЮН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ

Похвала Премудрості

(фрагмент похвали Богу)¹

Сподоби сладкій глас Твой слишати

а ним вічне душу мою утішати.

Воньми глас молитви мои

з Бозькои ласки Твои,

не опусти мя,

але вь товариство святих твоих призови мя,

й до пресвітлих ангелов Твоих причти мя,

й вь царстві твоем царствовати сподоби мя,

Див.: Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI — початок XVII ст.— К., 1988.— С. 252—253.

й тамо Тебе всегда хвалити,

благодарити,

воспівати,

величати,

й съ страхом упадати,

з найнижшим моим поклоном,

пред Твоим Бозьким пресвітлим троном,

славу, честь й на всіх державу навіки признавати,

прославляти

радостію Отца, й Сина, й Духа Святого,

вь Троици Бога єдиного,

нині й всегда й въ всіх віцєх нескончоних,

на обі страні без конца завішоних.

Аминь.

Молитва до Бога

— Ти сам, Царю вічної слави, неба і землі Владико, котрого престол умом неоціненний і слава непостижима! Перед котрим стоять зі страхом і трепетом вої ангельські і всіх сил горніх! Котрого слово істинне і глаголи вічні! Котрого повеління кріпке, а розправи страшні! Котрого погляд вису­шує безодні, а гнів розтоплює гори, істина ж свідчить несхибно.

Ти,— кажу,— котрий зі всіх лісів землі і з усіх дерев її обрав єси собі виноградник єдиний, і з усіх квітів світу обрав єси собі лілію єдину, а з усіх безодень морських наповнив єси собі поток єдиний, і з усіх збудованих міст освятив єси собі тільки Сіон, а з усіх повітряних птахів найменував єси собі голубицю єдину, і з усієї створеної худоби обрав єси собі вівцю єдину, а з усіх розмножених людей здобув єси собі народ єдиний Ізраїля нового, тоб­то мене, Церкву свою, котру Ти з первовіку і донині дивним прозрінням і недосяжною глибиною судів Твоїх звик сохраняти посеред явних і тайних, внутрішніх і зовнішніх ворогів непорушною і цілою, і тим єси мене здавна і довічно привілеєм обдарувати зволив, аби я корінилася в переслідуванні, по­множалася в утисках, вивищувалася в убозтві й зневазі світа сього, перема­гала, терплячи, тріумфувала, кривди і наруги зносячи, росла і буйно квітну­ла, скроплена крово'ю мучеників, і на той час найбільше твоєю поміччю міц­ніла, коли найповніші сини світу сього за поверховими знаменнями упадком мені грозити звикли.

Ти сам і тепер поглянь милосердним оком на невимовні жалі, утиски та муки мої і зволь зробити легшим, якщо буде на те Твоя воля, хрест, покла­дений на мене, вгамуй плач, утиш мої сердечні болі, спричинені синами мої­ми власними. Прийди з Лівану, прийди мені на поміч, хай засоромляться і хай повернуться ті, котрі шукають душі моєї і гострять безсоромно язики свої на мене, бо ж я на Тебе самого довіру й надію покладаю, до Тебе са­мого вдаюся з усіма турботами і недугами моїми.

І хоч багато досі утисків і переслідувань не тільки од чужих, але й од тих, котрі вийшли з лона мого власного, я витерпіла і понині терплю, все ж от Тебе не одступилась, ані піднесла руки мої до Бога чужого, непорушною з поміччю Твоєю стала і стою на тій твердій скелі, на якій Ти мене уґрунту­вати зволив. Не позбулась я і жодного блуду чи єресі плямою не забрудни­ла шати тої, котру мені Ти сам подарувати зволив, найвищою теологією ви­тканої з віри в Тебе непорушної, не опоганила її строкатостями людських вимислів і нових, та щоразу одмінних, законів і традицій.

А хоч і багато хто наслідує дітей моїх незбожних і злочинних, та не я тому причиною, а їхній підступний умисел, їхнє недовірство, їхня пиха, їхня амбіція, їхнє схильне до багатств і розкошів сьогосвітніх серце. Ті вузькою і гострим терном порослою дорогою до життя вічного іти не полюбивши, на широку і простору (якою багато хто йде) дорогу вдалися, а вдавшись, раді б усіх за со­бою потягти і мене, матір свою, соромом, ганьбою і пагубою вічною наділити.

Не допускай же незбожним синам, аби з упадку мого, матері своєї, звесе­лилися. Однак, всемогутній Боже, не зразу навідай палицею пагуби беззакон­ня їхні, а утримай на деякий час заради мене простягнуту для помсти Твою правицю, бо я ще раз піду до них і спробую напутити їх — може, хоч під кі­нець життя свого отямляться і прийдуть та поклон, мені належний, оддадуть; і будучи з ними в згоді та обопільній любові, я перед лицем Твоїм стану і зно­ву радісно і весело ім'я Твоє святе славити і звеличувати разом із ними буду. Отож, вже йду і Твоєї невимовної доброти прошу, зошли їм дар ласки і мило-сердності своєї і серця їхні правдивим розумом наповни. Розпали в них огонь любові Твоєї, аби, чуючи, зрозуміли, і, зрозумівши, прийняли, і, прийнявши, спокутували, а покутою аби небожителям твоїм радість і веселощі справили.

А що йти до них надумала, то треба обдумати, до кого спершу піду, аби не трудитись даремно.

Бо якщо до посполитого піду люду, то боюся, аби, мене узрівши, з прос­тоти і слабкого розуму свойого, не наскочили на мене і рук своїх в крові материнській не омочили.

32 0-319

Серце бо слуги стверділе і словами навчене бути не може, а хоч би що й зрозуміло, то аж ніяк не сприйме.

Чи піду до князів, зверхників і панів? На тих, хоч би мене послухати і за мене обстати були й раді, не до кінця (покладатися) належить, бо ж піддані не в справах духовних їх слухати повинні, а тільки в справах світських.

До тих, я бачу, іти мені слушно, котрі душею порядкують, оскільки і річ та, що про неї мені йдеться, духовною є: отож, слушно, мабуть, учиню, як­що в тих, од кого зіпсуття пішло, і направи шукатиму, щоб ті, котрі почат­ком і причиною до злого другим були, і до доброго навернуті бути могли. Бо тими вони суть, котрих старанно душі всіх повірено, тими вони суть, котрі дорогу правди на язику носити взялися і котрих очі овечок стерегти обіцяли. До тих мені йти годиться, з тими мені розмовляти слушно.

Зволь же отож, потішителю, душе святий, спершу до них завітати і їхнє затверділе серце зм'ягшити, аби мене прийняли вдячно і вислухали пильно.

А я стану перед тими, котрі себе отчого мого спадку, російської землі, єпископами іменують, і до старшого з-поміж них промовлю.

ПОХВАЛА ОСОБАМ

Сократ про природу людини¹

...Які у людини схильності духу, такою є й сама людина; яка людина, та­ким є її мовлення; яким є мовлення, такі й справи; які справи, таке й життя...

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

Коротеньке слово про Великого Помпея на основі «Промови на захист Мілона»²

(фрагменти)

Великий Помпей настільки був могутніший від усіх інших, що, здавало­ся б, крім нього не залишилось нікого. Чесноти, які, окремо взяті, є велики

¹ Див.: Марк Туллий Цицерон. Избранные сочинения.— М., 1975.— С. 337.

² Див.: Прокопович Феофан. Філософські твори. Т. I.— К., 1979,— С. 406—407.

ми, в ньому об'єднувались воєдино: досвід у військовій справі, мужність, по­вага, доступність. Він, захопившись з дитинства військовою справою, ледве став рядовим, як уже заслужив бути вождем.

Стільки провів воєн, про скільки інші навіть не читали; стільки завоював провінцій, про скільки інші навіть не мріяли.

Для нього замість чужих настанов були свої накази, замість плати — трі­умфи. Великі, численні й різні війни і вороги не завдали йому нічого тако­го, в чому б він не мав досвіду. Свідками праці, мужності, працьовитості, розважності були не люди, а народи: звільнена від громадського розбрату Італія, визволена від небезпек Сицилія, окроплена кров'ю ворогів Африка, відкритий зброєю шлях з Галлії в Іспанію, прославлена перемогами Іспанія. Не закінчено війну з рабами через те, що очікували його,— прибувши, він закінчив, а війну з піратами, яку роками ніхто не міг закінчити, Помпей за­вершив протягом одного дня. Ця війна, що поширювалась навіть до Тібру, незабаром не залишила на морі жодного корабля. Це трапилось так швид­ко, що війна, яка була підготовлена під кінець зими, почалась з приходом весни і закінчилась у середині літа. Його військова доблесть об'єднувалась з багатьма мирними чеснотами. Він відзначився такою поміркованістю, що не хотів навіть поглянути на багатства, які інші вважали своїм обов'язком за­гарбати. Тому той, кого не вабила жодна здобич, зробив флот швидким своєю доблестю, а не вітрами і веслами.

Величне це все, а що сказати про інше? Він своєю гідністю більш велич­ний, ніж великі сановники, доступністю був рівний людям найнижчого про­шарку, мужністю страшний для противників, за ласкавість любили його пе­реможені, за вірність його шанували вороги не менше, ніж союзники. Його авторитет засвідчили і довір'я громадян, і жах ворогів. Від дня, коли був призначений вождем війни на морі, став імператором. Надія на нього одно­го стала причиною такої дешевизни продовольчих товарів, яку навряд поро­дила б плодючість полів.

Відому гордість Мітридата і Тиграна з приводу перемоги затьмарило вже саме ім'я Помпея. А жителі острова Крит, які не боялися жодного імпера­тора, коли він перебував в їхній країні, його обожнювали, хоч він був навіть на щонайвіддаленіших землях. Але і сама доля вважала, що не варто нехту­вати такою доблестю, і подарувала йому стільки щасливих успіхів, скільки іншим не можна було бажати навіть мовчки...

Похвала Златоустові¹

Друга зірка красномовства, яку ми хочемо взяти для наслідування,— це Златоуст. Протягом усіх століть лунала його слава, а ніжне ім'я «Златоуст» стало величним пам'ятником його вічної слави. Якщо ти розглянеш його тво­ри, то побачиш, що його слава менша, ніж його красномовство, а талант йо­го пізнаєш із найбільш витончених доводів, чудових порівнянь, силу — з кожної палкої і обдумано побудованої промови. Здається, що він всюди лі­тає, ніде в нього немає пишномовної бундючності. Коли одні оратори мають більше успіху в трактуванні поважних, а інші — легких справ, коли одні — напористі, інші — лагідні, а ще інші — більш здатні викликати співчуття, і всі вони мають свої здібності в окремих галузях красномовства, то Злато­уст, гадається, мав такі здібності в усіх тих ділянках...

Чимало славних тріумфів у красномовстві, що випали на його долю, вчи­телі відносять за рахунок перемог над душами (слухачів). Євтропія, на яко­го всі ремствували, він показав гідним співчуття й ласки і довів до того, що над ним плакали ті, які домагалися його страти. Він так переконав Аркадія, що той викинув єретиків з міста. Він промовою приборкав Тагіна, провідни­ка аріан, що шалів і погрожував війною, бо його не пустили до церкви, а ім­ператора Феодосія, якого страшно роздратували антіохійці, він улагіднив своєю промовою, але виголошеною чужими вустами. Нарешті, він силою свого слова, поєднаного зі святістю, наче громом, покорив ціле місто, так що здавалось, що Златоуст у ньому не менший володар, ніж сам імпера­тор — справжній господар. Але вже переходить всякий подив те, що він не лише гарно, а й так багато писав, що Никифор Калліст зібрав тисячу його книг. Свідок запевняє, що він написав стільки томів, що їх не легко можна перечислити. Хто ж не бачить, як це слушно про нього сказано? Ніхто біль­ше, ніхто краще за святого Златоуста!

МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН

Похвала Куріону з отримання посади трибуна²

...Ніхто мудріше тебе не зможе порадити, ніж ти сам собі: ніколи не за­блудишся, якщо слухатимеш себе самого. Не пишу цього навчання: знаю, до

¹ Див.: Прокопович Феофан. Філософські твори,— Т. І.— К., 1979.— С 155—156.

² Див.: Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. І.— К., 1979.— С 147.

кого пишу, знаю твій дух і проникливість. Я не боюся, що ти робиш щось боязливо або нерозважно, якщо захищатимеш те, що вважаєш слушним. Бо ти не потрапив на ті часи республіки, а навмисно прийшов (бо це сталось не випадково, а після ґрунтовного обдумування: ти відклав свій трибунат на той час, в який має вирішитися доля республіки). Бачиш без сумніву, як сильно діють обставини часу на республіку, які різні є ради, який непевний їх наслідок, які мінливі людські бажання. Я не сумніваюся, що ти знаєш, скільки є засідок, скільки порожнечі в житті. Але прошу тебе, не задумуй тут чогось нового, думай тільки про те саме, про що я писав тобі на само­му початку: розмовляй із собою, радься з собою, слухай себе, корись собі самому. Не легко можна знайти такого, хто порадив би іншому краще за те­бе, але тобі напевно ніхто краще не порадить, ніж ти сам.

АНОНІМНИЙ АВТОР

Вітальна промова, складена мною

благородному пану Томашу Замойському,

коли він, завершивши війну проти татарів,

повернувся додому після першої битви

за свій маєток у Шаргороді¹

(фрагменти)

Яке велике щастя і яка безмежна радість охопила всіх жителів твого краю, славний і благородний володаре, коли вони побачили, що ти живий і здоровий, після героїчних ратних подвигів повертаєшся з далеких кордонів Поділля! Яскраве підтвердження цього — величезна юрба людей, що вийшли тобі назустріч. Сумні й зажурені, вони, побачивши тебе, змогли не відразу змінити суворий вираз обличчя, яке поволі, у міру усвідомлення щасливої події, освітлювалося радістю. Яке море людей побачив ти, вступаючи у міс­то? Куди б не спрямував ти погляд, куди б не ставав ногою, ніде не було та­кого місця, де перед тобою не поставали б маси тріумфуючих і вітаючих те­бе людей. О диво! Жителі нашо'го міста, люди різного віку, не в стані стри­мувати у душах викликану твоїм щасливим поверненням радість, залишивши домівки, ринули тобі назустріч. Якими добрими побажаннями супроводжу-

¹ Див.: Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVII— початок XVIII ст.— К., 1988.— С. 268—270.

вали вони тебе! Якими тріумфуючими вигуками вітали вони переможця! Зда­валося, саме місто, відірвавшись від своєї основи і поспішаючи до тебе з при­вітанням, звертається до тебе, вступаючого на рідну землю, з такими слова­ми: «О славетний нащадку великого Замойського! Які тяжкі турботи гніти­ли мене у час твоєї відсутності! Які хвилювання непокоїли досі мене нещасного, позбавленого тебе, свого захисника, та ні, не захисника, а бать­ка. Скільки тяжких зітхань вирвалося з моїх грудей і якими тільки благан­нями я повсякчас не набридав вічній волі безсмертного Бога, вимовлюючи, щоб здоровий і увінчаний славою переможець скоріше повернувся до батьківських лаврів! Нині моє бажання здійснилося. Невимовна радість на­повнює моє серце, незвичайний тріумф і безмежне щастя охоплює мене, ко­ли вдивляюся у твоє, сповнене величі, обличчя переможця, дивуюсь твоєму видатному талантові, пригадую перші кроки у військовій справі, що вже тоді можна було порівнювати з найвищими у ній досягненнями. Тепер, тепер можна святкувати! Ти повернувся переможцем. Ти не лише відігнав і при­боркав жорстоких татарів, що, знищуючи все вогнем і мечем, плюндрують землі нашої Батьківщини. Ти примусив їх назавжди відмовитися від надії ко­ли-небудь у майбутньому спустошувати Поділля. Що тут казати? Нині, впер­ше покликаний Марсом, ти, ринувши на поле битви, здійснюєш подвиги, на які не часто були спроможні навіть уславлені, досвідчені у веденні числен­них тривалих війн полководці. Яким же великим володарем станеш ти, до-сягши більш зрілого віку! Отже, я низько схиляюсь перед твоєю надзвичай­ною доблестю, щиросердечно благословляючи її ревними молитвами. Нехай дарують тобі боги славно прожити довгі роки! Щоб ти, як то кажуть, раху­вав тисячами не ворогів, а вбитих! Щоб ти виявив усі закладені в тобі блис­кучі здібності!

А я? З якою ж я звернусь до тебе промовою? Якби я був обдарований та­кою плідністю розуму і багатством красномовства, яких я нині побажав би собі, щоб з їх допомогою гідно висловити викликаний твоїм поверненням тріумф моєї душі, то напружив би всі сили розуму і використав всі можли­вості риторичного мистецтва, щоб описати своє щастя. Однак жодна промо­ва не в стані його до кінця відтворити...

Нехай Бог збереже тобі здоров'я на благо Батьківщині й усім чесним лю­дям! Нехай за численні тріумфи, перемоги і трофеї, набуті завдяки справді батьківській доблесті, дарує тобі безсмертя!

КЛИМЕНТІЙ ЗІНОВІЇВ

Із книги «Вірші. Приповісті посполиті»

Про гончарів: слово віршове похвальне

Був найпершим гончарем, потрудившись ревно, наш Господь, що сотворив і Адама, й Єву. Котрий дав людині всі справності уміти і премудрість не одну вчитись розуміти. Тож ремесла гончарів можна звать святими, позаяк Адама Бог сотворив із глини. Й гончарам людину теж легко ізліпити, неможливо тільки їй душу сотворити. Але кухлі для питва вміють виробляти і, щоб їжу готувать, різнії горнята. Печі кахлем гончарі гарно облицюють, різнії оздоби їм хитро премудрують. Покощовані найбільш кахлі полюбляють, бо тоді свою красу фарби помножають. Барви шмальцями майстри вміють розмістити і вигадливі відтак накладають квіти, Щоб хотілося весь час на ту піч дивитись і погрітися також любо притулитись. Тому вас, о гончарі, міцно похваляю і від Бога вам за це милості бажаю.

Про ратаїв, або ж про тих людей, що хліб вирощують

Над усі ремесла це — річ кажу відому — хліборобство, вигідне світові усьому. Бо хоч би хто срібло міг, золото робити, а без хліба чи б хотів золото вкусити? Хліб у змозі, кажуть-бо, й серце укріпити, як людині живота хлібом наситити. Без насущного живим годі пробувати,

довелось би всім тоді з голоду вмирати. І не лиш один бідак хліба потребує — хлібом навіть багатій зроду не гордує. Навпаки — найбільше він хоче накопити, щоб, коли помре, хлібець споживали діти. Справді, є потреба скрізь в хлібові святому, і невірному також є потреба в ньому. Хліба, Господи, отож вічно примножай-но і наповни світ увесь щедро, урожайно.

о теслів, або ж про плотників по-московському, а про деілідів по-литовському

І теслярські майстрові шанування мають, що будинки непрості вміло споруджають. Є, скажімо, серед них хоромини панські або іншії якісь є палати царські. Оздобляють і церкви в славу Христу-Богу, за що треба сотворять похвалу премногу. Треба також виявлять до майстрів повагу, що показують усім немалу відвагу. Не бояться на стрімку вилізти будову, обмірковуючи, як злізти з неї знову. Це здорове ремесло, чеснеє достоту, хоч доводиться таки працювать до поту. Бо ж будинок будь-який стануть будувати, перед себе кожному треба підіймати, Обертать туди-сюди тесані колоди, Тибель шлягою вбивать в різнії породи. А коли на церкву хрест піднімати мають, всі гріхи свої тоді миттю пригадають. Там, на бані стоячи, важко хрест зіп'ясти — Бог майстрам допомага, не дає упасти. І спаси їх, Господи, за оті науки, їхні душі сохрани од вічної муки. Я про теслів-майстрових, Господи, благаю, із дружинами й дітьми їх тобі вручаю.

Про тих, що копають колодязі глибокі, а по-лядському студні чи по-словенському студенці

Немалу відвагу ті, зокрема, з'являють,

що глибокі криниці для людей копають.

Сажнів іноді, бува, двадцять доведеться,

в місці іншому усіх тридцять набереться.

Де вже там, о Господи, страху не зазнати,

коли трапиться таку глибину копати!

В тій-таки безодні тьма починає жити,

а спуститися туди — пекло навістити.

Хто з тієї глибини з'явиться, буває,—

ніби мертвий із землі, з гробу воскресає.

Є такі, що пекла дно розкопати годні —

не завадили б, лишень, їм джерела водні.

Пекло так вони могли б за життя уздріти,

щоб, пізнавши, як там зле, каятись у світі.

Поважав би я таких особливо, знаю,

що дістатися могли б до самого раю.

Та суворі гори рай од людей ховають,

пущі з гаддям і морські води там гуляють.

Тож і годі пекло, рай — речі дві узнати

і про них своє знаття досконале мати.

А могли б оглянуть рай власними очима,

де святі Ілля й Енох,— привітаться з ними.

Тільки ж як кончину дав людям бог не знати,

що за смерть кому прийде і коли вмирати,

Та можливості нема це пізнать живому,

заповідано там жить лиш Іллі святому.

А якби до раю шлях, щоб туди ходити,

не один би захотів у раю пожити.

Аж до смерті пробувать, не коротку днину —

поки там би не зустрів і свою кончину.

Уважається, якби хто дістався б раю,

то б у нього не ввійшов, став би тільки скраю.

Рай довкола вогняна зброя захищає,

окільцьоване довкруг полум'я шугає.

Побувати там нема ані в кого сили,

а кому б і довелось, теж би не пустили.

Я не знаю, хто б то міг в пекло завітати

і у ньому певний час якось протривати.

Отже, де не маємо змоги побувати,

не потрібно про таке дарма помишляти.

Про зайців

В цьому світі негаразд зайцеві живеться:

на чотири боки він лиха стережеться.

Бо не тільки пси його ловлять, сіромаху,

а буває, потрапля він у кігті птаху.

І од звірів заєць теж спокою не має,

вовк неситий дожене — миттю поїдає.

А зосібна у сильце вскочить на стежині —

і маркотно, й нагло так він усюди гине.

І ніколи заєць той відпочить не може,

бо острашує його все творіння Боже.

І на місці не живе, дім повсюди в нього,—

люди кажуть недарма: в зайця довгі ноги.

Як терпіти отаку, бідний мій, пригоду,

краще вже біжи топись у болотну воду.

Невеликі, справді-бо, з тебе нам пожитки,

а поткнешся у город, то великі збитки

Чиниш у городі ти, злодію вухастий,—

тож нехай не обійдуть і тебе напасті!

Скільки людям ти капуст, рабе, поїдаєш,

молоду садовину внівеч підгризаєш.

А коли перебіжиш десь через дорогу —

У дорозі немалій викличеш тривогу.

А коли в дорозі тій відступає щастя,

то нехай тебе візьме і самого трясця!

Щоб себе ти міг уздріть, що мерзенний з виду,

то на світі б не схотів жити задля стиду.

Міг би ти не існувать, бо в житті ні нащо:

м'ясо заяче бридке, та і сам — ледащо.

Нечестиве хутро теж, рветься воно в тебе,— не такеє, як бува: і міцне, і тепле. Пожалій, о Боже мій, ті людські натури, котрі шиють коміри з заячої шкури. Знов до тебе, зайче, я мовлю, не лінися: побіжи в болоті десь, у воді втопися, Щоб і пам'ять по тобі забували люди, щоб і згадка у світах вивітрилась всюди. Так орацію тобі, зайче, покладаю: і як написалося, так тебе навчаю.

Про людей православних,

що військову службу справляють,

а саме — про козаків

Всі на світі козаки трудяться багато,

виставляють у бою груди презавзято.

За вітчизну і добро ваше, християни,

щоб подужать не змогли вражі бусурмани.

Та не тільки на війні груди виставляють,

але й голови в бою часто покладають.

Дай спасіння. Господи, за таку відвагу,

грішен той, хто виявля козакам зневагу.

Вдома простий чоловік завше пробував,

а козак у військо іде, дім свій залишає.

Чи повернеться, йдучи,— впевнитись не може,

тож і ти обережи їх од смерті, Боже.

Не годиться також їм осуд виявляти,

козаків, немов святих, треба шанувати.

Позаяк і кров свою в битвах проливаютть,

і за віру праведну душі покладають.

Тим з небес подай свою, Господи, корону,

хто для нашої землі чинить оборону.

Про школярів, що дрова крадуть, і про школу

Школа — вугол церкви; ту назву собі має,

бо дітей церковної святості навчає.

Те, що правлять у церквах, знайдемо і в школі,

а безчинності нема зовсім ніякої.

Школа, кажуть, мандрівним людям — дім є вільний,

та, одначе ж, він таки не бува свавільний.

І причетниками теж школярів менують,

бо у щирості святій церкві услугують.

А що часом вкрадуть дров, то нема де взяти,—

міщанин і селянин не хотять давати.

Знаю, люди б ділом тим теж не прогрішили —

на малий аби візок іноді зложили.

І церковним слугам це личило б чинити

чи готових із двора дров не боронити.

Милостинею оте можна б називати,

за яку б Господь велів їх нагороджати.

Не украв, але дістав — школярева мова,

то ж гріхи їм не постав, Господи, за дрова.

По-козацьки хоч і вкрав, кажуть, що добуте,

кожен тож із козаків, розумію, чув те.

Не дивуйтеся ж цьому віршеві, панове,—

хто писав його, таки вибачте того ви.

Бо один школяр-бідак прозивався Трясця,

де б не жив чи буде жить, не зазнає щастя.

І хоча у світі цім, живучи, страждає,

тільки ж біднії сумки і мізерні має.

Про женців

Добре і женці вміють працювати, котрі хочуть хліб на зиму надбати. Випаде чи ні хоч одна третина, заболить, однак, при схилянні спина. І палимі теж сонцем у роботі, аж, бува, цілком потопають в поті.

Інший без води в полі занеможе, то такому ти дай рятунок, Боже. Руки у женців чорні, як землиця, та найгірше те, що чорніють лиця. Іншого також лиха не минути — перетерплять все це замість покути. Бачиш, Боже, сам ти женців страждання, їх охорони від того карання.

Про велетнів, або ж про великих людей, іпо колись були такі великі, як дуби

Люди ті були давно, од початку світа, бо знаходимо кістки і по сії літа. Хоч і тих людей Господь міг би прокормити, захотів зі світу їх все ж іскоренити. Велетенський був Адам, а для чоловіка сотворилася тоді Єва, теж велика. Тільки ж мало після них велетні бували, незабаром вони всі поумирали. Сам Господь постановив зріст оцей помірний, а великий одмінив — зайвий-бо, надмірний. Бо в житті по мірі все треба чоловіку — від Адама дотепер і до кінця віку. Величезних риб, аби вволю наїдатись, птиць великих і тварин — щоб задовольнятись, І дубів у п'ятдесят сажнів, аж до неба,— для людини у наш час того вже не треба! Довелось би кожну річ більшою творити, щоб такий великий міг дурень в світі жити. Знадобилось би тоді класти для меління майже з хату у млинах жорнове каміння. І зерно б у колоску теж по сажню мали, а стеблини б, мов дуби, вгору виростали. Ріки мусили б тоді з морем порівняти, щоб могутньо у млинах жорна обертати. І дерева б поросли грубі, наче хати,

щоб церкви таки на сто сажнів будувати. В інших конях і волах теж була б потреба, щоб возити ними ті велетні-дерева. Навіть овочі рости превеликі мали б — не такі, як зараз є, інші виростали б. Додалось би врешті-решт зросту до усього, більших обсягів було б — тільки не такого. Та людину Бог схотів зростом вкоротити, відповідно кожну річ меншою зробити. У подобі нашій теж і Господь родився, і на землю в нашому розмірі явився. Отже, в помірах таких світ цей закінчиться, а великий зріст отой вже не воскреситься.

Про нищих шкільних

Нищі дітки, від нужди вам хоч ніде діться,

діставати ж ви або красти не учіться.

Це ж бо річ як вельми зла визнана для світа, —

той, хто краде, не живе в світі довгі літа.

Бога нашого таким ділом прогнівляють

і на шибеницях теж вішані бувають.

Із малих ви літ собі цноти не руйнуйте

і бакалярам своїм щиро услугуйте.

Як учителів своїх, слухайтесь у всьому,

а не слухайте хіба, як навчають злому.

Вчіться ж Божеє письмо свято шанувати,

наставляйтеся молитв — Господа благати.

І Господь літа вам дасть, мудрості і щастя,

боронитиме, яке б не було нещастя.

Я з любові щирої вам цього бажаю

і всілякого добра в Господа прохаю.

Про писарів різних, тобто тих, що книги готові переписують і видають з то/ якісь нові речі, та про писарів також міськ і про монастирських, які пишуть грамоти або листи і всякі міцні права

Діло писарське — хоча й ціпом не махати,— гірше ціпа іноді мозком обертати. Адже треба, пишучи, всяко міркувати з тим, аби найліпшого сенсу добирати. Щоби те письмо ускрізь шанували люди, розуміли, а тому похваляли всюди. Писарю потрібно все добре пам'ятати, діло знать, яке велять у листах писати. А писати іноді так буває трудно, як горілки не хильнеш, то і зовсім нудно. Довгий час трапляється за письмом сидіти, ще й очима в літери з пильністю глядіти. Мліють в'язи, треба їм завше нахилятись, дістається грудям теж — до стола спиратись. Часто випаде письцю довго працювати, що трапляється і дві ночі не доспати. Писареві булава не бува надібна, але добра голова кожному потрібна. А тому належить всіх писарів хвалити і за працю нелегку щиро їх любити. Віршувальник цей до них має поважання, сам також писарював, знає те труждання. З казнодіями, бува, братство, писар має, як вони, своє письмо пише і складає. Та нехай же їм Господь у трудах поможе, дай спасенну благодать кожному з них Боже. І такого їм усім щиро побажавши, я вручаю писарів Богові назавше.

Про нерівності людські, як один чоловік

високий зростом, а другий низький

і як не однаково Бог дає: тому так,

а тому — в усьому інакше

Дивна річ у світі цім навіть і така є: не однаковий на зріст кожен виростає. Дивина і те, що хтось велетнем буває, а старійшинства, однак, влади не тримає. Дивина, що у людей не подібні лиця, хоч і мати в них одна,— все-таки різниця. Дивина, що у людей всякеє волосся, різна мова, чи б сказать, є різноголосся. Дивина, що у людей протилежна вдача: в того — добра і пряма, в того — зла й ледача. Дивина, що у людей той усе щасливий, а оцьому, Господи, з горя світ немилий. Дивина і те, що хтось може силу мати, другий має, неборак, в немочі лежати. Дивина і те, що хтось має многі літа, інший трохи поживе — вже іде зі світа. Тож про судьби Божі я не візьмусь брехати, треба названим речам, мабуть, спокій дати. Зна Господь, що творить Він, що почне творити, і нема чого про те більше говорити.

ЛУКІАН

Похвала мусі

(фрагменти)¹

1. Муха зовсім не сама маленька з усіх літаючих, якщо порівняти її з ко­марами, мошками та іншою крилатою дрібницею, яку вона настільки пере­більшує розмірами, наскільки сама поступається бджолі. І пір'я вона має не таке, як інші, в яких все тіло покрите пухом і лише на крилах довгі пір'їни: ¹ Див.: Лукиан. Избранное.— М., 1987.— С 480—483.

немає в мухи, як у цвіркунів, коників і бджіл крилець із прозорої плівки, і, порівняно з нею, крила інших так само грубі, як грецький одяг проти тон­ких і м'яких тканин індійських. До того ж крила її розцвічені, ніби у пави­ча, якщо хто уважно подивиться на них, коли муха, розкривши крила, пря­мує до сонця.

2. Політ мухи не схожий на безперервне мелькання перетинок кажанів, не схожий на підскакування цвіркунів або кружляння ос; плавно повертаю­чи, спрямовується муха до певної мети, наміченої в повітрі. І до того ж ле­тить вона не безшумно, але з піснею, але не із суворою піснею комарів, але із тяжким дзижчанням бджіл або страшним чи загрозливим ос — ні, пісня мухи настільки ж дзвінкіша й солодша, наскільки солодші труб і кімвалів ме­дові флейти.

3. Стосовно інших частин тіла, то голова мухи з'єднується з шиєю най-тоншою перетинкою, легко повертається навкруги, а не зрощується з тілом, як у цвіркуна; очі в мухи опуклі, рогоподібно виступаючі; груди — прекрас­но оформлені, і ноги — проростають вільно, без надмірної зв'язаності, як у оси. Животик — міцний і схожий на панцир своїм широким пояском та лус­кою. Захищається муха не жалом, як бджоли й оси, але губами й хоботом, таким самим, як у слона; ним вона розкушує й хапає їжу й втримує її, міцно притиснувшись нагадуючим клешню хоботком. З нього показується зуб: ним-то муха прокушує шкіру, щоби пити кров; п'є вона й молоко, але солод­ка їй і кров, а болі постраждалого є невеликими. Шестинога, ходить муха тільки на чотирьох ногах, користуючись двома передніми як руками. І мож­на бачити муху, яка стоїть на чотирьох і зовсім по-людськи, по-нашому, три­маючи щось їстівне...

 

5. І ще хочу я сказати про чималий її розум, бо майстерно уникає вона злодумного й ворожого їй павука: вона видивляється засілого у засідку й дивиться прямо на нього, раптово змінюючи політ, щоби не потрапити у розставлені тенета, не обплутатися тенетами чудовиська...

6. І такою сильною є муха, що, кусаючи, проколює не тільки шкіру лю­дини, але й бика, й коня, і навіть слонові вона робить боляче, залазячи у йо­го зморшки і тривожачи його своїм, співмірним величиною, хоботком...

8. Вільна, нічим не зв'язана, пожинає муха труди інших, і завжди повні для неї столи. Бо й кози дояться для неї, і бджоли на неї працюють не мен­ше, ніж на людину, й кухарі для неї усолоджують приправи. Пробує вона їх раніше за царів, а потім, прогулюючись по столах, муха пригощається разом із ними і пробує від усіх блюд...

33 0-319

11. Як запевняють давні, була якась жінка, яка називалася Мухою,— по­
етеса, прекрасна й мудра, та інша — знаменита в Аттиці гетера, про яку ко­
мічний поет сказав: «Ну, вкусила Муха, так до серця дрож».

Весела комедія також не зневажала й не закривала імені Мухи доступу на сцену. Не соромились його й батьки, Мухою називаючи своїх доньок...

12....Але я перериваю свою промову — хоча й багато чого міг би сказа­
ти — щоб не подумав хто-небудь, що я, за приказкою, роблю з мухи слона.

СВЯЩЕННОІНОК ЄПІФАНІЙ

Слово похвальне преподобному отцю нашому Сергію Радонезькому¹

Преподобний ігумен наш святий Сергій; старець чудовий, доброчесностя-ми усілякими прикрашений, тихий, який лагідну натуру має, смиренний і доброчесний, привітний і добросердий, утішальний, гостинний і миролюб­ний; він був отцям отець і вчителям учитель. Він прожив на землі ангельсь­ким життям і прославився в землі Руській, як зірка пресвітла; велика його доброчесність багатьом людям на користь була, для багатьох спасіння, для багатьох успіх душевний, для багатьох підтримка, для багатьох опора...

Адже однаково він любив усіх і всім добро чинив... Це я детально писав не для тих, кому все достеменно відомо і хто добре знає життя його: адже вони не потребують цієї розповіді. Але для тих, які лише тепер на світ з'яви­лись, які не бачили і не знали Сергія, ця повість дуже корисна й потрібна. Аби не забуте було життя святого — тихе й лагідне, й незлісне; аби не за­буте було життя його доброчесне, і чудове, і прекрасне; аби не забуті були численні його доброчесності й великі діяння...

Слава його і чутка про нього розлетілися повсюдно, і всі, чуючи про ньо­го, здалеку приходили до нього, і велике благо, і численну користь, і спасін­ня отримували від нього. Він усіх разом рівно любив та рівно шанував, не обираючи, не осуджуючи, не зважаючи на особу людини, ні над ким не під­носячись вгору, не осуджуючи, не обмовляючи, ні з гнівом, ні з лютістю, ні з жорстокістю, ні з шалом; і зла він не тримав проти когось, але слово йо­го в благодаті сіллю було розчинене з приємністю і з любов'ю.

Цей преподобний отець наш возсіяв у країні Руській, і як світило світле воз-сіяло посеред мороку й пітьми, і як квітка прекрасна серед колючок і реп'яхів. ¹ Див.: Преподобный Сергий Радонежский.— М., 1992.— С. 5.

ПОХВАЛА РЕЧАМ

ЛУКІАН

«Похвала Батьківщині»¹

(фрагменти)

1. Стара ця істина, що «нічого немає солодшого за Вітчизну». Справді, хіба існує щось не лише приємніше, але й більш священне, більш величне, ніж Батьківщина. Адже усьому, що люди вважають священним і наповненим високим смислом, навчила їх батьківщина, бо вона дає їм життя, вигодовує й виховує їх. Нехай багатьох захоплює могутність і велич чужих міст, пиш­ність будівель, проте всі люблять Вітчизну. Багато хто насолоджувались — і навіть занадто — спогляданням незчисленних чудес в чужих краях, але ніхто не був настільки зваблений їх численністю, аби забути Батьківщину.

2. По-моєму, кожен, хто пишається тим, що він громадянин багатого міс­та, не знає істинного смислу любові до Вітчизни; ясно, що така людина поча­ла б сумувати душею, якби їй припала Батьківщина скромніша. Мені ж при­ємно шанувати саме слово «вітчизна». Той, хто почне порівнювати між собою різні міста, нехай зіставить їх розміри, красу, наявність в них творів. Але ко­ли слід зробити серед міст вибір, ніхто, мабуть, не обере найпишніше з них, зневажаючи Вітчизну; ні, він буде молити богів про те, щоб Вітчизна зрівня­лась багатством з іншими містами, але обере тільки її, якою вона б не була.

3. Так само чинять добрі сини й справедливі батьки. Прекрасний і благо­родний юнак не віддасть перевагу чужій людині перед рідним батьком, а істин­ний батько не полюбить чужу дитину, нехтуючи рідною. Сповнені любові до своїх дітей, батьки надають їм особливе місце серед усіх інших, і їм здається, що їхні сини найкращі, найсильніші, найдосконаліші. І мені здається, кожний, хто думає інакше про свого сина, дивиться на нього не батьківськими очима.

4. Немає слова ближчого й дорожчого, ніж слово «батьківщина», як не­має для нас нічого дорожчого за батька. Якщо юнак сповнений належної по­шани до батька (таким є веління закону й природи), хіба тим самим він не шанує й вітчизну? Адже ж батько його — часточка вітчизни, і батько бать­ка, й усі предки, пращури й батьківські боги, до чиїх імен ми дійдемо, під­німаючись від покоління до покоління.

¹ Див.: Лукиан. Избранное.— М., 1987.— С 44—47.

33U319

5. Самі боги люблять свою вітчизну...

6. Адже й Сонце кожна людина вперше побачила на батьківщині. І хоча Сон­це — спільний для всіх людей бог, кожний вважає його батьківським, бо впер­ше звів на нього очі з рідної землі; і говорити кожний почав у батьківському краю, раніше всього навчившись лепетати рідною мовою, там само пізнав богів.

Якщо ж людині дісталась вітчизна, з якої їй доводиться від'їжджати до чужих країв для здобування більших знань, тоді нехай буде вона вдячна вітчизні й за скромну науку: адже вона не знала б навіть слова «місто», як­би на вітчизні не усвідомила, що існують міста.

7. Я думаю, що усі навички, всі знання люди нагромаджують для того, щоб принести більше користі вітчизні; і багатства вони примножують із чес­толюбного прагнення витратити їх для блага вітчизни...

8. Нікому ще не доводилось бачити людину, яка настільки забула вітчиз­ну, що не думає про неї в чужій землі. Ті, чиї справи на чужій землі скла­даються невдало, одноголосно вигукують, що вітчизна є найбільше із благ. І навіть ті, хто благоденствують, вважають, що при всьому благоденстві їм не вистачає головного, бо вони живуть не на батьківщині, а в чужій країні...

9. Вітчизна є жаданою для юнаків. Але й у старих прагнення на батьків­щину таке ж сильне, наскільки вони самі мудріші молодих. Кожний старий прагне й бажає завершити життя там само, де й почав його, і скласти свій прах на матінку-годувальницю землю і розділити батьківську гробницю.

10. Лише за корінними жителями ти зможеш зрозуміти, з яким благого­
вінням ставляться до батьківщини справжні її уроджені...

12. Здається, вітчизна настільки дорога всім людям, що законодавці всю­ди вищою мірою покарання за найвищі злочини поклали вигнання... навіть у несміливого вселяє мужність слово «вітчизна».

КОСТЯНТИН ПАУСТОВСЬКИЙ

Золота троянда¹

(фрагменти)

...Крізь книги майже кожного письменника ніби просвічує, як крізь лег­ку сонячну імлу, образ його рідного краю з його просторим небом і тишею ланів, з його задумливими гаями і мовою народу.

¹ Костянтин Паустовський. Золота троянда. Замітки про письменницьку працю.— К., 1957.— С 5.

Мені в цьому пощастило. Я виріс на Україні. її ліричній силі я завдячую багатьма сторонами своєї прози.

Образ України я носив у своєму серці протягом багатьох років. І навіть у цій трохи специфічній книзі про письменницьку працю живе вона, Україна, що завжди була чудовим середовищем для творчості, овіяна поезією праці й волі,— країна, про яку можна писати без кінця-краю, про всі її великі та ма­лі діла — від гуркоту турбін у Запоріжжі до легесенького шелесту україн­ських тополь, що ніби перебирають і пестять своїм листям тепле повітря цієї благословенної землі. (Передмова до українського видання «Золотої тро­янди» К. Паустовського).

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги¹

Кожне мистецтво, що займає гідне місце в громадському житті, треба оцінювати, беручи до уваги, по-перше, чи воно почесне, а далі, чи корисне. Коли немає одного з цих чинників, то (таке мистецтвоо) можна допустити, якщо жодного — ні. Інакше-бо практичний досвід вбивання мух, який, по­дейкують, мав Доміціан, міг би зараховуватись до мистецтва.

Пригляньмося, чи справді ці похвали належать красномовству. І дійсно, його достоїнство можна вбачати в тому, що воно приносить людині дивну приємність, бо говорить про найважливіші справи. Воно надзвичайно могут­нє і має в собі велику силу, адже всі сприймають його оплесками і завжди будуть наділяти найвищими почестями.

Бо що можна уявити собі принаднішим, приємнішим, солодшим, ніж красномовство, яке, немовби забувши про себе, приковує і захоплює людсь­кі душі?

Усі інші справи, що навіть найбільше радують відчуття людей, дуже швид­ко приносять пересиченість і перестають подобатися: чарівність місцевостей, де ми коротко розглядаємося в задумі, чи проходимо мимо; найбільш вишу­кані страви стають огидними для нас, якщо ми переїли або страждаємо морською хворобою; звук музичного інструмента, хоч би він був найприєм­ніший, якщо продовжується довше, починає неподобатися скоріше, ніж пе­рестаємо його слухати. Єдина промова, прикрашена словами і думками, з ¹ Феофан Прокопович. Філософські твори в трьох томах.— Т. І.— К., 1979.— С. 106—110.

приємністю сприймається слухачами, і навіть якщо вона довго триває, то здається, що не може наситити нас.

І як коли ми переживаємо щось прикре, то скаржимось, що навіть корот­кий час надто довгий, так навпаки, злагіднені приємною мовою красномов­них мужів, ми не помічаємо найдовших годин і не відчуваємо того, що вони проминули. Навіть більше, ми якось не пам'ятаємо і про свою природу: за­буваємо про тіло, не відчуваємо спраги, голоду і т. д. Ось скільки треба, щоб наситити слухачів.

Якщо йдеться про оратора, дуже видатного у своєму мистецтві, то, як за­уважив Сенека про Красса, «слухачі часто бояться, щоб він не перестав гово­рити». Звідси мужа, обдарованого знанням красномовства (якщо немає самої заздрості), всі мимоволі приймають, захоплюються ним, люблять, добровільно заводять з ним дружбу, часто до нього звертаються, залюбки біля нього сіда­ють, оглядають його обличчя і помічають його мову. Якщо він почав щось говорити, затихає гамір і шум, мимоволі припиняються розмови, всі в напру­женні звертають обличчя до його слів. Переважно буває так, що слухачів вра­жає чар промови, і вони під впливом несамовитого захоплення починають ап­лодувати, пристрасно вигукують. Читаємо, що це траплялось Златоустові, Ци-церонові та багатьом іншим. Навіщо багато говорити? Це спокушає мене, щоб я вважав, що приємність красномовства — це якась тінь і образ тих розкошів, про які віримо, що вони будуть у тамтому вічному щасті, а ми, ними насичені, і майже достатньо сп'янілі, не зможемо ніколи насититися, ні впитися.

Отож, якби за те, що ораторові випадає говорити, довелося брати наго­роду за ораторське мистецтво, то можливо було б достатньо оцінити його. Адже ж він турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії, церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, викриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, гово­рить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули сла­ву, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує по­хвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом (промов) оратора (як ми побачимо на своєму місці). Він замикає в межах свого слова всі важливі справи. Що ж можна сказати, щоб гідно оцінити його могутність? Нічого б не значила зброя, нічого б не значили великі війська, якби за допомогою красномовст­ва не проганявся страх, не подавалась надія і велика відвага, а заохочуван­ням не запалювались воїни. Навпаки, якщо хтось бачить, що на нього насту-

Lt;1Q

пають, він вибиває їм зброю з рук і відважних робить боягузами, хороб­рих — безсильними, шаліючих — лагідними і спокійними. Цим мистецтвом Антоній викликав милосердя у воїнів Марія, що кинулись на нього з підня­тими мечами за наказом свого кровожерного полководця, і, неначе якимсь фокусом, переконав їх. Цим мистецтвом Анаксімен злагіднив і змінив за­кріплений присягою гнів Олександра на лампсакійців. Цим мистецтвом Де­мосфен вів війну з Філіппом і сам один міг виступати за свободу Греції про­ти влади такого великого переможця. Цим мистецтвом М. Туллій перешко­див планам трибуна Рулла, прогнав Катиліну, схвилював Антонія.

Цим мистецтвом Златоуст вилікував дуже важку образу, нанесену велич­ності Феодосія, і відкинув сокири, прикладені до горла батьківщини, і вти­хомирив шал Гайни. Цим мистецтвом численні інші беззбройні самі доверши­ли те, чого не можна зробити жодною силою, ні зусиллями багатьох, ні жодними військовими силами.

Бо що ж, скажіть, будь-ласка, могутніше і більш нездоланне, ніж людсь­кий дух. Якщо він твердий і хоробрий, то не зможе зм'якшитися вогнем і не дозволить зломити себе залізом. Стріли, мечі, тарани та інші види зброї мо­жуть мати владу над тілом, можуть підривати мури, але не можуть подола­ти загартованого духу. Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би під­порядкуватись дух? Напевно, такою (силою) є красномовство. Бо яким чи­ном раніше згадані оратори стільки зробили, як не цією неймовірною силою і могутністю? Вона легко проникає в душу і відводить її звідки хоче, захоп­лює і жене куди хоче, викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов'ю, спонукає до сліз, розвеселяє, наповнює звору­шенням чи страхом. Але ті самі емоції, якщо захоче, виполює й викорінює без зусиль. Справді, гравець не так досконало володіє м'ячем, як оратор ду­шею людини. Ніхто на великих зборах не має такої влади над незчисленни­ми учасниками, на яких він може впливати. Оратор одночасно розгромлює і ранить всіх тією самою зброєю і одним і тим самим ударом. І справді див­но: стоїть велика юрба, серед якої товпляться грамотні і неписьменні, пол­ководці і найхоробріші герої, а однак їх хвилюють слова однієї людини, і во­ни бліднуть, червоніють, відчувають у собі дивну зміну. І навіть самі царі стають рабами промовця, у душі йдуть за його промовою і дозволяють вес­ти себе, куди б він не захотів. Що ж сильніше, ніж це мистецтво?

Чи правдивий чи неправдивий переказ, що його розказують поети про су­перечку Аянта й Одіссея за зброю Ахілла, однак мені здається,— вся ця іс­торія або міф має на меті показати, що в силі зробити красномовство. Бо

Одіссей, красномовний муж, настільки перевищує Аянта, хороброго, але не красномовного воїна, що рішенням усіх ватажків йому присуджується зброя. А Овідій, розповідаючи про це в XIII книзі «Метаморфози» (р. 382— 383), дуже витончено робить висновок на користь красномовства: І схвилювались князі, а що може зробить красномовство, Вчить саме діло: бо зброю героя забрав красномовний. І справді, почесті, які здобуло красномовство, мають таке значення, що я починаю побоюватися, щоб несправедливо не применшити його можливос­тей, оскільки зважуюсь їх перерахувати. Однак скажу тільки дещо, бо всьо­го не можна охопити навіть думкою. Отже, як красномовство вважається і зображається царицею всіх наук, так дуже часто воно мало славу, рівну ца­рям, і завжди заслуговувало її, А що про самих ораторів думала вчена ста­рожитність — про це найкраще свідчать дари, які приносили для них. Бо їм ставили статуї Сирен (зокрема на могилі Ісократа) і тим відзначали чарів­ність і дотепність промови. їм дарували сопілки, як це зрробив Веррес для Гортензія, чим відзначали мудірсть тих, хто у промовах пояснював таємні та божественні речі. Пальмові галузки, що були нагородою переможців, були також і нагородою ораторів, як це свідчить Марціал (Епіграми, кн. VII (28, р. 5—6) у звертанні до Фуска:

Так хай дивуються форуми, хай тебе хвалять палаци, Численні пальми нехай двері вкрашають твої!

А що ж інше означає це, як не ту переможну силу красномовства. По­честь ставлення статуй для красномовців була так поширена, що, як переда­ють історики, Георгієві Леонтійському була поставлена не позолочена, а зо­лота статуя, а Деметрієві Фалерському було споруджено в Афінах триста шістдесят статуй. Ересія римський народ вшанував знаменитою статуєю і водночас преславним написом: «Цар речей, Рим — проконсулові Ересієві, цареві красномовства».

Ось це такі дари. А що ж говорити про здійснення найвищих громадянсь­ких подвигів і про управління провінціями? Почесть державних посольств була довірена і майже повністю належала ораторам. Кінея посилали в по­сольстві до римського народу, Анаксімена — до Олександра, Евсфатія —■ до Шахпура (перського шаха), а інших — знову до інших, так що вже в істори­ків назва «оратор» значила було посла.

Що ж більше піднесло Цицерона, якому закидали походженням з незнат­ного роду, до найвищих почестей у нащадків в римській республіці? Що інше

піднесло Златоуста до первосвященства царської столиці? Лібанієві, справді, не тому ораторові, що вештався перед народом, а вчителеві красномовства надав Юліан преторіанську префектуру, та він відмовився. Коли імператор Костянтин дав змогу Ересієві, якого ми вже згадали, просити, що захоче, то той попросив значну кількість великих островів, які платили податок Афі­нам, і Костянтин подарував йому їх негайно, а його самого призначив пре­фектом військового табору.

У константинопольській церкві була державна посада великого проповід­ника, про що ми знаємо з Кодина і звітів соборів. Ось які почесті красно­мовству. Чи треба ще говорити про їхню славу, подиву гідну! Так, за свідчен­ням Ієроніма, щоб побачити Тита Лівія, численні смертні прибували з відда­лених околиць; римський імператор, аби почути Гермогена, звернув з дороги і вступив до ораторської школи, а Траян, як передає Філострат, узяв Діона Хризостома з собою на золотий віз і в присутності народу сказав йому де­кілька разів так: «Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого». Це і йому подібне, здається, виходить за межі ймовірності. Найбільший же подив викликає в мене передане Квінтом Курцієм у другій книзі про афінян, а саме, що в них у пошані були оратори. Отже, афіняни, переносячи важко і з найбільшим співчуттям нещастя фіванців, відкрили вті­качам брами, всупереч царському наказові. Цей вчинок Олександр переніс так боляче, що в другому посольстві, коли знову вони відпрошувалися від війни, він відправив їх додому, за тієї умови, що вони видадуть йому орато­рів і полководців, за ініціативою яких вони стільки разів піднімали повстан­ня. Але справа знову звелася до того, що вони затримали ораторів, а пол­ководців послали на вигнання.

Це найрозумніше державне рішення буде вічним пам'ятником доброї сла­ви ораторів. І не без слушності так оцінюють красномовство розважні мужі, адже вони пізнали, що це не тільки найкорисніша справа людського життя, а й вона єдина доводить те, що цим людина перевищує тварин, тим самим ми перевищуємо інших людей, як це розумно говорить Туллій. А те рішення сенату, яке подає Светоній («Про славних ораторів» (25), що сталося за кон­сулату Гая Фаннія Страбона і Марка Валерія Мессали, на основі його дея­ких з тих, хто проголошував себе латинськими ораторами і відкрив у Римі школи, було засуджено і проскрибовано, то це не говориться про вчителів справжнього красномовства, а про деяких нових винахідників пустої і незу­гарної вимови, як це розуміють усі вчені.

Похвала Дніпру

Славен будь, отче великий, завжди повноводий, глибокий. Ти багатіший за інші річки усі разом, а може І найславніший. Пружна течія береги роз'єднала Так, що й стріла неспроможна здолати всю відстань

між ними. З морем самим позмагатися любиш, розлившись, неначе Німфа Фетіда, що прагне до батька подібною стати. Часто лютує швидка течія, і тоді у нестямі Навіть столітні дуби вириває разом із корінням; З шалом круті береги підриває і валить у воду; Грізно шумить, як зустріне якусь на шляху перепону. Угомониться тоді лиш, як зборе; і часто міняти Річище любить, пісок полишивши усюди недбало. Годі й казати про те, що він хвилями блиска, мов сріблом; Зрошує спраглі вуста подорожніх, нектар мов солодкий; їжу тверду і сиру вельми швидко пом'якшує — навіть На незначному вогні; ясножовтий пісок промениться Так у глибокому руслі, що золотом щирим здається, Всюди розсипаним. Хто б навтішатися досить спромігся Любими серцю просторами тих берегів неозорих, В сонячнім сяйві що мріють! Ген-ген аж до сходу Титана — Сонця ясного, на луках розлогих худоба пасеться; Глянеш на захід — здіймаються гори усюди, порослі Лісом густим, що бджолині рої незліченні годує. Добре про річку Дніпро-Борисфен наші предки сказали, Що молоком він і медом наповнений, а не водою. Годі й казати про те, скільки сіл, скільки міст і містечок По берегах благодій