О то в світі та й за правда була 12 страница

Кожний період слід вимовляти окремо від інших, тобто, закінчивши його, трохи зупинитися; частини його, відокремлені двокрапками й комами, відокремлювати малою зміною голосу і ледь помітною зупинкою: кожну фразу, склад і літеру вимовляти чисто і ясно; і в один дух зайве не хапати, бо це спонукає часто у непотрібному місці зупинятися або, кілька складів недоговоривши, проминати. Не слід дуже поспішати або зайву протяжність використовувати, тому що від першої промови буває слухачам незрозуміло, а від другої — нудно.

Щодо положення частин тіла, то під час звичайної промови, яка не збуджує ніякої пристрасті, стоять вправні ритори прямо й майже ніяких рухів не вживають, а коли що сильними доказами доводять і стрімкими чи ніжними фігурами промову свою пропонують, тоді зображують її разом руками, очима, головою й плечима...

А щоб при проголошенні не спотикнутися або й зовсім не зупинитися, для того повинен ритор промову свою твердо напам'ять вивчити...¹

МИХАЙЛО СПЕРАНСЬКИЙ

Правила вищого красномовства²

(фрагменти)

Основою красномовства... є пристрасті. Сильне почуття і жваве уявлення для оратора необхідні абсолютно. І у зв'язку з тим, що ці дари залежать від природи, то, власне кажучи, ораторів стільки ж народжується, як і поетів. ¹ Див.: Ломоносов Михайло. Избранная проза.— М., 1986.— С. 542.

Сперанский М. М. Правила высшего красноречия.— М., 1795.

...Красномовство є дар потрясати душу, переживати в них свої пристрасті і віддавати їм образ своїх понять. Першим наслідком цього визначення є те, що, власне кажучи, навчати красномовства неможливо, бо не можна навчити мати пишну уяву й сильний розум. Але можна навчати, як користуватися цим божественним даром; можна навчати... яким способом це дорогоцінне каміння, чисте породження природи, очищати від їхньої кори, примножувати шліфуванням їхнє сяяння. І ось, що, власне, називається риторикою.

Ми помічаємо, що й сама річ при певному думок розташуванні діє на нас сильніше, а при іншому — слабше... Таким-то способом попередній стан душі сприяє чи шкодить дійсному враженню. Би хочете вирвати із слухачів сльози — схиліть серце їхнє поступово до суму, приготуйте їх до цього і не робіть їм раптових переломів. І ось в чому лежить справжнє підґрунтя вступу. Воно є вступом чи приготуванням душі до тих понять, які оратор хоче їй навіяти, або до тих пристрастей, які в ній він хоче збудити, звідти самі собою випливають усі правила для вступу.

1. Він повинен бути простим, бо мудрувати у підготуванні не є пояснювати свої поняття, але затемнюючи їх, не є вводити слухача в матерію, або тягти його туди силою... слід перш за все познайомитися із своїми слухачами, привчити їх слідувати за собою.

2. Горацій сміється над цими пишними і багатообіцяючими вступами... Справді, зробити досить пишний початок — це зобов'язатися показати щось потім ще більше. Але взагалі помічено, що примусити багато чого від себе чекати є вірний спосіб упасти.

Але слід наважитися зневажати дурних або відмовитися від похвал освічених. Люди із етичним смаком знаходять свої красоти як у простому, так і у величезному. Кидайте риси легкі, вводьте поняття ясно, пропонуйте їх стилем плинним, ступайте іноді по квітах, але завжди оглядайтесь, чи іде за вами ваш слухач.

Докази, говорить Роллен, у слові є те саме, що й кістки й жили у тілі. Округлість, білизна, жвавість членів становить красу тіла, але не силу й твердість. Але слід визначити точніше роди доказів і показати, який із них найбільш властивий церковному слову. Філософи помітили (визначили), що, власне кажучи, одна може бути у світі істин. Усі інші є лише її гілки, вони всі прикріплені до одного спільного кореня. Спускаючись поступово, дійти до цього кореня значить довести істину. Такою є природа Істин взагалі...

Отже, моральні істини можуть бути доведені двояко: 1) розв'язанням їх на загальний початок істини; 2) приведенням їх до почуття.

Отже, доводити моральну істину у проповіді значить відкрити ті стосунки, якими вона з'єднується з нашим серцем, значить знайти такі таємні нитки, якими вони з ним зв'язуються. Ясно, що потрясіння, яке дається нам, передасться серцю і створить те, що, власне, й називається пристрастю. І ось джерело пристрасного у слові... слід знати природу пристрастей, їх хід і їхню мову...

1. Усі докази, занадто тонкі й метафізичні, є порочні (зіпсуті) в істинному красномовстві.

2. Докази, занадто звичайні, є порочними (зіпсутими) в істинному красномовстві... Справа хорошого оратора — повернути предметам власну їх важливість і красу.

3. Необхідно, щоб один доказ не тільки не зашкодив іншому, але і підтримував його.

Під пристрасним у слові я розумію ті місця, де серце оратора промовляє серцю слухачів, де уява запалюється уявою, захоплення породжується захопленням... Оратор повинен бути сам пронизаний тією пристрастю, коли хоче її породити у слухачів. «Плач сам, якщо хочеш, щоб я плакав», — говорить Горацій. Душа, спокійна зовсім, інакше дивиться на предмети, інакше мислить, інакше звертається, інакше говорить, ніж душа, яка збурена пристрастю. Читай, роздумуй, роздрібнюй, розсікай на частини кращі місця, вивчи всі правила, але-, якщо пристрасть у тобі не дихає, ніколи слово твоє не оживиться, ніколи не запалиш уяви твоїх слухачів, і твій холодний ентузіазм зобразить більшу розумову несамовитість, ніж пристрасть. Це тому, що щирий хід пристрастей може пізнати одне тільки серце і що вони особливу свою мають мову, якої не навчаються, але отримують разом із ними від природи...

Отже, я розрізняю головні частини у нашому плані: частину логічну, або філософську, в якій оратор повинен говорити розумові, і частину красномовства, в якій він повинен говорити пристрасті.

ПРО ВИГЛЯД ОРАТОРА

Про обличчя

Хто відчуває, й відчуває сильно, того обличчя є дзеркалом душі... Звідси виходить, що мова обличчя завжди була визнана найточнішим тлумачем по-

сувань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови говорить більше, ніж усі слова оратора, а тому він повинен вважати найістотнішою частиною свого мистецтва вміння настроювати обличчя відповідно до мовлення; а особливо око — орган душі настільки сильний, наскільки й виразний, як і мова,— повинно слідувати за усіма його рухами і передавати слухачам почування його серця. Найпрекрасніша промова руху стає мертвою, коли не оживлюється її обличчя... таким-то способом набуває він (оратор Арист. — Г. С.) необмежену владу над умами й стає маленьким тираном сердець.

...Покласти за правило спрямовувати думку, кожен порух обличчя на одного кого-небудь із передстоячих, щоб здавалося, що він самому йому говорить. До цієї перестороги слід приєднати ще іншу, щоб розділити спрямування погляду поперемінне до усіх, щоб кожна думка відносилася до одного із слухачів, але щоб ціла промова не стосувалася одного й того самого, а розподілена була усім на певні частини.

Про голос

Щасливий той, кому природа дарувала гнучкий, сильний, чистий, який ллється, і дзвінкий голос. Древні настільки поважали це обдаровання, що винайшли науку робити його приємним. Часті вправи, напруження грудей і смак до музики можуть доповнити або приховати недоліки природи. Але ми занадто мало турбуємося про всі ці зовнішні обдаровання оратора, можливо, тому, що занадто мало знаємо серце людське і занадто мало погоджуємося з тією істиною, що сутність красномовства заснована на пристрастях і, отже, на пересуді, а тому більшою мірою на зовнішньому вигляді.

Ті помиляються, говорить один оратор із найновіших, які плутають напруження голосу з його ключем, або тоном. Можна говорити зрозуміло й низьким тоном, бо гучність голосу не залежить від підвищення його, а тільки від напруження.

Про вимову

Язик твердий, який виливає кожне слово, не стрімко, не повільно, який дає кожному звуку належний наголос, є частина, необхідна для кожного оратора. Часто ми слухаємо людину, що розмовляє, із задоволенням лише тому, що язик її рухомий і вимова тверда... Хто має справу з людьми, той необхідно повинен мислити добре, але говорити ще краще. Усі правила ви-

AQ1

мови є у цій думці: «язик швидкий, але не стрімкий; спокійний, але не уповільнений» (лат.: promptum sit es, non preceps moderatum, поп lentum).

Про рухи

Роздумуючи про вигляд оратора взагалі, ми відкрили істинний початок рухів руки і побачили зв'язок, який існує між ним і словом. Ми знайшли, що рука доповнює думки, які не можна виловити, і, відповідно, рух її тоді лише потрібен, коли оратор більше відчуває, ніж може сказати, коли серце його зігріте пристрастю і коли язик його не може іти за швидкістю його почуттів. Звідси можна вивести важливе правило, що рука тоді тільки повинна діяти, коли слід доповнювати поняття. Холодний розум не повинен до неї торкатися; для нього досить одного органу; одна тільки пристрасть може рухати усіма частинами тіла оратора і надавати рух руці... рука рухається тільки тоді, коли вдарить у неї серце, тобто у місцях пристрасних, гарячих і жвавих (живих). У решту часу вона може лежати спокійно.

...Щоб у ній (риториці. — Г. С.) себе удосконалити, немає іншого способу, як помічати з всім напруженням уваги недоліки й досконалості ораторів, а для цього слід мати цей тонкий і швидкий удар очей, який уловлює з першого погляду Горацієве: «те, що личить обставинам» (лат.: «quid deceat in rebus»).

ОЛЕКСІЙ МЕРЗЛЯКОВ

Коротка риторика¹

(фрагменти)

Слово мовлення у вузькому розумінні означає міркування, складене за правилами мистецтва і призначене для усного вимовляння.

Завидний талант складати такого роду твори, поєднаний із здатністю промовляти їх приємно й переконливо, називається взагалі красномовством; той, хто володіє всіма обдарованнями, для цього необхідними, йменується оратором.

Промови за їх змістом і намірами бувають різних родів. Головний зміст промови може бути або загальним, або частковим. Загальне буває теоретич-

Див.: Мерзляков А. Ф. Краткая риторика.— М., 1821,— С 91—108.

ним чи практичним. Часткове має ще багато видів. За цими відношеннями є промови духовні, в яких пропонуються істини й обов'язки релігії; є промови політичні, в яких оратор міркує про вигоди, відносини й потреби суспільства; судові, де захищається безвинно ущемлений або викривається злочинець; похвальні, які містять у собі похвалу заслуг померлих чи живих відомих, осіб; академічні промови, які стосуються учених предметів із природи чи наук. У древніх усі промови розділилися на три роди: похвальні, дорадчі й судові.

Оратор... прагне не тільки переконати розум, але особливо хоче вплинути на волю. Переконання розуму служить йому засобом для досягнення мети, до могутнього запалення пристрастей.

У слові чи розмові лежать три наміри оратора: научення, переконання і мистецтво зворушити слухача.

Мистецтво полягає не в одному лише запалюванні пристрастей, а й заспокоєнні їх, звичайно, тих, які є противними меті оратора... Часто досить одного смішного для відкидання найважливіших пропозицій; часто поважний, спокійний вигляд супротивника знищує усі шпильки досконалого оратора.

Стиль промов змінюється до безконечності, відповідно до їхнього змісту. Оратор використовує всі три головних види роду стилю, як-то: простий, або народний, — в поясненні своєї справи, у пропозиціях чи розгляді думок; середній — для того, щоб деякими пристойними прикрасами замінити сухий і нудний образ доказів та пояснень, щоб оживити його картинками, описами й роздумами; і, нарешті, високий — у тих місцях, де володарює пристрасть, де вживається усе, щоб запалити уяву й зворушити серце.

Між обдарованнями вродженими оратора повинні відрізняти: геній, проникливий погляд, швидку дотепність, смак, високість духу, уяву, пам'ять, силу почувань і, нарешті, силу, приємність і гнучкість голосу; між здібностями набутими — пізнання людської природи, філософію здорового глузду, відомості історії та всезагальної літератури, обізнаність у риторичних правилах і часті вправи у творенні промов та в усному їх проголошенні.

Виникнення красномовства відноситься до перших часів суспільного життя, хоча воно було тоді більше даром природи, ніж плодом мистецтва. Коли греки склали із красномовства науку, тоді з'явилися між ними так звані оратори, які використовували своє мистецтво або у справах державних, або у судових дослідженнях... Найславніші промови, які дійшли до нас, належать Демосфену, Есхіну, Лізіасу та Сократу.

...З російських найбільш відомі Феофан Прокопович, Ломоносов та інші.

КОСТЯНТИН ЗЕЛЕНЕЦЬКИЙ

Дослідження про риторику в її наукоподібному змісті

та у відносинах, які має вона

до загальної теорії слова та до логіки¹

(фрагменти)

...Риторика як наука про слово може розраховувати на повне право громадянства у сфері наук точних, позитивних, може скинути свій схоластичний одяг і набрати вигляду більш природного, більш узгодженого з духом і зі спрямуванням нашого часу.

Шкільна риторика мала ще той шкідливий вплив, що розвивала думку і писемний дар слова не в їх самочинному і природному ході, а за формами одноманітними, умовними, вигаданими ззовні, а не взятими із сутності самого духу нашогб.

Взагалі ми бачимо дві крайнощі: з одного боку, як у деяких французьких училищах, безумовне владування шкільної риторики, з мертвотним впливом на думку й вираження,., з другого, — це трапляється всюди —■ відсутність усякої риторики при творенні писемного дару слова.

...Справа риторики не в одному красномовстві, а в тому, щоб показати перш за все загальні й необхідні умови й вимоги мовлення взагалі, а потім перейти до красномовства та його різних видів.

Справа теорії не в тому, щоб учити нас відшуковувати й винаходити думки, а потім розташовувати й розмішувати їх, не в тому, щоб нав'язувати розуму правила зовнішні, які не виходять із його сутності, а тому довільні; але у тому, щоб управляти природним і самовільним ходом і розвитком його дій, розвитком тих чи інших впливів, що виникли у ньому самому. Отже, теорія винайдення думок у старовинних курсах риторики не була зв'язана живим ланцюгом логічної єдності з теорією їх розташування. Обидві ці теорії повинні злитися в одну — в теорію логічного розвитку основної думки у творі.

Університет, академія — ось де освічується адвокат, оратор, красномовець; ось де місце для всього, що належить до морального, громадянського й політичного значення ораторства, до його сили переконувати уми й прихиля-

Див.: Зеленецкий К. П. Исследование о риторике в ее наукообразном содержании и в отношениях, какие имееет она к общей теории слова й к логике.— Одесса, 1846.— С. 50 (Переклад наш — Г. С).

ти серця. Це особливий, абсолютно частковий предмет і курс занять, який вимагає певної зрілості розуму й змужнілості почуття. Так, риторика повинна бути перетворена у наш час. Як та частина науки про слово, якій випала на долю найповніша його форма мовлення, вона повинна розв'язати всі ці питання.

Зв'язок логіки з наукою про слово стає очевидним. Оскільки всяка наука, як певна теорія, повинна бути вірним відображенням дійсності, буття реального, а слово є відображенням думки, то й наука про слово в усіх своїх частинах повинна зумовлюватися теорією мислення, логікою, повинна, так би мовити, відображати її у собі. Різниця між ними має полягати у тому, що перша розглядає думку в її зовнішньому, пластично-словесному вираженні, в ЇЇ творенні й переході у форму слова, розглядає властивості, закони і дії слова, друга, тобто логіка, аналізує ту саму думку, але в ЇЇ внутрішньому, чисто духовному вигляді, в її кореневих законах і діях, її суттєвих відношеннях до пізнаючого й пізнавального.

...Загальна риторика — це... дослідження побудови, властивостей і умов мовлення взагалі як остаточної, органічної форми слова людського.

Риторика як вчення про мовлення, тобто про повний розвиток думки за допомогою словесного вираження, повинна знаходитися у тісному зв'язку з логічною теорією розвитку думки, тобто теорією визначень, розподілу й доведень. Це зв'язок визначається у тій частині нашої науки, яка має назву теорії логічної побудови мовлення.

У паралель мовлення віршованого, яке поділяється на епічне, ліричне й драматичне, ми ввели чотири головних роди мовлення прозаїчного: описання, оповідь, ораторство і догматизм.

У загальній риториці була показана відмінність мовлення прозаїчного власне, періодичного й афористичного, відмінність у способі викладу монологічному, діалогічному й епістолярному і, нарешті, відмінність стилю.

А. П. ЧЕХОВ

Хороша новина¹

(фрагменти)

Ми, російські люди, любимо поговорити і послухати, але ораторське мистецтво у нас у повному занепаді. У земських і дворянських зібраннях, уче-

¹ Див.: Чехов А. П. Хорошая новость // Соч.— Т. VIII.— СПб., 1893.— С. 499—501.

Лп ґ

них засіданнях, на парадних обідах та вечерях ми соромливо мовчимо, або ж говоримо мляво, беззвучно, тьмаво, «понуривши бороди», не знаючи, що не вміємо говорити коротко й незнайомі з тією грацією мовлення, коли при найменшій витраті сил досягається відомий ефект — небагато (за кількістю), але про багато що (за змістом). Лат.: non multum sed multa. У нас багато присяжних повірених, прокурорів, професорів, проповідників, у яких за сутністю їхніх професій слід було б передбачити ораторську жилку, у нас багато закладів, які називаються «говорильними», тому що в них за обов'язками служби багато й довго говорять, але в нас зовсім немає людей, які вміють висловлювати свої думки ясно, коротко і просто. В обох столицях нараховується всього-навсього справжніх ораторів п'ять-шість, а про провінційних златоустів щось не чувати. На кафедрах у нас сидять заїки й шептуни, яких можна слухати й розуміти, лише пристосувавшись до них, на літературних вечорах дозволяється читати навіть дуже погано, тому що публіка давно вже звикла до цього, і коли читає свої вірші який-небудь поет, то вона не слухає, а лише дивиться. Ходить анекдот про якогось капітана, який начебто, коли його товариша опускали до могили, збирався прочитати довгу промову, але вимовив: «Бувай здоровий!», крякнув і більше нічого не сказав. Щось подібне розповідають про поважного В. В. Стасова, який кілька років тому у клубі художників, бажаючи прочитати лекцію, хвилин п'ять зображував із себе мовчанку, зніяковілу статую, постояв на естраді, пом'явся та з тим і пішов, не сказавши жодного слова. А скільки анекдотів можна було б розказати про адвокатів, які викликали своєю недорікуватістю сміх навіть у підсудного, про «жерців» науки, які мучили своїх слухачів і врешті збуджували до науки повну відразу. Ми люди байдужі, нудні, у наших жилах давно уже запеклась кров від нудьги, ми не ганяємося за насолодою й не шукаємо її, і нас тому ніскільки не тривожить, що ми, байдужі до ораторського мистецтва, позбавляємо себе однієї з вищих й найблагородніших насолод, приступних людині. Але якщо не хочеться насолоджуватися, то в усякому разі не завадило б згадати, що в усі часи багатство мови й ораторське мистецтво йшли поруч. У суспільстві, де зневажається істинне красномовство, панує риторика, святенництво слова або банальна балаканина. І у давні часи, і в новіші часи ораторство було одним із найсильніших важелів культури. Немислимо, щоб проповідник нової релігії не був водночас і захоплюючим оратором. Усі кращі державні люди в епоху процвітання держав, кращі філософи, поети, реформатори були водночас і кращими ораторами. «Квітами» красномовства був устелений шлях до всякої кар'єри, і ми-

стецтво говорити вважалося обов'язковим. Можливо, і ми коли-небудь дочекаємося, що наші юристи, професори й узагалі посадові особи, зобов'язані по службі говорити не тільки вчено, але й зрозуміло і гарно, не будуть виправдовуватися тим, що вони «не вміють» говорити. Адже в принципі для інтелігентної людини погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойністю, як не вміти читати й писати, і у справі освіти й виховання навчання красномовства слід було б вважати неминучим.

А. В. ЛУНАЧАРСЬКИЙ

Промова, виголошена при відкритті Інституту Живого Слова в Петрограді 15 листопада 1918 року¹

Товариші, я перебуваю у дещо невигідному становищі, завдяки тому, що я дещо запізнився на ці знаменні й симпатичні збори і, таким чином, я ризикую повторити у своїй короткій промові, яку я волію запропонувати увазі присутніх, ті думки й ті тези, які висувалися на перший план попередніми ораторами, промов котрих я не мав насолоди чути. І з цим ризиком я все-таки змушений сказати те, що я вважаю за необхідне у цей день і в цьому місці перед вами виголосити. Я думаю, що те завдання, яке ми тут розпочинаємо в малому і котре ми мусимо розширювати чим далі, тим більше, дійсно є одним з найважливіших і одним з найпрекрасніших серед того лісу завдань, котрі новий уряд і пробуджений звільнений народ з усіх боків оточують. Взагалі кажучи, перш за все, якщо ми соціалісти і якщо ми йдемо до здійснення великого соціалістичного ідеалу, ми не повинні забувати, що основою цього ідеалу і тим, що надає йому сутність одухотворену, є піклування про індивідуум. Лише постільки соціалістичний лад є високим, бажаним, священним, оскільки він випрямляє індивідуальності, які в малих устроях калічаться взаємною боротьбою. Ми у даний момент переживаємо період найгострішої боротьби, у якій особистості калічаться та навіть гинуть, але ми знаємо, що ця боротьба, яка провадиться за певний план, за певний устрій, що в міру того, як грунт удобрюється, в міру цього запановує соціалістичний світ, соціалістичний лад. Лише про це, про творчу сторону справи, але не про класову боротьбу, може нині йти мова, у крайньому випадку у

¹ Записки Института Живого Слова, вып. І, Пг., 1919 р. Примітка: українською мовою промова друкується вперше. Пор.: «Театр», 1968, № 9 — текст друкувався російською мовою.

/120

цей момент багатообіцяючий. Пізніше, можливо, доведеться повернутися й до політичних бур, які нас оточують. Як я вже сказав, соціалістичний лад повинен турбуватися про те, щоб випрямляти різного роду каліцтва, убозтва, якими страждає переважна більшість, навіть усі люди, завдяки нормальному ладові, у якому раніше жило людство і найстрахітливішим проявом кого є капіталізм, особливо його імперіалістична ера. І ось нам перш за все впадає у вічі та сторона справи, саме те, що треба повернути людині її живе слово, це може бути зрозумілим усебічно, багатогранно. Само собою, що просте вивчення усякого роду хвороб мови повинно бути віднесено сюди; але це лише механічно, лише як дещо вищою мірою примітивне. У цьому відношенні значно складніше зробити людське мовлення, це й орган спілкування зі своїми близькими і значною мірою орган приведення до ладу своїх думок і почуттів, зробити це мовлення звучним, гармонійним, доцільним. Надати мовлення як доцільну зброю індивідууму, це означає прокласти правильні шляхи між внутрішнім людським світом і словесним його вираженням, включаючи в словесне вираження ту емоцію, ті фарби, той тембр, ритм, той акомпанемент, які входять як нероздільні явища в людське мовлення. Це означає не лише прокласти ці шляхи, ті стежки, які ведуть від мого внутрішнього світу до моїх органів мовлення і, таким чином, допомагають мені виразити те, що я відчуваю, але й те, що кожне слово, після того, як воно було вимовлене, вступає в особливий світ, у психіку іншої людини крізь його орган відчуття, воно знову одягається в ті самі начебто одежі і перетворюється в емоцію та ідеї внутрішнього світу того ближнього, до якого я звертався з промовою. Але в нас нема ніяких гарантій того, що слово, як об'єктивне явище в суб'єкті людей, до яких ми звертаємося, викликає правильні результати, що воно знаходять саме той резонанс, якого ми хотіли. І дуже часто щире слово, щира думка спотворюється на цьому шляху до надзвичайності. Воно може так чи інакше перекрутитися у недорікуватої людини, тому що в неї не налагоджені шляхи до вираження, воно може спотворитися після того, як із простої вібрації газових часточок воно перетворюється в складну, безконечно тонку вібрацію нервово-мозкової системи і, нарешті, таємничим шляхом знову перетворюється у явища духовні. Отже, нам треба привчити людину розуміти тих, хто слухає й оточує її, привчити простежувати долю слова не лише в повітрі, але й в душах тих, до кого слово звернене. Я наполягаю на тому, що з цієї точки мистецтво мовлення є глибоко психологічним і глибоко соціальним, що, не вивчаючи того суспільного й психологічного середовища, у якому слово лунає як духовний символ, а не як просте фізичне

явище, не можна, власне кажучи, сказати, що ти вмієш говорити. Ми всі добре знаємо, я, нарешті, добре знаю свою рідну російську мову. Можу не знати або погано висловлюватись якоюсь чужою мовою, це вже перешкода, але перешкода подвійна. Крім того, що вона заважає мені, якби я забажав би висловити свої думки й ідеали цією іноземною мовою, вона є повним розривом стосунків з тими особами, які лише цією іноземною мовою говорять. Власне, те, що називаємо «рідною мовою», є мова, якою розмовляють присутні, мова яких нам з дитинства є зрозумілою. Але буває й так, що люди розмовляють на одному наріччі, між тим про них говорять, що «вони говорять на різних мовах», хоча, повторюю, вони говорили тією самою. Усунути цю різномовність, надати можливість у суперечці, у доказах, у прагненні емоційно зворушити другу людину, розмірити вагу, силу, гостроту того слова, яке ти кидаєш, це є справжнє володіння мовленням. Те, що я знаю багато слів, що в мене багата вона була, або багатий голос, що я говорю не затинаючись, це не означає, що я вмію говорити. Вміє говорити та людина, яка може висловити свої думки з повною ясністю, обрати ті аргументи, котрі особливо пасують у даному місці або для даної особи, надають їм той емоційний характер, який був би у даному випадку переконливим і доречним. Звичайно, багато чого дається стихійно, людина народжується художником мовлення, але як і усе, так і це примітивне стихійне мистецтво потребує обробки. Людина, яка вміє говорити, тобто яка вміє максимальною мірою передати свої переживання ближньому, переконати його, якщо треба висунути аргументи або розсіяти його забобони й помилки, нарешті, вплинути безпосередньо на весь його організм шляхом збудження в ньому відповідних почуттів, — ця людина володіє повною мірою мовленням. Якщо ми таким шляхом будемо виходити з уявлення, що завершена індивідуальність звичайно повинна мати свої ноги, очі, вуха на місці, у найрозвиненіших формах наближаючись до ідеалу людського організму в його повному розквіті, тоді до цього ідеалу повинна бути включена й така властивість мовлення у тому глибокому й розширеному розумінні, яке я хотів підкреслити.

Коли я говорив, що соціалізм не може не потурбуватися про те, щоб поруч з фізичним, розумовим, етичним і естетичним вихованням людини не було забуте таке важливе й стосовне усіх чотирьох граней життя завдання, як завдання розвитку мовлення, тоді я повинен ще підкреслити, що для соціалізму це подвійно важливо. Це двічі важливо тому, що соціалізм передбачає максимум спілкування між людьми, він руйнує індивідуальні перегородки. Внутрішнє культурне значення соціалізму полягає не лише в тому, що при-

ватна власність відпадає, що ми стаємо об'єднаними господарями всього надбання, відпущеного нам природою. Ні, приватна власність є броня, яка, з одного боку, начебто захищає соціальну особу від зовнішніх нападів, а з другого боку, вона є причиною самостійності; нарешті, приватна власність має в собі щось таке, що розділяє на клітки, які обмежують одна одну, — свого роду раковини. Ці раковини будуть знищені разом із знищенням приватної власності. Тоді люди перестануть зустрічатися один з одним як конкуренти, і та проклята самотність, на яку жалілися кращі поети світу, жалілися й жахалися, і через яку кляли своє існування, та жахлива недовіра, з якою одна людина ставиться до другої («людина людині — вовк»), все це грунтується особливо на конфліктах майнового характеру; і в силу цього найбільш глибоким і отруйним коренем є приватна власність. Але, по-перше, знищення приватної власності не може йти з такою швидкістю, як це було б з культурної точки зору бажано; по-друге, результати її можуть залишатися ще тривалий час, і, по-третє, ніхто не може заперечувати того, що незалежно від цього зміцнюючого нашу самостійність фактора ми є самотніми ще й з другої причини: ніхто не може бачити безпосередньо моїх почуттів та моїх емоцій, які лише символічно я можу передати іншій людині. Кожний з нас фізично становить собою певне поєднання фізичних рухів, краси, визначеної зоровими просторовими вираженнями, які він на нас чинить. І навіть якщо ми йому розкриємо череп для того, щоб подивитись, що відбувається всередині його, все одно ми нічого не знайшли б для наших фізичних органів, лише одне зовнішнє, і не знайшли б нічого внутрішнього, бо завжди людська сутність повертається перед нашими очима лише своєю фізичною стороною; безпосередньою психологічною стороною вона не обертається. Говорять про безпосереднє читання думок, про безпосереднє спілкування навіть на відстані між окремими людьми; усе це, однак, не перевірене, ми не знаємо ще, наскільки ці факти науково встановлені. І ось, для цього спілкування між людьми, у нас є спосіб інший, у нас є живе мовлення. По суті кажучи, до поняття мовлення ми не повинні відносити абсолютно усі способи вираження своїх почуттів і це прагнення, поки ще, може бути, зародкове, повернутися до людини психологічною стороною. Правда, говорять, мовлення дається дипломатам для того, щоб приховувати свої думки, а не відкривати їх. При соціалізмі незрівнянно з більшою силою, більше, ніж будь-коли, виникає прагнення відкрити свою душу й відкрити для себе душу інших. Коли співробітництво замінить собою боротьбу, тоді саме стане можливим злиття окремих індивідуумів у один спільний потік думки й почуття. Спочат-