Про надгробні написи або епітафії та інші короткі вислови, також і про дотепи

 

Те, про що йтиметься, не є красномовством, а неначе якимсь десертом красномовства, тому що, звичайно, не виголошуються, а пишуться. Однак вони криють в собі чималу трудність і як для всіх є предметом подиву, так небагатьом щасливо вдаються. Вони мають багатьох послідовників, але дійсно дуже радісних майстрів.

1. Епітафія — це мистецький напис на могилі, а називають його мистецьким, щоб відрізнити від простого, від такого, наприклад, тут похований «Помпей, який був підступно вбитий своїми в громадянській війні з Гаєм Юлієм Цезарем» та ін. А від поетичних епітафій і епіграм не відрізняється нічим, хіба що в тих відсутні свобода стилю і вірші.

2. Крім того, не тільки надмогильні написи, а й на інших пам’ятниках, як на тріумфальних арках, обелісках, пірамідах, статуях, театрах, амфітеатрах і тому подібне. Ці ж написи називаються короткими висловами [елогіями], тобто похвалами. Адже ж, звичайно, /175/ будують пам’ятники великим людям, живим чи мертвим, на спомин їхніх добрих заслуг або, інколи, одного прославленого подвигу. Цьому звичаєві приділяла надмірну увагу стародавня Італія, а сучасна — нормальну. \400\

3. Матеріалом для таких написів є визначні вчинки мужів, про які треба згадати дуже коротко і викласти по-мистецьки. Короткості вимагає розмір малої таблички, яка не вміщує велику промову, однак гідність справи вимагає, щоб про неї говорити по-мистецьки. Отже, короткі вислови [елогії] — це своєрідні панегіричні промови, але в скороченому вигляді.

4. Характерне мистецтво таких похвал, що відрізняє їх від громіздких промов, це особливий рід стилю, а короткість, не даючи змоги охопити великі ораторські ампліфікації, дегресії і застереження, викликала необхідність окремого повчання.

5. Періоди будуть тут дуже короткі, вживаються часто синтагми або окремі члени [періоду]; можуть мати місце мовні фігури, якщо, однак, їх дуже коротко викласти. Часто потрібно вживати мову, відкрито або приховано сповнену синтенцій. Не забороняється тут ампліфікація, проте вона може складатись з якомога меншої кількості слів. А що головне: думки повинні бути влучні, переконливі, дотепні, виразні, а все це охоплюється назвою «дотепи». У цьому саме полягає найбільша трудність висловів і, здається, вимагає величезних вроджених здібностей. Тому скажемо дещо про них.

 

ПРО СПОСІБ ВИГАДУВАТИ ДОТЕПИ

 

Що було вже сказано про жарти, те саме треба сказати про дотепний вислів. Навряд чи можна досягти мистецтва дотепів, його набуваємо більше завдяки природним здібностям, ніж правилами науки. Оскільки це несподівані вислови, то необхідно, щоб вони зароджувались в якихось найбільш прихованих і в майже недосліджених закутках мозку. Тому-то часто можна переконатись, що коли вони виникають, то звідкіля — сам автор не знає. Та й не можна впізнати їх певний рід чи причину. І це, я вважаю, зумовлює те, що так багато людей і то обдарованих дуже знаменитими здібностями, досить дотепно і немало їх написали, але нічого про цю справу не повчають. У Ціцерона, Квінтіліана та інших принагідне можемо знайти згадку про дотепи, а про їх мистецтво — нічого. Багато із новіших риторів встановили їх джерела, але тому що з них можна б почерпнути також багато іншого, що не є дотепами, то не показали способу, як їх розрізнити, неначе в темноті. /175зв./ В’они повчають, що ці дотепи можна видобути з визначення, поділу на частини, етимології і з інших місць. Це й справді так, і я не заперечую, але з тих самих місць випливають також докази. Та не досить вказати на міс \401\ це, в якому щось шукати, якщо не навчиш, як потрібно це зробити. Отже, повчають, як використовувати аргументи з певних місць, а не вчать способу складання дотепів. Це мене, який стільки разів брався і намагався навчити цієї справи, особливо турбувало і вже з самого початку, збивши з толку, відвертало від задуму. Однак спробую відповідно до мого невеличкого таланту, що я зміг спостерегти, розкрити це декількома словами. Та це не для якогось чванства, бо признаюсь, що скоріше погодився б дотепно писати, ніж брати на себе тягар повчати про те, як дотепно промовляти, а щоб внести тільки ясність в це питання своїм учням. Якщо ж даремні будуть мої намагання, то мені не буде соромно, бо я не перший і не єдиний цього не знаю.

По-перше, я вважаю, що дотепом є те, що говориться понад або проти сподівання згідно з правдою або правдоподібністю. Це якийсь вислів, що породжує подив, бо те, що несподіване, гідне подиву. З цього загальноприйнятого визначення дотепу роблю висновок про такі дотепи.

По-друге, думаю, що необхідно розглянути деякі роди подиву гідних речей, бо так знайдемо й роди і види дотепів. По-перше, дивує нас те, що нам до цього часу було невідоме. Так оглядаємо з подивом звірів, завезених з Індії або Африки. По-друге, те, що рідкісне, невідоме і незвичайне. Наприклад, якби ми бачили, що дитя перемагає велетня. По-третє, коли ми бачимо, що відбувається щось таке, про що ми думали, що не може бути, як, наприклад, коли б вогонь не спалював або горіла б вода. По-четверте, що велике і об’ємне охоплюється малим відрізком місця чи часу, як от: коли чуємо, що в Александра була «Іліада» Гомера, що вміщалась у горіховій шкаралупі. Я розглядаю ці чотири роди подиву гідних речей, бо коли б хто сказав, що якісь речі гідні подиву: величезні, гарні, різноманітні тощо, то всі вони гідні подиву щодо своєї величини або красоти і, здається, повинні мати одну із згаданих рис. Якщо ці речі не здавались нам неможливими, а, крім того, не нові і не невідомі, то самі по собі до деякої міри будуть гідні подиву, але не дивуватимуть людей. Не дивуємося ми ж небом, сонцем, зірками, бо постійно їх бачимо.

По-третє, можемо також поділити роди дотепів і розглянути деякі їхні види. /176/ Отже, нам невідомо, що знаходимо з допомогою якогось тонкого і високого мислення; такими є хитромудрі причини або основи якогось вчинку чи вислову, які не правдиві, а видумані як правдоподібні. Вони ж [ці причини] здебільшого спонукальні і цільові, та й легко їх відшукати. Якщо розглянути додаткові дані справи і прослідкувати відповідний їм якийсь привід, наприклад: Ціцерон сказав, що Веррес, побачивши Діану із Сегести. запа \402\ лав жадобою загарбати статую та й додав правдоподібну причину, неначе б то [це сталося тому], що запалав смолоскип, який тримала богиня. Пліній Молодший в «Панегірику на честь Траяна» наводить дійсно мудру причину, чому імператор Нерва ¹³, всиновивши і допустивши до співучасті у керуванні державою Траяна, скоро помер: «Щоб, сказав, після цього божественного і безсмертного вчинку не зробити якогось смертного». Таких прикладів багато в святого Григорія Назіанзіна в першій промові «Проти Юліана», де говориться про святі храми, які той, ще як був християнином, будував на честь мучеників, але завершити не зміг, бо викидувались з фундаментів каміння і щебінь, а також у святого Амвросія в промові «Про свята» та у святого Василія в похвалах святому Варлаамові Великому,

По-четверте, однак, зверни увагу, що такого типу причини треба ослабити якимись застереженнями, або так про їх оповіщати, щоб було видно, що ми не так цілком розуміли, як говоримо, а бачили тільки якусь подібність речі. І тому-то треба сказати, наче б то... або можливо тому,... або здається, що так мається справа і тому це є та ін., як розумно у наведеному прикладі і менше авторитетно у Плінія, який неначе б був на нараді богів, так спокійно заявив про причину смерті Нерви.

По-п’яте, так само не прості справи, пізнання яких не кожному доступне, а, здається, що вони видобуті зі сховищ філософії, як деякі різнорідності назв або речей: одне значить бути, друге здаватися; одне заслужити собі, друге досягти чогось; одне значить вмерти, друге — загинути; одне бажати, друге добиватись тощо. Наприклад, коли б ти сказав про ледачих: хочуть, щоб було, видно, що вони не вчені; або про скромних: вважають для себе досить заслужити почестей, а щоб досягти їх — не турбуються та ін.

По-шосте, незвичайним є те, що рідкісне. Такими в щоденній людській розмові є, передусім, аллюзії, про які дивись в четвертій книзі; назва, що збігається із сутністю; парономасія, двозначні слова тощо, а їх приклади дивись в розділі «Про фігури». Фігури ж, які відсутні в загальному вжитку, можуть вважатися за дотеп. Однак тут хочеться відзначити дві речі, які найбільш варті: по-перше, звичайно, додають речам, які приховують в собі правду, такі слова, епітети або прислів’я, які зовсім не можуть їм підходити в щоденній мові, не тому що їм протилежні, а тому що далекі від речей, яким додаються і, здається, неначе вони зародились в іншій галузі. Наприклад, якщо про марнотратника, який витрачає багато грошей на забави й ігрища, ти сказав би: «Занадто дорого сміється». Дуже вдало Сенека в контрверсії десятій /176зв./ \403\ проти Паррасія ¹⁶, афінського маляра, який, коли Філіпп ¹⁶ виставив на продаж Олінфських ¹⁷полонених, купив одного старика і розп’яв, щоб на прикладі нещасного зобразити прикутого Зевсом на Кавказі і розшматованого Прометея ¹⁸. «Настільки треба боятись, коли малює Паррасій, наскільки, — коли сердиться Зевс». Або якщо б ти те саме сказав: «Жорстокіше малює Паррасій, ніж шаліє тиран».

Це само по собі, як бачиш, неясне і тому не треба виголошувати, якщо не викласти основу, на яку опирається. По-друге, не менш привабливо, коли одне слово, або прислів’я, або епітет стосується двох дуже різних речей, що одному підходить у прямому значенні, а другому — в переносному. Валерій Максім ¹⁹сказав про Епамінонда: «З такої рани вилилось не більше крові, ніж слави». Таке ж саме цитує Кавсін («Про способи», кн. II, розд. 14): «Разом з тілом Епамінонда поховала доля доблесть фіванців». З цих прикладів бачиш, що слово «виливатись» стосується і крові і слави, однак до крові — у прямому розумінні, до слави — в переносному, так і слово «поховати» стосується до першого — у прямому, до другого — в переносному розумінні.

По-сьоме, а що здається неможливим, хоч і є правдиве на основі якогось мотиву, це криє в собі майже безмірну кількість дотепів, які зароджуються із зіткання суперечностей, проте вони мають різні види. По-перше, коли те саме і заперечую і стверджую, але з приводу протилежної причини. Ця протилежність повинна приховуватись десь у тонкій співзвучності суперечностей, бо інакше вислів буде фальшивий. Найчастіше це досягається з допомогою поправки — фігури, іноді завдяки різному значенню слова, як, наприклад, св. Павло: «Живу я, але вже не я, а живе в мені Христос». Сенека-ритор до весталки ²¹-повії: «Відступи, ти, невідома, відійди, ти, занадто відома». Перше, сказав, що вона невідома, неначе б то відступила від жрецького сану, потім, що вона занадто відома, тобто з приводу ганебної поведінки. По-друге, ці речі, які собі суперечать, можна узгодити, наче б то вони подібні, чи то стверджуючи одне про інше, чи то додаючи речі суперечливий епітет, і ця фігура зветься когабітацією [співжиттям], про яку йшлося в книзі четвертій.

Сюди, по-третє, відноситься комітація [супроводження]. Пліній у панегірику пише: «Здається, ти не для того переміг, щоб тріумфувати, а тріумфуєш тому, що переміг». По-четверте, відносне можемо приділити тій самій особі або речі, Пліній у пінегірику: «Імператор ти по погруддях з написами і по знаках, зрештою, по скромності, трудолюбності, настороженості, вождь, і посол, і вояк». По-п’яте, поєднувати суперечливе: Златоуст у промові проти Євтропія «Про підлабуз \404\ ників»: «Мої рани дають здоров’я, їхні поцілунки призвели до невиліковної хвороби». По-шосте, говорити, що одна і та сама річ має два протилежні наслідки, як Пліній у панегірику: «Завбачливою суворістю ти подбав про те, щоб не здавалось, що держава, основана на законах, була знищена законами». /177/ А говорить про Траяна, коли той прогнав донощиків. По-сьоме, приписати той самий наслідок протилежним причинам, наприклад, якщо б ти сказав, що щось зроблено і задля любові до громадян і ради ненависті до ворогів.

По-восьме, як протилежне з’єднувати, так і узгоджене чи об’єднане роз’єднувати і відокремлювати, що здається неможливим, то, якщо це показалося б правдивим, буде дивним. Наприклад, якщо про нестійку людину сказав би ти, що він відмінний від себе самого, собі неподібний, протилежний, не той самий тут і там, сам собі суперечить та ін., або день не є день для пригнічених горем і бідою.

По-дев’яте, тут годиться сказати про віддалені речі за місцем, як не віддалені, дуже близькі і взаємопов’язані. Пліній у панегірику: «Рейн і Євфрат ти з’єднав розголосом свого подиву». Або, навпаки, те, що дуже близьке, роз’єднати чи відокремити з якоїсь причини. Можна говорити про минулі часи, порівнюючи їх з майбутнім: вже далі вчорашній день, ніж цей, котрий засяє після багатьох років: цей зближує надії, той відсуває безнадійне вичікування.

По-десяте, те саме скажи про часи, тому що можна або дуже віддалені з’єднати, наприклад, якщо б ти сказав, для бога всі віки — разом, для нього жоден день не сходить, жоден не заходить; або те, що коротке, поширювати, наприклад, довгі години для тих, хто чекає, або переставити їх порядок і поставити те, що пізніше, перед тим, що скоріше. Пліній у панегірику: «Тобі єдиному з усіх вдалося бути батьком батьківщини раніше, ніж ти ним став»,

По-одинадцяте, ми сказали, що четвертим родом подиву гідних речей є те, що великі речі охоплюються малим простором. З цього я роблю висновок, що дотепною здається мова не тільки з приводу якоїсь речі, гідної самої по собі подиву, але також коли те, що потрібно викласти багатьма словами, викладається дуже коротко. Бо часто захоплюємось коротким висловом, а якщо його пояснити і викласти потрібною кількістю слів, змісту справді це не змінить, однак перестане бути подиву гідним. Тому дуже коротко охопимо якийсь обширний доказ або ампліфікацію, і це стане більш гідним подиву. Подиву гідною і дотепною є, здається, ця відповідь Александра Дарієві у Курція в четвертій книзі: «Сповістіть Дарієві, що тим, що я зробив охоче і добро \405\ чинно, віддав данину не його дружбі, а своїй вдачі». Що тут, прошу, в цьому дивного? Хіба що в словах: «не друж- бі, а своїй вдачі». Цим виражено те, що в простій мові вимагало б більше слів. Бо так інший сказав би просто: не тому я поводився лагідно з його матір’ю і жінкою, щоб здобути собі дружбу Дарія (начебто я боявся його гніву), а тому, що я добродушний і чую відразу до жорстокості. Невже це є дотепом?

По-дванадцяте, при цьому потрібні дві речі: по-перше, вказати на якийсь спосіб цього скорочення і, по-друге, надати вислову певної виточеності. Спосіб скорочення полягає в тому, щоб спочатку викласти дещо/177зв./ і то таке, на основі чого можна б зрозуміти все інше, як у наведеному прикладі вдача і дружба. Основи причин, чому Александр вчинив так великодушно — особливі; в даному випадку допомагають особливо такі фігури: емфаза, як Александр там же до Парменіона, який при пораді, маючи на увазі прибуток, а не війну, сказав: «І я волів би гроші, ніж славу, якби був Парменіоном» [Курцій, IV, 9, 14]. Там же посол Дарія, який вихваляв Александра, що він добре поводився із матір’ю й іншими полоненими близькими Дарія, сказав так: «Дарій не відчуває, що його мати, жінка і діти полонені, хіба що тільки вони не з ним» [Курцій, IV, 9, 3]. Потім можна за допомогою синекдохи ²² навести наслідки замість причин або якісь такі слова, які самі по собі означали б цілу подію, як, наприклад, за допомогою слова «перемога» вказується на шеренгу проведених боїв у війні, за допомогою слова «доля» — різні успіхи тощо. Так, у Курція Александр заявив: «Волію жалітись на долю, ніж соромитися перемоги», тобто хочу бути переможеним, борючись хоробро, дивлячись смерті у вічі, без обману, бо це припишеться не моєму боягузтву, а долі, ніж перемогти з допомогою засідок, за відомим звичаєм злодіїв і підступних розбишак, адже така перемога не блискуча, і її треба соромитись.

[У. Курція] лікар Філіпп ²³, за якого боялись, щоб замість ліків не приписав хворому цареві отруту, так до Александра говорить: «Злочин убивства, в якому мене звинуватили, змиє твоє здоров’я». Крім того, в даному випадку має дуже велике значення зевгма, або об’єднання. Пліній у панегірику пише::<Якщо ти сам хочеш воювати, то нехай у тебе буде поміркованість і хоробрість, хоч би твої вороги її не бажали». По-тринадцяте, таким способом скорочена довга думка повинна мати своєрідну витонченість, а особливо, щоб слова відповідали словам, назви назвам, як вдачі, дружбі, долі, перемозі тощо, жалітись, соромитись тощо, чи-то вони будуть подібні, чи протилежні, чи суперечні. \406\

По-чотирнадцяте, четвертий рід дотепів трапляється найчастіше, і чи не тому, наскільки, мені вдалось спостерегти, прекрасні промови в істориків і особливо у Квінта Курція.

По-п’ятнадцяте, скільки ми навели тут правил про дотепи, стільки й небезпек для помилок, якщо діяти менш розумно, бо часто замість дотепу потрапиш до якихось злиденних і незрозумілих фраз.

По-шістнадцяте, найбільш корисним з усіх є правило, яке вимагає перечитувати дотепні промови Саллюстія, Курція, Тіта Лівія, Таціта. Римський історик Флор ²⁴ спотворив дотепами свою історію не тому, що у нього нецікаві дотепи, а тому, що не у відповідному місці виставляє свої приклади. Крім того, Сенека-ритор зібрав дуже багато дотепних висловів багатьох сучасних йому риторів у п’яти книгах контроверсій. Але постійним прикладом дотепів є панегірик Плінія Молодшого на честь Траяна. Однак він може бути корисний тільки для цієї теми. В іншому відношенні у нього виклад недосконалий, одноманітний, він займається всіма дрібницями, наприклад, коли розповідає про тріумф Траяна, /178/ то навіть не пропустив, що він ішов пішки з храму на Палатинський горб ²⁵. Він робить якісь штучні і просто незвичні розташування -слів, наприклад, каже: «Приходив би кожен, коли б хотів, приходив би кожен, коли б міг». Нарешті, для мене є кращим Помпей, про якого йдеться у частині промови «На захист закону Манілія», ніж його Траян, після того, як. він [Пліній] написав оцей довжелезний панегірик, що стомлює читачів.

По-сімнадцяте, для прикладу, щоб було видно, яка велика сила криється в такому скороченні, то, аби зробити дотепною промову, пропоную тут коротеньке слово про великого Помпея, яке вдалося зробити на основі промови Ціцерона «На захист закону Манілія», а його докази і поширення вмістити, неначе в шкаралупу горіха.

 

КОРОТЕНЬКЕ СЛОВО ПРО ВЕЛИКОГО ПОМПЕЯ НА ОСНОВІ «ПРОМОВИ В ЗАХИСТ МІЛОНА» (В СКОРОЧЕНОМУ ВИГЛЯДІ)

 

Великий Помпей настільки був могутніший від усіх інших, що здавалося б, крім нього не залишилось нікого. Чесноти, які, окремо взяті, є великими, в ньому об’єднувались воєдино: досвід у військовій справі, мужність, повага, доступність. Він, захопившись з дитинства військовою справою, ледве став рядовим як вже заслужив бути вождем.

Стільки провів воєн, про скільки інші навіть не читали; стільки завоював провінцій, про скільки інші навіть не мріяли. \407\ Для нього замість чужих настанов були свої накази, замість плати — тріумфи. Великі, численні і різні війни і вороги не завдали йому нічого такого, в чому б він не мав досвіду. Свідками праці, мужності, працьовитості, розважності були не люди, а народи: звільнена від громадського розбрату Італія, визволена від небезпек Сіцілія, скроплена кров’ю ворогів Африка, відкритий зброєю шлях з Галлії в Іспанію, прославлена перемогами Іспанія. Не закінчено війну з рабами через те, що очікували його — прибувши, він закінчив, а війну з піратами, яку роками ніхто не зміг закінчити, Помпей завершив протягом одного. Ця війна, що поширювалась навіть, до Тібру ²⁶, незабаром не залишила на морі жодного корабля. Це трапилось так швидко, що війна, яка була підготовлена під кінець зими, почалась з приходом весни і закінчилась у середині літа, його військова доблесть об’єднувалась з багатьма мирними чеснотами. Він відзначався такою поміркованістю, що не хотів навіть поглянути на багатства, які інші вважали своїм обов’язком загарбати. Тому той, кого не вабила жодна здобич, зробив флот швидким своєю доблестю, а не вітрами і веслами.

Величне це все, а що сказати про інше? Він своєю гідністю більш величний, ніж великі сановники, доступністю був рівним людям найнижчого прошарку, мужністю страшний для противників, за ласкавість любили його переможені, за вірність його шанували не менше вороги, ніж союзники, його авторитет засвідчили і довір’я громадян, і жах ворогів. Від дня, коли був призначений вождем війни на морі, став імператором. Надія на нього одного стала причиною такої дешевизни продовольчих товарів, яку навряд породила б плодючість полів. /178зв./ Відому гордість Мітрідата і Тіграна ²⁷ з приводу перемоги затьмарило вже саме ім’я Помпея А жителі острова Кріт, які не боялись жодного імператора, коли він перебував у їхній країні, його обожнювали, хоч був він навіть на щонайвіддаленіших землях. Але і сама доля не вважала, що не варто нехтувати такою доблестю і подарувала йому стільки щасливих успіхів, скільки іншим не можна було бажать навіть мовчки. «...» \408\

 

 

Книжка десята

ПРО ПАМ’ЯТЬ І ВИГОЛОШЕННЯ

 

Досі ми розповіли в загальних рисах і зокрема про гри обов’язки оратора, а саме: про підбір матеріалу, розподіл і мовно-стилістичне опрацювання. Залишаються ще два інші — пам’ять і виголошення, які, коли не будуть грунтуватись на природних здібностях або матимуть вади, то навіть продумана промова і при тому складена талановито й за правилами найвищої майстерності не впливатиме і нічого не вдіє Бо що ж, питаю, може зробити забудькуватий оратор, коли він часто зупиняється, без потреби повторює, запинається, блідне, стоїть мовчки і роздумує, то майже убиває соромом слухача і скоріше заставляє його молитися за себе, ніж думати про те, що він сам говорить.

Однак, якщо забракне відповідного методу виголошення, то [оратор] майже нічого не скаже, бо з власного досвіду знаємо, що те саме подобалось, коли виголошував один, а коли виголошував його другий, здалося нерозумним. І тоді вже не тільки немає правильного виголошення, а й змісту і, здається, мистецтва промові не вистачає. Отож я надав великого значення тільки міцній пам’яті і належному виголошенню, бо згоден думати, що навіть і половини ораторського мистецтва немає в того, у кого відсутні ці якості, хоч вони є дарами скоріше природи, ніж мистецтва. Античні софісти ¹ зберегли, однак, багато вказівок щодо цієї справи, кращі зразки яких зібрав Фабій. З них деякі тут подано.

 

РОЗДІЛИ ДЕСЯТОЇ КНИЖКИ:

 

І. Правила, що стосуються пам’яті та її тренування.

II. Допоміжні засоби пам’яті в загальних місцях, зображеннях, розташуванні, позначках, подібності тощо. /193зв./

III. Про виголошення і, передусім, про вади голосу.

IV. Про відмінні якості голосу.

V. Про пози тіла і, передусім, про деякі їхні вади.

VI. Про характерні властивості правильної жестикуляції. \409\

 

 

Розділ перший