Самотність як прояв кризового стану особистості

Самотність — одна з віковічних проблем людства. В сучасному суспільстві вона стала настільки поширеним явищем, що цілком справедливо вважається однією з глобальних проблем сьогодення. Набуваючи кризового характеру, самотність відображає важкий роз­лад особистості, панування дисгармонії, страждання, кризу "Я".

Самотність належить до тих понять, реальний життєвий зміст яких видається ясно зрозумілим навіть буденній свідомості. Тим часом

подібна ясність обманлива, бо приховує досить складний і супере­чливий зміст, який потребує нагального розкриття, оскільки кризова самотність — це головна проблема при вирішенні загальних завдань психологічного благополуччя особистості та її соціального здоров'я.

4.1. Філософське осмислення феномена самотності. Теоретичне і ху­дожнє осмислення самотності має дуже давні традиції. Підтверджен­ня того, що самотність гостро сприймається як трагедія, знаходимо ще в Біблії: "Буває самотній, і не має нікого він іншого, сина чи бра­та у нього нема, та немає кінця всьому зусиллю його, і не насититься око багатством його, і він повість: "Та для кого дбаю і позбавляю добра свою душу?" [1].

Однією ж з перших наук, що звернула увагу на феномен самот­ності, була філософія. Проблема самотності людського "Я" в історії філософії дістала назву проблеми інтерсуб'єктивності, тобто можли­вості чи неможливості теоретико-пізнавального спілкування індивідів з іншими суб'єктами, визнання їх існування загалом.

В європейській філософії Нового часу намітилися два різновиди трактування даного феномену, які в усій повноті проявилися у піз­нішій культурі та філософії.

По-перше, це філософська концепція американських трансцен-денталістів XIX ст., які фактично першими в історії європейської думки стали проводити ясне розрізнення самотності як продукту "повного відчаю" міського життя та "самоти", яка необхідна творчій особистості для зосередження на її внутрішніх духовних потенціях, для соціального та творчого змужніння.

По-друге, це концепція самотності датського теолога і філософа С. К'єркегора. В його розумінні самотність — це замкнений світ внутрішньої самосвідомості, світ, який принципово ніхто не в змозі розімкнути, крім Бога. "Духовна людина" К'єркегора не має необхід­ності усамітнюватися, оскільки з самого початку вона у суспільстві як "стороння". Ця друга традиція перейшла в європейський екзистен­ціалізм.

Найяскравішою демонстрацією екзистенціального осмислення проблеми самотності є творчість видатного французького філософа та письменника Ж.-П. Сартра. Саме Сартру належить ключове для ро­зуміння екзистенціалізму висловлювання: "Людина не є те, що вона є; людина є те, що вона не є". Вислів стверджує загальну і фундамен­тальну незадоволеність людини світом, розлад із самою собою. Коли людина вступає у взаємовідношення зі світом, з іншими людьми, во­на неминучо стикається з холодною об'єктивністю, яка втручається у внутрішній світ особистості, перетворюючи, таким чином, все "зовнішнє" у "ворога" суб'єктивності. А це, в свою чергу, призводить до змертвіння, відчуження та самотності останньої. Отже, основою

індивідуального буття є внутрішня ізольованість людини; відчуження перетворюється в універсальний модус "буття — у світі". Оскільки взаємовідношення "мене" та "іншого" постійно конфліктні, не може бути й мови про будь-яку спільність індивідів. Людина завжди буде прагнути зруйнувати її, зберігаючи самотність свого "Я".

Реальним відшкодуванням самотності, на думку французького письменника А. Калію, є віра в абсурд. Безвір'я у спільність людей трансформується в утвердження екзистенціальної свободи, яка дося­гається лише в рідкісні миттєвості прориву крізь абсурдність буття і входження у світ "екзистенції"". Камю бачить це входження як прорив суб'єктивного відчаю, що приводить людину до межі самогубства або штовхає особистість за цю межу.

Ворожою є оточуюча дійсність по відношенню до особистості і на думку німецьких екзистенціалістів.

М. Хайдеггер розглядає самотність як похідний модус "спільного буття", тобто людина може бути самотньою, оскільки вона за своєю суттю є суспільною людиною. Через обжитий світ, що оточує люди­ну, до неї приходить весь зміст світових просторів, зміст світу історії, світу звершень. Але це відбувається за умови, що світ, в якому живе людина, несе на собі хоча б відблиск буттєвого ладу, якщо людина живе у своєму світі, якщо вона не втратила свого місця у ньому. На жаль, повсякденне існування в умовах тоталітарної держави, техніч­ного виробництва, техніцистсько-планомірного мислення нівелюють особистість. "Земля і атмосфера Землі перетворюються на сировину. Людина робиться людським матеріалом, який у необхідний момент пускається в хід заради досягнення заздалегідь поставлених цілей" [2, с. 40]. Людина втрачає себе, своє "Я", свою самість. Вона стає одна­ковою з іншими людьми і водночас чужою з ними. Втративши себе, свій світ, своє місце в ньому, спільність з іншими людьми, людина не визнає своєю оточуючу її дійсність — природу, місцевість, ландшафт. А ставлячись до оточуючого як до чужого та ворожого, неприкаяна людина, навіть всупереч власній волі, вносить розруху у природу, отруює, засмічує повітря, воду, землю. Все це непоправно поши­рюється і посилюється з роками та поколіннями. І основний сенс людського життя, таким чином, — це прямування до смерті.

Поняття "екзистенція", згідно з К. Ясперсом, означає нерозривну єдність людини (суб'єкта) і світу (об'єкта). Але, як і Хайдеггер, Ясперс вважає, що соціальне завжди впливає негативно, зрівнюючи людину. Людина не може стати собою, тобто проявити себе як осо­бистість. Отож, щоб відчути себе "особистістю", людина повинна розірвати свої соціальні зв'язки і стосунки, тобто стати самотньою. Таким чином, самотність, заглиблення в себе — єдиний спосіб вряту­вання особистості.

Саме перед людиною, яка долає свою самотність, розкривається у всій глибині питання про сутність людини. Тому Мартін Бубер вва­жає, що людина всупереч всьому рятує напруженість своєї самоти. Однак тривала самотність загрожує відчаєм. Подолати самотність особистість намагається в колективі. Але тут вона не долається, а лише заглушається. Бубер доходить висновку: "Ані самотність, ані спільність самі по собі не є основоположними фактами людської ек­зистенції. Те і друге... лише могутні абстракції.... Однак основопо­ложним фактом людської екзистенції є стан "людина з людиною" [З, с. 93—94]. Отже, лише тоді, коли самотня людина осягне, зрозуміє іншу в усій її "інаковості", вона проривається до цієї іншої людини, і в цій "зустрічі" прориває свою власну самотність. Таким чином, М. Бубер переконаний, що у перспективі людина в єдності з іншою людиною має подолати свою самотність.

Такої самої думки дотримується і російський філософ-ідеаліст В. С. Соловйов, який назвав своє вчення філософією "всеєдності". "Єдність наша з усіма іншими є для нас примарна, несуттєва, за справжню ж дійсність ми приймаємо тут своє окреме, особливе Я: ми замкнені в собі, непроникні для іншого, а тому і інше, в свою чергу, непроникне для нас..цих інших — і це є корінним злом нашої природи" [4, с. 3—4].

Головним життєвим завданням людини, за Соловйовим, є моральне вдосконалення. А реалізуватись воно може лише за умови солідар­ності з іншими людьми. Однак, застерігає В. Соловйов, суспільство обов'язково має сповідувати принцип людської гідності, безумовного значення кожної особистості, інакше суспільство жодних прав на одиничну людину не має.

Протест проти самотності став стрижневою темою багатьох гу­маністичних вчень, що виникли на Заході в XX ст. Одним з найяскравіших глашатаїв "антисамотності" став філософ і соціальний психолог Еріх Фроші. Він підкреслював, що сама натура людини не може погоджуватися з ізоляцією та самотністю. Фромм перелічив і проаналізував соціальні потреби, що формують негативне ставлення особистості до самотності, а також описав наслідки переживання цього почуття. Філософія Фромма стала у рамках сучасного західного гуманізму одним з найяскравіших маніфестів тих, хто прагнув створи­ти альтернативу деградації особистості.

Тема самотності нескінченна у сучасній філософській літературі: різні погляди, різні філософські орієнтації. Однак наблизитися до глибшого аналізу та осмислення цього феномена сприяє розгляд його в межах різних наук.

4.2. Соціально-психологічний аспект самотності. На жаль, у вітчиз­няній психології — як соціальній, так і в психології особистості фе­номен самотності практично не розглядається, за винятком психіатрії, де самотність аналізується як причина, наслідок або різно­вид кризових станів. Тільки в демографії самотність фіксувалась через статистику — низку цифр по тим або іншим показникам. Так, вияви­лося, що люди, які перебувають у шлюбі, живуть вдвічі довше, ніж одинокі, рівно як і вдові й розлучені. Одружені чоловіки вмирають раніше, ніж одинокі, а вдови — раніш одружених. Такі дані статисти­ки дають підставу зробити висновок про самотність як факт соціаль­ної дшсності і про її вплив на тривалість життя. Але й у демографії ця проблема грунтовно не аналізувалася.

У західній літературі, зокрема у працях американських соціологів і психологів, феномен самотності вивчається досить поглиблено. Віт­чизняна література, як вже зазначалось, не багата на такого роду до­слідження. Але останнім часом іїггерес до цієї проблеми посилився

Розглянемо причини самотності, які фіксують психологи. Це, по-перше, емоційна ізоляція — свобода від прихильностей; по-друге — соціальна ізоляція — відчуженість, нудьга, відсутність близьких друзів ("біла ворона"). Ці два види необов'язково виключають одне одного, а часто і взаємодоповнюють. Емоційна ізоляція внутрішня, і вона тяжче долається особистістю. Самотність соціальна — це радше са­мотність зовнішня — особистості бракує спілкування, визнання, утвердження, але це не дефіцит розуміння, довіри і близькості — як в разі емоційної ізоляції.

/"■"•Фактори, що сприяють виникненню самотності особистості, такі: >/ 1. Свобода від прихильностей.

2. Відчуження, нерозуміння з боку інших людей. і 3. Самотність, відокремленість, необхідність жити одному {скорбота, розлучення тощо).

4. Змушена ізоляція (наприклад, тяжкохворий).

5. Зміна місця проживання.

На стан самотності особистість може реагувати певним чином, тобто реакції в даному випадку бувають різні:

1. Туга, пасивність — найчастіша реакція, яка відповідає стану са­
мотності.

2. Активне відокремлення — людина в даному випадку не має нега­
тивних емоцій з приводу своєї самотності. Вона займається улюбле­
ною справою, реалізує творчі задуми. Цей стан менш за все корелює
з поняттям самотності.

3. Самотність долається за допомогою грошей — людина розва­
жається, робить покупки та ін.

Ч^ 208

4. Ще одна реакція на самотність — розширення та поглиблення соціальних контактів — спілкування по телефону, встановлення кон­тактів із старими друзями, нові знайомства та ін. Людина при цьому намагається заповнити внутрішній стан спустошеності зовніїііньою соціальною активністю.

«■^Жалізуючи ці реакції особистості на самотність, слід зазначити, що, очевидно, лише перша реакція (позначена вище) є справжньою реакцією на самотність. В решті випадків почуття самотності для лю­дей є випадковим. Слід підкреслити, що активне відокремлення виступає як альтернатива самотності.

Розрізняють такі типи самотності: самотність зовнішня та внутрішня. Дослідники вважають, що головною ознакою у визна­ченні цих типів самотності є почуття вини (провини). Внутрішня са­мотність зумовлюється внутрішніми обставинами, тобто людина є глядачем сценарію свого життя. Зовнішня самотність характеризуєть­ся тим, що людина усвідомлює свою провину і вважає: "я в змозі ви­правити становище, в якому опинилася", тобто вона є не тільки спо­стерігачем, а й актором. Вплив на ситуаціїо власної самотності зале­жить від того, як людина сприймає цю ситуацію, тобто як психоло­гічні реакції на дефіцит відносин пов'язані з оцінним вимірюванням. На основі такого підходу виокремлюють ряд типів: позитивний внутрішній; негативний внутрішній; позитивний зовнішній (фізичне усамітнення); негативний зовнішній (смерть близької людини).

Розрізняють також типи самотності, які вже наводилися. Самот­ність — як наслідок емоційної або соціальної ізоляції. Існують також види, в основі яких лежить часові характеристики:

хронічний (тривалий час відсутні соціальні контакти);

ситуативний, пов'язаний зі стресовими подіями в житті (смерть партнера, розлучення);

тимчасові (періодичні) напади почуття самотності.

Останній тип є найбільш поширеним.

Виходячи з викладеного, доцільно, мабуть, виділяти самотність як тимчасовий настрій, але не ототожнювати з активною самотністю, яка є вже необхідністю, і самотність як спосіб життя. Однак слід зау­важити, що людина може жити усамітнено, але вести досить активне соціальне життя і не відчувати себе самотньою. Водночас людина може мати сім'ю, працювати в колективі, але відчувати себе самот­ньою. Таким чином, зв'язок самотності та соціальності неоднознач­ний. Свого часу М. Бердяєв звертав увагу на існування певних типш самотності і підкреслював, що самотність — це активний внутріїпній стан.

Психологи здебільшого вважають причиною самотності дефіцит спілкування. Дефіцит спілкування, в свою чергу, породжують

14-82187 ₂₀₉

внутрішні психологічні причини — наприклад, соромливість. Однак чи завжди соромливі люди самотні і чи завжди самотні соромливі? Бути соромливим — це значить боятись людей. Розрізняють хронічну і ситуативну соромливість. Однак самотність не завжди є причиною соромливості. Соромливість не є чимось надзвичайно поганим, яко­юсь болісною проблемою. Часто соромливість притаманна людям, які полюбляють усамітнюватись і менше спілкуватись з іншими людьми. Іноді, правда, в разі хронічної соромливості вона справді стає причи­ною самотності і як крайній випадок може призвести до неврозу. А, як відомо, невроз виражається в депресії, яка іноді призводить до са­могубства або до хронічної самотності, що є ознакою кризового ста­ну. Однак, якщо одна і та сама причина соромливості — страх перед людьми — викликає такі різні реакції, то самотність людини не може вважатися надійним показником того, наскільки вона сама відчуває соромливість. Безумовно, соромливість позначається на нашій по­ведінці, але її вплив не однозначний і не обов'язково очевидний. Зрештою, ви соромливі та самотні, якщо вважаєте себе такими, неза­лежно від того, як ви поводитесь серед людей. А оскільки сприйняття себе іноді вельми залежить від сприйняття вас іншими, то тут вини­кає ще одна цікава проблема, а саме: наскільки суспільство сприймає самотність і наскільки вона — самотність — залежить від устрою суспільного життя.

Дегуманізація суспільства постіндустріальними цінностями та сте­реотипами, масова комп'ютеризація сформували сучасний тип люди­ни, яку Е. Фромм назвав ринковою, з ринковою орієнтацією, дії якої спрямовані, насамперед, на володіння: авторитетом, владою, грошима та ін., а відтак безкінечно самотньою через страх втратити все те, що вона має, чим володіє. Ця важлива проблема, звісно, зачіпає життя і сучасного українського суспільства, де спостерігаються аналогічні тенденції.

Важливою проблемою є сприйняття самотності суспільством як певного способу життя. Наприклад, як суспільство ставиться до лю­дей, що живуть поза шлюбом і чи почуваються самотніми ці люди. Несприйняття суспільством такої свідомої самотності зумовлене іс­нуючою системою самого суспільства. Людина, яка зробила свій ви­бір і не ввійшла до соціальної структури суспільства (сім'ї, напри­клад), позитивно суспільством не сприймається. Так зване співчуття, а іноді і жалість до людей, які не змогли "влаштувати" особисте жит­тя — холостяків та старих дів, — насправді є проявом глибоко прихо­ваних почуттів: з одного боку — соціального несприйняття, як таких, що не "вписуються" в загальноприйняті норми суспільного життя, а з іншого — почуття заздрості як до таких, що знайшли сміливість від­мовитися від "суспільного" на користь життя усамітненого.

Суперечність цих почуттів пщтверджується підвищеним інтересом до життя самотніх людей і маскується співчуттям до них. Слід також зауважити, що від цього страждають самотні люди, а точніше, ті з них, які не відчувають себе такими, але, перебуваючи під пильною увагою суспільства (яке очікує покаяння, сльоз), мимоволі починають вважати себе самотніми.

Існує самотність чоловіча і самотність жіноча, існує самотність старості і самотність юнаків. Але завжди слід розрізняти самотність як властивість особистості і самотність як спосіб життя. Водночас слід розрізняти самотність і самоту, або самобуття, тобто самотність як проблему і самотність як потребу. Це останнє, в свою чергу, вже неможливо назвати самотністю, оскільки людина не сприймає свій стан як пасивне відокремлення, для неї це процес внутрішнього са­мопізнання й саморозкриття. Саме свідома самота є активним відо­кремленням, процесом спілкування зі своїм внутрішнім світом, про­цес самобуття, який вельми необхідний для розвитку людини як са­мобутньої особистості. Результатом такого внутрішнього діалогу є творча діяльність людини, неповторність творчого доробку в різних галузях — мистецтві, літературі, технічному творінні. Лише завдяки процесу усамітнення людина здатна бути людиною, здатною на пов­ноцінний обмін з оточуючим світом.

4.3. Типи переживання самотності. Самотність, яку відчуває людина в сучасному світі, в жодному разі не дорівнює фізичному стану ізольованості людини, який є об'єктивним та зовні зумовленим. Нав­паки, самотність — суб'єктивне внутрішнє переживання, що здебіль­шого виникає і найгостріше відчувається в ситуаціях інтенсивного спілкування — на виробництві, у людському натовпі, у колі друзів, у власній родині. У суспільстві масової інформації, індустріального ви­робництва, в умовах масових форм суспільного буття постійне, часто примусове спілкування втрачає природну обмеженість, індивідуаль­ність, глибину, інтимність, перетворюючись на тирана особистості, який поглинає все внутрішнє духовне життя людини. Відокремлюю­чись від свого "Я", своїх почуттів, очікувань, людина починає більш орієнтуватись на інших людей. Внаслідок цього в неї з'являються по­треби в увазі до себе, співчутті, розумінні з боку інших людей, які ніколи цілковито не задовольняються, що і породжує відчуття самот­ності. Відомий американський соціолог Девід Ріслин назвав суспіль­ство "спрямованих назовні" людей, "самотнім натовпом". Цей термін став ознакою нашого часу.

По-друге, на відміну від ізольованості, яка може бути добровіль­ною, сповненою внутрішнього сенсу, благодійно впливати на стан людини, самотність викликає тривогу, страждання, тугу, почуття без­надії, поступово виснажує і знищує душевні та життєві сили людини.

 

 

14 *

Стаючи хронічним переживанням, самотність може викликати різно­манітні психоматичні та нервові захворювання, стимулювати розпад особистості, змінювати структуру поведінки, яка може стати згубною як для самої людини, так і для суспільства.

Із викладеного випливає, що самотність у сучасному розумінні на­буває суто психологічного змісту і передовсім стає особистішим пе­реживанням. Вона сприймається як гостросуб'єктивне, суто індивіду­альне і часто унікальне переживання: "Моя самотність — лише моя. І ніхто не може пережити мою самотність за мене. І, мабуть, ніхто не зможе повністю зрозуміти, що я відчуваю, коли я самотній" [6, с. 25]. Ми не впевнені, як протидіяти "чужій" самотності, оскільки не знаємо, що робити зі своєю власною.

Унікальність проявів самотності, складність самого переживання, невизначеність точних його причин, витоків і наслідків почасти по­яснюють той факт, що незважаючи на актуальність і глобальність проблеми самотності, ми маємо, як зазначалося, досить незначну кількість суттєвих досліджень цього феномена в соціології, психоло­гії, медицині. Однак явище самотності потребує серйозної уваги, і намагання зрозуміти його тривають.

Цікаву модель самотності у руслі міждисциплінарного підходу (психологія і соціологія з екзистенціальною феноменологією) пропо­нують У. А. Садлер і Т. Б. Джонсон. Вони твердять, що за всієї непо­вторності переживання самоти є певні елементи, загальні для всіх її проявів. Передовсім це почуття повної заглибленості людини в саму себе. Отже, за визначенням авторів, самотність — це переживання, що викликає комплексне і гостре почуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і показує розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості.

Подана модель грунтується на феноменологічному розумінні пе­реживання як невід'ємного від контексту життєвих відносин і зв'язків людини. В основі всіх переживань лежить феномен, який У. Садлер назвав особистісним світом, "світом Я".|Життєвий світ особистості орієнтований на реалізацію чотирьох екзистенціальних можливостей: ' >1) унікальність долі індивіда, актуалізація природженого "Я" в його багатозначності;

2) традиція і культура особистості, що дають їй цінності та ідеї,
які вона використовує для інтерпретації своїх переживань і визначення
свого існування;

3) соціальне оточення індивіда, яке формує поле організаційних сто­
сунків з іншими людьми і ті сфери, де виникає поняття участі в групі і
рольової функції особистості;

4) прийняття інших людей, з якими людина може встановити відно­
сини "Я-Ти".

Перелічені екзістенціальні можливості утворюють той фундамент, на якому формуються особисті очікування, надії, цінності, досягнен­ня, а також глибинні тривоги, конфлікти та розчарування особис­тості.

Відповідно до чотирьох можливих напрямів розвитку "назовні" особистісного світу, У. Садлер і Т. Джонсон пропонують розрізняти такі типи самоти з погляду її чотирьох "вимірів": космічну, культурну, соціальну, міжособистісну.

Кожен тип самотності — це форма самосвідомості, яка свідчить про розрив основної мережі відносин і зв'язків, що становлять жит­тєвий світ особистості. Самотність викликає стрес в головних сферах внутрішнього світу людини. Гостра форма самотності означає крах глибинних очікувань особистості відносно реалізації основних мож­ливостей, які визнані важливою складовою людського буття. Відчу­ваючи самоту, людина усвідомлює, що вона втрачає щось важливе, те, у що вона вірила, чого чекала. При цьому кожній "вимір" самот­ності відрізняється від іншого.

Космічне вимірювання самотності. Космічне вимірювання, одне з найбільш складних, вживається для позначення трьох різних форм самосприйняття:

1) збагненність себе як цілісної реальності, завдяки чому людина
співвідносить себе із природою і космосом;

2) причетність до містичних таємних аспектів життя, близьких до
Бога або до глибин буття;

3) віра людини в унікальність своєї долі або у причетність до ве­
ликих історичних цілей.

Космічна самотність присутня там, де є хоча б один із перелічених аспектів.

Відчуття самотності через неможливість єднання з природою з надзвичайною силою проявлялося в деяких групах в індустріальних урбанізованих суспільствах. Воно може бути властивим і людям, які займаються екологією і відновленням взаємовідношень людини з природою.

Почуття самоти може відноситися не до всієї природи, а до якоїсь її частини. Деякі люди почуваються самотніми, коли віддалені від об'єкта свого інтересу, наприклад від землі.

Другий варіант космічної самотності — відчуття втрати зв'язку з Богом — характеризує певну філософську і релігійну літературу. В багатьох сучасних релігіях відчувається глибоке напруження самот­ності разом із надією на вирішення цієї проблеми. Без сумніву, са­мотність — могутній мотив звернення людей до релігії, особливо ко­ли самотність переживається в кількох "вимірах", зумовлюючи певну життєву кризу.

Третій вид самотності космічного типу близький до переживання самовідчуження. Людина при цьому усвідомлює, що розвиток однієї сторони "Я" підпорядковує інші його сторони. Іншим прикладом цього виду самотності може бути віра людей в те, що людина самотня за своєю суттю, і вона ізольована не лише від інших людей, а й від­чужена від себе самої.

Культурне вимірювання самотності. Яскравим прикладом культур­ної самотності є опис переживань іммігрантів. Переважно переїзд до іншої країни здійснюється не поодинці, а групами, до яких входять близькі, родина, друзі, знайомі. Але, незважаючи на те, що на чужині іммігранти опиняються в оточенні люблячих їх людей, що важливо для кожної людини, вони почуваються глибоко самотніми. Причи­на — відрив від культурної спадщини, яка одвічно була частиною їхнього життя.

Інший приклад культурного виміру самотності — переживання людини в сучасному світі. Мабуть, найпристрасніше про розвиток, зміст і наслідки цього виду самоти писав М. Хайдеггер, на що вже вказувалось. Додамо лише, що подібні переживання значно посилю­ються в суспільствах, де відбуваються бурхливі соціальні зміни, швидка переорієнтація релігійних та суспільних поглядів. Це склад­ний момент у житті майже усіх вікових верств населення: зв'язок із власною культурною спадщиною втрачається, а нова суспільноприй-нята культура, норми, цінності не завжди прийнятні для внутрішньо­го світу. Зауважимо, що даний вид культурної самотності визнається вельми поширеним, суттєво впливаючим на сучасне суспільство. З огляду ж на події останнього десятиріччя (кардинальні зміни еконо­мічної та соціальної політики, категоричне заперечення минулих пе­реконань, цінностей, суспільних норм, занепад моральних і духовних устоїв, зруйнування багаторічних традицій) проблема культурної са­мотності стала однією з найактуальніших в Україні і в інших країнах СНД.

Соціальне вимірювання самотності. Найгостріші форми соціальної самотності визначаються такими поняттями соціальної ізоляції, як бойкот, вигнання, остракізм, відставка. Такий вид самотності з'являється, коли людина позбавляється можливості бути включеною в групу, яку вважає важливою і бажаною для себе.

Іноді люди прагнуть не просто бути включеними у суспільство. Вони хотять, щоб суспільство визнало унікальність і багатство їх осо­бистості. Відтак другим видом соціальної самотності можуть бути ви­падки, коли людина не отримує від референтної групи визнання та очікуваної оцінки своїх особистіших якостей.

Як вже зазначалося, соціальний вимір самотності визнано пере­важним з-поміж інших. Отже, до соціальної самотності можуть нале-

жати найрізноманітніші категорії. По-перше, це люди, чиї поведінка, соціальне походження, колір шкіри, сексуальні орієнтації визнані соціально небажаними.

Це можуть бути і люди, які потребують залучення до соціально значущої діяльності. Наприклад, літні люди, в деяких випадках жінки та підлітки.

Частково соціальну самотність можуть переживати і люди в роз­квіті сил, котрі відчувають свою віддаленість від процесу прийняття важливих рішень, політичне й економічне безсилля.

Необхідно зазначити, що в сучасному суспільстві різноманітні фактори значно обтяжують переживання соціальної самотності. По­глиблення роздробленості суспільства, невизначеність традиційних груп, високий рівень очікувань, пов'язаний із соціальною позицією, ототожнення успіху з загальним визнанням — фактори сучасності, які пояснюють усталення даного типу самотності сьогодні і гарантують його розповсюдження в майбутньому, тим самим поглиблюючи мож­ливості виникнення кризового стану особистості.

Міжособистісне вимірювання самотності. У свідомості мільйонів пересічних людей самотність передовсім пов'язана із пристрасним бажанням бути не самому і глибоким переживанням неможливості практично це здійснити. Не випадково проблема самотності розгля­далася спочатку виключно як проблема спілкування, міжособистісної взаємодії. Саме переживання через відсутність дружніх або інтимних стосунків часто називають психологічною, іноді емоційною самотніс­тю.

Можна виокремити два основних напрями в дослідженні факторів, пов'язаних із цим виміром самотності. Один з них розглядає можливі ситуації, при яких виникає самотність. Другий напрям вивчає харак­тер особистості.

За даними американських вчених К. Рубінстайн та Ф. Шейвера, з-поміж можливих причин самотності респонденти передовсім виділяють відсутність шлюбного партнера, відсутність сексуального партнера, розрив відносин у шлюбі або з коханою людиною, відсут­ність близьких друзів, хворобу, нове місце роботи або навчання, часті зміни місця проживання. Факторний аналіз емоційних станів самот­ньої людини засвідчує, що самотність у міжособистісному вимірі викликає відчай, безпомічність, втрату надії, покинутість.

Багато хто зі спеціалістів пов'язує проблему самоти з характером і певними властивостями особистості. До рис, характерних для прото­типу самотньої особистості, відносять зосередженість на своєму внутрішньому світові, низьку самооцінку, сором'язливість, невпев­неність у собі, егоцентризм, конфліктність, сприйняття себе невда­хою, жалість до себе, уникнення близького спілкування, ворожість по

відношенню до інших, брехливість. Перелічені психологічні характе­ристики об'єктивно перешкоджають встановленню інтимно-особистісних відносин між людьми.

Однак дослідники обох напрямів поки не дійшли остаточного висновку щодо причин самотності міжособистісного виміру.

Нерідко люди й самі не в змозі зрозуміти причин своєї самотності, висловити важкість свого стану. Через невизначеність витоків свого переживання проблема самотності може довгий час лишатися без адекватного вирішення.

Наведена чотиривимірна модель самотності, можливо, і не зовсім повна і досконала, проте вона розкриває складність феномена самот­ності, частково висвітлює причини цього явища в сучасному світі, дає спосіб оцінки сфери та інтенсивності даного переживання, дозво­ляє зрозуміти, як переживання самотності у кількох "вимірах призво­дить до глибокої кризи і виснаження особистості.

4.4. Вікові особливості самотності. Проблема самотності має спе­цифічні риси в кожному віці. Значення, зміст, вплив на особистість самотності суттєво змінюються впродовж розвитку особистості.

У новонароджених і немовлят ми не знайдемо жодного із спе­цифічних проявів почуття самотності. Проте численні спостереження і дослідження переконливо доводять, що діти цього віку відчувають самотність унаслідок ізоляції. Наприклад, якщо дитину віком до два­надцяти місяців розлучають з матір'ю, скажімо, в лікарні, у малюка може розвинутися явище госпіталізму: дитина стає сумною, боязкою, плаксивою. Якщо розлучення повторюється, дитина перестає гратися, сидить нерухомо або лежить упродовж багатьох годин з широко від­критими очима, не сприймаючи оточуючого. Спілкування з малюком стає дедалі складнішим, а з часом взагалі неможливим. Психічний і фізичний розвиток дитини різко уповільнюється, дитина втрачає ва­гу, сон, знижується імунітет. Для виникнення такого стану достатньо одного-двох місяців розлучення з матір'ю.

Однак дитина потребує не просто фізичної присутності батьків. Ведучою потребою в цьому віці є потреба в емоційному спілкуванні. Якщо ця потреба цілком задовольняється, тобто дитину багато пес­тять, часто говорять до неї, вона оточена уважною турботою і ніжним ставленням, відчуває себе бажаною, любимою, в неї формується важ­ливе психологічне утворення — базисна довіра до світу. Це фунда­мент відношення до себе і ставлення до інших людей. На основі до­віри в дитини формується позитивне ставлення до себе, впевненість в собі, адекватна самооцінка, ініціативність, а також здатність вступати і підтримувати тривалі, глибокі і теплі стосунки з іншими людьми. За відсутності цього новоутворення процес соціалізації значно усклад­нюється.

Однак слід пам'ятати, що безмежна любов до дитини, яка не дає часу на "самостійне" життя, як і нехтування нею, призводять до од­наково сумних результатів: відчуженості особистості, неможливості знайти себе у світі і світ у собі.

Близько 2,5—3 років наступає новий етап відокремлення особис­тості. В умовах самостійної діяльності в дитини формується само­свідомість, що забезпечує подальший повноцінний розвиток особис­тості.

Потреба в самостійності і усамітненості є лише однією з сторін розвитку самосвідомості дитини дошкільного віку. Не менш важли­вим аспектом є виникнення переживання відчуження від дорослого. Таке переживання відчуження може проявлятися в двох формах. По-перше, це почуття "самоти" — ставлення до себе як до особистості і цінності. А по-друге, переживання відчуження може проявитись у почутті самотності. Самотність дітей, певна річ, відрізняється своїми нюансами від самотності дорослих, однак в своїй основі це одне й те саме переживання.

Як і дорослі, коли їх не задовольняє коло спілкування, маленькі діти можуть відчувати власну непотрібність, покинутість, тугу, хво­робливі нездужання. Отже, до самотності дітей слід ставитись із тим самим розумінням і співчуттям, що й до самотності дорослих.

Якщо дошкільник не рефлексує, навіть ще не намагається з'ясувати, що в його світі не так, то діти молодшого шкільного віку вже частково усвідомлюють причини своєї самотності. Згідно з X. Салліваном, діти цього віку потребують спілкування з товаришами, схожими на них самих, тобто з однолітками. Справді, молодші шко-ляри висувають як одну з головних причин своєї самотності відсут­ність дружніх стосунків або невключеність у референтну групу.

Існує багато категорій дітей без друзів, ті, хто живуть в дуже відда­лених і усамітнених місцях, де просто немає можливостей завести друзів; є діти, які уникають спілкування через серйозні фізичні, ро­зумові, або емоційні недоліки; на певних стадіях деякі просто не від­чувають великої потреби у дружбі. Нас же цікавить група, найпоши­реніша, що включає дітей, які б хотіли розширити або поліпшити свої дружні стосунки. В своєму дослідженні Зік Рубін виділяє три ка­тегорії "дітей без друзів" [7, с. 343].

Перша категорія — це діти, яким важко завести друзів або зберіга­ти дружні відносини через відсугність навичок спілкування. Щоб за­вести друзів, діти повинні вміти включитись у групову діяльність, проявити доброзичливе ставлення до іншого, чутливість, тактовність, вміти зрозуміти і прийняти дружнє ставлення до себе з боку іншої дитини, вміти вирішувати конфліктні ситуації. Опанування цими на­вичками іноді буває вельми складним для дитини. Здебільшого діти

вчаться навичкам спілкування на прикладах своїх однолітків. Але бу­ває необхідна і допомога дорослих: іноді у формі демонстрації подіб­них навичок, пояснень і відгуків про них, у складніших випадках — у вигляді занять за спеціально розробленими психологами програмами.

Друга категорія — діти, що втратили друзів через зміну місця про­живання або школи. Втрата близьких друзів, звичного кола спілку­вання викликають почуття самотності, депресію, роздратування. До­даткову складність становить необхідність стати частиною нового соціального оточення. Чим старша дитина, тим важче це здійснити, оскільки компанія, колектив, як правило, вже склалися, і в них до­сить нелегко увійти новачку.

І третя категорія — це діти, чия дружба переривається внаслідок поступового виникнення психологічної ізоляції. Розрив дружніх сто­сунків буває дуже рідко, за взаємною згодою. Завжди один кидає, а інший лишається в ролі покинутого. Тактовно владнати цей конфлікт дітям вдається вельми рідко. Тому найчастіше він приводить до ви­никнення значної кризи в житті дитини.

Ми не маємо достовірної інформації про те, як впливає дружба дітей на їх психологічну та соціальну адаптацію в зрілому віці. Однак своєрідність досвіду самотніх дітей, безперечно, вплине на те, як ці діти перенесуть розрив або втрату в зрілому віці. Якщо дитина пере­конається, що вона зможе успішно подолати свою самотність, цілком імовірно, що їй буде значно легше вийти з подібної ситуації в май­бутньому.

На сьогодні впевнено ми можемо говорити про вплив стосунків з батьками на виникнення в дорослої людини відчуття самотності. До­ведено, що найменш уразливими в зрілому віці є такі, хто мав теплі, довірливі взаємини з батьками і завжди був упевнений в їх підтримці. Конфліктні відносини з батьками пов'язуються з помірною самотніс­тю дорослої людини. Відсутність же одного з батьків — причина гли­бокої самоти в зрілому віці. При цьому жодним дослідженням не до­ведено, що смерть батьків вплинула на тривале відчуття самотності. Головним фактором є розлучення батьків. Встановлено, що чим мо­лодший був респондент під час розлучення батьків, тим самотнішим він відчуватиме себе у зрілому віці, особливо, якщо розлучення мало місце, коли респонденту не виповнилося 6 років.

На думку багатьох психологів, особливо неприпустимий будь-який зрив в оточенні дитини молодшого шкільного віку, коли вона "більш за все боїться порушення своєї нестійкої рівноваги" (Е. Еріксон). За даними дослідження Д. В. Валлерштейн і Д. Б. Келлі, майже в поло­вини з обстежених молодших школярів внаслідок розлучення батьків стійко закріпилися моделі суперечливої поведінки, депресії, низька самооцінка, з'явилися ускладнення в стосунках з однолітками.

У найбільш завершеній і найжахливішій формі самотність може проявлятися, починаючи з підліткового віку. Криза підліткового віку традиційно розглядається психологами як результат протиріччя між виникаючим почуттям дорослості і відсутністю адекватних засобів її реалізації. Підліток потребує самовизначення і самоутвердження своєї особистості. Батьки переважно не бажають визнавати реалізації дити­ни в дорослих формах поведінки, вимагаючи необхідності існування у межах "дитячої норми", що стає причиною конфлікту і відчуження підлітка.

Однак ставлення батьків — не єдиний фактор самотності підлітка. В цьому віці не менш важливою стає система стосунків з однолітка­ми. Через дружбу з однолітками підліток реалізує почуття дорослості, засвоює соціально-моральні норми відношень, оцінює свої можли­вості. Отже, він пристрасно шукає друга, прагне пережити справжнє кохання. Якщо ці потреби не задовольняються, виникає суб'єктивне відчуття самотності, кризи особистого життя.

Існує думка, що самотність і відчуження в цьому віці не є внутрішніми, особистішими психологічними процесами, а лише дея­кими характеристиками підліткового соціального ставлення до життя. Таким чином, переживання самотності дітьми 11—14 років має по­верховий характер, і трагізм проблеми значно перебільшений.

Ми не можемо погодитися з такою думкою. Задоволеність або не­задоволеність спілкуванням виступають не лише як ситуативні пере­живання, а й також як стійкі утворення, як емоційна діяльність, ко­тра сигналізує про благополуччя чи неблагополуччя у системі сто­сунків взагалі. У підлітків з недорозвиненою інтимно-особистісною формою спілкування недостатньо сформовані передумови для розгор­тання соціально-орієнтованої, особистісної форми спілкування. За теорією А. Маслоу, задоволення потреб в контакті, визнанні, любові є умовою задоволення вищих потреб "розвитку" в майбутньому. Ва­гомим аргументом є факт, що третьою з-поміж причин смерті підліт­ків є самогубство. Суїцидологи одностайно стверджують, що у біль­шості випадків суїцидальні спроби носять маніпулятивний характер і містять "заклик про допомогу". Одним же з головних факторів фор­мування деструктивної поведінки виступає переживання самотності.

Таким чином, самотність — досить тяжке і складне переживання для дитини середнього віку, щоб вимагати самого серйозного став­лення з боку фахівців.

Для вирішення будь-якої проблеми насамперед слід з'ясувати при­чини і фактори, що сприяли її виникненню. Безперечно, найвпливо-вішими при виникненні дитячої самотності будуть сімейні фактори. Однак ситуація може виявитися складнішою, ніж навіть здається на перший погляд. Ми вже говорили про породження умовами сучасно-

 

го життя такого явища, як "примусовий контакт". Люди змушені по­стійно стикатися з іншими людьми на виробництві, в побуті, на від­починку і т. ін. І якщо дорослі мають можливість пристосуватися до подібних обставин, відчуваючи при цьому додаткову втому, роздрату­вання, то на дитину ця ситуація впливає згубно. Стикаючись постій­но з великою кількістю людей (перехожі на вулиці, пасажири у тран­спорті, сусіди), дитина не в змозі виділити з натовпу окрему осо­бистість і зосередити на ній свою увагу навіть на невеликий проміжок часу. Відомий російський суїцидолог А. Г. Амбрумова вважає, що це перетворюється на вирішальну умову існування дитини. Дитина втра­чає здатність концентрації уваги на окремій людині (вона просто не формується!). Звичка сприймати потік людей замість індивідуальної людини лягає в основу майбутнього її відчуження, породжує пережи­вання самоти. Це явище захопило вже кілька поколінь. І з кожним новим поколінням зв'язок між ними слабшає, зростає непорозуміння, занепадають традиції передачі соціального досвіду.

Із початком нового етапу у формуванні особистості — юності — зникає об'єктивна необхідність у відокремленні. Оцінивши і визна­чивши себе, своє місце, особистість підлітка набуває "завершеності". Відбувається психологічний перехід від системи зовнішнього управління до самоуправління. Останнє разом із досить високим рів­нем самосвідомості старшокласників, вмінням критично оцінити себе і прагненням до самоствердження становить сприятливий фунт для самовиховання. Необхідною ж умовою самовдосконалення є усаміт-неність.

В юнацькому віці з його потребою в близькому партнері проти­лежної статі не виключається можливість переживання тяжких форм самотності. Усі юнаки прагнуть до справжньої дружби і кохання, але мало хто з них усвідомлює необхідність зрозуміти іншого. Здатність до розуміння іншої людини — найважливіша умова існування кохан­ня і дружби. Але психологічне життя в юнацькому віці позначено егоцентризмом, який свідчить про надзвичайну цінність власного ро­зуміння світу і себе самого при повному неприйнятті інших людей. З позиції егоцентризму випливає і специфіка стосунків з іншими. Юнак вимагає постійної до себе уваги. Якщо така установка зберігається протягом всього періоду, потреба зрозуміти іншу людину втрачається взагалі, і індивід вияшіяється нездатним до найрозви­неніших форм міжособистісного спілкування. Спілкування не набу­ває повноцінного змісту, що усвідомлюється і переживається юнаком як самотність.

Із закінченням юнацького періоду розвиток особистості не припи­няється, але завершується становлення типу особистості і оформлен­ня його в стійку структуру. І в зрілому віці відбувається розгортання

вже оформлених структур особистості, вирішення проблем, що ви­никли в юності, перехід до реалізації життєвих задумів.

Саме перехід до реалізації себе виключає проблему самотності. Тому самотність як переживання, психологічний стан взагалі не влас­тивий для даного етапу життя особистості, що підтверджується ре­зультатами дослідження Ю. Швалба і О. Данчевої: лише 15% респон­дентів віком від 20—25 до 40—45 років відповіли, що відносно часто відчувають самотність [8, с. 188]. Відчуття самотності виникає, коли людина виявляється нездатною реалізуватись у значущій для неї сфері. Критичним є не стільки відчуття неможливості реалізувати се­бе, скільки ретроспективна оцінка нереалізованості як факту, що вже стався, і втрата перспектив у цій сфері. Подібна ретроспектива часто змінює ієрархію реалізації в різних сферах життєдіяльності. І якщо сфери реалізації є справді цінними і важливим для особистості, не­вдача в одній з них може компенсуватися успіхом в іншій.

Традиційно старість з її хворобами, обмеженням соціальних зв'язків, погіршенням матеріального становища, зростаючою залеж­ністю і зменшенням самостійності вважалася найсамотнішим періо­дом у житті людини. Численні дослідження західних спеціалістів спростовують цю точку зору, переконливо доводячи, що самот­ність — це проблема головним чином молодих.

Літні люди мають більше близьких друзів і, хоча менше часу спіл­куються з ними, більше задоволені своїми дружніми зв'язками, ніж молоді. Втрата друзів і знайомих через смерть — природне явище ста­рості. Однак більшість душевно й фізично здорових людей здатні від­новити втрачені зв'язки, замінивши їх новими або активніше спіл­куючись з тими, хто ще залишився. Зниження соціальної активності, таким чином, пов'язане не з віком, а з іншими факторами, головні з яких — фізична неміч, душевний розлад і бідність.

У респондентів старшого віку більш висока самооцінка, ніж у тих, кому 25 років, тому літні люди відчувають себе більш "незалежно". Вони не опікуються власною "свободою", наявність коханого або сек­суального партнера для них не така вже важлива. Поступово зника­ють заклопотаність, нудьга, депресії. Отже, із віком напруження са­мотності поступово спадає.

Тим часом слід пам'ятати, що самотність — відчуття суб'єктивне, і на специфіку його переживання суттєво впливатиме життєва позиція людини. Зазвичай, з роками життєва позиція принципово не змінюється, однак у літніх людей вона стає очевиднішою.

Психологічна старість є дійсним завершенням власного життєвого шляху. І самотність літніх людей — здебільшого прояв і наслідок певних життєвих позицій, установок стосовно власної особистості і оточуючого світу.

5. ЖИТТЄВА КРИЗА І САМОГУБСТВО

5.1. Проблема суїіщду в історії, філософії і науці. "Життя прожи­ти — не поле перейти", — проголошує народна мудрість. На жит­тєвому шляху, окрім радощів і звитяг, на людину чекають драми, складні колізії, а часом і трагедії. Складнощі життя, перешкоди, що стають на заваді досягненню життєвих цілей і мрій і видаються непе­реборними (інколи вони є такими насправді), змушують людину бо­ротися, шукати вихід, переосмислювати сенс буття, переживати зроб­лені помилки і картати себе за нездійснені наміри, — одним словом, жити. Проте час від часу людині попри всі її старання не вдається відшукати позитивного рішення, достойного виходу з життєвої кризи, і тоді западає в голову остання фатальна можливість — шлях у небут­тя.

Екстремальні ситуації, що нерідко виникають у житті, вимагають від особистості конкретних рішень і активних дій, які мають бути ух­валені і здійснені за умов, як правило, "життєвого цейтноту". Відтак зростає імовірність помилкових життєвих виборів, найфатальнішим з-поміж яких є самовбивство (суїцид).

Суїцид як спосіб кардинального розв 'язання життєвих суперечностей відомий з давніх-давен; за своєю природою він є явищем суто со­ціальним — це "досягнення" людство набувало впродовж тривалого історичного розвитку. Виходячи з світоглядних парадигм, що зміню­валися разом із цивілізаціями, самогубство то суворо переслідувалося, то мало не ставало буденною нормою існування. Так, релігія Старо­давнього Єгипту забороняла самогубство, але під впливом вчення єгипетських жерців про переселення душі стали траплятися випадки самогубства: так, король Сезострісь, який під старість втратив зір, хо­лоднокровно позбавив себе життя. У часи Клеопатри самовбивства були надзвичайно поширені. В Єгипті утворилася навіть академія під назвою "сінапотануменон", у котрій збиралися бажаючі позбавити се­бе життя. Загалом презирство до життя, розпуста звичаїв дійшла до таких меж, що нас не може не вражати своєю неправдоподібністю розповідь латинського письменника IV століття Аврелія Віктора, за якого Клеопатра торгувала своєю красою, причому за ночі кохання їй платили не грошима, котрих вона мала доволі, а життям.

Релігія народів Західної Азії: персів, фінікійців, асиріиців, вавіло­нян не схвалювала самогубства, хоча фінікійському Богу Ваалу при­носилися людські жертви, щоб змилостивити гнівливе божество. В історії вавілонян та асиріиців ми можемо знайти тільки один відомий випадок самогубства — це самоспалення Сарданапала.

Древні євреї не схвалювали самогубства. В їх законодавстві не бу­ло визначено покарань за самовільне позбавлення життя, якщо не

зважати на заповідь "не вбий". Проте в історії євреїв можна знайти хіба що 10 випадків самогубств, що не засуджувалися духовними мислителями, як самогубство Самсона (що відповідало волі Бога); самогубство Разіса, котрий вважав за краще доблесно умерти, ніж дістатися в руки нечестивців, тощо.

Причину відсутності самогубств у євреїв треба шукати не стільки у релігійних віруваннях, скільки в особливій прихильності до земного життя. Ця прихильність породила звичай ховати самовбивць з мен­шими почестями, ніж померлих, а саме вже при заході сонця (про що свідчить Флавій Йосип). Для населення стародавнього Ізраїлю не бу­ло характерним "презирство до життя"; саме в цьому слід бачити розгадку того явища, що з-поміж них самогубства були винятковим явищем, хоча релігія їх відверто не забороняла: смерті не треба боя­тися через те, що за труною тебе очікує лоно Боже.

В Індії позбавляти себе життя було (і залишилося) звичайною справою. Браміни вірили, що смерть є зміна місця життя, і тому з вражаючою байдужістю були готові заподіяти собі смерть. За їхнім релігійним вченням, тіло служить джерелом усіх страждань, а відтак душа прагне звільнитися з цієї в'язниці і поєднатись із Брамою. У го­рах між Нербудай і Тапті дотепер щорічно відбуваються разючі яви­ща. На початку весни у Кала Баїра, у пору релігійних свят, кидаються в безодню кілька чоловік, вважаючи, що цим вони заслуговують бла­женство на небесах.

Згідно з китайською релігією, смерть поновляє первісний стан душі, позбавляючи її від земних мук і горя. Самогубство в Китаї було вельми поширеним, тим паче, що за легендою сам великий Будда подав приклад самогубства — позбавив себе життя в голодну годину, щоб голодні могли з'їсти його м'ясо. Є свідчення про одночасне са­могубство п'ятисот філософів, послідовників Конфуція, які кинулись у море, щоб не пережити загибелі своїх священних книг, які були спалені імператором Хисоань-ті.

В Японії з давніх-давен самогубства поширювалися відкрито — як акт величезної хоробрості та мудрості. Шанувальники японського божества Аміда сідали в печері, наказували закласти входи до неї і спокійно вмирали з голоду з думкою, що вони надають величезну радість божеству. Інший широковідомий стародавній японський засіб самогубства "харакірі" зустрічався особливо часто з-поміж осіб вищих класів: дворянства, чиновників та війська. "Харакірі" було "добровільне" і "примусове". У першому випадку самогубець урочисто прощався зі своєю родиною, надягав сукню білого кольору, сідав на килим посеред кімнати і розпорював собі живіт. У ту саму мить його найкращий друг або син відрубував шаблею йому голову. Якщо япо-

нець був ображений рівним собі, він мав право викликати його на добровільний "харакірі", і останній був зобов'язаний тоді загинути ра­зом з ображеним.

Греки в стародавній період своєї історії відрізнялися прихильністю до життя, до батьківщини, до свободи. Про стан після смерті вони мали непевні уявлення, і тому немає нічого дивного в тому, що в ге­роїчні часи Гомера греки були далекі від "святого" стремління до са­могубства. Греки не боялися смерті, їм було властиве презирство до неї в тих випадках, коли це презирство було необхідне для героїчних вчинків, якими наповнено усю історію Греції. У греків самогубство було явищем вельми рідкісним, причому майже виключно виникало на грунті нещасного кохання або небажання розлучитися з коха­ною — таким є самогубство Оліди (котру покинув її наречений Демо-сфен, один з героїв Троянської війни), яка не винесла розлуки і по­вісилась.

Вивчення законодавств грецьких держав підтверджує, що самогуб­ство вважалося справою надзвичайно злочинною. За давніми антич­ними законами, рука самогубця, котра позбавляла себе життя, мала бути відрубана і похована окремо. У Сларті і Фівах трупи самовбивць спалювали з презирством. У Мілеті було видано закон, за якого трупи повішених тягли містом на тих шнурках, котрі слугували зброєю смерті. Хоча в деяких ірецьких містах існував такий звичай: бажаю­чий позбавити себе життя повинен був викласти місцевим владам причину такого рішення і просити дозволу, який, до речі, давався вельми рідко.

Проти самогубств виступали і філософи давньої Греції. Так, Піфагор приблизно за 500 років до Різдва Христового вчив, що лю­дина поставлена в цьому світі божеством як солдат на посту і не сміє зійти з нього без дозволу того, хто її туди поставив. Прихильником цього вчення був і Анаксагор, один з видатних іонійських філософів. Так само засуджували самогубство Сократ, Платон, Ксенофонт, Арі-стотель. Платон вважав, що варто позбавити поховання ту людину, котра забрала життя в свого найкращого друга, тобто в самого себе.

Такі мислителі визнавали, що життя само по собі є благо, вони поширювали вчення, що збігалось з духом грецького світогляду, поз­бавленого сучасного нам песимізму і матеріалізму. Але вже за часів Платона почали виникати протилежні погляди. Аристип, який наро­дився приблизно за 400 років до народження Христового, та Зенон вважали, що життя не є само по собі благо, воно може бути благом, якщо буде використано з користю, але може стати і злом, якщо його використати на шкоду.

Умови грецького життя, як зазначалося, не сприяли розвитку са­могубств, але це не стосується римлян — увесь склад їх життя ніби

спеціально був створений для сприйняття вчення стоїків та епіку­рейців. Самогубства в Римі в останні роки Республіки стали повто­рюватися так часто, що жодна сила не могла протистояти цьому. А між тим, кілька століть раніше самогубства в Римі були такою самою величезною рідкістю, як і в героїчній Греції. Закони Стародавнього Риму суворо карали самовбивць. Так, цар Гарквіній Приск, прагнучи припинити поширення у часи його царювання схильностей до само­вбивств, що викликалися непомірно важкими роботами, на які при­рікав їх сам цар, для настрашки міста видав наказ розпинати само­губців на хрестах, а потім віддавати їх на поживу диким звірям.

Коли Рим стикнувся із грецьким світом, ідеї епікурейців, а особ­ливо стоїків, стали ширитися з надзвичайною швидкістю. Навіть такі мислителі, як Цицерон, котрий засуджував самогубство, припускав добровільну смерть за певних обставин, наприклад, за фізичних страждань. Законодавство вже не переслідує самовбивць як злочин­ців, релігія не проклинає їх. Суспільна думка схиляється перед поз­бавленням себе життя подібно до Катона, Брута, Кассія.

Знаменитий епікурієць, Лукрецій, який скінчив життя самогуб­ством, висловив досить імовірні погляди на причину збільшення са­могубств. Цією причиною переважно буває байдужість до життя, що розвивається, в свою чергу, під впливом надмірного страху перед смертю.

Законодавство Римської імперії визнавало право кожної людини розпоряджатися своїм життям. Єдиним обмеженням самогубства під час правління поганських імператорів була заборона воїнам позбавля­тись життя доки вони перебувають на службі. За замах на самогуб­ство солдата засуджували до смертної кари.

За доби середньовіччя, коли християнство остаточно утвердилося в Європі, а Європа набрала вигляду великого феодального табору, з'явилося поклоніння фізичній силі, тваринна прихильність до життя та його зовнішніх благ, звідси — сліпе дотримання обрядів і форм релігії, що засуджували самовбивство. Але в середні віки самов­бивства не припинилися, хоча й не набули такого розвитку, який спостерігався в Римській імперії. Хроніки тих часів доводять, що спо­соби і мотиви самовбивств того часу були такими самими грубими, як звичаї і мораль феодальної епохи.

Багато письменників, наприклад, Буанафід, приписують хри­стиянству велику заслугу у зменшенні самогубств. Зрештою, ніколи світ не знав за свою історію такої суперечності між життям і теорією, як у середні віки. Християнство, що засуджувало самогубство, само проповідувало жорстоку діяльність інквізицій, котрі боролися з єресями, бездуховністю, водночас відправляючи у вогонь тих, що від­кривали собі шлях до самогубства. Крім того, особливо поширеними

 

були самогубства в монастирях, а, відповідно, сумнівним є припису­вання християнству такої виняткової заслуги у викорененні само­губств.

Актуальним лишається питання про добровільне позбавлення себе життя і у наш час. Питання про самогубство — це питання життя та смерті, сенсу життя та безглуздя існування. Роздумам з цього приводу віддали належне чимало великих умів людства, бо кожен, хто здатний до глибокої рефлексії, неодмінно замислюється над проблемою сво­боди волі у такій екстремальній ситуації, як перехід від буття до не­буття.

Правий був Ж.-Ж. Руссо, який стверджував, що бреше той, хто не боїться смерті; це великий закон чутливих істот, без якого усі смертні істоти були б винищені. Боязнь ця — простий прояв природи. Але при самогубстві людині вдається подолати цю критичну межу, пере-силити закладений природою в психіку рятівний механізм самозбе­реження. Чому і як це відбувається?

Пошук відповіді на це запитання веде до царини філософствувань про сенс буття, сутність людини та її призначення. "Чи варто жи­ти, — міркував Є. Трубецькой, — чи володіє життя позитивною цін­ністю,...цінністю обов'язковою для кожного?" За ствердженням Ю. Анхельвальда, кожен має право сам на себе. І цим правом скориста­лися б усі, якщо тільки можна було б живити впевненість в тому, що смерть — це справді кінець. Ми тільки тому не вбиваємо себе, що наш розум, що чужий абсолютності, не може погодитись з ідеєю без­умовного "ніщо", "вічного покою". За Шекспіром (Гамлет), самогуб­ці — це ті, хто повірив в абсолютний кінець, сон без сновидінь, в суцільну смерть; це ті, хто не задалися думкою про очікування його продовження. Єдина перешкода для всезагального вселюдського са­могубства — боязнь нового буття, а зовсім не радість життя.

Н. Я. Абрамович стверджував протилежне. Полишають життя не тому, що воно бідне, а тому, шо воно чарівно багате і гризе душу своєю незрозумілістю. Це не заперечення життя, але заперечення са­мого себе, своєї слабкості, перед його багатством та міццю. "Життя казкове, а я слабкий, — скаже той, хто залишає життя, — в ім'я жит­тя я повинен піти, щоб не викривляли його".

Для одного спостерігача всі життєві явища минають зі зворушли­вою простотою та до того зрозумілі, що не варте прискіпливого по­гляду. Іншого, навпаки, ті ж самі явища до того непокоять, що не має сил їх обмірковувати, спрощувати, простеляти у пряму лінію та на тому заспокоїтись, він вибирає іншого роду пробачення та пускає собі кулю в лоб, щоб погасити свій вимучений розум зі всіма питан­нями водночас. Це лише дві протилежності, але між ними — людський сенс.

"Самогубці, — писав Ф. М. Достоєвський у "Щоденниках пись­менника", — це люди, що байдуже ставляться до питання релігії, не­наче вони ніколи не чули про те, що вони істоти безсмертні.

За виразом В. Соловйова, між тими, хто заперечує життєвий сенс, є люди серйозні, це ті, хто своє заперечення завершує ділом — само­губством; та є несерйозні, які заперечують сенс життя лише роздума­ми та філософськими системами.

За М. Бердяєвим, самогубство є прояв малодухості, відмова про­явити душевну силу та витримати труднощі, воно є зрада життю та Богу. Але насправді самогубство не є проявом людської особистості, воно здійснюється нелюдською силою, котра робить за людину цей жахливий крок. Здобути перемогу над самогубством — це перемогти владу світу над своєю долею.

Самогубство є не тільки примусом над життям, воно є примусом над смертю. У самогубстві немає вільного прийняття смерті в годину, яка посилається згори. Самогубець вважає себе хазяїном свого життя та смерті, він не хоче знати Того, хто створив життя та від Кого за­лежить смерть. По суті, людина усе своє життя має готуватись до смерті: якісні досягнення свого життя визначаються тим, чи готова вона до неї.

Ф. М. Достоєвський, помічає М. Бердяєв, знаходить через мета­фізичний експеримент Кирилова ("Біси"), що самогубство за своєю природою атеїстичне, воно є запереченням Бога, бо воно ставить лю­дину на місце Бога. Можливо, більшість людей, що позбавлюють се­бе життя, не мають метафізичних думок Кирилова, вони перебувають у стані афекту та не розмірковують. Але вони несвідомо ставлять себе на місце Бога, оскільки вважають себе єдиним хазяїном життя і смерті, тобто на практиці утверджують атеїзм.

Обожнювання людини, людинобожество може проявитись лише у вимушеній смерті. Зараз ми поставимо питання відношення примусо­вої смерті та вбивства. Чи є самогубство вбивством? Самогубство є вбивством живої істоти, Божого творіння. Ті, котрі не бачать в цьому вбивства живої істоти, твердять, що вбивство є знищенням чужого життя, котре мені не належить. Моє життя належить мені, і тому я можу знищити його, не здійснюючи вбивства. Моє життя є не тільки моє, на котре я маю повне право власності, але й чуже життя, бо на­самперед воно належить Богу, котрий має на нього абсолютне право; воно є також життям моїх близьких, інших людей, мого народа, суспільства, всього світа, котрому я потрібен.

Не можна жити тільки для того, щоб підтримувати своє життя та насолоджуватись ним. Це є зоологічне, а не людське існування. Осо­бистість існує лише в тому разі, коли існує над особисте, інакше вона розчиниться в тому, що нижче від неї.

За М. Бердяєвим, питання про самогубство є питанням про релігій­ний сенс життя. Самогубство його заперечує. Тому, стверджує він, боротьба проти самогубства є боротьбою за релігійний сенс життя.

Самогубство, на погляд В. Розанова, завжди є катастрофою осо­бистості, катастрофою біографії... Самогубство також є катастрофою економічною, адже якщо життя є майстернею із тисячами будинків в ній, і раптом вона втратить одного свого робітника, то один із таких будинків залишиться невідтвореним.

Є одна справжня серйозна філософська проблема, вважає А. Ка-мю: вирішити, чи варто життю бути прожитим, або воно не варте цього, тобто треба відповісти на головне питання філософії. Самогуб­ство, зазначає А. Камю, завжди розглядалося виключно як соціаль­ний фе