Криза класичних онтологічних моделей

У своєму найбільш розгорнутому вигляді онтологія в класичній філософії розвивалася в системі Гегеля. ПричомуГегель спочатку виходив з тези про збіг буття і мислення, отже про збіг онтології і логіки. Тому виклад онтології відбувається в його головній праці «Наука логіки». Тут ми зустрічаємося навіть не просто з найрозвиненішим варіантом онтології, а з самим розвиненим варіантом спекулятивного метафізики. Вона передує гегелівської філософії природи, підпорядковуючи собі останню. Фактично на новому етапі в наявності повернення до схеми Арістотеля, який розрізняв першу філософію, або теологію (метафізику), що займалася дослідженням першопочатків, і другу філософію (чи фізику), що займалася вивченням основ природного буття. Близький Гегель і Микола Кузанський, особливо в аспекті своїх діалектичних побудов.

Проте Гегель разюче відрізняється від обох попередників, навіть від Аристотеля з його спробами онтологізіровйть закони класичної формальної логіки. Тут раціоналізм класичної філософії досягає граничної ступеня і зживає сам себе. Гегель, на противагу Канту, здійснює спробу створення традиційної метафізики якнауки. Відповідно, на початку системи варто Абсолют, який розуміється як божественне в його вічної сутності, як істина сама по собі.

Абсолют у Гегеля тотожний тому, що він називає «логічною ідеєю», і являє собою процес реалізації, розгортання вихідної згорнутої повноти цієї ідеї, різні стадії, якого Гегель і описує у своїй системі.

Спочатку Абсолют розвивається як «ідея-в-собі або ідея як логос», дослідженням цього займається логіка, в рамках якої розгортаються всі граничні категоріальні характеристики буття. Далі абсолют реалізується як «ідея-поза-себе» (філософія природи) і завершується «ідеєю в собі і для себе», або як «ідея, яка повернулася до себе» (філософія духу). Відповідно, філософія природи в Гегеля - це особливий період відчуження ідеї на шляху до самопізнати Духу.

Зрозуміло, що саме логіка є справжню онтологію Гегеля. Усередині логіки виділяються, відповідно, логіка буття, логіка сутності і логіка поняття. Логіка буття поділяється на логіку якості, кількості й міри. Поняття якості збігається з певністю речі, кількість - це те, зміни чого байдужі до якісної визначеності. Міра є синтез, що знімає протиріччя якості та кількості і співпадаючий із структурною визначеністю речі, що становить числове втілення.

Таким же діалектичним чином за принципом «теза-антитеза-синтез» будується вся понятійна система Гегеля. У вченні про буття думка ще абстрактна й категоріально замкнута на саму себе, тобто розгортається всередині свого особливого уявного простору, формуючи логіко-смисловий каркас і майбутнього природного світу, і людської історії, і індивідуального пізнає мислення. Тут в ідеальній формі вже є в наявності все, чому у світі речей і історичних подій призначено буде збутися.

Відповідно, за законом гегелівської тріади буття (теза) має бути відчужено, опредмечена в матеріальному світі (антитеза) і знято в результаті духовного самопізнання, збагатившись конкретним змістом усіх пройдених ступенів (синтез).

Але гегелівська система стикається з труднощами вже з самого початку, з аналізу категорії буття. Це, з одного боку, завжди щось, яке є (конкретність), а з іншого - є поза всякими конкретних визначеності, тобто ніщо (абстракція). Таким чином, буття - це перша чиста думка. Як з думки виникають речі і навіщо?

Але тут же встає й інша проблема. Справжня філософська система повинна базуватися на істинному початку. Аістина сама по собі і відразу ніколи і ні в якому бутті не дано. Істина - це завжди вінець, завершення міркування, кінець якоїсь ланцюжка думки. Гегель робить висновок, що справжня система замкнута, її кінець повинен збігатися з початком, тобто первинна абстрактність буття повинна наповнюватися конкретним змістом всієї системи знань. Категорія буття - це початок і фінал побудови будь-якої філософської системи. Саме діалектичнерозгортання філософської системи, за Гегелем, повинна обгрунтовувати істинність вихідних передумов: абстрактність і порожнечу буття як такого, що збігається зі своєю протилежністю - абсолютним небуттям (ніщо).

Як відбувається це перше логічний рух в гегелівській системі, що дозволяє і далі сходити від абстрактного до конкретного? Протиріччя між буттям і ніщо якраз і дозволяється в категорії «щось», в якій зникає невизначеність і абстрактність буття. Воно починає мати реальними ознаками, тобто певною якістю. Відбувається перехід від категорії «для-себе-буття» до певного буття. Це, у свою чергу, визначає перехід від буття до сутності. Логіка сутності змушує думка рухатися ще далі в глиб предмета, розкриваючи діалектику сутності і явища, показуючи їх реалізацію в дійсності. Тут буття втрачає свою невизначеність і абстрактність, воно стає лише видимістю, за якою стоїть сутність і яка сама розкривається за допомогою більш конкретних і точних категорій змісту і форми, причини та наслідки, взаємодії і т.д.

Таким чином, Гегель різко змінив уявлення про істину, трактуючи її передусім як процес. Абсолютне буття універсуму, за Гегелем, і є сама історія.

Логіка поняття являє собою певне завершення, коли думка досягає повноти, як би повертається до себе. Гегель називає логіку понять ще й суб'єктивної логікою. Тут досліджуються такі граничні категорії, як «суб'єктивність», «об'єктивність», «життя» і, нарешті, сама «абсолютна ідея». У результаті первинно нерозчленована і абстрактна абсолютна ідея стає тотальністю логічного поняття, тобто вона сама себе в особі людського розуму розуміє в єдності всіх своїх історично і логічно розгорнулися моментів.

Правда, все, що було викладено вище, - це абстрактно-спекулятивний рівень розуміння, як казав Гегель, «уявлення Бога». Це початок і кінець його філософської системи без свого середнього, найважливішого, елемента. Для того щоб система була завершеною, необхідно дослідити створений світ, тобто природу, в яку первинно відчужує себе абсолютна ідея, щоб потім бути знятою, як би знову «ідеалізованої», за словами Гегеля, роботою духу в людській історії. Цією опредмеченной в матерії і відчуженої від свого логічного єства ідеї присвячена гегелівська філософія природи, друга частина його загальної системи. Тут досліджується механіка, фізика і органічна фізика, або біологія. У власному онтологічному сенсі цікаво розгляд механіки, в якій аналізуються категорії простору і часу, матерії і руху. При цьому все життя природи, трансформація всіх її форм цілком визначається логічно перед-заданими законами і структурами. Філософія природи повністю визначається гегелівськими категоріально-спекулятивними побудовами.

Таким чином, гегелівська метафізика починається і завершується логікою. Однак, незважаючи на весь свій ідеалізм, натурфілософські ігнорування даних конкретних наук і логічний преформізм, Гегелем вдається:

по-перше, піддати глибокому теоретичному осмисленню усі попередні метафізичні моделі, виділяючи в них найбільш значущі елементи;

по-друге, розглянути буття як розвивається за об'єктивними і загальним законам;

по-третє, своєрідно з'єднати всі найважливіші лінії онтології, де ідеальні основи буття невідривно від природного світу і від культурного життя людини і людства.

І, можливо, найголовніше значення Гегеля полягає в тому, що самі недоліки та обмеженості його підходу дають поштовх практично всім наступним філософським (і в тому числі онтологічним) пошукам.

Критика гегелівського ідеалізму зі збереженням його діалектичних ідей призведе до виникнення марксистського діалектичного матеріалізму. Гегелівський культ людини як розумної істоти стимулює розробку альтернативних - ірраціоналістіческіх та екзистенційних - підходів до людського буття. Нехтування Гегеля до даних конкретних наук і умоглядний характер його філософії природи дадуть поштовх, з одного боку, позитивістським і сциентиських філософським побудовам, а з іншого - натурфілософським пошуків всередині самої науки, починаючи з Геккеля та Гекслі і закінчуючи сучасною синергетикою.

Гегелівський ідеалізм як найяскравіше вираження класичної традиції в якомусь сенсі вичерпав можливості традиційних онтології і дав прямої імпульс становленню некласичних онтологічних моделей.

Сильною стороною класичних філософських концепцій, орієнтованих на побудову цілісних і замкнутих онтології, є їх встановлення на принципову пізнаванність світу і тотальну прозорість буття (природного, соціального та людського) для раціональної рефлексії. Більш того, істинно пізнане буття служить гарантією істини при оцінці всіх проявів людської сутності і будь-яких людських дій, починаючи від проблем розрізнення добра і зла, прекрасного і потворного і закінчуючи ціннісною орієнтацією в суто практичних ситуаціях. Відповідно, філософія, що базується на розвинутій онтології, являє собою велику систему взаємопов'язаних знань, що дозволяють людині пояснити і оцінити будь-які явища.

Однак ця сильна сторона (систематичність, раціональний охоплення різних явищ з єдиних позицій) виступала при її абсолютизації і як серйозна слабкість, бо такого роду філософські системи, як правило, носять закритий, замкнутий характер і претендують на досягнення істини в останній інстанції (абсолютної істини), що суперечитьзмісту самої філософії.

До середини ХІХ ст. у філософії виникає певна криза онтології як ключового розділу метафізики. Реакцією на замкнутість онтологічних систем, на їх претензію оволодіння абсолютною істиною є спроба вийти за межі даної замкнутості і за межі раціональності як такої. Це реалізується в бажанні «знайти якусь поза розуму лежить дійсність», що у свою чергу, як відзначає А.Л. Доброхотов, «оберталося редукцією розуму до тієї чи іншої ірраціональної стихії». Відбувається своєрідний ірраціоналістіческій поворот у філософії, в результаті якого на перший план висувається пошук якихось «реальностей», не мають нічого спільного з реальним світом і пізнаваних також ірраціоналістіческій чином. Правда, при цьому слід зробити застереження, що філософське пояснення, по суті, є. Пояснення раціонально-теоретичне, навіть коли воно приймає иррационалистической форму.

Так, Шопенгауер говорить про «несвідомої космічної волі», яка «не тільки початок, але і єдина сила, яка має субстанційний характер». К'єркегор намагається протиставити абстрактне мислення і існування особистості, «радикально роз'єднуючи мислення і існування». У результаті Бог у нього не філософський абсолют, а живий Бог. В основі його осягнення лежить віра, а не розум. Фейєрбах, навпаки, ставить у центр всього людину, яка виступає як дійсне буття, де навіть Бог є творіння людського розуму, на яке переносяться властивості людської особистості. Однак ірраціоналістіческая реакція на гіпертрофований раціоналізм (і особливо гегелівський спекулятивний ідеалізм і панлогізм) не єдина форма відмови від традиційних онтології.

У багатьох випадках відмова від онтології виступав просто як абсолютизація гносеологічної сутності філософії(неокантіанство марбурзької школи) або переведення всієї філософської проблематики в область методології та епістемології (перш за все позитивізм першої та другої хвиль). Джерелом цього стали бурхливе зростання природничих і гуманітарних знань у XIX ст., А також радикальні зміни загальнокультурної ролі і впливу наукового знання. Наукова революція кінця ХГХ - початку XX ст. лише закріпила цей безсумнівний «гносеологічний крен» філософії.

У цей же період гостро постає проблема цінностей і оформляється аксіологія як третій найважливіший розділ метафізики, якщо її розуміти в класичному сенсі - як теоретичне ядро ​​філософського знання. Криза традиційних цінностей і чітко проявилося ціннісний вимір різних видів знання, в тому числі і наукового, привертають пильну увагу нових філософських шкіл (Баденська школа неокантіанства), висувають нових філософських кумирів, наприклад Ніцше, і академічних авторитетів, наприклад В. Віндельбанда. При цьому явний недооблік ціннісної проблематики в попередніх метафізичних побудовах кидає тінь і на онтологію в цілому - як самостійну філософську дисципліну.

Паралельно під метафізикою у світлі нових еволюційних уявлень в науці все частіше починає розумітися така картина природи, де остання виглядає застиглою і незмінною в часі, тобто метафізика ототожнюється не тільки з спекулятивно-ідеалістичними онтологнямі, але і з філософією природи, що спирається на класичну ньютонівську механіку, зокрема з побудовами французького матеріалізму XVІII ст.

У результаті всіх цих процесів терміни «метафізика» і «онтологія» розглядаються як синоніми і ототожнюються з замкнутими і статичними субстанціалістскімі онтологіями класичного типу (так само і матеріалістичними, і ідеалістичними), набуваючи чітко виражений негативний відтінок.

Якщо негативний зміст у поняття «метафізика» і по цю пору вкладається представниками деяких філософських шкіл, то зазначений криза онтологізма виявився не таким довгим, і вже в кінці ХІХ - на початку XX ст. «На змінупсихологічним і гносеологічним трактуванням онтології приходять напрямки, орієнтуються на перегляд досягнень попередньої західноєвропейської філософії і повернення до онтологізму».

Повернення до онтологічної проблематики і до розуміння філософії як особливого роду пов'язаної системи був не випадковий, а був, з одного боку, подолання абсолютизації гносеологічної інтерпретації філософії, а з іншого - перехід до більш складного філософського розуміння структури буття і місцем у ньому людину. У результаті буквально всі течії сучасної філософії «повертаються до онтології». Проте акценти в цих нових - некласичних - онтологіях будуть розставлятися різні: десь зовсім нову форму прийме філософія природи (перш за все у Енгельса і в діалектичному матеріалізмі), де щось принципово нове звучання отримає спекулятивно-метафізичний вимір онтології і трактування ідеальних об'єктів (наприклад, у творчості Н. Гартмана), а в ряді філософських шкіл упор буде зроблений на антропологічному вимірі онтології і на перший план вийдуть різні інтерпретації екзистенційного та культурного буття людини (феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика і т.д.). У деяких же працях з різним ступенем опрацювання та докладності будуть зроблені спроби здійснити органічний синтез цих трьох векторів онтологічного аналізу з новим осмисленням класичної онтологічної проблематики, пов'язаної зі статусом божественного буття.

До розгляду цих ключових ходів некласичної онтологічної думки, що продовжують розроблятися в роботахсучасних філософів, ми тепер і переходимо. У поданих концепціях онтології на перший план виходить проблема різнорівневого і певним чином субординованого устрою буття, а також можливість його генетичного пояснення.

Ієрархічність буття як ідея реалізовувалася в самих різних варіантах, найбільш відомими з яких сталидіалектичний матеріалізм і «нова онтологія» М. Гартмана. Проте ще раніше ієрархічну модель природи накидав у своїх рукописах з показовою назвою «Діалектика природи» Ф. Енгельс.

Література

1. Мелюхин С. Т. Матерія в її єдності, нескінченності і розвитку. М., 1966.

2. Оруджев З.М. Діалектика як система. М., 1973.

3. Топоров В.Н. Модель світу / / Міфи народів світу: У 2 т. Т 2. М., 1994

4. Алексєєв П.В., Панін О.В. Філософія. М., 1997.