Система похідних (вторинних) жанрів наукового стилю (вони ґрунтуються на первинних (основних); їх мета – опис та / або виклад змісту основних текстів):
Ø конспекти;
Ø реферати;
Ø анотації;
Ø рецензії;
Ø огляди тощо.
Конспект (від лат. conspectus – огляд) – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. Конспект складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. Конспект ведеться в окремому зошиті.
Етапи конспектування:
1. Занотувати паспортні дані книги, над якою працюєте:
Коваль А.П. Ділове спілкування: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1992. – 280 с.
2. Записати план конспекту. Його основою може бути зміст книги. У тексті конспекту треба пронумерувати чи подати назви пунктів плану.
3. Сам конспект. Під час записування слова треба скорочувати так, щоб вони однозначно встановлювалися за контекстом. Варто використовувати загальноприйняті скорочення, також можна виробити свою систему умовних позначень, символів. Найважливіші фрагменти авторського тексту слід оформляти шляхом цитування. Цитата, як відомо, – різновид прямої мови. Варто нагадати, що цитата береться в лапки; у кінці цитати в конспекті треба зазначити в дужках джерело – сторінку (с. 14); на місті пропуску слів у цитаті ставлять крапки (…), пропуску речень – крапки в кутових дужках ([…]).
Узагальнення та “згортання” інформації наукового джерела до рівня плану (питального, тезового, номінативного) – важливий етап конспектування. Кожен пункт плану в невеликому тексті відповідає абзацу чи кільком абзацам.
Етапи складання плану:
1. Уважно прочитати текст, визначити ключові слова, словосполучення та речення.
2. Поділити текст на структурно-змістові частини (фрагменти).
3. Вилучити головну інформацію з кожного фрагмента тексту.
4. Записати кожен пункт плану.
Відомо, що записати кожен пункт плану можна по-різному: у формі запитань, відповідей на запитання, у формі односкладних номінативних речень. Саме тому існують різні види планів: питальний, тезовий, номінативний. Якщо необхідно виокремити додаткову інформацію, то складають розгорнутий план (пункти ділять на підпункти).
Пам’ятайте:
Ø при складанні питального плану кожне наступне запитання повинно бути пов’язане з попереднім;
Ø тези – це стисло сформульовані положення, твердження, ідеї того чи іншого тексту; зв’язок між тезами лише логічний; тези – це, як правило, прості поширені речення; тезовий план найчастіше містить 5-6 тез;
Ø у називних речення підмет виражено іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.
Спробуймо скласти різні види планів до наведеного тексту.
У 20 – 30-ті роки далеко не однозначно розв’язувалося в українській мові, зокрема, питання про активні дієприкметники. Ряд мовознавців (наприклад, М.Сулима, О.Курило, С.Смеречинський) повністю заперечували право на вживання в українській літературній мові активних дієприкметників на -чий (плануючий, незадовольняючий, керуючий); заперечувалися вони в багатьох посібниках з української мови, що тоді з’являлися друком. Учені вважали, що українська мова не знає таких дієприкметників, а в ній є лише пасивні на -ний, -тий, наприклад, вимірний, обслуговний, затискний, захопний, швидкорізальний тощо; або пропонувалося замінювати активні дієприкметники описовими конструкціями. В таких реченнях перевага надавалася займенникові що як єдиному властивому українській мові засобу граматичного сполучення підрядних означальних речень з головним, а котрий і який вважалися невластивими українській мові.
Невластивими українській мові мовознавці тих років вважали і віддієслівні іменники з суфіксом -к- на означення процесу дії (заготовка, рубка, переналадка, посадка, перевозка, переплавка, сушка, правка, чистка, доставка тощо), хоч у ті роки вони все частіше стали з’являтися в українській мові. Ці іменники присутні у всіх слов’янських мовах, але ніде вони так не поширені, як у російській мові. Саме тому збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській мові того періоду, особливо в сфері термінологічної лексики, розцінювалося мовознавцями як наслідок негативного впливу російської мови; їх рекомендувалося заміняти на іменники з суфіксом -ання (-яння) (доставляння, трактування, копання, відмивання, відкочування) або безсуфіксні іменники (перевіз, розтяг, навар, похід, вичерп, розпоряд).
Питальний план.
1. Чому у 20 – 30-ті роки ХХ ст. українськими вченими далеко не однозначно розв’язувалося питання про активні дієприкметники?
2. Як вчені розцінювали збільшення кількості віддієслівних іменників із суфіксом –к- в українській мові?
Тезовий план.
1. Учені вважали, що українська мова не знає активних дієприкметників на -чий, а в ній є лише пасивні на -ний, -тий.
2. Збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській мові мовознавці розцінювали як наслідок негативного впливу російської мови.
Номінативний план.
1. Питання про активні дієприкметники на –чий в українській мові.
2. Трактування українськими мовознавцями віддієслівних іменників з суфіксом -к- на означення процесу дії.
Анотація – коротка, стисла характеристика змісту книги, статті тощо; це стисла характеристика роботи з погляду змісту і призначення.
Анотація обов’язково складається з двох частин: бібліографічного опису (вихідні дані джерела у відповідності до чинних Державних стандартів) і власне тексту. Сутність і призначення анотації полягають у тому, що вона є стислою характеристикою джерела інформації та відповідає на питання, про що йдеться в цьому джерелі. Анотація не розкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність наукового джерела певного змісту і характеру. Таким чином, анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об’єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, відборі та систематизації необхідної інформації.
Найбільшого поширення в науковій та навчально-науковій діяльності набули довідкові анотації, які характеризують наукове джерело за тематикою й проблематикою. Саме вони є найефективнішими й збирання наукової інформації. Знання алгоритмічного припису до анотування, уміле й оперативне користування ним сприяє адекватному вилученню основних положень наукового джерела та їх оформленню у відповідності до вимог нормативної документації.
Текст довідкової анотації може складатися з відомостей про:
Ø науковий жанр джерела (підручник, монографія, дисертація, стаття, доповідь тощо);
Ø призначення джерела;
Ø завдання, які розв’язує автор джерела;
Ø предмет і тему джерела, основні положення й висновки;
Ø допоміжний та ілюстративний матеріал, додатки тощо;
Ø про автора (у разі необхідності).
Характерною особливістю змісту анотаціїє те, що в ній обов’язково має зазначатися, що нового несе анотоване наукове джерело в порівнянні з іншими, близькими до нього тематикою й цільовим призначенням; чим відрізняється це видання від попередніх. Щоб вилучити з наукового джерела основну і нову інформацію та сформулювати й правильно оформити її в жанрі анотації, необхідно мати як достатні знання у відповідній галузі знань, так і сформовані навички й уміння у складанні анотації.
Реферат – це короткий письмовий (або усний) виклад змісту наукової праці, результатів наукової діяльності; доповідь на будь-яку тему, що складається на основі огляду літературних та інших джерел і в якій викладають найголовніше з обраної теми, подають як чужі, так і власні думки та оцінки, роблять висновки.
Реферат обов’язково містить такі елементи:
1. Титульну сторінку.
2. Зміст.
3. Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків
(назв цих частин не подають).
4. Список використаної літератури.
Титульна сторінка —це перша сторінка реферату, яка призначена для початкового ознайомлення з роботою. Вона містить такі елементи:
1. Назва міністерства, якому підпорядковується установа.
2. Назва закладу, в якому навчається автор.
3. Тема реферату.
4. Вказівка на тип роботи (реферат).
5. Відомості про автора роботи.
6. Місце і рік написання.
Рецензія – це невеличка стаття науково-теоретичного, науково-популярного чи художньо-публіцистичного характеру, яка містить критичне осмислення первинної продукції (наукової праці, вистави, фільму).
Науково-теоретичні рецензії, поряд з бібліографічними описами, анотаціями, оглядами та рефератами, є, по суті, вторинними текстами. Вони утворюються в результаті перетворень інформації після вивчення першоджерел (праці, монографії, винаходу).
Структурні елементи тексту наукової рецензії:
1. Введення в проблематику зі стислою характеристикою історіографічної традиції, ступеня опрацювання теми.
2. Характеристика структури роботи, викладення найважливіших висновків і процедури їх отримання.
3. Виправлення фактичних і мовних помилок, висловлення пропозицій, побажань та зауважень, полеміка з автором на засадах діалогу.
4. Висновки щодо відповідності роботи встановленим критеріям, оцінювання.
Реквізити (елементи) рецензії:
1. Назва документа.
2. Заголовок, що містить вказівку на:
а) характер та назву роботи;
б) прізвище, ім’я та по батькові її автора;
в) місце та рік видання (для рукописних робіт – написання);
г) загальна кількість сторінок.
3. Текст, який містить:
а) короткий виклад змісту та структури роботи;
б) зауваження, висновки, пропозиції автора рецензії.
4. Дата.
5. Підпис особи, яка рецензувала роботу.
У разі потреби подають засвідчення підпису (печатку відділу кадрів та установи, де написано рецензію).
