Стаття 349. Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника

Захоплення або тримання як заручника представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів з метою спонукання державної чи іншої установи, підприємства, організації або службової особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника – караються позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника є спеціальним відносно злочину, передбаченого ст. 147, - захоплення заручників, а останній – спеціальним щодо незаконного позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146). Тому значна кількість ознак розглядуваного злочину збігається з ознаками загальних щодо нього злочинів. Хоча слід зазначити і ряд відмінностей. Вони стосуються частково потерпілих від злочину, переліку осіб, до яких звернена вимога злочинця, як умова звільнення заручника, кваліфікуючих ознак, які є у статтях 146 та 147 і немає у ст. 349.

Об'єктом злочину є не тільки воля, честь і гідність особи, а й авторитет органів влади.

Потерпілим від злочину може бути представник влади, працівник правоохоронного органу та їх близькі родичі.

Об'єктивна сторона злочину виражається у двох діяннях: захопленні та триманні як заручника представника влади, працівника правоохоронного органу або їх близького родича.

Захоплення заручника – це протиправне, насильницьке обмеження фізичної можливості однієї або декількох осіб вільно, за своїм бажанням, рухатись у просторі, тримання заручника – це протиправне насильницьке перешкоджання виходу заручника на свободу.

Як правило, захоплення заручника і наступне його тримання – ланцюги одного і того ж діяння, вчинюваного одними і тими ж суб'єктами. Втім, можлива ситуація, за якої одні злочинці захоплюють заручника, доставляють його в певне місце, а інші його тримають. Законодавча диференціація діяння на захоплення й тримання заручників дозволяє персоніфікувати відповідальність, оскільки кожна з названих дій може вчинюватися із застосуванням різного ступеня насильства, використанням різних засобів для захоплення і тримання заручників, умов, в яких тримаються заручники, тощо. Крім того, захоплення заручників – разова дія, а тримання їх – триваючий злочин, що суттєво впливає на момент припинення злочину та визначення закінчення строків давності притягнення винного до кримінальної відповідальності.

Захоплення і тримання заручників вважаються закінченим злочином з моменту фізичного обмеження волі заручника та початку перешкоджання виходу його на волю. Тримання заручників припиняється з моменту їх втечі із місця тримання, звільнення злочинцями (незалежно від причини такого звільнення) або іншими особами (наприклад, працівниками міліції або служби безпеки) чи смерті заручників.

Захоплення заручників може вчинюватися різними способами (таємно, відкрито, шляхом обману, зловживання довірою, з використанням службового становища), із застосуванням насильства, з погрозою заручникові застосувати насильство щодо нього або його близьких родичів, з використанням одурманюючих речовин або наркотичних засобів, однією особою, за попередньою змовою групою осіб або організованою групою.

Тримання заручників може здійснюватися шляхом зв'язування потерпілого і приковування його до чогось тяжкого чи нерухомого, закриттям у приміщенні, контейнері, цистерні, машині, фургоні, салоні літака, триманням заручника під прицілом вогнепальної зброї, обгородженим дротом, який перебуває під напругою або з'єднаний із вибухівкою.

На відміну від злочинів, передбачених статтями 146 і 147, способи захоплення або тримання як заручників представника влади, працівника правоохоронного органу або їх близьких родичів, ступінь тяжкості застосованого при цьому насильства, тривалість тримання заручника, вчинення цього злочину у співучасті (крім складної форми) на кваліфікацію скоєного не впливає.

Винятком із цього правила є вчинення під час захоплення чи тримання заручника щодо нього іншого злочину, який не охоплюється диспозицією ст. 349. Наприклад, зґвалтування, умисне вбивство, незаконне введення в організм наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, знищення або пошкодження майна. Такі дії винного необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 349 та ст. 152, п. 3 ч. 2 ст. 115, ст. 314 або (залежно від виду заручника) за ст. 194 чи 347.

Суб'єктом злочину є особа, якій до вчинення злочину виповнилося 14 років.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та спеціальною метою: спонукання державної чи іншої установи, підприємства, організації або службової особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника.

Спонукання супроводжується, як правило, погрозою позбавити життя заручника, заподіяти йому тілесне ушкодження, тримати його в неволі невизначений час. При цьому погроза доводиться до державної чи іншої установи, підприємства, організації чи службової особи. Якщо погроза адресується родичеві заручника або іншій особі, тобто не названому у ст. 349 адресатові, скоєне необхідно кваліфікувати за ст. 147.

Характер вимог, які пред'являються винним відповідному адресатові, для кваліфікації вчиненого значення не мають. До них можна віднести вимоги: відмовитись від укладання угоди, звільнити взятого під варту громадянина, дозволити безперешкодно покинути приміщення виправно-трудової установи, територію держави, забезпечити винного грішми, зброєю тощо..

Якщо в процесі захоплення чи тримання заручника винний погрожує йому вбивством, каліцтвом, знищенням або пошкодженням майна (наприклад: з метою спонукання заручника самому звернутися до представників державної чи іншої установи, організації, підприємства або службової особи з проханням виконати вимогу винного; з метою примусити потерпілого не робити спробу звільнитися з неволі, чинити опір), то скоєне необхідно кваліфікувати наступними способами:

а) заручник – представник влади або його близький родич. Мета погрози – припинити за допомогою заручника діяльність представника влади або змінити її характер – за статтями 349 та 350;

б) заручник – працівник правоохоронного органу і погроза вчинюється з метою домогтися від нього прийняття незаконного рішення, наприклад, наказати підлеглому звільнити із-під варти небезпечного злочинця – за ст. 349 та ст. 343;

в) заручник – родич працівника правоохоронного органу. Мета погрози є: ідентичною з попередньою і доведена до відома працівника правоохоронного органу – за статтями 349 та 343;

г) будь-хто із заручників. Погроза висловлюється у зв'язку зі службовою діяльністю представника влади або працівника правоохоронного органу – тільки за ст. 349.

Фактичне позбавлення життя заручника, знищення його майна тощо кваліфікується за сукупністю злочинів.

Якщо у процесі захоплення заручника було вбито сторонню особу або їй було заподіяно тілесне ушкодження, або знищено чи пошкоджено майно, що не належить заручникові, скоєне повинно кваліфікуватися за сукупністю злочинів – за ст. 349 та відповідною статтею,; що передбачає відповідальність за вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень або знищення чи пошкодження майна.