Міри державного регулювання у вченні Кейнса

Дж. М. Кейнс був видатним економістом, державним й політичним діячем, взагалі надзвичайно активною, різнобічно обдарованою людиною. У наукових творах Дж. М. Кейнс розглядав широке коло проблем, зокрема проблеми теорії ймовірностей, монетарної економіки тощо. Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». На думку багатьох економістів, «Загальна теорія...» Дж. М. Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначає економічну політику розвинених країн і дотепер.

Економічна криза 1929—1933 pp. різко змінила погляди Кейнса. Він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства, проголошуючи, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв'язки процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати так звану стокгольмську школу — Б. Оліна, Е. Ліндаля; Ф. Кана у Великобританії та А. Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного регулювання економіки.

Так, новаторство економічного вчення Дж. Кейнса з погляду предмета вивчення та методології виявилось у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікро-економічним. Це означає, що на відміну від інших економістів, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Однак головним у методі Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув установити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це і зробило його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії.

Другою важливою складовою економічного новаторства Кейнса можна назвати обґрунтування концепції так званого «ефективного попиту», тобто потенційно можливого і стимульованого державою попиту. Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високороз-винутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. Тому в центрі теорії Кейнса — проблема факторів, що визначають величину попиту та його зростання.Вихідним у вивченні цієї проблеми є зрозуміння того, що «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції (капітальні блага), інакше кажучи — це споживчий та інвестиційний (виробничий) попит.

Дія «психологічного закону» може бути компенсована, на думку Кейнса, іншим фактором — схильністю до інвестицій, що визначає величину інвестиційного (виробничого) попиту. Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій, за Кейнсом, є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент.

Кейнс усупереч панівним тоді економічним поглядам доводить помилковість використання заробітної плати як засобу лікування безробіття. Він не тільки наголошував на необхідності запобігти за допомогою держави «урізанню» заробітної плати як нібито основного засобу ліквідації безробіття, а й прямо казав, що «найрозумніша політика полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати». Кейнс визнає, що безробіття — органічно притаманне капіталізму явище, яке «неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм» та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції.

Основним стратегічним напрямом економічної політики, за Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної діяльності Кейнс та його послідовники вважали основною причиною «великої депресії» 30-х pp. XX ст. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки — недостатню схильність до інвестування, — держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й узяти на себе функції безпосереднього капіта-ловкладника. З-поміж найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

Завершуючи вивчення питання в цілому, необхідно усвідомити значення теорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії мак-роекономічної динаміки, що зумовлюється багатьма суттєвими моментами:

по-перше, це макроекономічний метод дослідження;

по-друге, він висуває на перший план проблему реалізації, або «ефективного попиту», яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;

по-третє, його теорії національного доходу в цілому та мультиплікатора органічно увійшли в післякейнсіанські теорії економічного зростання;

по-четверте, він поєднав економічну теорію та економічну політику в одне ціле, покликане сприяти підтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства.

У цілому економічна теорія та програма Кейнса справили величезний вплив на розвиток економічної науки та економічну політику провідних країн світу. Це була справжня революція в економічному мисленні.

Неокейнсіанство.

Велику роль у формуванні неокейнсіанства та у створенні теорій макроекономічної динаміки і зростання відіграли англійський вчений Рой Форбс Харрод (1990 – 1978) та американець польського походження Овсій Девід Домар (1914 – 1997). Вони незалежно один від одного створили моделі економічної динаміки і зростання, які в силу своєї методологічної спорідненості і однакових висновків прийнято об’єднувати в єдину модель – модель Харрода-Домара.
У своїх працях („Торговий цикл” (1936), „Нариси теорії динаміки” (1939), „До теорії економічної динаміки” (1948)) Р.Харрод та („Нарощування капіталу, норма зростання, і зайнятість” (1946), „Нагромадження капіталу і кінець процвітання” (1947), „Нариси з теорії економічного зростання” (1957)) О.Домар в першу чергу подолали такі обмеження кейнсіанської теорії як її статичність, розгляд економічних процесів лише стосовного короткого періоду і фази депресії, негативне ставлення до заощаджень. Методологія Р. Харрода і О. Домара була близькою до методології Дж. М. Кейнса. Вона передбачала: дослідження агрегованих макроекономічних показників (сукупний попит, сукупний доход, сукупні заощадження, сукупні інвестиції); розуміння пріоритетності проблеми забезпечення ефективного сукупного попиту; визнання нездатності зрілої ринкової економіки до саморегулювання та обґрунтування необхідності державного регулювання. Та послідовники Кейнса пішли далі свого учителя і поставили собі за мету дослідити чинники, що забезпечують динамічну рівновагу ринкової економіки та економічне зростання.

Модель Р. Харрода доводить, що темпи економічного зростання залежать від частки нагромадження (заощадження) в національному доході і відповідно – величини капіталовкладень (інвестицій). Для щоб в економіці постійно мала місце динамічна рівновага, повне використання наявних ресурсів і поступальний, без різких коливань розвиток, необхідно підтримувати відповідні темпи економічного зростання. Необхідною умовою останнього є постійне і систематичне державне регулювання економіки.

Модель Р. Харрода виходить із рівності інвестицій і заощаджень (приватних і корпоративних), а також з наявності ефекту акселератора (прискорювача). Дія останнього полягає в тому, що зростання доходу породжує значно більші обсяги інвестицій.

Впровадження в практику економічних досліджень поряд із мультиплікатором принципу акселератора стало суттєвим розвитком кейнсіанства. Принцип акселерації був висунутий в 1913 р. А. Альтафоном і Дж. М. Кларком в 1919 р. Вперше ідею взаємодії мультиплікатора і акселератора запропонував в 1939 р. П. Самуельсон.

Також Р. Харрод поділив всю економіку на два сектори: сектор, де виробляються споживчі блага і сектор, де виробляються інвестиційні блага.

В цілому модель Харрода включає в себе систему з трьох рівнянь:

де g – фактичний темп економічного зростання (grows – зростання), g_w – гарантований темп економічного зростання (warranted –гарантований), g_n –природній темп економічного зростання (natural – природній), c – капітальний коефіцієнт, або коефіцієнт капіталомісткості (відображає „інвестиційну ціну” приросту доходу), c_r – необхідний коефіцієнт капіталомісткості, s – частка заощаджень в національному доході, або схильність до заощадження.

Фактичний темп економічного зростання (g) – відображає реальний стан справ. Наведені в рівнянні коефіцієнти можна розписати наступним чином:

Підставивши їх значення у рівняння фактичних темпів економічного зростання, можна отримати базову кейнсіанську тотожність:

Оскільки схильність до заощадження є відносно сталою за певний період часу величиною, то Р. Харрод робить висновок, що гарантований темп економічного зростання має також відповідний сталий рівень. Сталу величину має, на думку Р. Харрода, і необхідний коефіцієнт капіталомісткості. При цьому він виходив з нейтрального характеру науково-технічного прогресу. Р. Харрод стверджував що капіталозберігаючий ефект науково-технічного прогресу в інвестиційному секторі виробництва компенсується працезберігаючим в секторі, де виробляються споживчі блага. Але, якщо дві величини рівняння є сталими, то сталою є і третя.

Програма практичних заходів державної політики з підтримки стійкого економічного зростання у Р. Харрода включала дві групи:

1) державне короткострокове антициклічне регулювання – приведення у відповідність фактичного і гарантованого темпів економічного зростання;

2) політика довгострокового стимулювання економічного розвитку – наближення гарантованих темпів економічного зростання до природних і попередження масового безробіття.
До першої групи заходів відносилися такі традиційні для кейнсіанської теорії, як організація суспільних робіт, регулювання ставки позичкового процента, а також нововведення – створення „буферних запасів” сировини, матеріалів і продуктів харчування, які б поповнювалися в період економічного спаду і розпродавалися в періоди економічного піднесення. Друга група заходів включала максимальне зниження позичкового процента, аж до нульової позначки.
Позиція Р. Харрода відрізняється від позиції Дж. Кейнса іще і тим, що він звертає увагу на небезпеку інфляційного буму, в той час коли Кейнс в умовах депресивної економіки фактично ігнорував наявність даної проблеми.

Теорія циклу Хансена

Елвін Хансен (1887-1975) - видатний американський теоретик; розроблювач рецептів макрорегулювання (антициклічної політики).

Е. Хансен увійшов у історію економічної думки як автор кейн-сіанської концепції циклу, що входить у вигляді складової частини в більш широкий клас теорій економічної динаміки. Світову популярність йому принесла фундаментальна монографія "Економічні цикли й національний дохід" (1951). За своїм характером теорія циклів Хансена - це інвестиційна теорія. Адже саме нерівномірність капіталовкладень у запаси, в основний капітал, у будівництво будинків породжує, на думку вченого, коливання циклічного характеру.

Книга складається із чотирьох частин: природа економічних циклів; теорія доходу й зайнятості; теорія економічних циклів; економічні цикли й державна політика.

У першій частині Е. Хансен, ґрунтуючись на даних економічної історії США, викладає концепцію множинності циклів: малі, більші, будівельні цикли й вікові циклічні хвилі. Останній вид циклів - тривалістю до 50 років і більше - викликаний фундаментальними переворотами у техніці, великими зрушеннями у виробництві

У другій частині книги приводиться докладне пояснення механізму інвестиційних коливань із позицій кейнсіанства. Вихідною категорією для Хансена служить категорія автономних інвестицій; вони називаються так тому, що не залежать безпосередньо від поточної господарської кон'юнктури. Головною причиною автономних інвестицій виступає, за Хансеном, науково-технічний прогрес. Однак можливі й інші причини: демографічні зрушення, що викликають зміни в пропозиції праці на ринку, відкриття нових корисних копалин, залучення в оборот нових господарських площ.

Автономні інвестиції запускають у хід механізм мультиплікатора (множника). У теоріях Р. Кана й Дж. Кейнса в найбільш загальній формі мультиплікатор являє собою співвідношення доходу, викликаного автономними інвестиціями, і величини самих цих автономних інвестицій, тобто Y/Іавт

В економіці існує й взаємозв'язок, зворотний мультиплікату, - ефект акселератора. Адже збільшення доходу не тільки породжується приростом інвестицій, але й саме здатне викликати збільшення останніх. Правда, у цьому випадку мова йтиме вже не про автономні, а про стимульовані інвестиції, тобто про інвестиції, що залежать від приросту доходу, стану господарської кон'юнктури. Ефект акселератора вперше був описаний французьким економістом Альбертом Афталіоном ще в 1909 р.

Е. Хансен називає свою теорію циклу інтегральною, думаючи, що вона включила всі наявні на той час досягнення світової економічної думки. Аналіз цих досягнень становить предмет третьої частини книги "Економічні цикли й національний дохід".

Антициклічні заходи не є винаходом Е. Хансена, вони вже застосовувалися на практиці до того, як була написана його книга. Учений лише систематизував і узагальнив їх. У наступне десятиліття (1960-і роки) політика боротьби із циклом доповнюється стратегією широкого використання державних витрат і бюджетних дефіцитів з метою досягнення повної зайнятості й максимально можливих темпів зростання. Кейнсіанська теорія економічної динаміки одержала досить закінчене втілення на практиці.