Монетаризм — сучасна економічна теорія, згідно з якою гроші та грошову систему розглядають як вирішальний фактор зростання валового національного продукту і головну причину інфляції, а грошово-кредитну політику — як найважливіший інструмент здійснення економічної політики держави. Сучасний монетаризм виник у середині 50-х років XX ст. у СІЛА. Його засновник — професор економіки Чиказького університету М. Фрідмен. Основні положення викладено у збірнику "Дослідження у галузі кількісної теорії грошей" (1956). Теоретичними засадами сучасного монетаризму є ідеї представників раннього меркантилізму, які проголошували гроші (у XV—XVI ст. — золото і срібло) єдиною формою багатства, а державне регулювання зводили до заходів щодо надходження їх у країну і недопущення вивезення їх з країни.
Грунтуючись на кількісній теорії грошей, монетаризм виступає проти активного і широкомасштабного державного регулювання економіки і надає вирішального значення обмеженню темпів приросту грошової маси на рівні 3 —5 %. На думку М. Фрідмена, втручання держави в економіку порушує сталість ринкового механізму і принцип вільного ціноутворення. Монетаристські рекомендації є найпростішими серед численних сучасних методів регулювання економіки і водночас антигуманними, оскільки спрямовані на скорочення соціальних витрат держави. Ці рекомендації взяли на озброєння експерти Міжнародного валютного фонду, їх значною мірою враховано у програмах економічного розвитку України, розроблених керівниками Національного банку України та окремими урядами в 90-х роках під егідою цієї міжнародної організації з метою отримання кредитів.
Неолібералізм — концепція, в основу якої покладено вимогу невтручання держави в економіку. Суть теоретичних положень неолібералізму полягає в тому, що він визначає і наголошує на існуванні очевидного зв'язку між індивідуальною свободою, приватною власністю та економічною ефективністю суспільства. Головними теоретиками лібералізму XX ст. є Л. Мізес і Ф. Хайєк.
Теорія пропозиції (А. Лаффер, М. Фельдстайн, М. Еванс та ін.), що набула популярності на межі 70 — 80-х років XX ст., побудована на обмеженні державного втручання в економіку, скороченні соціальних витрат, зниженні податків на прибутки корпорацій з метою прискорення науково-технічного прогресу. Проте втілення рекомендацій цієї теорії у практику, здійснюване у 80-х роках у США адміністрацією президента Р. Рейгана, не дало бажаних результатів.
Останніми роками значного впливу набула теорія раціональних очікувань, прихильники якої (Р. Л у кас, П. Сарджмент, Н. Уолес та ін.) виходять з того, що економічні суб'єкти (окремі підприємці, корпорації та споживачі) за допомогою комп'ютеризації можуть правильно оцінити майбутні тенденції економічного розвитку і пристосуватися до них.
І нституціоналізму належить провідна роль у сучасній економічній науці. Він виник на межі XIX—XX ст. у США. Його засновниками були Т. Веблен, Д. Коммонс, у. Мітчел та ін. Інституціоналізм з самого початку являв собою загальносвітову течію. Його ідеї опрацьовували в Європі представники так званої соціологічної школи (М. Вебер, В. Зомбарт). У післявоєнні роки інституціоналістські концепції розвивали Дж. Гелбрейт, Д. Белл у США, Ф. Перру у Франції, Г. Мюрдаль у Швеції та ін.
Представники інституціоналізму розглядають економіку як систему, за якою відносини між господарюючими агентами складаються під впливом як економічних, так і соціальних, політичних та психологічних чинників. Об'єктом їх досліджень є інститути, під якими слід розуміти корпорації, профспілки, державу, а також різні юридичні, морально-етичні та психологічні явища, тобто звичаї, норми поведінки, інстинкти тощо.
У цілому тематика інституціоналістських досліджень досить широка. Це і теорія споживчого попиту, і соціально-економічна теорія добробуту, й аналіз великих корпорацій.
Багато ідей інституціоналізму покладено в основу економічної політики розвинутих капіталістичних країн. Зокрема, в США за часів правління президента Ф. Д. Рузвельта застосовувалася низка інституціоналістських положень. Соціальні програми, науково обгрунтовані інституціоналістами, стали практикою державного регулювання економіки, часто використовують програмування та індикативне планування (зокрема, у Франції).
Значною мірою ідеї інституціоналізму реалізовано у шведській моделі економічного розвитку.
Інституціоналісти беруть активну участь у розробленні проектів конверсії воєнного виробництва.
Прихильники інституціоналістсько-соціального напряму висувають такі теорії: "суспільство послуг" К. Кларката та Ж. Фурастьє, "суспільство масового споживання" у. Ростоу, "постіндустріальне суспільство" Д. Белла, "суспільство третьої хвилі" Е. Тоффлера та ін.
