Цілі державного управління, представлені в певному "дереві", мають відповідати таким вимогам:
- бути об'єктивно зумовленими й обґрунтованими, виходити з об'єктивних закономірностей і тенденцій суспільного розвитку й діяльності людей;
- бути соціально мотивованими, тобто йти від потреб, запитів й інтересів людей, відповідати їм і викликати цим самим розуміння, підтримку цілей, прагнення втілити їх у життя;
- бути науково обґрунтованими, тобто підкріпленими відповідними науковими дослідженнями прогнозів економічного, соціального та духовного розвитку суспільства;
- бути системно організованими, включати в певній послідовності цілі стратегічні, тактичні й оперативні, загальні й часткові, головні й забезпечуючі, кінцеві й проміжні, віддалені, близькі й безпосередні тощо;
- бути забезпеченими в ресурсному відношенні як з інтелектуального, так і з матеріального боку, базуватись на реальному, а не на уявному потенціалі.
Впевненість у тому, що соціальна сторона життєдіяльності людини, держави та суспільства являє собою сукупність необхідних і достатніх умов для життя людини, стає основою формування бачення стратегічних орієнтирів соціально-економічного розвитку суспільства в процесі забезпечення його стабільності. Оскільки ж основним критерієм соціального розвитку є благополуччя людини, то на концептуальному рівні забезпечення суспільної стабільності на соціальному рівні обов’язковим є врахування правових засад і механізмів реалізації соціальної держави, що розуміється як система визнаних у суспільстві та встановлених державою принципів, норм та положень, які характеризують соціальний стан суспільства, держави й людини з точки зору прийнятності їх в соцієтальному просторі буття людини. Фактично, йдеться про визначення та реалізацію стратегічних цілей соціальної держави, які, відповідно до норм міжнародного права полягають у забезпеченні права кожної людини на такий життєвий рівень, що характеризується як благополучний. Відтак, захист соціальних прав громадян держави спирається на комплексну діяльність держави у сфері реалізації ефективної соціальної політики на основі розвитку економіки, спрямованої на 17 підвищення загального матеріального рівня життя громадян, що передбачає створення дієвих шляхів і механізмів взаємовідносин між індивідами й державою, реалізацію якісно нових типів соціального партнерства та соціальної інтеграції [4]. При цьому варто враховувати часові параметри реалізації соціальної політики, що обумовлює актуальність вирішення проблеми впровадження ефективних механізмів державного регулювання всіх сфер життєдіяльності людини й існування суспільства на основі законності та дотримання конституційних прав і свобод громадян. З точки зору забезпечення соціальної стабільності суспільства, враховуючи міжсистемний характер взаємодії, що виникає в процесі суспільного розвитку в умовах інтеграції та глобалізації, доцільно звернутися до Європейської соціальної хартії, положення якої регулюють розвиток соціальної сфери розвинених країн Європи і визначають в якості найважливіших заходів щодо соціального розвитку держави і суспільства [5]: встановлення державних мінімальних соціальних стандартів у сфері соціального забезпечення населення, що створює необхідний та гідний рівень життя людині; гарантування нормативного порядку здійснення прав працівників, а також забезпечення всіх соціальних виплат всім категоріям громадян з урахуванням індексації у випадку затримки заробітної плати або соціальних виплат; законодавче вирішення питання підтримки, у тому числі соціальної та фінансової, працівників збанкрутілих підприємств на основі застосування коштів спеціальних резервних фондів, що спеціально створюються; здійснення антиінфляційних заходів, а також індексації доходів населення з урахуванням зміни реального рівня життя; розвиток системи соціального партнерства тощо. Важливість цих пріоритетних напрямів обумовлена тим, що відповідно до Європейської соціальної хартії, система соціального забезпечення, яка функціонує в державі, має діяти на рівні, що задовольняє соціальні інтереси громадян, а також постійно зростає, що забезпечувало б розширення 18 соціальних гарантій держави шляхом впровадження додаткових соціальних гарантій у сфері соціального захисту окремих категорій населення. Запровадження наведених пріоритетів у соціальну сферу держави зіштовхується з низкою проблем, що виникли на сучасному етапі її розвитку. Серед основних соціальних проблем слід відзначити високий рівень соціальної нерівності, що утворився в Україні за часів незалежності й призвів не тільки до значної поляризації суспільства, але й до регіональної диференціації, що створює загрозу цілісності держави. Це призводить до зниження здатності суспільства до самоорганізації й значно обмежує можливості стабільного розвитку як всього суспільства, так і окремих його підсистем, знижуючи ефективність дії об’єктивних механізмів соціальної регуляції. Провідне місце в соціальному розвитку суспільства й забезпеченні його соціальної стабільності займає соціальна політика держави, яка повинна не тільки охоплювати всі проблемні сфери, але й вичленовувати найбільш пріоритетні етапи соціального розвитку, загострюючи увагу на них, водночас сприяючи ефективній реалізації власних принципів в межах міжрівневої взаємодії в структурі державного управління та місцевого самоврядування, що сприяє відходу від нормативного характеру соціальної політики та втілення її в реальну практику. Поряд з соціальним захистом, соціальна політика держави з точки зору забезпечення соціальної стабільності суспільства повинна ґрунтуватися на реалізації принципів соціальної відповідальності органів державної влади та місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства та кожного громадянина, що є умовою ефективного функціонування соціальної держави як такої, яка в якості базового принципу визначає участь інститутів громадянського суспільства, політичних партій, рухів тощо у формуванні громадянського суспільства.
Соціальний досвід свідчить: чим вищий ступінь захищеності індивідуальної й суспільної сфер життя від жорстокої регламентації з боку держави та її органів, тим ефективнішим є розвиток суспільства. Разом з тим високорозвинене громадянське суспільство є основою стабільності політичного режиму. Сучасні розвинуті країни на базі суттєво модернізованої приватної власності продемонстрували здатність піти назустріч зростаючим соціальним запитам людей, внести необхідні корективи у структури політичної влади. При жорсткій регламентації державою різних сторін суспільного життя порушується основний принцип взаємовідносин між суспільством і державою, а державні органи влади із підконтрольної суспільству сили перетворюються на безконтрольного пана. Єдина реальна можливість ефективного контролю суспільства над органами влади — активізація громадянського суспільства, інституціалізація його основних ланок.
При жорсткій регламентації державою різних сторін суспіль- ного життя порушується основний принцип взаємовідносин між суспільством і державою, а державні органи влади із підконтро- льної суспільству сили перетворюються на безконтрольного па- на. Єдина реальна можливість ефективного контролю суспільства над органами влади — активізація громадянського суспільства, інституціалізація його основних ланок. Чим більше розвинуте громадянське суспільство, тим більше підстав для демократичних форм держави і, навпаки, чим менше розвинуте громадянське суспільство, тим імовірніше існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади. У нероз- виненому громадянському суспільстві деякі громадські організа- ції, як і держава, можуть діяти негуманними методами. Якщо демократія становить таку систему влади, в якій держава створюється народом, залежить від народу й контролюється наро- дом, то прогрес демократії виражається в посиленні залежності економіки та політичної системи від громадянського суспільства. Досягнення оптимальної міри в цьому співвідношенні є суттю проблеми у відносинах держави і громадянського суспільства.
