Історичні умови культурного життя українського народу

Духовна культура України другої половини XVII—кін­ця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і дер-«;іішість, що найбільш яскраво виявилось у широкому на­родному русі та воїнських подвигах запорізького козац-Тна, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою.-Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, | з другого — її нищення російським царизмом після зруй­нування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення Украї­ни в колонію царської Росії.

Наприкінці XVI—початку XVII ст. в Україні відбува­ється ряд селянсько-козацьких повстань, спрямованих про­ти шляхетського панування. Найбільш могутніми серед них Пули повстання під проводом Криштофа Косинського (1591—1593 pp.), Северина Наливайка (1594—1596 pp.), Тараса Федоровича (ШВО" p.), Івана Сулими (1635 p.). Од­нак усі ці народні виступи зазнали поразки.

З утворенням Польсько-Литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це послу­жило головною причиною для посилення національно-виз­вольної боротьби українського народу за свою соціальну та національну незалежність, за збереження своєї само­бутньої культури.

Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648—1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького., спря­мована на створення незалежної Української держави. Однак в ході подальших дій цю ідею було втрачено. А піс­ля входження українських земель до Московської держави у її столиці настійливо підкреслювалось, що, мовляв, ке­рівники повсталих тільки й думали про те, аби опинитися «під високою рукою російського монарха».

Так звані «Березневі статті» — договірні умови, розроб­лені Б. Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайлови­чем, в яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичай­ною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин будь-яка сторона, могла розірвати її, що й підтвердили наступні події.

У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважив-ся вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава й не думала брати до уваги інтереси українського народу. Між нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б. Хмельницький незабаром помер, а тривала війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого Україна бул.і розділена протягом 300 років. Усе це згубно позначилоп, на житті Української держави.

Врятувало український народ від загибелі Запорізькі-козацтво, яке протягом трьох століть визначало основні на­прями розвитку України. В умовах полонізації українськії! феодальної верхівки козацтво виконувало таку ж роль, як;і в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, але й в національній свідомості українців.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією; наповнювалося українське релігійне і культурне життя Для релігійної та культурної верхівки Києва, переважі:;і частина якої була пов'язана з діяльністю Києво-Могиляп-ської академії, це був час духовного злету й інтелект) ального розвитку. Відродження православ'я сприяло по слабленню полонізації української феодальної верхівки. Водночас воно впровадило в українську культуру західні елементи, які згодом уповільнили русифікацію.

Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи'на те що друга половина XVII ст. характеризувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського цариз му,-загальний культурний рівень тодішньої України буч доволі високим. Документальні свідчення про це залишим відомий сірійський мандрівник диякон Павло Алепський, який побував на Україні за часів Богдана Хмельницького. Його вразив не лише Матеріальний добробут українського народу, але й високий рівень його культури та освіти. «По всій козацькій землі, — писав він, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винят ками, навіть здебільше їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церкдвних співів» *. П. Алепсько го особливо вразила висока культура, м'яка вдача, гостин­ність і привітність українського населення.

Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687— 1709 pp.), Івана Скоропадського (1709—1722 pp.) та Кири­ла Розумовського (1750-—1764 pp.) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.

Семчиіиин М. Тисяча років української культури. К., 1993. С 152,

КУЛЬТУРА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1648—1781 pp.)

Духовна культура українського народу досягла.порів-_„ Нішо високого рівня в період існування козацької держави (1(>48—1781 pp.). Запорізьке козацтво впродовж трьох сто-ЯІть визначало напрями економічного, політичного і куль­турного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI—XVIII ст. і мала ве­личезний вплив на формування ""національної самосвідо-tMocri українського народу. Культура Запорізької Січі формувалась у руслі україн­ських.генетичних джерел. В її основі лежали глибокі тра­диції українського народу. Водночас історичні особливості МЇиття Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, на­ціональних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у куль- \/ турне середовище щось своє, певні риси, особливості куль­тури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетения цих Індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскра­ва, різнобарвна самобутня культура, яка справила вели­чезний вплив на розвиток культури всієї України.

Запорізьке козацтво брало активну участь в опозицій­ному русі українського міщанства, православного духовен­ства, частини української шляхти проти політики націо­нально-релігійних утисків. Як свідчать історичні джерела, двадцятитисячне Військо Запорізьке, очолюване П. Сагай­дачним, у 1620 р. вступило до Київського (Богоявленсько-го) братства та протистояло колоніальній політиці шляхет­ської Польщі. Воно всебічно сприяло висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення для відновлення авторитету української православної церк­ви, яка після укладення Брестської церковної унії 1596 р. поступово втрачала своїх ієрархів. Від того часу, кол1\ патріарх Єрусалимський Феофан висвятив кількох єписко­пів і рукопоклав Нова Борецького на митрополита Київ-; ського, православні українці знову мали своїх церковних владик.

Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, була тісно пов'язана з життям та діяльністю за­снованої при ньому школи. Гетьман П. Сагайдачний стає опікуном школи, допомагає їй матеріально. Таким чином, J запорізькі козаки здійснили гуманістичний для свого часу акт: вони поставили зброю на охорону культури та освіти.

Запорожці й надалі постійно опікувались діяльністю Київської братської школи. На початку 30-х років XVII ст., коли склалася несприятлива ситуація, идо загрожувала іс нуванню школи, отаман Війська Запорізького Іван Петра жицький звернувся з листом до Київського митрополитл Петра Могили, який заснував школу в Києзо-Печерськіїї лаврі на противагу братській, з проханням об'єднати ці дві школи, щоб не вносити розкол в український націо­нально-релігійний рух *.

* Апанович О. Культура козацтва. Деякі аспекти розвитку куль­тури Запорозької Січі//Укр. культура. 1991. N° 1. С. 2.

Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постій­но проявляв піклування про створення розгалуженої систе­ми освіти. У XVIII ст. тут функціонували церковно-пара­фіяльна спеціальна школа співу і три вищі школи, де ви­кладали вихованці Києво-Могилянської академії.

У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнато-вича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запо­різькій Січі існувала також школа вокальної музики і цер­ковного співу. Вона знаходилась спочатку в слободі Орлов-щина (на лівому березі р. Орелі), а в 1770 р. була пере­несена на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партес­ного співу. Тут готували читачів і співаків для православ­них церков України.

Школи Запорізької Січі продовжували традиції брат­ських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл — важливий етап в істо-,-рії освіти на Україні. Знаменним було те, що навчання в усіх школах велося українською мовою.

Порівняно високого рівня досягла освіта і на Геть­манщині. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недо­ступною. Це було однією з причин незначної ролі, яку ві­дігравало Правобережжя в культурному житті України да­ного історичного періоду.

У багатогранному та змістовному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу і танцям.

Високого рівня досягла військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: груби, сурми, литаври, барабани, бубни.

Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом З ударними інструментами використовували як сигнали у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів, гостей.

Загони запорізьких козаків, що вирушали у похід, по-шшні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулум-баси у Війську Запорізькому використовували в основному для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами. В де­які з них били відразу 8 чоловік. Великі литаври називали набатами і тримали їх тільки у самій Січі.

В духовній культурі козацької держави високого роз­витку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український на­род поряд з піснями творив_лз»ш........:— героїчну, драматизо­вану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під аком­панемент бандура (.кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активнодійового характе­ру завдяки «кобзарям», які часто були не. лише їх вико­навцями, але й творцями. Кобзарство — це своєрідне яви­ще української народної культури, видатне мистецьке до­сягнення запорізького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі ко­ристувалися танці. Найбільш улюбленим з них був гопак. Його виконували тільки чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язу­ється з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічними за харак­тером виконання є танцювальні рухи «повзунець», «яструб», «приеядка» з розтяжкою внизу. Танці виконувались у су-<,_проводі бандури та інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали «вокальної музи­ки» і «церковного співу»; були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, які ставили народні лялькові видо­вища під назвою «Вертеп» у супроводі троїстих музик. В цих виставах головна роль відводилась козаку-запорож-цю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. В мо­нологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

В духовному житті козацької держави важливе місію посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, до'триму вались християнської православної віри. Демократичні за­сади ладу Запорізької Січі визначали й характер її церкви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництв;! храмів вирішувались на загальновійськовій Раді за учас­тю всіх запорожців. Від релігійних громад також обирали і священиків. Кіш вимагав від священиків виголошувати проповіді українською мовою, богослужіння у церквах ве­лось щоденно.

Активний розвиток церков у Запорізькій Січі пов'яза­ний з останньою, так званою Новою Січчю (1734— 1775 pp.). Наприкінці існування Запорізької Січі в межах «Вольностей Війська Запорізького» у 53 поселеннях та урочищах налічувалось 44 церкви і 13 каплиць*.

* Апанович О. Культура козацтва. Деякі аспекти розвитку куль­тури Запорозької Січі//Укр. культура. 1991. Nu 1. С. 3.

Про шанобливе ставлення запорожців до православної віри свідчить внутрішнє оздоблення храмів. В усій Росій­ській імперії на той час не було багатшого храму, ніж ос­тання січова церква. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони, написані кращими візантійськими та укра­їнськими художникам, горіли золотом. Своєю розкішшю вражали й інші церковні атрибути: великі срібні напре­стольні свічники, срібні позолочені хрести з різьбою, срібні лампади, 50 срібних позолочених корон, вироби з бурштину, святенницькі шати з парчі, старовинні рукописні книги тощо.

Головним християнським святом на Запоріжжі було свя­то Покрови, яке відзначалось 14 жовтня за новим стилем. На всіх восьми Січах впродовж двох з половиною століть головною була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значну роль відігравали також церква Миколая — захис­ника та заступника всіх тих, хто плаває, подорожує, манд­рує, а також церкви, присвячені главі небесного воїнства архістратигу Михайлові. Найважливішим святом християн­ського православного календаря вважалось свято Андрія Первозванного — першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.

Таким чином, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою, з плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації.