Характеристика художніх процесів

Мистецьке життя України, особливо після Переяславської угоди, було тісно пов'язане і в історичному, і в релігійному аспектах із розвитком культури російського народу. Разом із тим Україна від­чувала значний вплив західних культур, адже кілька століть основ­ними її землями володіла Польща.

Художня культура цієї пори увійшла в історію культури України під назвою бароко. Це пов'язано з тим, що всі художні цінності, створені в даний період, вирізняються неспокоєм, динамічністю, стрімкістю, могутністю, якоюсь незакінченістю, невивершеністю, проникнуті бажанням поєднати протилежне, а все це, як відомо, — ознаки барокового художнього мислення. У цей період в україн­ському мистецтві, як і в західному бароко, розробка художнього образу була спрямована на вираження емоційної напруги, пафосу, величі, репрезентативності, інколи парадності, сполучаючи над­мірну деталізацію структурних елементів з монументалізмом.

Стиль бароко складався та еволюціонував в українському куль­турному контексті у складній і суперечливій взаємодії із поперед­німи — середньовічними ідеалами і паростками раціоналістичних принципів, притаманних добі Просвітництва. Крім того в Україні ще залишаються актуальними ідеї Ренесансу. Це породжує цікаве художнє явище: функції Ренесансу поєднуються з художніми фор-

мами бароко, тобто відбувається синтезування двох систем, при цьому барочні елементи переважають.

Українське бароко за своїми формами поділяють на так зване «високе», «середнє» та «низьке». Високе бароко створювалося та розповсюджувалося представниками аристократії й духовенства, середнє і низьке — міщанством, козацтвом, селянством. У кожному з них панувала чуттєва й інтелектуальна напруга, сполучення аске­тизму і гедонізму, символіки та натуралістичності. Твори бароко сповнені театральності, ілюзіонізму, в них відчувається захоплення митців емблематикою і алегоризмом, прихильності до складних метафор та порівнянь. Цікаво також, що в художніх процесах доби бароко можна побачити поєднання язичницьких образів із образами християнськими, риторичного раціоналізму з екзальтацією тощо.

Усі ці риси відбивають загальну специфіку світовідчуття і світо­бачення тогочасної людини, характер усвідомлення нею своїх сто­сунків з Богом і оточуючим світом.

Не випадково увесь «верхній поверх» барочної української куль­тури сповнений символами і цитаціями-повчаннями: та культура була резонерська і моралізаторська за своєю природою. До безпо­середнішого «нижнього поверху» тягнуться, наскільки можливо, вся чуттєвість і справжній ліризм.

Від усвідомлення обмеженості буквального смислу слів, ставлен­ня до мовних засобів як усього лише мовних засобів, що дозволяють увійти в світ прихованих смислів, — виникає потреба в складних символічних конструкціях алегоричного характеру, свобода у ви­борі символіки. Культура XVII—XVIII ст. орієнтована на символіч­ні структури, геральдику, алегорії, подвійний і потрійний сенс. Іконостас повторює книжну заставку — форту, на якій символи-алегорії зображують усе, що має бути змістом книги. Бурхлива символічна орнаментація його поверхні створює ту ж атмосферу напруженого піднесення, що й вся барочна архітектура, хоровий партесний спів або навіть історична дума.

Художня культура другої половини XVII-XVIII ст. в Україні відзначається тим, що великого поширення набула народна твор­чість. Проявом цього процесу можна вважати як розквіт декоратив­но-прикладного мистецтва, так і здобутки народних майстрів у сфері літератури, музики, живопису тощо. Загалом же твори, що з'являлися того часу завдяки самодіяльності, досить яскраво відо­бражають тенденцію до секуляризації. В них панувала патріотична тема, тема боротьби із завойовниками, історична тематика тощо. Дуже популярним тоді стає образ козака-бандуриста — захисника Батьківщини. Крім того, в народному мистецтві з'являється багато образів, які пов'язані з конкретною реальною земною людиною, зокрема, в літературі, живопису можна побачити досить велику кількість творів, присвячених жінкам, воїнам, козацьким полко­водцям та іншим реальним постатям. Нарешті, майже для всіх видів народного мистецтва козацької доби та гетьманщини характерно те, що вони збагачуються новими жанрами: наприклад, у музиці розквітають пісенні і танцювальні жанри, побутові міські пісні, канти, псалми тощо, в живопису розвивається станкове ма­лярство, портрет, історична та побутова картина та ін.

Професійна художня творчість, або професійне мистецтво, на відміну від народної художньої творчості, найбільш активно вби­рали в себе сучасні досягнення світового художнього процесу. Особливо помітним був тоді зв'язок професійних митців із західно­європейською художньою культурою. Про це свідчить велика кіль­кість фактів: перш за все те, що раціоналізм, як основа західноєв­ропейського художнього життя, починає відчуватися й в україн­ському образотворчому мистецтві, і в літературі, і в інших видах мистецтва, коли значна увага приділяється аналітичності, вивчен­ню життя в його реальних вимірах. Підтвердженням взаємодії української художньої культури й західноєвропейської художньої культури можна вважати появу та утвердження в Україні тих ху­дожніх течій, які панували тоді в Західній Європі — бароко і роко­ко в самобутньому національному вигляді. В той час у мистецтві формувався новий тип художника, який вирізнявся чуйністю до громадських потреб, завзятістю. При цьому художні твори, створе­ні освіченими ченцями, засвоювались іншими верствами населення і там закладалися основи для нових надбань. Такі обставини по­родили цілу низку самобутніх явищ українського мистецтва. Велика сила, самобутність художньої культури в Україні надали їй змогу не тільки звільнитися полонізації, протистояти московському на­ступу, а й впливати на інші культури, зокрема на російське мисте­цтво. Зміни в процесах художнього життя України другої половини XVII—XVIII ст. з'явилися й на рівні споживання художніх творів. Ознакою часу було те, що значно поширилось коло споживачів цінностей, створених професійними митцями. До нього дедалі шир­ше прилучаються міщани, козаки, селяни, чиновництво та ін.

Узагальнений погляд на художню культуру України козацької доби надає можливість зробити висновок про те, що найбільш ін­тенсивно розвивалися такі види мистецтва, як музика, література, живопис, театр, архітектура.

Література. В українській літературі другої половини XVII-XVIII ст. поступово посилюється відхід від церковно-релігійних ідеалів, набирають ваги світські та суто естетичні функції, а визна­чальним стилем стає бароко. Теоретичне обґрунтування цього сти­лю відбувалося в курсах поетики й риторики, які викладали в українських школах, зокрема в Києво-Могилянській академії. Таким чином, то були часи, коли література, як вид мистецтва, на­буває самостійного значення.

Друга половина XVII—XVIII ст. характеризувалася подальшим розвитком усної літератури. Вона була представлена тими жанрами, які склалися ще у сиву давнину: казки, легенди, перекази, обрядо­ва поезія, духовні вірші, приказки тощо. Разом з тим усна словесність, як і література в цілому, зазнавала деяких змін, про що свідчить поширення тематики усних творів, виникнення нових різновидів фольклорних жанрів, переміни в поетиці. В усній літе­ратурній творчості провідне місце тоді займали думи. Більшість з них присвячувалася подіям визвольної війни та її героям — думи про Хмельницького, Барабапіа, про корсунську перемогу, про Богуна та ін. Одночасно з'являється багато дум, які мають побуто­ві сюжети, поширюються також гумористичні та сатиричні думи.

Поряд із думами в добу козацтва розвивається жанр пісні, в пер­шу чергу, історичної та військової. В середині XVII сторіччя ство­рюється цикл пісень про визвольну війну: «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережечки». Народжуються й цикли пі­сень, присвячені козацьким полководцям, рядовим козакам, воїнам взагалі. Разом із тим існували й цикли чумацьких, опришківських, родинних, любовних, кріпацьких, гайдамацьких тощо пісень, їх головними темами були: боротьба проти польсько-шляхетської, турецько-татарської агресії, осудження панів, кохання й вірність тощо.

Усна словесність розробила цілу плеяду улюблених народом об­разів, серед яких найвідомішими були: образ козака-запорожця, козака-бандуриста, мандрівного дяка, селянина, попа, ченця тощо. Характерним для літературного процесу того часу було й утверджен­ня образу ліричного героя.

Літературні фольклорні твори були одним із джерел оновлення письмової літератури. Фахівці вважають, що народнопоетична основа простежується в усіх жанрах письмових літературних пам'яток, починаючи з історіографічної прози й закінчуючи сати­рично-гумористичними віршованими оповіданнями. В той же час українська письмова література взаємодіяла з польською, а пізніше й з російською літературами, засвоювала досвід західноєвропей­ського літературного процесу. Про це свідчить, наприклад, те, що літературні твори в Україні писалися як латинською, так і поль­ською, частково угорською, російською, церковнослов'янською та книжною староукраїнською мовами. Визначальна роль в україн­ському літературному житті належала в козацьку добу поетичним, драматичним жанрам і белетристиці, які розмежовувались за особ­ливостями головних літературних родів: лірики, драми, епосу.

У другій половині XVII-XVIII ст. продовжувався розвиток по­лемічної прози, спрямованої на відстоювання православ'я. Серед тих, хто особливо активно закликав до боротьби із запроваджуван­ням в українських землях католицизму, магометанської віри, були члени києво-чернігівського гуртка, церковні діячі, учені, письмен­ники — Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський та ін. Полемісти в своїх творах зосереджують увагу не тільки на суто теологічних питаннях, а й на філософських, соціально-політичних проблемах. Здавна українські літератори пов'язували свої творчі пошуки з ораторсько-учйтельною прозою, головним жанром якої були церковні проповіді. Хоча проповіді — невід'ємне явище православної релігійної системи, але поряд з суто релігійними функціями вони виконували й просвітительські, публіцистичні та, головне, естетич­ні функції. Тому водночас проповіді вважають однією з форм літе­ратурного і ораторського мистецтва. Практично всі проповіді об'єд­нувала належність до стилю бароко: вони ґрунтувалися на порів­нянні, аналогії, метафорі, алегорії, вирізнялися художнім викладом, велику увагу приділяли осудженню грішного життя, могли навіть втручатися в реальні політичні проблеми, критично оцінювати, сучасну соціальну дійсність. Одним з яскравих представників про­повідників у бароковому стилі був Стефан Яворський.

Одним із найвидатніших літераторів другої половини XVII-XVIII ст. вважається Ф. Прокопович, який вніс суттєві зміни в те­орію і практику учительно-ораторської прози. Свої естетичні та літературні погляди Ф. Прокопович викладав у теоретичних курсах лекцій «Три книги про поетичне мистецтво» (1705 р.), «Про мисте­цтво риторики» (1706-1707 pp.), ознакою яких є те, що традиції бароко тут переборюють дух класицизму.

Видатним явищем літератури цього часу вважається створена Ф. Прокоповичем трагедокомедія «Володимир», в якій він першим звертається до вітчизняної історичної тематики, до події, пов'язаної з уведенням християнства на Русі. П'єса була побудована за всіма правилами шкільної поетики, відповідала класицистичним вимогам (єдності часу, дії та місця).

Література другої половини XVII-XVIII ст. представлена також агіографічною прозою. Агіографічні твори, з одного боку, продов­жували традицію попередніх часів, з другого — використовували досягнення російських, західноєвропейських, польських агіографів не тільки минулих часів, а й доби Ренесансу та бароко. Треба від­значити, що стиль бароко проявився у житійній літературі через насиченість чутливістю, зворушливістю, моралізуючим змістом, вишуканими і складними прикрасами (про це свідчать збірки І. Га-лятовського, Д. Туптала, Л. Барановича). Письменники і в цьому жанрі проявляють зацікавленість ідеями бароко — багато княжих житій, наприклад, зазнають нової оригінальної барокової перероб­ки (серед таких творів — житія Ольги, Володимира, Бориса і Гліба).

Поряд з агіографічною прозою в другій половині XVII-XVIII ст. розвивалася паломницька проза. Вона вирізнялась тим, що продов­жувала традиції паломницького жанру минулих часів, вважаючи найкращими зразками «Хожденіе ігумена Даниїла» і «Странство-ванія» В. Барського.

У літературному житті доби козацтва значне місце посідала іс­торіографічна проза. За своїми жанровими формами вона наближа­лась до літопису та хроніки. Серед її зразків виділимо «Хроніку о Русі» Ф. Софоновича, так звані козацькі літописи Самовидця, Г. Гра-бянки, С. Величка та анонімну «Історію русів».

Поряд з історіографічною літературою у другій половині XVII-XVIII ст. продовжувався розвиток поезії. Особливість поезії того часу полягала в її багатожанровості, про що свідчать наявність духов­ної, релігійно-філософської, панегіричної, святкової, церковно-іс­торичної, полемічно-публіцистичної поезії, до складу якої входять панегіричні гімни на честь Трійці, Христа, Богородиці тощо, вірші на честь релігійних свят, молитовна і покаянна лірика, полемічні вірші, роздуми на релігійно-філософські теми, елегійні роздуми про добро та зло, про сутність людського щастя тощо. До плеяди тих, хто залишив найпомітніший слід у поетичному світі тієї доби, від­носять Л. Барановича, Д. Туптала, С. Полоцького, С. Яворського, Ф. Прокоповича, І. Величковського.

Панегірична спадщина цілком була пов'язана зі стилем бароко, але сприяла народженню в поезії основ класицизму через жанр оди, культ якої припадає на другу половину XVIII ст. До зразків жанру оди можна віднести «Оду на перший день мая 1761 года» І. Мак­симовича.

Друга половина XVII-XVIII ст. принесла в українську літерату­ру поезію інтимних почуттів. Це була переважно любовна лірика, пов'язана з музикою й співом (авторами були мандрівні дяки, ко­заки, легендарна Маруся Чурай та ін.).

На часи козацтва припадає досить активний розвиток драматур­гії, її репрезентувала шкільна драма, яка трансформувала жанри містерії, міраклю, мораліте. Зразками жанру містерії можна на­звати такі п'єси як «Комедія на день рождества Христова» Д. Туп­тала, «Образ страстей міра сего» С Ляскоронського та ін.

Байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку вивів Г. Сковорода. Ним написано ЗО прозових байок — «Басні харьковскія», в основі яких лежать морально-етичні ідеї, філософ­ські роздуми, що випливають із його філософських поглядів на світ та людину.

Велике значення для подальшого розвитку української поезії мала збірка Сковороди «Сад божественних пісень», що об'єднала ЗО поетичних творів, переважно ліричного змісту, кожний з яких мав мелодію, складену автором.

Літературне життя в Україні другої половини XVII—XVIII ст. надало фахівцям можливості дійти висновку, що в XVIII ст. закін­чується давня епоха в історії української літератури і починається епоха нової літератури.

Музичне життя. В українській художній культурі другої по­ловини XVII-XVIII ст. значне місце належить музиці. Це був час розвитку пісенних та танцювальних жанрів народної музики. Творці народної музики одночасно виступали її виконавцями та розповсю­джувачами. Безліч кобзарів, лірників, сопілкарів, скрипалів, цим­балістів ходили по містах та селах, співали пісні та думи, викону­вали народні мелодії. Характерною постаттю доби став козак-бан-дурист — віршотворець і співак. Він перетворився тоді в головний

художній образ, який втілював ідеал вільності, незалежності спі­вучої України. В музичному житті народу того часу виникали й розповсюджувалися ансамблі, зокрема, — «троїста музика», яка стала своєрідним символом української фольклорної традиції.

Взагалі українське музичне мистецтво набуло великої популяр­ності далеко за межами країни. Українські співаки, музиканти часто запрошувались в інші країни, зокрема в російські міста, де вони були вчителями співу, реґентами, просто співаками, знавцями музичного мистецтва. В Україні музичні колективи існували прак­тично при всіх навчальних закладах, поміщицьких садибах, у військах тощо. Тоді ж почала формуватися музична освіта.

У 30-х роках XVII ст. головним центром української музичної освіти була Києво-Могилянська академія. Кожен учень набував тут ґрунтовної музичної підготовки, академія готувала досвідчених реґентів, учителів співу, виконавців, сприяла формуванню компо­зиторів, займалася підготовкою педагогів-теоретиків. При Києво-Могилянській академії існували хор і оркестр, завдяки яким роз­повсюджувалися цінності музичної культури. Саме зі стін академії вийшли такі відомі постаті в музиці як композитори М. Березовський та А. Ведель, реґенти і педагоги Й. Мохов, В. Сербжинський, С. Ло-бодовський, Г. Баранович. Поряд з Києво-Могилянською академією значну роль у розвитку музичної освіти в Україні відігравала ство­рена в 1738 р. музична школа в Глухові. Ця школа мала готувати, насамперед, співаків для придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів. Глухівська музична школа подарувала світу таких видатних композиторів як М. Верезовський і Д. Бортнянський.

Велике значення для музичної освіти мала й діяльність видат­ного теоретика музики і композитора М. Дилецького, який у трак­таті «Граматика музикальна» узагальнив практику партесного співу і композиції.

У другій половині XVII—X VIII ст. професійна українська музика існувала й розвивалась у двох проявах: як музика духовна, або культова, та як музика світська, головною ознакою якої був тісний зв'язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяскравіше такий зв'язок проявився у творчості М. Березовського, Д. Борт­нянського, А. Веделя.

Духовна релігійна музика головним чином розвивалась у хорових формах без інструментального супроводу. Але у церковній музичній творчості поступово спостерігається посилення світських елементів. Про це свідчить, перш за все, розвиток музичних жанрів. Так, по­ширювалася і поглиблювалася тенденція секуляризації партесно­го співу, секуляризувався й фольклоризувався кант та його різно­вид — псальма. Канти часто застосовували у вертепі, у шкільних виставах. Треба звернути увагу на те, що і партесний концерт, і кант представляли в українській музиці стиль бароко.

Щодо світської музики, то на другу половину XVII-XVIII ст. припадає розквіт побутової міської пісні (тобто канта), розвиток інструментальної та театральної музики. М. Березовський, Д. Борт­нянський успішно працювали над створенням світських вокальних, інструментальних і оперних композицій (наприклад, «Демофонт» М. Березовського, «Алкід» Д. Бортнянського таін.).

Світська тематика закріпилася в урочистих і віватних хорах, у хорових обробках народних пісень. Тоді виникають перші опери, камерно-інструментальні ансамблі, симфонії, невеликі п'єси для різних інструментів, переважно складені на основі народних пісен­них чи танцювальних мелодій. Музика, яка звучала у драматично­му театрі, також ґрунтувалась на зразках селянського фольклору й міській побутовій пісні, романсі. Цікаво, що то був час, коли про­фесійні музики-інструменталісти почали об'єднуватися в музичні цехи, завданням яких було впорядкування повсякденної праці своїх членів, захист їх професіональних інтересів. Такі цехи ви­никали в Стародубі, Ніжині, Чернігові та інших містах, їх діяль­ність була безпосередньо пов'язана з життям міського (а подеколи й сільського) населення. Члени цехів грали на весіллях, народних забавах, брали участь у різних урочистостях. Основу репертуару складали танці, марші, п'єси для слухання. Подібні функції ви­конували й військові оркестри.

Треба звернути увагу на те, що багато музичних колективів іс­нувало в ті часи у поміщицьких садибах. При дворах працювали хорові колективи, симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи, подекуди музичні й театральні школи. Управляли ними здебільшо­го музики-чужоземці, хоча зрідка траплялись і місцеві керівники, але хористами, інструменталістами, співаками, танцівниками були кріпаки. Мистецтво таких колективів нерідко сягало високої ху­дожності, основу їх репертуару складали твори видатних західно­європейських і дуже рідко вітчизняних композиторів. Є відомості про те, що окремі оркестри виконували твори музикантів-кріпаків. Однак їх імена, на жаль, до нас не дійшли.

Таким чином, в українській музиці другої половини XVII-XVIII ст. склалися основні музичні жанри, естетика й мистецькі принципи яких базувалися на досягненнях західноєвропейської і вітчизняної культури, визначалися певні виконавські традиції (зокрема, в хо­ровій галузі).

Театральне мистецтво. Художнє життя України другої по­ловини XVII—XVIII ст. не можна уявити й без театрального мисте­цтва. Воно розвивалося тоді у трьох головних проявах: як народний театр, як шкільний театр та як професійний, на той час кріпацький театр.

Народний театр козацької доби та гетьманщини існував у формі вертепу, балагана й райка. Самобутнім і цікавим явищем театраль­ного мистецтва визнається вертеп — феномен, який можна розгля­дати і як народний ляльковий театр, і як ранній варіант народного музичного театру тощо. Вертепні вистави демонструвалися під час свят, в першу чергу, різдвяних, ярмарок, торгів, ними захоплюва­лися всі верстви населення від простого люду до панства. Провідними персонажами вертепних п'єс були Дід, Баба, Жид, Циган, Москаль тощо, які уособлювали яскраво виражені типи, запозичені з фоль­клору, Христос, Богородиця, волхви та ін. Вистава з ляльками відбувалася у великій двоповерховій скрині. Вертепник (людина, яка ховалася за скринею) на дротинках водив ляльок у скрині, що мала вигляд будиночку. Вертепник розмовляв і співав за дійових осіб, а поряд з ним у виставі брали участь його помічники — музи­ки, які співали та грали на музичних інструментах. Двоповерховий будиночок-скриня надавав можливість розчленувати зміст вертеп­ної дії на дві частини: релігійну, повчальну і народно-побутову, комічну. Релігійні сюжети «виконувалися» ляльками на другому поверсі, народно-побутові — на першому. Все це свідчить про те, що вертепні вистави, як явище культури бароко, поєднували «ви­сокі» містерійні сюжети різдвяного змісту і «низькі» інтермедійні сцени, народжені фольклорно-побутовими сюжетами.

У другій половині XVIII ст. народний театр знайшов нову фор­му — балаганний театр, який поєднував у собі елементи лицедій­ства, народної драми та шкільних вистав.

Однією з улюблених народних розваг був театр лицедіїв. Репер­туар цього театру складали комедійні сцени, веселі розповіді, гу­мористичні, сатиричні монологи, пісні тощо. З досить складними виставами, використовуючи декорації та костюми, лицедії висту­пали в селянських садибах, на ярмарках.

У 60-ті роки XVIII ст. починається процес утворення театральних компаній, розрізнених труп, що складалися з 2—3 мандрівних ли­цедіїв, для спільних виступів. Вистави відбувалися у закритих, нашвидку збудованих, тимчасових дощатих приміщеннях під скле­пінчастим дахом, вкритим брезентом — балаганах. Балагани мали напівциркульну архітектурну конструкцію. Перед входом до них височіла спеціальна надбудова — невеличка естрада, так званий «раус».

Творцем театру балагана була молодь з числа постійних мешкан­ців міста. Це були ремісники, різночинці, колишні студенти Ки­ївської академії та семінарій, письменні дворові люди і заїжджі лицедії.

Вистави розпочиналися після закінчення відправи в церквах і тривали протягом цілого дня. Платня за вхід була низька, аудиторія збиралася велика. Ставилися інтермедії, п'єси «Чорний ворон, або Криваве весілля», «Воскресіння мертвих» Г. Кониського, твори російських, польських та інших авторів.

На цьому етапі розвитку українського народного сценічного мистецтва є вже наявне розмежування виконавця і глядача (сцена відокремлена від глядача завісою), виникає зародкова форма антре-призного театру (є підприємці і робітники-виконавці, вхід платний), основою видовища поступово стає писаний текст, з'являється орга­нізатор вистави — режисер, створюється певний ансамбль виконав­ців різних амплуа.

Театр балагана використовував мистецьку спадщину своїх по­передників, в тому числі досягнення, сценічну техніку шкільної драми та зарубіжного професіонального театру. У 70-х роках XIX ст. театр балагана сходить нанівець. Його місце на ярмаркових видо­вищах займає цирк.

Наприкінці XVIII ст. на українських ярмарках з'являється нова форма народного театру — райок (від власників «райків»). Райок — невеличка, барвисто розмальована скринька з двома ба­рабанчиками, на які намотувалась довга стрічка зі склеєних кольо­рових літографованих картинок. Через збільшуване скло, яке містилося в центрі райка, можна було бачити різні краєвиди, бата­лії, жанрові сцени тощо. Раєшник, перемотуючи стрічку, коменту­вав зміст малюнків, пересипаючи коментар приказками й віршова­ними жартами. Ця нова форма «механізованого» видовища — своє­рідний попередник кінематографа.

Поряд з народним театром в Україні другої половини XVII-XVIII ст. розвивається шкільний театр, головним осередком якого була Києво-Могилянська академія, а також різні шкільні заклади. Звичайно шкільна драматургія створювалася викладачами з навчаль­ною та виховною метою. Викладачі Києво-Могилянської академії у курсах поетики розробляли теорію драми, наприклад, Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Виконавцями драма­тургічних творів були студенти. Шкільні вистави йшли на Різдво, Великдень та інші свята, під час зустрічей видатних людей, іспитів, свят, відпочинку тощо. Вони відбувалися або в школі, або просто неба. У виставах застосовувалися декорації, реквізит, костюми, ви­користовувалися звукові та світлові ефекти. Дія вистав розгорталась на трьох ярусах: в раю, на землі, в пеклі — там з'являлись птахи, звірі, дракони, мерці, на сцені спалахувала блискавка, гримів грім, а також лунали пісні, музика, виконувалися танці. Акторами шкіль­них вистав були хлопці, вони грали в них усі ролі. Глядачами були й студенти, й вчителі, й громадяни, козацька старшина, всі гості школи. Цікаво, що зі шкільними виставами гастролювали не тільки по Україні, а й по Білорусі та Росії.

З кінця XVIII ст. в Україні з'явилися кріпацький та професійний театр. Домашній театр тоді був модною розвагою, тому, наслідую­чи великих російських царедворців Юсупових, Шереметьєвих, українських магнатів Розумовських, Трощинських та ін., україн­ське панство влаштовувало в своїх маєтках хори та театри на зразок придворних. Спектаклі домашніх кріпацьких театрів відбувалися для місцевого високого начальства — губернаторів та генерал-гу­бернаторів в театрі Ширая в селі Спиридонова Буда на Чернігівщині, у Трощинського в Кибинцях на Полтавщині та ін.

Деякі з магнатів організовували навіть свої музичні і театральні школи, де навчались і кріпаки сусідніх поміщиків. Учні цих шкіл поповнювали склад поміщицьких «капелій», з яких формувались кріпацькі театри. В багатьох дворянських маєтках були тоді крі­пацькі хори, капели, оркестри, театри. Поряд з ними існував і кріпацький цирк, доступний для глядачів на ярмарках.

Репертуар кріпацьких театрів складався з вистав вертепу, а та­кож опер, балетів, п'єс на міфологічні сюжети, трагедій, водевілів та комедій.

Вистави йшли переважно російською мовою, але іноді йшли і українською. Наприклад, у відомому театрі єкатерининського маг­ната Д. Трощинського в с Кибинцях на Полтавщині ставив свої п'єси українською мовою В.О. Гоголь, батько видатного письменника.

Професійні трупи почали з'являтися в Україні з кінця XVIII ст. Сприяла цьому перевізна торгівля, завдяки якій стали розвиватися міста, куди приїжджали купці, де відкривалися різні адміністра­тивні установи, куди на зиму з'їздилися зі своїх маєтків поміщики. Вистави там організовували невеличкі трупи, зібрані антрепрене­рами. Суто українських труп не було, були тільки польські або ро­сійські, в складі їх — багато українців.

Щодо українського театру, то перший постійний театр був засно­ваний в Галичині, але розвиток його складний. Галичина перебувала в найближчих стосунках з Польщею і польською культурою. В XVI і XVII ст. вона жила спільним життям з усією Україною, але після приєднання України до Росії Галичина залишилася під Польщею. Зв'язок її з іншими українськими центрами послабшав, і це при­вело до культурного занепаду й ополячення краю.

Архітектура. В руслі загальних художніх процесів розвивалась у другій половині XVII — XVIII ст. й архітектура. У Східній Україні архітектурне середовище творилось співпрацею українських та російських будівничих, а в Західній Україні — українськими, біло­русько-литовськими та західноєвропейськими архітекторами, їх діяльність була спрямована на спорудження храмів, монастирських ансамблів, гетьманських, полкових, сотенних канцелярій, ратуш, шкіл, ринків, господарських та виробничих будинків. Розвивалося муроване монументальне будівництво й дерев'яна архітектура.

Керманичами, фундаторами чи ктиторами видатних будов були відомі політичні та суспільні діячі того часу. Завдяки їх клопотам, фінансуванню було зведено багато споруд: так, за добу Петра Могили, наприклад, відбудовано Софійський, Успенський собори, Десятинна й Василівська церкви в Києві, розбудовано колегіум (Києво-Могилянська академія).

Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Збара­жем, Батогом у народно-визвольній війні 1648 р. дали змогу роз­горнути будівництво у ряді міст. Саме тоді звели храми в Переяславі, Чигирині. В Чернігові перебудували давню Ільїнську церкву, пере­творивши її на типово українську триверху культову споруду.

Церква св. Іллі в Суботові стає першим зразком архітектури укра­їнського бароко. Суворий вигляд цієї церкви-твердині скрашує примхливої форми бароковий фронтон, що стало новим явищем у вітчизняній архітектурі.

Після смерті Хмельницького у 1657 р. трагічні події внесли свої корективи. Серед наступних гетьманів були діячі іншого рівня, і війни з Польщею, Туреччиною, Московщиною та між собою зава­дили їм вести велике будівництво. Лише на лівобережжі, де геть­манщина набула більш певних форм, доба будівництва тривала. Так, гетьман Д. Многогрішний встиг спорудити церкву Миколая в Ніжині (1668), яка стала п'ятибанною хрещатого плану пам'яткою, створеною на основі народних форм. Тоді ж було відбудовано собор Єлецького монастиря в Чернігові (1668-1670 pp.).

У 1672—1687 pp. українська архітектура піднеслася на більш високий рівень — досить згадати визначний комплекс у Густині (церкви Катерини, Миколая, Трійці, Петра і Павла). В ті ж роки звели Ганно-Зачатіївську церкву на Дальніх печерах у Києві, в Чернігові — Успенський собор і дзвіницю в Єлецькому монастирі. Видатною за своєю архітектурою була церква Успіння в Лютеньці на Полтавщині, збудована в 1686 р. її могутні форми чудово відо­бразили характерні риси тієї доби, суворої та невибагливої, хоч не позбавленої стриманої величі та монументальності.

Ще яскравіше розквітає архітектурна творчість в епоху гетьман­ства Івана Мазепи. За 32 роки гетьманування Івана Мазепи було споруджено більше 50 величних комплексів і значних об'єктів куль­тового і світського призначення — удвічі більше, ніж при його по­передниках, разом узятих. В їх числі — найвидатніші пам'ятки українського бароко, яке в той час піднялося на високий щабель свого розвитку. До видатних пам'яток того часу належать перебудо­вана Кирилівська церква у Києві, що зберегла свій давньокнязів-ський інтер'єр і набула нового екстер'єру у формах українського бароко. Це і Покровський собор у Харкові (1689), Святодухівський у Ромнах (1689), Хрестовоздвиженський у Полтаві (1695-1709), Знесення в Переяславі (1695-1760), Богоявленський собор на Подолі та Микільський — на Печерську в Києві, церкви: Миколаївська в Глухові, Різдва Пречистої на Дальніх печерах Лаври, Теодозія Печерського в Києві, Воскресенська в Сумах, Харлампіївська в Гамаліївському монастирі у Новгород-Сіверському, Воскресіння в Густині. До цього ще треба додати дзвіниці Софійського і Михай­лівського монастирів, ряд фортець із наріжними та в'їздними ба­штами. Найважливішими з будов того часу були первісний кам'яний будинок Києво-Могилянської академії на Подолі, а також споруда Чернігівського колегіуму і, нарешті, розбудова тодішньої столиці Гетьманщини — міста Батурина з його палацами й урядовими бу­динками.

Фундаторство гетьмана не було тоді поодиноким та винятковим прикладом. Йому слідували інші старшини. Взагалі будівництво в Україні XVII-XVIII ст. не можна зводити лише до фундацій верхів­ки суспільства, бо і менш заможні люди робили свій внесок у цю справу. Так, чернігівський полковник В. Дунін-Борковський спо­рудив храми Знесення і Благовіщення, стародубський полковник М. Миклашевський у Києво-Видубецькому монастирі звів один з найліпших в українському бароко п'ятиверхих соборів — Геор-гієвський і трапезну церкву. Запорожці виступали в ролі фундато­рів будівництва, завдяки чому на запорізьких землях було спору­джено 44 церкви, 13 каплиць, два скити.

Подальший розвиток архітектури пов'язаний з видатними іс­торичними подіями: поразка Мазепи під Полтавою, руйнування О. Меншиковим Батурина. Ці події не тільки стримали активний розвиток архітектури, а й певною мірою відкинули її назад. У добу гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722) було вже зведено знач­но менше споруд. З них варто назвати церкву св. Катерини на Перетяці в Чернігові, Спасопреображенський собор у Прилуках, Успенський у Новгород-Сіверському, а також Гамаліївський мо­настир.

Політична обстановка тих років заважала розгортанню будівни­цтва, хоча воно й не спинилося. Серед тих, хто йому сприяв, був київський митрополит Рафаїл Заборовський (1743-1747). Тоді була споруджена західна брама Софійського монастиря в Києві і митро­поличі палати там же, головний корпус Києво-Могилянської акаде­мії і будинок бурси для студентів. Тоді ж єпископ Козлович зводить корпус Переяславського колегіуму, у селі Ханівці біля Козельця споруджується Георгіївський собор у козацькому монастирі, в само­му ж Козельці — Миколаївська церква. До цієї ж доби належать твори видатних зодчих С. Ковніра, І. Григоровича-Барського, Г. Ше-деля, В. Растреллі, А. Квасова, Б. Маретіні-Мердерера.

Кілька значних будівель було споруджено за часи гетьманства К. Розумовського: зокрема в селі Лемешах Трисвятительський храм за проектом І. Григоровича-Барського, церква Різдва Пречистої в Козельці того ж зодчого разом з А. Квасовим. В ті роки почали від­будовувати Батурин — гетьманську столицю, пізніше звели біля міста палац у стилі класицизму, як гадають, за проектом петер­бурзького зодчого Ч. Камерона.

Визначним фундатором будівництва був останній кошовий ота­ман Січі Запорізької — Петро Калнишевський, який своїм коштом збудував дві дерев'яні церкви у Лохвиці. А в Ромнах його турбо­тами спорудили дерев'яний храм Покрови Пречистої, п'ятидільний і п'ятиверхий, витончений, стрункий, міцний і величний. У селі Пустовійтівці Калнишевський звів дерев'яний храм св. Трійці, у Межигірському монастирі біля Києва вимурував церкву Петра і Павла, яку спроектував І. Григорович-Барський.

Багато цікавих житлових будинків-кам'яниць в стилі бароко було побудовано в Києві, Львові, Чернігові, Козельці. У більшості з них яскраво виявилося національне розуміння краси в архітектуpi з її тяжінням до правдивості, стриманої мальовничості і пласти­ки форм.

Образотворче мистецтво. Цікавою й різноманітною була в цю добу картина розвитку образотворчого мистецтва України, в якому панує стиль бароко. Живопис цього періоду характеризується роз­ширенням жанрового діапазону і все активніше набуває світських рис. На іконах часто зображують постаті осіб, що офірують ікони: гетьманів, старшину. Ці твори часом наближаються до портретно­го малярства, відбивають особливості українського краєвиду та одягу. Найцікавіші ікони такого типу з'являються у Великих Сорочинцях, на Полтавщині, а також в Угорській Україні. У цер­ковному живопису чіткіше виявляється індивідуальність майстрів, активно використовуються народні мотиви. Серед іконописців ви­діляються майстерністю Іван Руткевич та Іов Кондзелевич. Іко­нописні композиції помітно відхиляються від візантійських кано­нів. В іконах активно використовуються колористичні та світлові ефекти, вони вражають своєю мальовничістю.

Подібні прийоми використовуються і в народному малярстві. Улюбленим образом народного живопису козацької доби став образ козака-бандуриста — захисника батьківщини. Часто твори народ­ного малярства тієї доби просякнуті гумором, відзначаються сати­ричною спрямованістю. Зразки народного малярства знаходимо в розписах дерев'яних храмів Галичини, Буковини, Закарпаття.

Друга половина XVII-XVIII ст. — час активного розвитку стан­кового живопису. У самостійні жанри поступово почали виділятися історична й побутова картина, світські портрети (наприклад, пор­трети Івана Мазепи, Данила Апостола, К. Розумовського, Г. Полетики).

Поступово художники розширювали тематику своїх робіт, переходили до мистецького втілення людської особливості. Вже у XVIII ст. портретний живопис характеризувався реалістичними тенденціями, поглибленням психологізму, широким використан­ням елементів фольклору. Видатні пам'ятки живопису залишили такі відомі українські майстри як Л. Тарасевич, Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, І. Саблуков та ін.

Схожі процеси відбувалися у графіці, насамперед, книжковій. Гравюра поступово позбувається площинності. Це почалося з ілю­стративного циклу із сорока сюжетів до видання Печерського пате­рика 1702 р. Л. Тарасевича. Малюнки учнів київської художньої майстерні, що діяла у XVIII ст. при Києво-Печерській лаврі, свід­чили про творчу асиміляцію барокової стилістики.

Світські сюжети поступово утверджувалися у книжковій ілю­страції. Поряд з нею розвивалася станкова графіка, продукувалися народні картини на історичні, батальні, побутові сюжети, розпо­всюджувалися гравіровані портрети. Цікавим різновидом станкової графіки стали панегіричні гравюри, що присвячувалися суспільно-політичним подіям і були тісно пов'язані з літературою.

У другій половині XVII ст. виняткової краси в Україні досягло різьблення по дереву. Стиль бароко з його пишними орнаментами вимагав великої досконалості майстрів. Вікна, двері храмів та жит­лових будинків прикрашалися складними «рушниковими» та «килимовими» орнаментами з каменю та глини. Захоплення укра­їнських митців буйною гіпертрофованою декоративністю, надмір­ним багатством пластичного вбрання не сприймається як щось зайве або недоречне. Про це свідчать рясні прикраси Брами Заборовського, західного фасаду та північного притвору Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, соковитий ліпний орнамент Преображенського собору в Мгарі.

Досягає розквіту мистецтво різьблених іконостасів на кілька поверхів. Прикладами можуть бути такі іконостаси: Богородчанський у Галичині, Софійського і Миколаївського соборів — у Києві, Межигірського і Видубицького монастирів тощо.

Художня різьба також поширюється у декорі світської архітек­тури.

Разом з різьбленням і живописом єдине образне і естетичне сере­довище створювала скульптура (вона існувала як скульптура ста­туарна, монументально-декоративна), ліплення, металопластика. Синтез цих різновидів мистецтва досяг у кращих творах органічної єдності.

Така картина художнього життя в Україні другої половини XVII—XVIII ст. У складну добу злету та падінь, боротьби за волю й незалежність українська культура збагатила себе невмирущими цінностями, які увійшли в скарбницю світової культури.

 

 

Клапчук