Відстрочення, розстрочення і зменшення розміру судових витрат, звільнення від їх оплати. Повернення судових витрат

Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на визначений строк, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.

Якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть оплачені, заява відповідно до ст. 207 ЦПК України залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Крім того, враховуючи майновий стан сторони, суд може зменшити розмір належних до оплати судових витрат, пов'язаних із розглядом справи, або звільнити від їх оплати.

У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або про забезпечення позову розмір судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або про забезпечення позову. Це ж правило застосовується у разі пред'явлення позову після відмови у видачі судового наказу (ст. 99 ЦПК України).

Крім того, ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України передбачає перелік осіб, які звільняються від сплати державного мита. Такими особами, наприклад, є:

- позивачі - робітники та службовці - за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин;

- позивачі - за позовами, що випливають з авторського права, а також з права на відкриття, винахід, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин та раціоналізаторські пропозиції;

- громадяни - з апеляційних скарг і скарг на рішення, що набрали законної сили, у справах про розірвання шлюбу;

- позивачі - за позовами про відшкодування збитків, заподіяних каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника;

- позивачі - за позовами про стягнення аліментів та ін.

167 Сплачена сума судового збору може бути повернута за ухвалою суду у випадку:

1) зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом;

2) повернення заяви або скарги;

3) відмови у відкритті провадження у справі;

4) залишення заяви або скарги без розгляду;

5) закриття провадження у справі (ч. 1 ст. 83 ЦПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦПК України сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду у разі:

1) внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено законодавством;

2) повернення заяви або скарги;

3) відмови у відкритті провадження у справі;

4) закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства;

5) залишення заяви без розгляду у випадках, коли:

- заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності;

- заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

- провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119, 120 ЦПК України, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

§ 5. Розподіл судових витрат

Цивільне процесуальне законодавство (статті 88, 89 ЦПК України) встановлює правила розподілу судових витрат залежно від того, на користь позивача чи відповідача ухвалено рішення у справі.

Так, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволена частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні якої позивачеві відмовлено.

У випадку, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. У разі, коли обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної частини вимог.

У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.

Якщо суд апеляційної або касаційної Інстанції, не передаючи справи на новіш розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, він повинен змінити розподіл судових витрат (ст. 88 ЦПК України).

Відповідно до ст. 89 ЦПК України у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача.

Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат.

В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних із розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача.

Практичне завдання

Суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, виявив невідповідність вказаної ціни спірного майна його дійсній вартості. Як в цьому випадку має діяти суддя?

Список рекомендованої літератури

1. Бородин М. М., Кройтор В. А. Судебные и арбитражные расходы.- X.: Бизнес-Информ, 1997.- 121 с.

2. Картнська Т. В. Склад судових витрат за новим Цивільним процесуальним кодексом України // Молодь у юридичній науці.- Хмельницький: Вид-во ХУУП, 2005.- Ч. 3: Публічно-правові науки.- Підтом II.- С. 30-35.

Глава 17 ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

§ 1. Поняття заходів процесуального примусу

Цивільне процесуальне законодавство містить низку норм, які мають забезпечувальний характер і встановлюють певні санкції.

Питання цивільно-процесуальних санкцій, не зважаючи важливе практичне значення, не отримало свого однозначного вирішення в науковій і навчальній літературі. Традиційно вважалось, що санкції -це встановлені в нормах цивільного процесуального права наслідки, які настають за їх недодержання та порушення¹. Вони поділялись на заходи захисту і заходи відповідальності². Таке розуміння цивільно-процесуальних санкцій було широким, оскільки під нього підпадали всі негативні для учасників процесу заходи, які міг застосувати суд. Виходячи з цього, до санкцій цивільного процесу відносили явища, що мають різну правову природу: процесуальні штрафи, попередження, видалення із зали судового засідання, залишення позовної заяви без руху, відмову від прийняття позовної заяви, примусовий привід, стягнення судових витрат тощо³.

У ЦПК України 2004 р. законодавець відійшов від концепції наявності цивільної процесуальної відповідальності як особливого виду юридичної відповідальності, що була реалізована в попередньому ЦПК України 1963 р. Чинний ЦПК України закріплює в своїх нормах лише заходи процесуального примусу, які не встановлюють додаткових обов'язків осіб. Заходи ж відповідальності, що передбачають покладення на правопорушника нового обов'язку (наприклад, відшкодувати збитки, сплатити штраф, відбути адміністративний арешт), повністю винесені за межі норм цивільного процесуального законодавства. Вони встановлюються цивільним, адміністративним, кримінальним законодавством, а також нормативними актами про статус окремих суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, що передбачають їх дисциплінарну відпо-

' Див.: Алексеев С. С. Общая теория социалистического права.- Свердловск, 1964.-С. 194.

² Див.: Штефан М. Й. Санкції цивільного процесуального права // Вісник АПрН України.- 2003.- № 2 (ЗЗ)-З (34).- С. 483.

Див.: Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник.- К.: 1н Юре, 1997.-С. 230-231.

171відальність (Закони України «Про статус суддів», «Про прокуратуру», «Про адвокатуру» тощо). Так, якщо в діях чи бездіяльності особи, яка не виконує процесуальні обов'язки, присутні ознаки адміністративного правопорушення (наприклад, непідкорення розпорядженню головуючого), суд одночасно із застосуванням заходів процесуального примусу вирішує питання про притягнення такої особи до адміністративної відповідальності. Наявність в діяннях порушника ознак злочину зобов'язує суд повідомити про цей злочин відповідні правоохоронні органи або порушити кримінальну справу. Про невиконання процесуальних обов'язків особами, для яких участь у процесі є службовою (посадовою) або професійною діяльністю, якщо таке невиконання пов'язане з порушенням відповідної професійної етики, суд може повідомити орган, уповноважений притягати таких осіб до дисциплінарної відповідальності.

Метою застосування цивільно-процесуальних заходів примусу є припинення порушень процесуальних норм та забезпечення виконання окремими учасниками цивільного процесу своїх процесуальних обов'язків.

На відміну від ЦПК України 1963 р., в якому норми щодо заходів процесуального примусу містились в різних розділах, а, отже, відносились до різних правових інститутів, в ЦПК України 2004 р. такі норми зібрані в одній главі (гл. 9 розділу І). Таким чином, можна вести мову про існування окремого інституту цивільного процесуального права - інституту заходів процесуального примусу.

Відповідно до ст. 90 ЦПК України заходами процесуального примусу є встановлені ЦПК України процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправне перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

До заходів процесуального примусу законодавець відносить (ч. 1 ст. 91 ЦПК У країни):

1) попередження;

2) видалення із залу судового засідання;

3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

4) привід свідка.

Оскільки примусові заходи, що можуть бути застосовані до учасників процесу, повинні бути чітко прописаними в законі, вказаний їх перелік є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Однак законодавець може його розширити, внісши у встановленому порядку відповідні зміни до ЦПК України.

Залежно від спрямованості заходи процесуального примусу можна поділити на дві групи.

1) ті, які застосовуються до порушників порядку в залі судового засідання (попередження і видалення із залу судового засідання);

2) ті, що забезпечують процес доказування (тимчасове вилучення доказів для дослідження судом і привід свідка).

Заходи процесуального примусу є реакцією суду на порушення, які допустили учасники процесу і які заважають подальшому розгляду справи. Суд застосовує такі заходи негайно після вчинення особою порушення шляхом постановления відповідної ухвали. Ухвала про застосування заходів процесуального примусу не впливає на рух справи, а тому не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Важливою гарантією недопущення суддівського свавілля є ч. 2 ст. 91 ЦПК України, в якій вказується, що до однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення. Дана норма деталізує конституційне положення про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України).