Розділ II позовне провадження

Глава 18 ПОЗОВ

Поняття позову

Однією з особливостей позовного провадження є наявність по­зову. Проаналізувавши норми ЦПК України, можна дійти вис­новку про те, що позов розглядається законодавцем як належ­ним чином оформлена вимога про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Дана категорія використовується в норматив­них актах не лише процесуального, а й матеріально-правового характеру (наприклад, гл. 19 ЦК України), проте з'ясування по­няття і сутності позову здійснюється в межах теорії цивільного процесу.

У науці цивільного процесуального права висловлюються різні думки щодо розуміння поняття позову. Наукова дискусія стосу­ється, насамперед, визначення його юридичної природи. З цього приводу існує три основні теорії:

1) моністична, відповідно до якої позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права. Науковці, які поді­ляють цю точку зору, вважають позов однією з правомочностей, що випливає з певного суб'єктивного права, а не самим поруше­ним чи оспорюваним правом. На їх погляд, позов має дві сторони: матеріальну і процесуальну, які органічно поєднані в єдиний ком­плекс, тобто матеріально-правова вимога об'єднана з процесуаль­ною вимогою. Основну сутність цієї точки зору можна звести до такого: позовом є матеріально-правова вимога, що отримала належне процесуальне оформлення. Більшість сучасних науковців схиляються до такого розуміння природи позову, співвідносячи

матеріальна-правову і процесуальну сторони позову як відповідні галузі права';

2) дуалістична, її прибічники розглядають поняття позову окремо для матеріального права і для процесуального права, тим самим заперечуючи єдине матеріально-процесуальне поняття по­зову. Вони стверджують, що позов необхідно розглядати в двох площинах: в матеріально-правовій - як вимогу до зобов'язаної особи, і в процесуальній - як вимогу до суду про захист суб'єктив­ного права. Зв'язок між нормами матеріального і процесуального права з приводу позову та його реалізації, з одного боку, здійсню­ється в разі вчинення правопорушення, внаслідок якого суб'єктивне право набуває стану готовності до негайного примусового здійс­нення, а з іншого - перетворює загальну процесуальну правоздат­ність в право порушити і підтримувати судовий розгляд конкрет­ного спору з метою його вирішення, тобто в право на судочинство у конкретній справі²;

3) суто процесуальна визнає позов виключно процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має ма­теріально-правових елементів. Так, деякі автори вважали, що позов взагалі не пов'язаний з матеріальним правом, а є лише за­собом порушення діяльності суду (чи іншого компетентного ор­гану)³. Нині науковцями доведена неспроможність такої точки зору пояснити правову природу позову, оскільки вона містить суперечливі засади, а також не відповідає чинному законодавству і судовій практиці⁴.

З'ясовуючи правову природу позову, необхідно мати на увазі деякі моменти. По-перше, матеріально-правова вимога спрямована до відповідача, а процесуальна - до суду. По-друге, у порядку по­зовного провадження розглядаються справи, в яких наявний спір (порушення, оспорювання чи невизнання) щодо цивільного, сімей­ного, житлового, земельного, трудового та іншого суб'єктивного права, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за

¹ Див., наприклад: Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник.- Вид. друге, перероб. та доп.- К.: Ін Юре, 2001.- С. 324.

² Див., наприклад: Гурвич М. А. Право на иск.- М.-Л., 1948.- С. 46.

³ Див., наприклад: Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс.- М., 1965.-С. 199.

⁴ Див.: Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник.- Вид. друге, пере­роб. та доп.- К.: Ін Юре, 2001.- С. 322-324.

177правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України). По-третє, не можна ототожнювати позов з власне порушеним правом, адже останнє існує і до моменту порушення, а позов може виникнути лише після правопорушення. По-четверте, позов не є діяльністю, адже він має не динамічний, а статичний характер, а діяльність, спрямовану на реалізацію позову, називають пред'явленням по­зову (ст. 118 ЦПК України).

Позов виникає і реалізується в межах правоохоронних відно­син, які по своїй суті є матеріально-правовими. Але такі відносини не завжди пов'язані зі зверненням до суду, оскільки вирішення спо­ру можливе і у несудовому порядку (в такому разі позову не буде). Із зверненням до суду охоронні правовідносини стають предметом процесуальної діяльності, але не змінюють свого матеріального змісту. При цьому матеріально-правова вимога визначає важливі сторони процесуальної вимоги, яка в свою чергу містить вказівку юрисдикційному органу щодо того, з якого приводу, на яких під­ставах і в якій формі він може захисти порушені, невизнані чи оспорювані права, інтереси і свободи. Таким чином, на зміст позо­ву впливає сутність того суб'єктивного матеріального права, з приводу якого виник спір.

Для з'ясування сутності позову необхідно визначити його мету, чи точніше, мету, яку перед собою ставить позивач, пре­д'являючи позов. Така мета має два аспекти - матеріально-правовий і процесуальний. Матеріально-правова складова мети позову полягає або в отриманні від відповідача певних благ, або у визначені статусу матеріальних правовідносин з відповіда­чем; а її процесуальний аспект виражається в прагненні позива­ча отримати від суду рішення, яке задовольнило б його позовні вимоги.

Позов як матеріально-правова вимога знаходить своє закріп­лення в особливій процесуальній формі - позовній заяві, тобто не можна ототожнювати позов і позовну заяву, що співвідносяться між собою як зміст і форма.

Виходячи з викладеного, можна сформулювати таке визна­чення позову: позов - це належним чином процесуальне оформ­лена матеріально-правова вимога позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних чи оспорених прав, свобод чи ін­тересів, яка пред'являється через суд в порядку цивільного судо­чинства.

Елементи позову

Складовими частинами позову є його підстава і предмет. Ці елементи позову обов'язково повинні бути відображеними в позов­ній заяві.

Підстава позову - це ті юридичні факти, на основі яких пози­вач обґрунтовує свої вимоги відповідно до норм матеріального права. Дані факти породжують позов. Вони вказують на наявність чи відсутність правовідносин між позивачем і відповідачем та на обґрунтованість вимог позивача. Законодавець так і називає під­ставу позову - «обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимо­ги» (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України).

До підстави позову може входити як один, так і декілька юри­дичних фактів. Якщо вимога передбачає наявність кількох обста­вин, якими вона обґрунтовується, позивач має вказати всі необхідні юридичні факти. В іншому випадку позов може бути визнаний су­дом необгрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.

Підстава позову визначається на основі норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, проте позивачу вка­зувати відповідні норми не обов'язково, оскільки кваліфікація спір­них правовідносин є обов'язком суду.

Для прикладу розглянемо підставу позову про стягнення аліментів з одного з колишнього подружжя відповідно до ч. 4 ст. 76 СК Украї­ни, її складають: 1) розірвання шлюбу між позивачем і відповідачем, яке відбулося протягом трьох останніх років; 2) наявність обставин, що мають істотне значення, внаслідок яких один із подружжя (пози­вач) не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відпо­відну посаду тощо, у тому числі виховання дитини, ведення домаш­нього господарства, піклування про членів сім'ї, хвороба тощо; 3) потреба позивача в матеріальній допомозі; 4) факт того, що колишній чоловік (дружина) може надавати матеріальну допомогу.

Факти, які складають підставу позову, поділяються на:

1) факти активної підстави позову - вказують на наявність у по­зивача певного суб'єктивного права (наприклад, орендодавець по­силається на договір оренди, за яким він має право на отримання орендної плати). Дані факти є у всіх позовах і обов'язок доводити їх наявність покладається на позивача;

2) факти пасивної підстави позову - вказують на порушення відповідачем своїх обов'язків відносно позивача (наприклад, орендар

179не сплачує у встановлений термін орендну плату). Ці факти не є обов'язковими в позові;

3) факти приводу до позову - вказують на необхідність пред'яв­лення позову (наприклад, відмова орендаря сплатити орендну плату). Дані факти, зазвичай, позивачем не доказуються, оскільки їх наяв­ність презумується. Проте відповідач має право їх спростувати. До прийняття в 1996 р. Конституції України, коли законодавством по деяких категоріях справ передбачалось обов'язкове дотримання досудових процедур урегулювання спорів, необхідно було доводи­ти наявність фактів приводу для пред'явлення позову. Відповідно ж до ст. 124 Конституції України дотримання таких процедур не є обов'язковим, що і враховано в ЦПК України.

Така класифікація обставин, що складають підставу позову, є дещо умовною, оскільки одні й ті ж факти можуть відноситись до різних груп. Проте вона має важливе практичне значення, оскільки допомагає встановити предмет доказування та обов'язок сторін щодо надання доказів.

Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову характеризує те, на що спрямо­ваний позов. Він має випливати із спірних матеріально-правових відносин і підпадати під цивільну юрисдикцію суду. Так, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних пла­тежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача; в позові про розірвання договору довічного утримання внаслідок невиконання обов'язків набувачем предме­том буде вимога позивача (відчужувача) розірвати вказаний до­говір.

Від предмета позову слід відрізняти матеріальний об'єкт по­зову, яким є об'єкт суб'єктивного права, порушення, оспорюван­ня чи невизнання якого стало підставою позову. Зокрема предме­том позову про повернення майна із незаконного володіння буде відповідна вимога позивача до відповідача, а матеріальним об'єктом - відповідне майно, для повернення якого позивач звер­нувся до суду.

З приводу змісту як ще одного елемента позову в науці ци­вільного процесу висловлювались неоднозначні думки. Одні вче­ні вважають, що не має потреби виділяти цей елемент, оскіль­ки він повністю охоплюється іншими складовими позову. Інші автори визнають зміст необхідним елементом позову. На їх по-

гляд, зміст позову - це вказаний позивачем спосіб судового за­хисту'.

На нашу думку, зміст позову, виходячи із сутності цього понят­тя, повністю охоплює складові частини позову - підставу і пред­мет. Крім того, законодавець не виділяє зміст як окремий елемент позову. Так, в ч. 2 ст. 31 ЦПК України позивачу надається право змінити підставу або предмет позову, але нічого не говориться про його зміст. У деяких нормах (наприклад, п. З ч. 2 ст. 119, п. З ч. 4 ст. 122 ЦПК України) використовується словосполучення «зміст позовних вимог», під яким розуміється предмет позову.

Види позовів

Класифікація позовів здійснюється за різними підставами. Тра­диційно їх поділяють залежно від процесуальної мети на: 1) позо­ви про присудження; 2) позови про визнання; 3) перетворювальні позови.

Найпоширенішими із вказаних видів є позови про присудження. В них позивач просить суд зобов'язати відповідача здійснити пев­ну дію, яка відповідає його матеріально-правовому обов'язку пе­ред позивачем (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії (наприклад, припинити будівництво). Позови, в яких від відповідача вимага­ється утриматися від певної дії (діяльності), називаються ще позо­вами про заборону. Але їх не слід виділяти окремо, адже вони є різновидом позовів про присудження.

Характерною рисою позовів про присудження є те, що вони спрямовані на захист порушеного суб'єктивного матеріального права, тому після їх задоволення до особи можуть бути застосова­ні заходи примусового виконання відповідного обов'язку.

У позовах про визнання (про підтвердження) позивач просить суд визначити його взаємовідносини з відповідачем і встановити, якими мають бути їх права та обов'язки відносно один одного. Звертаючись з позовом про визнання, особа прагне захистити своє суб'єктивне право не від порушення, а від оспорювання чи неви-

Див.: Добровольский А. А., Иванова С. А. Основные проблемы исковой формы защиты права.- М., 1979,- С. 17; Гурвич М. А. Учение об иске.-М.-Л., 1948.-С. 5.

181знання. Рішення суду за таким позовом стосується встановлення наявності або відсутності певних прав. За позовом про визнання не вимагається примусити відповідача виконати певний обов'язок, адже для захисту суб'єктивного права достатньо задоволення су­дом позову.

Позови про визнання поділяються на позитивні та негативні. Позитивні позови про визнання спрямовані на встановлення наяв­ності певних правовідносин (наприклад, позов про визнання права власності на певну річ), а негативні - їх відсутності (наприклад, позов про визнання правочину недійсним).

Деякі науковці, крім вказаних вище видів позовів, виділяють ще перетворювальні (конститутивні) позови. Ці позови мають міс­це в тому разі, коли позивач вимагає від суду перетворити вже іс­нуючі правовідносини між ним і відповідачем, а саме змінити їх чи припинити. Такі позови випливають із суб'єктивного права особи в односторонньому порядку змінювати або припиняти певні правовідносини. Проте в окремих випадках, передбачених норма­ми матеріального права, вказане право уповноважена особа може здійснити самостійно без сторонньої допомоги. В такому разі звер­татися з позовом до суду не потрібно (наприклад, за ст. 1008 ЦК України довіритель або повірений можуть у будь-який час відмо­витись від договору доручення). В інших випадках скористатися правом припинити чи змінити правовідносини в односторонньому порядку уповноважена особа може лише під контролем суду, тому для його реалізації необхідно пред'явити перетворювальний позов (наприклад, відповідно до ст. 755 ЦК України договір довічного утримання на вимогу набувача може бути розірваний за рішенням суду).

Наявність судової процедури зміни чи припинення правовідно­син дозволяє забезпечити захист прав та інтересів всіх учасників правовідносин, оскільки є гарантією відповідності односторонньо­го волевиявлення особи положенням законодавства.

Вирішення судом перетворювального позову може спричинити виникнення нових правовідносин. Так, внаслідок поділу майна, яке було спільною сумісною власністю, у кожного із власників ви­никає право індивідуальної (особистої) власності на виділене йому майно або виникає право спільної часткової власності. Перетво­рювальні позови можуть також бути спрямовані на деталізацію змісту існуючих правовідносин, адже суд наділений широкими

повноваженнями щодо вирішення питань, прямо не урегульованих законом. Так, на розсуд суду вирішується питання про встанов­лення розміру аліментів (наприклад, статті 80, 205, 272 СК України), в окремих випадках про розподіл спадщини (ст. 1241 ЦК України) тощо.

Перетворювачьні позови залежно від їх спрямованості поділя­ють на:

1) позови про зміну правовідносин (наприклад, про виділ част­ки в спільній власності);

2) позови про припинення правовідносин (наприклад, про розі­рвання договору).

У літературі висловлювались заперечення з приводу виділення перетворювальних позовів як окремого виду. Обгрунтування такої позиції в основному зводилось до того, що вони можуть бути від­несені до позовів про визнання або про присудження. Як правильно зазначає М. Й. Штефан, це питання є суто теоретичним і для прак­тики не має ніякого значення¹. Однак зміна і припинення право­відносин є одним із способів захисту прав, свобод і інтересів (ст. 16 ЦК України), і тому, на наш погляд, виділення перетворювальних позовів є цілком виправданим.

Існують й інші класифікації позовів. Важливе практичне зна­чення має поділ позовів за характером спірного матеріального правовідношення (так званим матеріально-правовим критерієм) на: цивільні, сімейні, трудові, земельні та інші. При цьому позови в межах кожної з груп можуть бути поділені на різновиди за інституціональним підходом. Так, в межах позовів, що виника­ють з цивільних правовідносин, можна виділити позови про за­хист особистих немайнових прав, про відшкодування шкоди, про розірвання договору, про визнання договору недійсним, про за­стосування наслідків недійсності правочину тощо. Дана систе­матизація позовів дозволяє здійснювати узагальнення судової практики, вести профілактику правопорушень, а також визначати прогалини законодавства і напрямки їх усунення в процесі зако­нотворчості чи тлумачення норм права вищими судовими інстан­ціями.

¹ Див.: Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України.- К.: Ін Юре, 2005.-С. 329.