Самостійне опрацювання: Історичні аспекти розвитку загальної і медичної психології

Психологія як наука зародилась в античному світі. Проте трактування сутності душі й психічних процесів у древньогре-цьких і римських філософів було різним. Геракліт (540-480 pp. до н. е.), Демокріт (460-370 pp. до н. е.), Епікур (341-270 pp. до н. е.) висловлювали матеріалістичні погляди на природу душі. У поетичній формі погляди античних матеріалістів на природу душі та її взаємовідносини з тілом виклав римський філософ Лукрецій Кар (99-55 pp. до н. е.). Якщо Геракліт вважав, що душа є одним із станів вогню, який вічно рухається і змінюється, то Демокріт, Епікур і Лукрецій стверджували, що вона складається з особливих найдрібніших, надзвичайно рухливих часточок.

Разом із тим, в античній філософії велике розповсюдження отримали ідеалістичні погляди про влаштування світу і психіку людей. Відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428/ 427-348/347 pp. до н. е.). Він учив, що душа людини не матеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як "ідеєю" - безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя з'єднується з тілом, існуючи до цього в космічному світі ідей. За Платоном, істинне життя є лише результатом "пригадування душі" світу ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Після тілесної смерті душа знову відлітає у світ ідей.

У світі прийнято вважати, що психологія існує як самостійна наука з 1879 p., коли В. Вундт у Лейпцигу організував лабораторію експериментальної психології. В Радянські часи стверджувалося, що перша експеримантально-психологічна лабораторія була відкрита В. Бехтеревим у 1885 р. в Петербурзі. Не применшуючи значення великого внеску в психологію В. Вундта і В. Бехтерева, необхідно зазначити, що перша у світі психологічна лабораторія була створена М. Троїцьким у 1862 р. в Київській духовній академії при кафедрі психології. Зрозуміло, що в часи радянського войовничого атеїзму не можна було віддати першість теологічному вузу, тому цей факт замовчувався.

Українські вчені зробили великий внесок у світову скарбницю знань із психології. У середині й другій половині XVIII століття питання психології розробляв і викладав професор Києво-Могилянської академії Г. Конинський (1717-1795). Він відомий тим, що систематизував історичний огляд вивчення душі, завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі на вегетативну, чуттєву і раціональну. Крім того, професор виділяв та описував і інші різновидності душі, зокрема "бажальну" й "рухову", зауважуючи, однак, що цей поділ є штучним і треба мати на увазі єдину душу з певними властивостями і потенціями. Прогресивною і важливою виявилася позиція Г. Конинського щодо визнання активного характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи необхідність "згоди" між душею і тілом, він вважав, що головними властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.

Як уже було сказано вище, в 1862 р. в Київській духовній академії відкрили першу кафедру психології, а згодом і психологічну лабораторію. Пізніше М. Троїцького запросили на роботу до Петербурга. Так само в Московський університет від'їздить П. Юркевич - автор знаменитої психологічної праці "Серце та його значущість у духовнім житті людини". У Київській духовній академії, починаючи свою діяльність, П. Юркевич підкреслював індивідуальність людської істоти, стверджував пріоритет переживань і почуттів, що йдуть від серця, над розумом. Він виділяв у душевному світі людини особистісну "сутність", яка переводить те, що може бути (ідею), в те, що є (дійсність). Можна з гордістю стверджувати, що саме наш український психолог і філософ П. Юркевич випередив психологів світу на півтора століття. З переїздом М. Троїцького до Петербурга і П. Юркевича в Московський університет починаються вивчення і викладання наукової психології в Росії.

Представниками нової хвилі української психології були І. Сікорський та Г. Челпанов. Сікорський починав свою діяльність з експериментального вивчення психічних процесів. Результати цих досліджень він узагальнив у праці "Про явища втоми при розумовій праці дітей шкільного віку" (1879). І. Сікорський був добре відомим за кордоном. Так, згадану книгу негайно переклали і видали у Бельгії та Франції ще в рік її написання, а наступного року видрукували в Англії. Були видані за кордоном також його книги "Душа дитини", "Про заїкання", їх використовували як навчальні посібники у Німеччині.

І. Сікорський - автор унікальної праці з фізіогноміки "Всезагальна психологія з фізіогномікою у ілюстративному викладі". Ця робота є підсумком діяльності вченого. Саме після виходу цієї книги у світ стало загальновизнаним, що основні риси характеру людини мають свої фізіогномічні стигми (мітки). Досвідчений психолог-фізіогноміст практично миттєво по обличчю, очах, вухах і голові може розпізнати основні риси характеру людини. Кожен майбутній медик повинен вивчити основи фізіогноміки, щоб уміти розпізнати душевну сутність хворого. Адже ще Гіппократ вчив: "Важливіше знати кого ти лікуєш, ніж що ти лікуєш". Істотно вплинула на розвиток уявлень про природу психічного діяльність видатного психолога Г. Челпанова.

Г. Челпанов вважав, що душа є "артистом", який керує музичним інструментом, тобто мозком. Як артист може грати тільки тоді, коли є інструмент, так і душа може впливати на тіло лише у тому разі, якщо є мозок.

У 20-30-х pp. XX ст. загальновизнаним центром вивчення психології світового масштабу стала Харківська школа. На жаль, у 30-х роках більшість вчених із Харкова було переведено в Росію.

Непересічний внесок у розвиток загальної психології зробив одеський психолог Л. Рубінштейн. Його фундаментальна двотомна праця "Основи психології" є обов'язковим підручником для вивчення загальної психології в університетах.

На сучасному етапі розвитку людства, коли бурхливий розвиток науки і техніки вичерпує природні можливості, все частіше на авансцену виступає так званий "людський фактор", значна роль у якому належить психології. Спеціальність психолога стає все більш престижною, а кожна цивілізована людина повинна знати основи психології.

Загальна психологія вивчає структуру психічної діяльності людини й основні закономірності перебігу психічних процесів (відчуття і сприймання, пам'яті, уваги, мислення та інтелекту, емоцій та вольової діяльності, свідомості, самосвідомості, підсвідомих та несвідомих процесів). Одним із основних завдань загальної психології є вивчення особистості, її структури та основних проявів. Загальна психологія всі психічні процеси розглядає через призму особистості.

Неодмінною умовою сучасних знань про людину є постулат про єдність тіла і психіки. Сучасна психологія обов'язково враховує вплив стану тіла на психіку і дію психіки на соматичний стан.

У ХІХ-ХХ ст. сформувалось безліч окремих галузей психологічної науки, які взаємозв'язані з іншими науками, у тому числі й предмет медичної психології.

Предметом медичної психології є різноманітні особливості психіки хворого та їх вплив на здоров'я і хворобу, а також забезпечення оптимальної системи психологічних цілющих впливів, у тому числі всіх обставин, що сприяють обслуговуванню хворого, які правомірно об'єднують у систему "медик-пацієнт".

Таким чином, медична психологія сприяє не тільки покращанню необхідних контактів із хворими, швидшому і найбільш повному одужанню, але й попередженню хвороб, охороні здоров'я, вихованню гармонійності особистості.

Більш широко медична психологія вивчає весь діапазон цілющих або згубних впливів особистості людини і міжособистих відносин на її здоров'я і хворобу.

Медична психологія поділяється на загальну і спеціальну.

Загальна медична психологія вивчає:

1. Основні закономірності психології хворої людини.

2. Психологію родичів та близьких хворого.

3. Психологію медичних працівників стосовно один одного.

4. Психологічні аспекти спілкування медика з хворими та їх родичами.

5.Психологічну атмосферу в лікувально-профілактичних закладах.

6.Внутрішню картину захворювань, психосоматичні й сомато-
психічні взаємовпливи.

7. Вплив особистості на перебіг захворювання.

8. Психологічні аспекти медичної деонтології.

9. Психологічні основи психотерапії, психогігієни і психопрофілактики.

Спеціальна медична психологія має багато галузей і методів, розкриває основні аспекти лікарської етики при спілкуванні з конкретним хворим і певних формах хвороб. Головну увагу при цьому звертають на:

1. Особливості психології хворих з межовими формами нервово-
психічних розладів (найбільш чутливих і вразливих осіб), які
фактично є об'єктом діяльності лікаря будь-якої спеціальності.

2. Психологію хворих на етапах підготовки, проведення хірургічних втручань і в післяопераційний період.

3. Особливості психології осіб із різними захворюваннями (серцево-судинними, інфекційними, онкологічними, гінекологічними,
шкірними, нервово-психічними).

4. Психологію хворих з дефектом органів і систем (сліпота, глухота, глухонімота та ін.).

5. Медико-психологічний аспект трудової, військової і судової експертиз.

Елементи медико-психологічного, психогігієнічного впливу можна бачити в особливостях підходу до хворого лікарів давнини. Єгипетські лікарі, уважно обстежуючи хворого, високо цінували значення анамнезу, а дослідженню піддавали не тільки людське тіло (соматичне дослідження), не тільки те, що "виходить з нього - кал, сечу, мокротиння, кров" (прообраз параклінічних досліджень), але й особливості його духовного життя.

В арсеналі лікувальних засобів єгипетської медицини поряд з хімічними, фізичними та біологічними використовували і психічні форми впливу на хворого, зокрема словесні, мімічні й пантомімічні дії.

Сирійський лікар Сараджа у свій час говорив хворому: "Дивись, нас троє: я, ти і хвороба. Якщо ти будеш на моїй стороні, нам двом буде легше перебороти її".

Потрібно відмітити, що медичні школи Персії випускали лікарів трьох профілів: "зцілителів святістю", "зцілителів законом" і "зцілителів ножем".

Найбільш високою підготовкою славились перші, їх обов'язком було лікування в широкому розумінні цього слова і тонке, мудре, розумне використання в ньому вищих душевних якостей лікаря, того, що в даний час ми називаємо психотерапією в практиці лікування. Другі зцілювали законом, тобто займались усуненням причин хвороби, їх називали інакше "майстрами здоров'я". Треті, як видно з назви, надавали хірургічну допомогу.

Грецька медицина, мабуть, перейняла в ході свого розвитку багато раціональних досягнень як єгипетської, так і персидської медицини. Уже в II столітті грецька наука і медицина досяґли небувалого розвитку. Успіхи грецької медицини настільки широко відомі, що навряд чи варто на них зупинятися. Лише нагадаємо, що вивчення основ моралі, доброзичливості, зокрема лікарів, досягло в цей період високого рівня. "Природа, - вчив Арісто-тель, - дала людині в руки зброю - інтелектуальну моральну силу, але вона може користуватись цією зброєю і в зворотному напрямку, тому людина без моральних засад стає нелюдською і дикою істотою, негідною в своїх статевих і смакових інстинктах". Підкреслюючи практичну важливість доброзичливого ставлення до людей, Демокріт вчив, що "треба привчати себе до доброзичливих справ і вчинків, а не до мови про доброчесність".

З ім'ям Гіппократа, цього великого мислителя і лікаря Еллади, пов'язана клятва, яку протягом багатьох століть давали випускники вищої медичної школи. Не випадково і те, що в її тексті особливу увагу приділено ствердженню високих моральних якостей лікаря, які забезпечують найбільш гуманні форми спілкування з хворими.

Крилатими стали слова батька медицини Гіппократа: "Медицина часто утішає, деколи полегшує, рідко зцілює". У цьому "утішанні" - глибокий медико-психологічний зміст.

Мислителі Стародавнього Риму розвивали передові погляди на міжлюдські відносини. Цицерону належать слова: "Існують дві першопричини справедливості: нікому не шкодити і приносити користь суспільству". Вони лягли в основу повсякденної медичної практики.

Після відкриття в 1518 р. Лінарком у Лондоні Королівського коледжу лікарів і початку курсу лекцій з медицини в Оксфордському і Кембріджському університетах в Англії значно змінюється уявлення про лікування. Локк і Сіденгам неодноразово звертались до систематизації якостей, необхідних студенту-медику. Сіденгам спеціально підкреслював роль психіки в розвитку хвороб внутрішніх органів.

На початку XIX ст. значно зростає авторитет Французької медичної школи. Великі її представники - Морель, Маньян, Шар-ко, Бернгейм, Жане, Бабінський - не тільки підтверджували роль психіки в розвитку хвороб внутрішніх органів, але й проводили дослідження, спрямовані на розкриття закономірностей її впливу. В університетах Німеччини цього часу вперше вводяться лабораторні методи роботи студентів. Стає все більш повним і різно-стороннім уявлення про медицину як науку, про медика, як спеціаліста, який отримує необхідну підготовку для попередження і лікування хвороб. Формуються тип медика, стосунки лікаря і хворого, які в основному характерні для нашого часу.

Розвиток самобутньої російської медицини відзначався, зокрема, тим, що вже основоположники її звертали увагу на необхідність суворого врахування обліку психології хворого. Я. Мудров у книзі "Слово про способи вчити і вчитися медицині", виданій у 1820 p., говорив молодому лікарю: "Тепер ти пізнав хворобу і знаєш хворого, але знай, що і хворий тебе пізнав і знає, який ти. З цього ти можеш зробити висновок, які потрібні терпіння, розсудливість і напруга розуму біля ліжка хворого, щоб виграти все його довір'я і любов до себе, а це для лікаря найважливіше". Кожен вчинок лікаря повинен бути продуманим і побудованим із таким розрахунком, щоб його усі елементи лікували.

Важливий внесок у розвиток передової психології зробив
І. Сеченов. Його книга "Елементи думки" і інші роботи дійсно
пронизані мотивом гуманності. У 1900 p., вивчаючи нервову регуляцію функцій внутрішніх органів, І. Павлов (1849-1936) вперше довів, що психічні фактори впливають на секрецію слини і шлункового соку. Пізніше це стало основою не тільки для дослідження обставин, які забезпечують навчання і зміну умовних
рефлексів, але й для побудови зовсім нового розділу біології і
фізіології - фізіології вищої нервової діяльності. У самому понятті "умовний рефлекс" розкривається глибока єдність організму з навколишнім середовищем.

Одночасно з розвитком павловської фізіології В. Бехтерев (1857-1927) із своїми співробітниками й учнями вносить дещо нове в морфологію і фізіологію мозку. Він, зокрема, розкриває постійну зміну в діяльності центральної нервової системи, яка зумовлена безперервною дією на органи чуття зовнішнього впливу та постійної імпульсації зі сторони внутрішніх органів і систем. Медична психологія як сучасна наука сформувалась відносно недавно і тому дещо відстає від виконання тих вимог, які ставить перед нею життя.