Сутність демократичного політичного режиму

 

У перекладі з грецької демократія означає "влада народу" (demos - народ, cratos - влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).

 

Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх". Але при розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття "всі" і "народ" не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів найбільш демократичною була "первісна демократія", де рішення приймали всі дорослі члени роду або племені.

 

У період розкладу первісного суспільства виникає воєнна демократія, де народ, іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і здійснювати правосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У древніх Афінах, що подарували світові досвід першої прямої політики демократії, під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних прав не мали. Таким чином, в Афінах демократія поширювалася на кілька тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще й тому, що придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії "більшості". Так, афінська демократія приговорила до смерті Сократа, а також могла будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнанню з міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигнаний полководець і політик Фемістокл зі словами: "Ти кращий від нас, а нам не потрібно кращих". Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської демократії - Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності існувала за рахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була категорія громадян - народу у середньовічних муніципальних демократіях - у феодальних містах-республіках.

 

Найвизначнішими подіями, які заклали основи демократичної тенденції, стали Англійська революція (1688), війна за незалежність Північної Америки (1775-1783) і французька революція (1789). У прийнятих у цей період документах - Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і Біллі про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1791) - були висунуті демократичні цінності і принципи, які проглядаються у сучасній практиці функціонування системи представництва, взаємовідносини гілок влади і законодавства в галузі прав людини.

 

Але найбільш зрілих форм демократія досягла в середині XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств суспільства громадянські і політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати уряд.

 

Сучасні політики дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві термін "демократична", практично всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія - це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.

 

Що є сучасною політичною демократією? В узагальненому плані її можна визначити як режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед громадянами за свої дії.

 

Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур. Головні з них такі:

1. Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.

2. Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.

3. Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.

4. Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.

5. Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

6. Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

7. Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології.

 

Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформації розглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати протест проти порушення певних індивідуальних та колективних прав, брати участь у дебатах з найважливіших суспільних проблем.

 

Демократична практика останніх десятиліть характеризується визнанням необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин. Вони включають у себе гарантії проти появи дискримінації у будь-якій формі, а також право на збереження самобутності. Декларація Генеральної асамблеї ООН (1992) до цих прав відносить такі: розвивати свою культуру, сповідувати свою релігію і обряди, використовувати для спілкування свою мову, брати участь у процесі прийняття рішень, що стосуються цих меншин, тощо.

 

Конституція - документ, що закріплює права і свободи громадян, обов 'язки держави щодо захисту цих прав та передбачає механізм вирішення суперечок між особистістю і державою.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову у побудові державного апарату дозволяє уникнути можливості зловживань з боку будь-якої з гілок влади.

Наявність розвинутої системи представництва (парламентаризму).

Політичний плюралізм дозволяє легально діяти не тільки політичним і суспільним рухам, що підтримують політику уряду, але й опозиційним партіям і організаціям.

Демократична процедура прийняття рішень: вибори, референдуми, парламентське голосування тощо.

Принцип більшості передбачає прийняття рішень більшістю голосів при одночасному визнанні права меншості проявляти незгоду, меншість (опозиція) має право виступати з критикою на адресу правлячої влади і висувати альтернативні програми, створювати свої об'єднання.

Вирішення конфліктів мирним шляхом.

 

Основні форми демократії

 

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

 

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

 

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

 

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

 

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.

 

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.