Філософський напрям у педагогіці

Його утворюють течії педагогіки, що ґрунтуються на філософії неопозитивізму, екзистенціалізму, неотомізму та ін.

Педагогів-теоретиків філософи неопозитивізму (філософська течія, представники якої, вважаючи єдиним джерелом знання емпіричні дані, намагаються використовувати при цьому найновіші досягнення природознавства, математичної логіки) цікавлять гносеологічні (пізнавальні) установки і принципи методології наукового пізнання, оскільки ця філософська течія претендує на загально методологічну роль у сучасній науці. Його представники багато зробили для уточнення й систематизації логічних принципів і методичних прийомів наукового дослідження, застосування математичних методів дослідження в педагогіці. Прагнення до використання в педагогіці математичних методів свідчать про намагання вчених-педагогів досягти більшої об'єктивності результатів своїх досліджень. Однак нерідко за складним математичним апаратом дослідження педагогічних проблем приховується бідність педагогічного змісту, абсолютизація кількісних показників породжує помилкові теоретичні висновки.

Педагоги-неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і виховання об'єктивних закономірностей, що збіднює теорію педагогіки, а спроби дослідження фундаментальних теоретичних проблем вважають "безплідними інтелектуальними спекуляціями" кабінетних теоретиків.

Важливим принципом побудови педагогіки на засадах неопозитивізму є її деідеологізація, звільнення від зв'язків із загально філософськими методологічними основами. Представники цієї течії виступають за навчальні програми, створені на основі загальнолюдських цінностей, вільних від будь-яких політичних оцінок та ідеологічних установок.

Представники напряму педагогіки, що ґрунтується на філософи екзистенціалізму (філософський напрям, який предметом філософії вважає людину як духовне начало і її буття), виходять з того, що жодних загальнолюдських якостей, жодної "людської природи" не існує, кожен індивід - унікальний, неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій особистості, на царині її індивідуального буття й свідомості.

На думку екзистенціалістів, індивідуальна "внутрішня сутність" дитини ("екзистенція") майже недоступна для педагогічних впливів, а тому ефективним у формуванні її особистості є лише самовиховання. Вважаючи навчання актуалізацією прихованих здібностей дитини, педагоги-екзистенціалісти заперечують необхідність оволодіння учнями системою загальнолюдських знань, передбачених навчальними програмами і підручниками, доводять, що дитина має право на свободу вибору знань. Тому цикл предметів, які підлягають вивченню, повинен бути не обов'язковим, а вибірковим. Завдання вчителя полягає не в озброєнні учнів системою знань, а у створенні сприятливих умов для саморозкриття кожної особистості. Він має пропонувати учням різноманітні навчально-виховні ситуації, а вони - вибирати ті, що найбільше їм імпонують, завдяки яким зможуть найкраще розвинути свої потенційні можливості. Для цього в класі має панувати невимушена атмосфера, яка сприяє вибору теми заняття, вільному пошуку способів її реалізації, експериментуванню. Найважливішим є не рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла учня школа, а вміння "слухати свої внутрішні імпульси", пізнати себе.

Представники педагогіки неотомізму (філософське обґрунтування християнського віровчення, релігійне тлумачення сучасних природничих концепцій) пропагують ідею превалюючої ролі церкви в організації шкільної справи. У своїх психолого-педагогічних дослідженнях вони переконують, що в свідомості дитини релігійні уявлення збагачуються кількісно та якісно, і виокремлюють стадії формування релігійної свідомості у дітей. На першій стадії (З-6 років) релігійна міфологія сприймається як чарівна казка. На Другій (7-12 років) діти швидко осягають матеріальний світ, що їх оточує, Бог для них є антропоморфною (людиноподібною) сутністю, яка безпосередньо фізично впливає на перебіг подій у світі. На третій (індивідуальній) стадії (12 років - період юнацтва) діти виявляють велику різноманітність в інтерпретації релігії, глибоко особистісний підхід до неї.

Якщо перші дві стадії долає більшість дітей, то третьої досягають не всі. Темп релігійного розвитку особистості дитини може бути повільнішим, ніж її розвиток в інших сферах. Це дає підстави деяким неотомістам стверджувати, що залучення дітей до науково-технічної думки спричинює їх відставання в релігійному розвитку. За їх переконанням, виховання громадянина неможливе без прилучення його до релігії, адже без неї неможливе формування моральної свідомості, яка є основою моралі.

Педагоги-неотомісти значну увагу приділяють проблемам змісту освіти. Формально вони не заперечують необхідності оволодіння учнями системою наукових знань, проте фактично прагнуть наснажити всю освіту релігійним духом, підпорядкувати її інтересам "християнського виховання".