Державно-правовий режим - сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний режими.
Основними ознаками демократичного режиму є:
- проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів місцевого самоврядування;
- плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;
- рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов'язків;
- демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.
Отже, демократичний правовий режим - це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.
Тоталітарний режим - це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства; існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.
Авторитарний режим - така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.
За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу іншої групи чи прошарку в соціальне неоднорідному суспільстві тощо..
Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і громадянським суспільством.
8. Політичний режим перехідного типу: особливості політичного процесу у цей час.
Розвиток політичних режимів від авторитаризму і тоталітаризму до демократії складає настільки суттєву політичну практику ХХ ст., що її дослідженням займається окрема галузь порівняльної політології, яку називають “теорією переходу” (theory of transition) або “транзитологією”. Вона досліджує процеси демократизації в порівняльному аспекті, звертаючи особливу увагу на стадії і фази перехідного процесу, на специфіку сприйняття і розуміння демократії в перехідних системах та впровадження демократичних інститутів. Вивчення специфiки переходiв до демократiї здiйснюється в рамках двох теоретичних пiдходiв: iнституцiйного (або інституційнo-функціонального), котрий допомагає знайти вiдповiдi на питання, які інститути найбільше сприятимуть стабілізації демократiї в тiй чи iншiй країнi та окреслити пiдходящий для неї інституційний дизайн, i генетичного (або генетично-процесуального), котрий дає змогу подивитися на певне явище (у даному випадку молоду демократію, що формується в посткомуністичних державах) під кутом зору його зародження і розвитку i передбачити можливі стадії переходу і можливі(сприятливі або несприятливі) способи поведінки суб’єктів перехідного процесу за даних, визначених обставин.
Далеко не завжди демократичний політичний режим здатний забезпечити здійснення реальної демократизації суспільного життя, і навпаки, формування стабільної та ефективно діючої політичної системи часто потребує введення у перехідний (до такої системи) період низки обмежень політичної демократії, тобто передбачає функціонування певних авторитарних або навіть автократичних інституцій влади.
Політична система, яка забезпечує всебічну демократизацію та гуманізацію суспільства, не може мати тоталітарного, анархічного або охлократичного характеру. Але за певних умов такій політичній системі можуть бути притаманні деякі елементи цих режимів, що пов'язано з неможливістю за короткий термін позбавитися укорінених у суспільстві старих структур і моделей поведінки або з посиленням антидемократичних деформацій держави та інших суб'єктів політичного процесу, які поставили за мету здійснення радикальних соціально-економічних та політичних перетворень.
"Чисті типи" політичних режимів у реальному суспільному житті зустрічаються нечасто. Як правило, формуються ті чи інші різновиди "змішаних" режимів. Так, українська політична система як система перехідного типу нині має елементи всіх вищезазначених політичних режимів. При цьому ст. 1 Конституції України чітко закріпила головну тенденцію в розбудові політичної системи: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".
Результатом специфічного поєднання у політичному житті цілої низки країн (зокрема, у пострадянських державах) елементів анархічного та охлократичного, а нерідко й автократичного режимів є поява таких різновидів політичних режимів, як: а) клеп-тократія — влада крадіїв, що грабують своїх співвітчизників та за безцінь розпродають національні багатства, в умовах якої корупція державних чиновників та політиків стає одним з основних стрижнів життя суспільства; б) геростратократія — влада марнославних осіб, що готові приносити в жертву найвищі цінності вітчизни (й навіть світу в цілому) заради самоутвердження.
Конкретне визначення характеру політичного режиму тієї чи іншої країни у певний період її розвитку залежить від специфічного співвідношення у політичному житті елементів основних, "чистих типів" політичних режимів.
Серед головних особливостей переходу до демократiї в Українi необхiдно назвати наступні:
1) Перехід до демократії здійснюється не від авторитарного, а від тоталітарного суспільства, а тому він включає в себе надзвичайно глибокі перетворення як політичної, так і економічної системи, що об’єктивно є надскладним завданням, особливо в умовах глибокої економічної кризи[4]. В пост-тоталітарних країнах, де була повністю знищена приватна власність і приватна ініціатива, економічні успіхи майже повністю залежать від нового уряду і даються йому найтяжче не лише з суб’єктивних, але й з об’єктивних причин. Разом з тим саме ці успіхи служать одним із найсуттєвіших факторів легітимації нових правлячих еліт[5]. Отже, економічний фактор дуже ускладнює процес демократичної стабілізації, і не лише в країнах, що запізнилися з реформами, як Україна. З іншого боку, при переході до демократії від тоталітарного, а не авторитарного режиму, включеність військових еліт у політичний процес є порівняно меншою і це полегшує процес демократичної стабілізації.
2) Політичне,економічне і соціокультурне життя суспільства несе на собі значні відбитки напівколоніального статусу України і колишньої підлеглості її окремих територій різним державам з неоднаковими режимами протягом століть; процес національної консолідації ще далеко не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом 1991 року, для багатьох ще залишається спірним питанням.
3) Розмежування політичних сил відбувається за обставин слабкої і нестабільної багатопартійної системи і є багатовимірним: країна поділена не лише за соціально-екомічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками. Відмінності у зовнішньо-політичних орієнтаціях також відіграють суттєву роль у розстановці політичних сил. Інакше кажучи, Україну можна вважати типовим прикладом плюрального (поділеного, багатоскладникового) суспільства.
4) Економічна залежність вiд колишньої метрополiї i дуже сильне бажання останньої зберегти i примножити цю залежнiсть на майбутнє; її пильна увага до всiх помилок i невдач молодої держави та намагання багатьох полiтичних сил i окремих росiйських полiтикiв використати цi труднощi для ослаблення легiтимностi теперiшньої влади в Українi, пiдриву стабiльностi демократичного режиму i, врештi-решт, для вiдновлення iмперiї, яка, за визнанням росiйських полiтикiв, неможлива без України. На сьогоднiшнiй день про-iмперськi полiтичнi кола бачать своє завдання в тому, щоб зробити Україну бiльш поступливою щодо претензiй Росiї на роль “консолiдуючої сили” на так званому євразiйському просторi.
5) Повiльнi темпи економiчних перетворень (як наслiдок дiї вище означених та деяких iнших факторiв) i погiршення рiвня життя переважної бiльшостi пересiчних громадян.
6) Порiвняно великий вплив так званих “лiвих сил” (хоч на наш погляд “лiвизна” радянських комунiстiв дуже специфiчна; по-сутi, вона “випарувалась” багато рокiв, якщо не десятилiть, тому назад[6]), якi виступають проти ринкових i демократичних реформ та мрiють про вiдновлення своєї влади над суспiльством.
