В сучасної політичної практиці розрізняють наступні типі партійних систем:
· однопартійна система (була колись в Італії, Німеччині, СРСР, сьогодні - на Кубі, в Північної Кореї, Кенії, Малі, Лівії, Швеції, Японії);
· двопартійні системи (Великобританія, США);
· двоблокова партійна система (Франція, Малайзія, Україна в майбутньому
· двопартійні модифіковані партійні системи (одна за провідних партій змушена вступати в коаліцію з третьою партією, слабшою, але такою, що має постійне представництво в парламенті);
· багатопартійні системи (Італія, Бельгія, Голландія).
Однопартійна система має такі ознаки:
• існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення інших;
• домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату з державним;
• тоталітарний політичний режим.
Однопартійна система існувала в 20 — 40-х роках у фашистській Італії, в ЗО — 40-х — в гітлерівській Німеччині, в 20 — 80-х роках у Радянському Союзі, сьогодні — на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії тощо).
Двопартійна система характеризується такими рисами:
• наявність кількох політичних партій;
• існування двох партій значно авторитетніших за інших;
• формування складу уряду однією з двох партій, котра перемогла на виборах;
• впливова опозиція партії, яка програла вибори;
• демократичний політичний режим.
Класичними країнами з двопартійною системою залишаються Великобританія і США. Республіканська й Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.
Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі виділяє системи обмеженого і поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.
Система обмеженого плюралізму, за Сарторі, характеризується ознаками:
• наявністю в країні багатьох політичних партій;
• репрезентацією у парламенті лише кількох партій;
• репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті партій;
• відсутністю позасистемної опозиції;
• демократичним політичним устроєм.
Залежно від механізму формування виділяють різні варіанти системи обмеженого плюралізму:
1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах. Таким же чином формується уряд в Індії.
2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується одним з двох блоків, що перемагає на виборах, наприклад, у ФРН, де з 1969 р. до 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПН-ВДПН), а постійний блок ХДС/ХСС перебував у опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВД П Н розірвала блок із СДПН й увійшла до коаліції ХДС/ХСС, яка і перемогла на виборах. Подібна система діє в Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію "модифікованою двопартійною системою", зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, однак, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союзу з третьою.
3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників кількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом мультипартійних стабільних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних - Італія, Бельгія, Нідерланди.
Сарторі вважає систему обмеженого плюралізму найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, всі партії орієнтовані на участь в уряді, можливою є їхня участь у коаліційних кабінетах.
Систему поляризованого плюралізму характеризують:
— наявність багатьох політичних партій;
— гострота ідеологічного розмежування між ними;
— присутність серед політичних партій позасистемних;
— формування уряду партіями центру;
— наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;
— демократичний політичний режим.
Типовими країнами з поляризованою системою в різні роки були Франція й Італія. У Франції партіями центру були Французька соціалістична партія (ФСП) та праве Об'єднання на підтримку республік (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувала Французька комуністична партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ).
Таким чином, політична партія - це організована частина суспільства, члени якої добровільно об’єднуються з метою вибороти владу в суспільстві та утримати її.
Громадське суспільство примушує об’єднати громадян не тільки в партії але і в інші об’єднання: громадські організації та рухи.
За сучасних умов партії, громадські об’єднання та рухи стають ключовими елементами демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень.
Вони відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами “громадського суспільства” та “правової держави”.
Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуністичного управління після 1989р. у Східної та Центральної Європі.
