Взаємодія громадянського суспільства і держави

Громадянське суспільство	Політичний режим	Політичне суспільство (держава)
· Природні права	§ Встановлені закони
· Економіка	§ Політика
· Приватне життя	§ Публічне життя
· Сфера свободи, волі	§ Сфера обов’язку

Громадянське суспільство свою політичну сутність виражає тим, що воно створює державу, делегує їй низку відповідних політичних повноважень і обмежень і, таким чином, відокремлює себе від держави. В сфері громадянського суспільства залишаються природні права людини, що не делеговані державі, право вибору діяльності, приватне життя та сфера свободи волі і духовності.

До сфери політичного суспільства (держави) відносяться встановлені закони, реалізація державної політики, публічне життя і суспільні обов'язки. Ці дві сфери людського буття не тільки не заперечують одна одну, а, навпаки, не можуть існувати одна без одної. Без державного регулювання громадянське суспільство знову могло, б повернутися до стану "війни всіх проти всіх", тобто, до стану дикості, а без громадянського суспільства держава перетворюється в монстра, який подавляє і знищує саму людську природну сутність.

Тому держава і громадянське суспільство - це дві органічні складові збалансованої соціальної цілісності, що знаходяться в нерозривній діалектичній єдності і постійній опозиції одне одному. Якщо баланс взаємодії цих: сторін суспільної єдності порушується, то це означає, що суспільство вступає в кризу.

Громадянське суспільство - система самоорганізуюча, саморозвиваюча. Однак досвід різних країн свідчить, що воно функціонує ефективніше коли для цього створюється певні умови:

І) фактичне володіння власністю кожним громадянином, одної сім’ї або колективне правої розпоряджатися власністю на свій розсуд;

2) створення необхідних законів, сформування демократичних структур, суворе дотримування державою загально прийнятих норм та процедур;

3) створення в рамках конституції противаги державі у вигляді незалежних громадянських організацій масових демократичних суспільних рухів, засобів масової інформації;

4) наявність в суспільстві розвинутої, різноманітної соціаль­ної структури, яка висвічує різноманітність інтересів суцільних угрупувань;

5) досить високий рівень соціального інтелектуального психологічного розвитку "особистості" членів суспільства, здібності до повної самодіяльності.

Якщо через призму сучасної концепції громадянського суспільства розглянути реалії сучасного соціального розвитку України, то можна визнати, що вона стоїть саме на цьому шляху.

Ø Конституційне визначення і закріплення пріоритету прав і свобод людини і громадянина;

Ø право приватної власності як основи особистої свободи і незалежності людини;

Ø недоторканість приватного життя людини та інші конституційні положення свідчать про те, що Україна чітко визначила принципи свого суспільного перевлаштування на шляху до громадянського суспільства.

Але від конституційного декларування намірів до реального втілення в життя принципів громадянського суспільства досить велика дистанція. Про це свідчить хоча би той факт, що від наукового обґрунтування концепції громадянського суспільства передовими мислителями людства до її реального втілення в життя пройшли сторіччя.

Звичайно, наявний світовий досвід становлення громадянського суспільства допоможе Україні подолати цей шлях у більш короткий термін. Одночасно, необхідно врахо­вувати, що на шляху до громадянського суспільства постають і свої власні проблеми.

Серед проблем загальносуспільного характеру, що постають перед Україною, в якості основних можна виділити дві, від вирішення котрих буде залежати і розв'язання інших.

По-перше, це проблема подолання тоталітарної спадщини в усіх сферах суспільного життя: в політиці, в економіці та в суспільній свідомості. Центральною ланкою в процесі подолання тоталітаризму являється розбудова основ правової держави і законодавче відокремлення державного і приватного життя людей.

По-друге, це проблема реформування економіки і подолання відчуження громадян від власності.

 

Монопольна власність держави на владу і засоби виробництва за роки радянської влади зробили все суспільство і кожного окремо відчуженими, коли ніхто нічим особисто не володіє і, відповідно, ніхто не може бути особисто вільним, а без вільних людей не може бути громадянського суспільства.

Розв'язання цих двох ключових проблем є двоєдиним процесом, бо без вільного власника неможливо розбудувати правову державу так само, як без захисту правової держави неможливо реформувати економіку з планово-розподільчої у вільну ринкову. Відсутність, або навіть недосконалість, політико-правового (державного) забезпечення реформування економіки призводить до її криміналізації.

Тому відокремлення проблем громадянського суспільства і проблем розбудови правової держави, як і проблем подолання тоталітаризму та реформування економіки є умовним і має за мету тільки актуалізувати кожну з проблем в теоретико-пізнавальному аспекті.

Висновки

Реальне життя сучасних розвинутих країн, в котрих загальновизнаними є наявність громадянського суспільства і правової держави, переконує, що соціальні гарантії і соціальний захист громадян, як функції соціальної держави, ніяким чином не суперечать принципам правової держави, бо саме соціальні гарантії і соціальний захист з боку держави є одним із основних прав громадян і одним із основних обов'язків правової держави. Соціальний захист і соціальні гарантії в сучасній правовій державі - це не патерналістська опіка і не доброчинність, а обов'язок держави, бо саме для власного спокою і власної впевненості люди її створили і утримують на своїх плечах.

Таким чином, громадянське суспільство і правова держава - це дві органічні складові збалансованої соціальної цілісності. Порушення рівноваги між ними є небезпечним для існування суспільної системи як цілісності. Однаково небезпечними є як спроби віддати перевагу державі і поставити її над суспільством, так і вимоги відпустити суспільне життя на самоплив.

Громадянське суспільство являє собою безпосередню неконтрольовану державою сферу життєдіяльності індивідуумів, до яких входить об’єднання неполітичних взаємин економічних, націо­нальних і т.д., область спонтанного самовияву інтересів та волі свобідних індивідуумів та їх асоціацій, відгороджена законом від регламентації їх діяльності з боку держави.

Діалектика держави і грома­дянського суспільства така: держава обумовлюється і визначає громадянське суспільство, а громадянське суспільство обумовлює, визначає державу; чим більше розвинуто громадянське сус­пільство, тим менше ймовірне існування авторитарних та тоталі­тарних режимів.

Формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову переходу України до ринку і правової державності, повернення в русло світової цивілізації.

 

Тема 4. Політичні режими

4.1. Сутність та типи політичних режимів.

4.2. Ознаки демократичного політичного режиму.

4.3. Політичний режим сучасної України.

 

Вступ

 

В умовах модернізації сучасної політичної системи України домінуюче місце в технології політичного процесу стали займати:

– методи і способи існування влади,

– ефективність і стабільність політичної організації,

– форми, рівень і ступінь демократизації в державі.

Ці поняття характеризують функціональну сторону політичної системи, механізм політичної влади.

Розгляд механізму прямого і зворотного зв’язку політичного розвитку політична наука розглядає скрізь призму становлення, функціонування і трансформацію політичних режимів.

Зміна політичного режиму приводить до зміни типу політичної системи.

 

4.1. Сутність та типи політичних режимів

 

Намагання знайти кращу форму політичного устрою проходить через вчення багатьох мислителів.

Найправильніша форма держави за Аристотелем – політея, коли керує більшість в інтересах спільної користі, де середній елемент домінує у всьому.

Першим, хто організував змішане управління, був на думку Полібія, лакамедонський законодавець Лікург. Це забезпечило спартанцям свободу на довгий час і, мабуть, не випадково Спарта проіснувала за законами Лікурга 800 років.

Афінський поліс дав світу зразок публічної влади. Однак древні греки не змогли в політичній сфері знайти механізм інституційного урегулювання конфлікту різними соціальними силами і в результаті не змогли подолати тотальної влади, тобто об’єднання всієї повноти влади в руках одного (царська влада), небагатьох (аристократія) або всього народу (демократія). Це вдалося зробити римлянам. Після повстання плебеїв проти патриціїв, римляни створили інститут народного трибуната (сенат, консульська влада, трибунат), сприяли утворенню механізму утримань та противаг у сфері влади.

Ця антична ідея отримала концептуальне оформлення у вченні Монтеск’є і втілилась в Конституції США 1787 р., де знайшов відображення єдиний засіб проти тиранії – розподіл влади.

Таким чином, людство подолало довгий шлях, пройшовши через різні форми правління (деспотії, монархії, республіки), перш ніж прийшли до демократичної форми політичного устрою суспільства.

Поняття політичного режиму отримало визначення Європейських соціально – політичних наук у кінці ХІХ початку ХХ століття при розкритті якості побудови держави, та політичної влади. Характер політичного режиму оцінювався за ступенем законодавчої влади в державі, особливостям їх взаємовідносин, а також формування державних органів.

Місце політичного режиму в системі категорій, які характеризують політичну систему, визначається тими принципами організації політичного строю, які виражають реально існуючі зв’язки між його соціальною структурою та інститутами публічної влади, враховують в якій мірі задовольняються різноманітні інтереси соціальних верств.

Своєрідним індикатором політичного режиму виступає становище особистості в суспільстві, стан її прав та свобод, можливості вираження та реалізації різноманітних інтересів, ступінь, характер та результати втягнення громадян в політику, та управління співвідношення самоуправління, та методи здійснення політичної влади,

Характер політичного режиму залежить перш за все від реального функціонування інститутів політичної системи, ступеню гласності в роботі органів влади, їх відкритості для контролю і впливу з боку суспільної думки, процедур відбору правлячих еліт, виділення та підбору керівників, стану законності, особливостей політичної культури та політичних традицій. Саме з цього виходить сучасна політична наука, трактуючи політичний режим, як сукупність засобів та методів здійснення політичної влади, визначаючи структурні зміни інститутів влади, вплив ідеологій керівних угрупувань та стабільність форм управління.

Політичний режим має такі параметри:

· характер боротьби за політичне лідерство, яка може бути відкрита (вільна конкуренція на виборах), закрита (опозиція заборонена, зміна керівництва здійснюється шляхом кооптації, спадкоємства, насильства), чи проміжна (наявність спрощеної та адаптованої до режиму опозиції);

· рівень політичної участі – вузький (управління небагатьох та виключення мас із політики) чи широкий (забезпечення масам можливості впливати на політичні рішення);

· цінності та пріоритети політичного керівництва, які знаходяться в діапазоні від консерватизму, реформізму, адаптивності зі збереженням керуючої еліти до революційності та ін.

Поняття політичного режиму виступає найбільш конкретною та рухомою характеристикою функціонування політичної системи. З його допомогою можна визначати різні періоди життєдіяльності основних інститутів політичної системи, розвитку чи ерозії демократії, ступеня участі мас у формуванні органів влади.

Це поняття тісно пов’язане з політичною діяльністю, яка характеризує основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики держави, зміни співвідношення сил, стиль політичного керівництва, поведінки політичних угрупувань, правлячих сил, їх лідерів, конкретні форми правління.