Характерні особливості сучасного суспільства

 

План:

1) Основні характеристики сучасного суспільства;

2) Відмінності між до індустріальним, індустріальним та постінду-стріальним суспільством;

3) Теорія модернізації;

4) Характерні риси

 

Для визначення сучасного суспільства американсь­кий соціолог Деніел Белл (нар. у 1919 р.) запровадив термін «постіндустріальне суспільство». Постіндустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капі­талізму, індустріальному суспільству. Таке суспільст­во перебуває на стадії тертіальних промислів, у сфері послуг якого зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє як аграрні, так і про­мислові товари, набагато перевищуючи власні потре­би. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв'язків, максимальний розвиток марке­тингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових до­сліджень, освіти, престиж освіченості. Серед інших характеристик сучасного суспільства:

— рольовий характер взаємодії (очікування та по­ведінка людей зумовлюються їх суспільним статусом і соціальними функціями);

— поглиблений розподіл праці;

— формальна система регулювання відносин (на ос­нові писемного права, законів, положень, договорів);

— складна система соціального управління (відокрем­лення інституту управління, соціальних органів управ­ління та самоврядування);

— секуляризація (набуття світських ознак) релігії;

— виокремлення різноманітних соціальних інсти­тутів.

У постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. Якщо рані­ше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інфор­мація. У політичній сфері згасає роль національної держави, відбувається децентралізація політичної вла­ди, яка частіше делегується згори донизу. Політика перестає бути сферою класового конфлікту, політична боротьба розгортається не за контроль над власністю, а за вплив на державу. У соціальному житті відбуває­ться перехід від ієрархії (поділу на нижчі та вищі чи­ни) до сіткової організації. Власність перестає бути головним критерієм соціальної диференціації. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури та цін­нісних орієнтацій. Вісь соціального конфлікту проля­гає не по лінії володіння чи неволодіння власністю, а по лінії володіння знаннями та контролю над інфор­мацією.

Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних тех­нологій та освіти. Телекомунікації визначають кому­нікаційну та інформаційну спроможності суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість без посереднього спілкування з іншими суб'єктами су­спільства, без посередництва жодних груп, ідеологій, підвищують роль кожної людини як особистості. Осві­та теж трансформується з інституту в самостійну сис­тему, яка визначально впливає на сферу праці та еко­номіки, є стратегічним ресурсом державних політич­них структур, пріоритетним статусом і групоутворювальним чинником.,

У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформа­ційним суспільством, в якому інтелектуальні техноло­гії, інформація, обробка знань посідають дедалі важ­ливіші місця. Термін цей запровадив японський вче­ний І. Масуда.

Інформаційне суспільство характеризується пере­дусім розвитком виробництва інформаційних, а не ма­теріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку

 

 

 

На всіх цих етапах діє внутрішній контроль особистості яка взаємодіє з конкретним зовнішнім середовищем. Загалом правомірна поведінка є найпоширенішою формою правової поведінки.

Соціальна характеристика протиправної поведінки охоплює такі аспекти: історичне походження;

Ø соціальну природу масиву правопорушення (проявляється у конкретному змісті елементів, які його утворюють);

Ø соціальну природу протиправної поведінки (проявляється в її результатах);

Ø структуру і динаміку правопорушень (залежить від змін умов соціального життя людей).

 

Запитання для самоконтролю:

1. Проаналізуйте специфіку соціологічного підходу до аналізу соціоправових явищ.

2. Охарактеризуйте етапи розвитку світової та вітчизняної соціології права.

3. У чому полягають особливості механізму соціальної дії права? Визначте форми соціальної дії права та охарактеризуйте їх.

4. Як правова соціалізація впливає на правову культуру індивіда?

5. У чому полягає сутність соціальної природи правомірної та про­типравної поведінки? Яке їх значення для розвитку суспільства?

6. Визначте головні елементи делінквентної субкультури, охарактеризуйте її поширення в суспільстві.

 

Теми рефератів

1. Взаємозв'язок соціології права з іншими суспільствознавчими науками.

2. Правове виховання та самовиховання у процесі правової со ціалізації особистості.

3. Особистість злочинця та специфіка його соціологічного досш дження.

4. Делінквентна субкультура та проблема ЇЇ поширеності в суч;к: ному суспільстві.

 

 

Самостійна робота №8

Соціологія права

План:

1.Предмет, об'єкт і функції соціології права.

2.Соціальна природа правомірної і протиправної поведінки

1. Предмет, проблематика; структура та функції соціології права

Соціологія права - галузь соціології, що вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві, механізми їх реалізації поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства.

Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціальна зумовленість права, а також вплив права на соціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин. Це означає, що предмет соціології права охоплює всі суспільні явища, які містять правовий елемент, соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Об'єктом соціології права є соціально-правові відносини.

Актуальність соціологи права полягає в науково-пізнавальному та практичному аспектах, оскільки без всебічного знання соціальних аспектів формування і дії права неможливі реалізації концепції правової держави, прогнозування перспектив упровадження конкретного правового акта.

Соціологія права як самостійна галузь знань реалізує всі властиві науці функції, сукупність яких утворює дві групи:

1. Теоретико - пізнавальна функція. Реалізується в обґрунтуванні причинно - наслідкових зв'язків взаємодії права та соціуму, у критичному оцінюванні чинних норм права, у з'ясуванні особливостей права, які заважають його визнанню в осмисленні різноманітних практичних ситуації, повсякденній реалізації права.

2. Практична функція. Стрижнем її є прогнозування правової ситуації в країні, вивчення громадської думки щодо певного правового акта, рівня правової культури громадян та засобів її підвищення. Містить елемента прогнозування, критики, оцінки, опису.

 

2. Соціальна природа правомірної та протиправної поведінки

Правова поведінка - соціальнозначуща поведінка суб'єктів, передбачена нормами права, підконтрольна свідомості та волі й мас юридичні наслідки.

Вона може бути як правомірною, так і протиправною. Головна ознака правової поведінки - її соціальна значущість. Вона перебуває під актуальним або потенційним контролем свідомості та волі індивіда, читко регламентована, підконтрольна державі. Правомірна і протиправна поведінка суттєво відрізняються. Передусім вони мають протилежне соціальне значення (правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна - ослаблює та руйнує їх).

 

Виокремлюють кілька видів правомірної поведінки особистості,

Ø Матеріальна. Спрямована на досягнення соціоекономічних, інтелектуальних та інших результатів, реалізації політичних, економічних, побутових прав та обов'язків.

Ø Інструментальна. Постає у вчинках, що мають певні юридичні наслідки (вступ до шлюбу, отримання паспорта, оформлення купівлі - продажу), коли виникнення, зміна і захист матеріальних правових відносин потребують правового закріплення.

Ø Правова без дія. Виявляється у дотриманні законів, ухиленні від заборонених правовими нормами вчинків, невикористанні своїх прав.

Ø Соціально - правова активність. Будучи протилежною правовій бездії, постає як добровільна ініціативна діяльність, що сприяє зміцненню правопорядку, повага, інтерес до права, визнання престижу правових норм, виконання громадських обов'язків у правовій сфері. Вона є позитивною діяльністю, спрямованою на реалізацію загально - значущих цілей права, перебільшує звичайні вимоги закону, тому що вона ініціативніша, активніша та результативніша (затримання злочинця, захист потерпілого). Генезис правомірної поведінки відбувається у такій послідовності:

Ø формування особистості з певною соціальною орієнтацією; формування в особистості конкретної мотивації;

Ø планування вчинку та прийняття рішення про його здійснення;

Ø реалізація прийнятого рішення.

 

цього су­спільства є розумовий капітал, концентрація теоре­тичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфі­кація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструкту­ра — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління ви­ступає погодження, а ідеологією — гуманізмі

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслід­ки, позначені в соціології категорією «дуалістичне су­спільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потер­пають від труднощів; житлові райони забезпечених ме­шканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох фор­мах.

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отри­мав назву модернізації, яку пов'язують передусім із за­родженням і розвитком капіталізму, поширенням цін­ностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.

Модернізація (франц. modernisation — оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і на­прямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності со­ціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними, змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: ор­ганічну та неорганічну. Органічна модернізація відбу­вається завдяки ресурсам власного розвитку, підгото­влена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомос­ті. Капіталізм у даному разі постає природним наслід­ком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвит­ку» з метою подолання історичної відсталост. Наприк­лад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розви­нуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залу­ченню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, від­повідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувала­ся в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. її принципи не встига­ють охопити більшість населення, тому не мають до­статньої підтримки. Саме такий вид модернізації вла­стивий пострадянським країнам."

Теорія «модернізації» містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціо­нального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому

теорію модернізації інколи називають теорією «вестернізації»);

г) модернізованість, розвинутість — комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економіч­ні, соціальні, психологічні аспекти; основою модерні­зації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації». її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а по­тім — постіндустріальною. А запозичення «раціональ­них» соціально-економічних моделей найрозвинуті­ших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями лю­дини, призводить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

 

 

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформацій­них процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

— «запізніла модернізація» може поставити су­спільство у зовнішню залежність;

— модернізація може бути успішною за різкого зростання чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;

— успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти;

— успішна модернізація потребує широкої соціаль­ної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатнос­ті населення спрогнозувати користь від неї, авторите­ту лідера.

В Україні набуття державної незалежності відбува­лося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бю­рократичних на демократичні, плюралістичні. Незале­жність часто сприймалася однобічно — як відокремле­ність від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на ра­дикальне оновлення глибинних засад суспільного жит­тя. Комплекс об'єктивних чинників, а також грубі по­милки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, заго­стрення соціальних проблем, занепад моральності. Не­гативно позначилися і відсутність концепції трансфор­мації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільст­ві). Український соціум перебиває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, влас­тивому авторитарно-тоталітарному суспільству, став­ленні мас до влади і у владній інерції еліти розпо­ряджатися, контролювати та регулювати розвиток су-спільства. На думку К. Фрідріха та 3. Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

— переважання ролі окремих інтересів над загаль­ним (раніше було навпаки);

— встановлення ідеологічного вакууму;

— протести населення проти насильства та ігнору­вання натиску згори (як наслідок масового терору);

— демілітаризація суспільства (противага міліта­ризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);

— інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності сучасного українського суспільства і на­пряму його трансформації. За словами А. Гальчинсь­кого, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За ін­шими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі моде­рнізовані відносини позаекономічного примусу, не-ринкові зв'язки як ознаки-атрибути феодальної систе­ми з економічною міжіндивідуальною і міжкорпорати-вною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму» (Є. Суїменко).

Попри різнобій оцінок, майбутнє України — в осяг­ненні загальноцивілізованих засад суспільного буття.

 

Відмінності між доіндустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільствами
Індикатор	Доіндустріальна фаза	Індустріальна фаза	Постіндустріальна фаза
Принцип, що управляє розвитком	Традиціоналізм	Економічний ріст	Освіта
Головний сектор виробництва	Заготівля сировини	Обробка	Послуги