Біля витоків сучасної історичної науки

Жоль

Розділ 3. СОЦІОЛОГІЯ, ІСТОРІЯ, ІСТОРИЗМ

 

Пропедевтичні зауваження

• Теоретичні та методологічні питання історії у працях європейських вчених початку XX ст.

• Біля витоків сучасної історичної науки

• Ідеї історичного кругообігу та лінійного розвитку історії

• Новий час і переоцінка ролі науки у житті суспільства.

• Історія як практично значуща дисципліна

• Класифікація еволюції історичної науки

• Матеріалістичне розуміння історії: його сильні та слабкі аспекти

• Суперечка про принцип історизму та поява історичної соціології

• Сучасні рухи за оновлення історичної науки

 

Пропедевтичні зауваження

В наші дні мало хто наважиться стверджувати, що цінність будь-якого наукового дослідження вимірюють тільки тим, наскільки швидко результати пізнавальної діяльності вчених можуть бути практично використані. Історичний досвід навчив людей, що навіть найабстрактніші побудови з часом здатні стати на диво корисними для задоволення практичних потреб.

Історія, незалежно від її практичної корисності, має право вима­гати собі місце серед наук тією мірою, якою вона обіцяє нам замість простого перераховування подій та зовнішнього описання фактів да­ти розумну класифікацію та зробити їх осмисленими у рамках пев­них наукових теорій.

Втім, не варто втішати себе ілюзіями й приписувати історичним наукам те, чого вони не можуть дати. А вони не можуть дати людям тих загальновідомих історикам істин, які люди не відчують на своїй власній "шкірі". У цьому розумінні історія нічого не навчає, але не навчає доти, доки ті, хто нехтує історичним досвідом, не понабива­ють собі ґуль, намагаючись "обдурити" історію та самих себе. Тому проблема користі історичного знання виникає завжди у другу чергу, а у першу чергу перед тим, хто обирає собі професію, стоїть проб­лема суто інтелектуальної виправданості історичної науки.

Генерації останніх десятиріч XIX та перших років XX ст. перебу­вали під впливом давно застарілих уявлень про природничі науки, що якнайкращим чином висловив письменник-фантаст Жюль Берн (1828—1905). Поширюючи ці уявлення на всю сукупність духовних багатств, обиватель вважав, що справжня наука має приводити шляхом неспростовних доведень до непорушних істин, сформульо­ваних у вигляді універсальних законів. Це переконання було майже всезагальним. Але, застосоване до історичних досліджень, воно по­родило у науковому світі дві протилежні тенденції. Представники першої справді вважали можливою науку про еволюцію людства, уз­годжену з жюльвернівським ідеалом всесилля наукового знання. Представники іншої тенденції доводили, що історію не можна помістити в рамки фізичних закономірностей. Вони вбачали в ній не стільки наукове знання, скільки якусь естетичну гру. Ці та інші погляди спростувала не тільки жива й часто трагічна історія XX ст., а й ті самі природничі науки, які довели, що світ природи набагато складніший, динамічніший, ніж вважали раніше. Виявилося, що космос можливого значно багатший на реальний потенціал, ніж космос здійсненого. Історія знову була змушена звернутися до влас­ного пізнавального інструментарію й привести його у відповідність до вимог часу, а цей час зажадав переоцінити й техніку історичного аналізу, й власне розуміння історії, й принцип історизму. І саме тут і повинна була сказати своє слово соціологія історії, яка прийшла на зміну філософії історії, але все вийшло значно складніше.

 

Теоретичні та методологічні питання історії у працях європейських вчених початку XX ст.

Як відзначають у науковій літературі, про кризу методологічних. засад західної історіографії заговорили у 50—60-ті роки XX ст. такі авторитетні вчені, як Ф. Бродель у Франції, Г. Барраклоу в Англії, Д. Поттер у США, О. Андерле у ФРН та багато інших, хоча ця криза окреслилася ще наприкінці XIX ст. й стала очевидною на порозі XX ст.

На початку XX ст. побачила світ праця німецького вченого Е. Мейєра (1855—1930) "Теоретичні та методологічні питання істо­рії", яка була відгомоном полеміки 1896—1899 рр. Полеміка ця ви­никла з приводу поглядів, висловлених у різних статтях професором Лейпцігського університету К. Лампрехтом (1856—1915), автором багатотомної праці "Історія німецького народу".

На думку Мейєра, історія — не систематична наука, оскільки вона не спроможна відсторонитися від безконечного розмаїття оди­ничних фактів. Слід пам'ятати й те, що скрізь з дослідницькою технікою має поєднуватися творча самодіяльність, внутрішня сут­ність якої недоступна нашому пізнанню і є первинним, що не підля­гає подальшому аналізові, фактом людської природи. Як було під­креслено, цей пункт не бере до уваги матеріалістична теорія суспіль­но-історичного прогресу.

Історія для Мейєра — це "оповідання про безконечну кількість одиничних фактів, які колись мали місце". Він украй негативно ста­виться до тих теорій, які запозичують з природознавства поняттєвий апарат, наукові методи й застосовують цей інструментарій до ви­вчення історичного матеріалу.

Усі природничі науки, писав Мейєр, керовані ідеєю законо­мірності природних процесів і ставлять собі за мету відкриття необ­хідних причинних зв'язків. Представники цих наук вимагають і від гуманітарних наук (зокрема, від історичних досліджень) пошуків за­кономірностей у суспільному житті та відображення їх у наукових законах. При цьому одиничні історичні факти зводять до рівня простого підсумовування фактичного матеріалу, з яким ще треба чимало попрацювати, аби належним чином систематизувати та уза­гальнити його. З такими поглядами на суспільство та живий істо­ричний процес Мейєр абсолютно не згодний, оскільки тоді з історії елімінують усі милі його серцю "індивідуальні моменти" і на пер­ший план виступає вивчення масових, типових явищ, у зв'язку з чим від істориків вимагають вивчення розвитку та функціонування суспільств, класів, соціальних груп тощо, тобто вимагають установ­лення тісних контактів із соціальною філософією позитивістської спрямованості та соціологією. Особливо його турбує те, що прини­жують роль випадку в історії, применшують значення вільного воле­виявлення та роль особистості у суспільно-історичному житті.

Свої претензії Мейєр висуває не тільки до природодослідників та матеріалістів, а й до Лампрехта, який вважає головними соціальни­ми одиницями нації. З точки зору Лампрехта, історія, яка бере до уваги тільки людського індивідуума та суто індивідуальні події, є прикладною психологією.

Таким чином, згідно з Лампрехтом, справжнім предметом історії має бути психологія мас, а не індивідуумів, тобто історики повинні вивчати соціально-психічні чинники. Соціально-психічні фази ево­люції, підкреслює німецький професор, йдуть одна за одною у пев­ній послідовності; зміна їх не зумовлена ніякими індивідуальними мотивами, але є результатом неперервного зростання психічної енер­гії цілого народу. Тому кожна фаза випливає з попередньої з при­чинною необхідністю. Соціально-психічні фази еволюції властиві будь-якій національній історії. Отже, засадовими для класифікації історії того чи того народу мають бути не політичні події, а соціаль­но-психічні чинники.

Мейєр без особливого ентузіазму визнає, що історія підпорядко­вана певним загальним закономірностям, але все ж таки наполягає на тому, що її не можна зводити до них, і дуже скептично ставить­ся до загальних формулювань, які відображають ці закономірності у формі наукових законів. Йому надзвичайно приємно, що останнім часом філософ Г. Ріккерт у своєму дослідженні історико-методо-логічної проблематики доходить висновків, які майже цілком збіга­ються з його власними поглядами.

Я можу сміливо сказати, писав Мейєр, що історичні закони існу­ють тільки в ідеалі, тільки як допоміжні постулати. Так само і в сфері масових явищ, досліджуваних у рамках економічної історії, немає ніяких історичних законів, а є лише емпіричні узагальнення, що здійснюються шляхом не дуже обґрунтованих аналогій.

У питанні про націю Мейєр на відміну від Лампрехта вважає, що національність грунтується не на особливій психічній енергії, а на волі, тобто на ідеї, яка надихає націю і стимулює її розвиток. У та­кому разі єдину національність утворюють ті людські групи, які воліють стати єдністю.

Професор уникає питання про причини такого "боління", від­значаючи, що тут недоречно вдаватися в подробиці, оскільки ці при­чини у кожному окремому випадку пізнають особливим чином. При цьому він зауважує, що в історії вирішальну роль відіграє не біль­шість, яка беззастережно підпорядкована національній ідеї й за­своює її без чіткого усвідомлення, а ті обрані кола (еліта), яким належить керівна роль у культурі чи в політиці.

Подібні "філософізми", а точніше, "психологізми" (Мейєр хоча й відхрещується від психології, але насправді, як ми бачимо, оперує

психологічними поняттями) були неприйнятні для представника но­вого напряму в німецькій філософії історії, репрезентованого пси­хіатром та філософом-екзистенціалістом К. Ясперсом (1883—1969). У своєму творі "Витоки історії та її мета" (1949) Ясперс наполягає на тому, що людство має єдине походження та єдиний шлях розвит­ку, незважаючи на те, що чимало фактів заперечують це. Проте на­уково довести ці положення, згідно з Ясперсом, так само неможли­во, як і довести протилежну тезу.

У зв'язку з цим Ясперс піддає критиці матеріалістичне розуміння історії, висунуте К. Марксом та Ф. Енгельсом. Не заперечуючи ролі економічних чинників у житті суспільства, він, проте, переконаний, що історія найбільшою мірою визначена духовними чинниками. Ви­знання останніх визначальними у соціально-історичній життєдіяль­ності людей повертає Ясперса у лоно психології, але не соціальної, а філософської психології у вигляді екзистенціальної філософії.

Як зазначав історик Д. М. Петрушевський (1863—1942) у праці "До питання про логічний стиль історичної науки" (1915), без за­гальних соціологічних понять історична наука неможлива, навіть якби вона ставила своїм винятковим завданням індивідуалізуюче вивчення "сирого" історичного матеріалу.

Ті загальні поняття, які абсолютно необхідні для історичних досліджень, являють собою не якісь особливі історичні "сутності", а соціологічні поняття, покликані відображати суспільні явища в істо­ричній динаміці. З точки зору Петрушевського, історична наука, як­що вона справді наука, а не колекціонування старовини, опрацьовує конкретний історичний матеріал, і в результаті маємо соціологічні (соціально-типові) поняття, за допомогою яких науково витлумачу­ють індивідуальні події чи їх комбінації.

Зовсім іншої точки зору на історію як реальність соціальної ево­люції дотримувалися деякі американські антропологи та соціологи перших десятиріч XX ст. Вони заперечували концепцію соціальної еволюції й оголошували перевагою те, що соціологія має справу тільки з соціальними змінами, тобто з чимось більш нейтральним, не обтяженим елементами телеологізму.

На думку американського соціолога Р. Макайвера, одна з при­чин нехтування вивченням соціальної еволюції полягає в тому, що соціальну зміну часто ототожнюють з технологічною чи культурною зміною. Інша причина полягає в тому, що сам еволюційний процес часом розуміють надто однобічно. Звичайно, кішки не еволюціону­ють із псів, але і ті, і ті є продуктом еволюції. Цього не заперечуватиме жодний зоолог. Аналогічно міркує і будь-який професійний антрополог. З його точки зору, патріархальна сім'я могла й не ево­люціонувати з матріархальної, проте кожному зрозуміло, що обидва типи зазнали певних еволюційних змін.

Як вважає Макайвер, еволюційний підхід до вивчення суспільно­го життя має свої безперечні переваги. По-перше, ми краще почи­наємо розуміти природу якої-небудь системи, коли вона "розгортає" себе. У цьому разі еволюція є принципом внутрішнього зростання. По-друге, еволюційний підхід дає змогу розташувати безліч історич­них фактів у значущій послідовності, надавши їм зв'язності стадій, які йдуть одна за одною, замість того щоб пов'язувати їх суто зовнішньою ниткою хронології. Таким чином, еволюційний принцип передбачає ефективні засоби класифікації та важливі характеристики найрізно­манітніших соціальних систем. По-третє, еволюційний підхід під­штовхує до пошуку причин. Там, де відкривається спрямованість істо­ричної зміни, є якісь постійні сили, які діють сукупно.

Біля витоків сучасної історичної науки

Щоб зрозуміти соціально-історичну зумовленість сенсу цієї полеміки, треба звернутися до зламу XVII—XVIII століть, коли виникає сучасна термінологія історичної та суспільних наук.

Упродовж тривалого часу історичні дані заучували так само, як і правила граматики, щоб їх можна було використовувати для тлума­чення творів отців церкви та інших трактатів, які так чи так стосу­валися церковної інтерпретації історії світу.

У другій половині XVII ст. філолог Целларій (Келлер; 1634—1707), професор з німецького міста Галле, запропо­нував розрізняти в історичному минулому три періоди відповідно до долі загальнолюдської науково-літературної мови, тобто мови латинської.

Період чистої латини — стародавні часи. Це сива давнина, яку Целларій доводить до доби римського імператора Константина Пер­шого Великого (близько 285—337 н. є.), що послідовно проводив цент­ралізацію державного апарату й підтримував християнську церкву. У 324—330 рр. він заснував Константинополь на місці міста Візантій.

Час варварської латини — середні віки. Це доба після падіння Римської імперії й до взяття Константинополя турками у 1453 р.

Повернення до чистої латинської мови — Новий час.

Такий поділ історії на три періоди відповідав філософському порівнянню життя людства з віковими періодами життя окремої лю­дини (молодість, середній вік та старість).

Ця класифікація багато в чому є симптоматичною. Люди Ново­го часу дивилися не стільки у своє майбутнє, як це робить окрема смертна людина, скільки у минуле, вважаючи себе молодими, спов­неними енергії й майже безсмертними. На їхню думку, старішає історія далекого минулого, всіх генерацій, які пішли у небуття, але не конкретне "тут" і "тепер" суспільство, яке чарівним чином дедалі більше омолоджується своїм "тілом", хоча його духовна сфера стає мудрішою з кожним новим кроком у майбутнє.

Показово, що розвиток історичної науки стимулювала не власне дослідницька думка, а запити практичного життя, які виходили у XV—XVIII ст. із середовища юристів та політиків, тісно пов'язаних з міською буржуазією. Достатньо згадати імена таких особистостей, як італійський політичний мислитель та письменник Н. Макіавеллі (1469—1527), французький політичний мислитель та юрист Ж. Бо-ден (1530—1596), голландський юрист та державний діяч Г. Гроцій (1583—1645), англійський філософ Т. Гоббс (1588—1679) та ін.

Події, під впливом яких склалися їхні вчення, добре відомі. Це соціально-релігійні війни у Франції, визвольна боротьба Нідерландів, Англійська революція. Потреба виправдати свою суспільно-політич­ну програму, виробити раціональні засади майбутньої політики, відмовитися від вантажу минулого — все це ставило мислителів та політиків віч-на-віч з історією, в якій намагалися знайти певну послі­довність та закони. Так зароджувалася історична наука Нового часу.

На відміну від філолога Целларія, політично мислячий Макіа­веллі поділяв усю історію людства на два періоди — зростання доб­лесті та падіння доблесті. На його думку, Італія та всі інші сучасні держави перебувають у другому періоді, свідченням чого є криваві та безглузді війни, занепад звичаїв, деморалізація суспільного життя.