Лекція 6. Народні рухи та збройні конфлікти на території Україні 2 страница

У 1829 р. в тодішній Слобідсько-Українській губерній розгорнулося повстання селян, предки яких ще у XVIII cт. були переселені з Центральної Росії. Воно охопило кілька сіл і слобід із центром у слободі Шебелинці. Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. Вони перестали коритися поселенському начальству, громили приміщення ескадронних комітетів (управлінь), обирали своїх отаманів. За кілька днів у Шебелинці зібралося близько 3 тис. чол. Під проводом селян С. Дьоміна і К- Ведерникова повстанці відбили наступ уланів.

Але коли власті кинули на повстанців цілу дивізію уланів і вдалися до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 чол. було арештовано і віддано до військового суду, а ватажки повстання С Дьомін і К. Ведерников відправлені на довічну каторгу.

На Правобережжі, після придушення селянських повстань 1825–1826 pp., нова хвиля селянських рухів прокотилася під час польського повстання 1830—1831 pp. Тільки в Київській губернії історики нарахували близько 50 великих маєтків, охоплених у той час селянськими виступами. При цьому селяни громили не тільки польських, а й українських та російських поміщиків.

У 1832–1833 pp. у зв'язку з неврожаем і голодуванням селян, у багатьох селах активізувалися селянські виступи на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що того року за рахунок самих козаків було створено 10 козацьких полків, а потім надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою5 силою.

Яскравою сторінкою в історії антикріпосницької боротьби на Україні були селянські рухи, пов'язані з іменем Устима Якимовича Кармалюка. Центром їх стало Поділля, але час від часу вони перекидалися й на Волинь та Київщину.

Народився Кармалюк 27 лютого 1787 р. у с. Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) в родині Якима й Олени Кармалюків, що були кріпаками поміщика Пігловського. Тяжка виснажлива праця на пана, безпросвітні злидні, жахливе знущання й безмежне свавілля поміщика. Такою була доля кріпака. Особливо надивився Кармалюк на горе, страждання й образи, що їх зазнавали селяни від пана, та й сам їх натерпівся, під час п'ятирічної служби при панському дворі, куди його було забрано вісімнадцяти літ, як тільки він одружився з Марією Щербою, такою ж кріпачкою, як і він сам. Високий, ставний, фізично дужий, з русявим волоссям і вусами, справедливої і вразливої вдачі, Кармалюк з юних років пройнявся жагучою ненавистю до панів і швидко дістав ім'я бунтаря. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав Кармалюка в солдати. Він потрапив до 4-го уланського полку, який стояв у м. Кам'янець-Подільському. Але недовго Кармалюк терпів солдатську муштру. Незабаром, разом з своїм свояком Данилом Хроном, селянином с. Овсяники, він утік із полку і на початку 1813 р. з'явився у рідних місцях.

Кармалюк спільно з Данилом Хроном створив невеликий селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців, урядовців та інших гнобителів. Діючи партизанськими методами, повстанці зненацька нападали на поміщицькі маєтки, хутори й двори селян-багатіїв, на шинки, громили їх, спалювали, розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і віддавали їх бідним та знедоленим.

За Кармалюком ішли не тільки селяни, а й солдати-рекрути, що втікали з царської армії, містечкова біднота і навіть частина збіднілої, так званої загонової шляхти, якій загрожувало повне розорення. Кармалюк і його товариші користувалися безмежною повагою й довір'ям селян г всіх бідних, простих людей, завжди знаходили в них притулок і всіляку підтримку.

Після кількох нападів на панські маєтки, зокрема спалення ґуральні Пігловського, і двори сільських багатіїв у 1814 р. Кармалюк і Хрон були схоплені. За вироком війського суду їм було дано по 500 ударів шпіцрутенами й відправлено у військову частину в Крим. Але по дорозі вони знову втекли й повернулися на Поділля. Знову запалали поміщицькі маєтки й затремтіли пани. На початку 1817 р. їх знову схопили. Цього разу військовий суд засудив їх до смертної кари. Але вище начальство пом'якшило вирок. Кармалюкові і Хронові дали по 25 ударів батогом, затаврували обличчя «указними знаками» і заслали в Іркутську губернію на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон дійшли тільки до Вятської губернії і звідти з етапної тюрми втекли, наприкінці 1818 р. повернулись на Поділля й знову продовжували боротьбу.

Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних робіт. Але щоразу, завдяки своїй стійкості, мужності, витривалості, розуму й відданості народній справі, він втікав, повертався на Поділля й очолював селянську боротьбу проти кріпацтва — 15 тис. верст пройшов він пішки, повертаючись із каторги. Ні на які вмовляння припинити боротьбу й стати до селянської праці Кармалюк не піддавався. «Доки пан панує, Кармалюк не візьме плуга, не покине зброї», — відповідав він на умовляння.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Галузинецька комісія, що вела слідство у справі Кармалюка й учасників його загонів, нарахувала понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки і притягла до суду понад 2700 чол. За її підрахунками, протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів близько 20 тис. чол.

Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с Шляхові Коричинці на 48 році життя. Похований у містечку Летичеві.

У пам'яті народній Кармалюк залишився як народний герой, народний месник, борець за щастя народне. Шевченко називав його «славним лицарем».

40-і роки XIX ст. в міру посилення кріпосницького гніту приносять дальше наростання селянських рухів. Офіційні, далеко неповні, дані свідчать, що у 30-х роках у Росії відбулося 138 селянських виступів, а в 40-х — 345. У губерніях України в 30-х роках налічено 19 значних селянських виступів, а в 40-х — 79.

Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв'язку з проведенням там інвентарної реформи 1847— 1848 pp. Як відомо, введення нових інвентарів, яким царський уряд прагнув послабити селянський рух і залучити на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, не ліквідувало поміщицького землеволодіння і кріпацтва. Воно лише номінально мало певною мірою регулювати відносини між поміщиками й селянами. При повній безконтрольності з боку царських властей, поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян. Глибоко розчаровані у своїх сподіваннях, збуджені чутками про звільнення й наділення землею, що поширювалися під впливом революційних подій 1848 р. у Західній Європі, селяни багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. «Бийте нас, віддавайте в солдати, засилайте в Сибір, — говорили селяни села Дубечного Володимирського повіту (Волинь) земському справникові,— але ми панщини робити не будемо і знати не хочемо». У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам, управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт) і на Волині в селах Кримному й Дубечному (Володимирський повіт).

У цілому протягом 1848 р. на Правобережжі відбулося близько 330 селянських виступів. Тоді на Правобережжі царським властям у боротьбі проти селянських виступів довелося застосовувати поліцейські й військові сили більше як у 200 випадках.

Отже, в другій чверті XIX ст. селянський рух продовжував наростати. У порівнянні з попереднім часом селянські виступи були більш численними й масовими. Селяни більш гостро, вперто й наполегливо боролися проти кріпацтва, за звільнення, за одержання землі й волі.

Піднесення національно-визвольного руху в Україні на поч. ХХ ст

Одночасно з революційною боротьбою трудящих за соціальне визволення в революції 1905-1907 pp. розгортався й національно-визвольний рух пригноблених царизмом народів за ліквідацію національного гніту, за вільний національний розвиток. Робітничий клас і селянство України спільно з пролетаріатом і селянами всієї Росії брали активну участь у революції на всіх її етапах.

Як і російські робітники та селяни, вони висували загальнореволюційні завдання – боротьбу за царизму, встановлення демократичної республіки, 8-годинного робочого дня, конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх селянам.

Одночасно з цим дедалі більша частина робітників і селян, демократична інтелігенція України разом з трудящими інших пригноблених царизмом націй Росії вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови й культури, безперешкодного навчання рідною мовою в школах, права вільного користування українською мовою в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою тощо.

Так, робітники Харківського паровозобудівного заводу вимагали повної рівноправності всіх громадян незалежно від національності й віросповідання. Робітники Горлівського машинобудівного заводу протестували проти дискримінації неросійських робітників при прийомі на роботу. Багато робітників України засуджували погромну політику царизму і, зокрема, в Харкові, Єлисаветграді, Одесі та деяких інших містах виступали проти чорносотенних погромів і погромників. Як видно з сказаного й деяких інших фактів, інтерес робітників України до національного питання посилювався, але в науковому обігу ще нема достатнього матеріалу, який би свідчив про активну участь робітників України в час революції в національно-визвольному русі. Але цей процес почався, про що свідчить, зокрема, резолюція зборів українських робітників, які відбулися в Києві 18 червня 1906 p., опублікована в більшовицькій газеті «Эхо» (29 червня 1906 р.) і процитована П. Шморгуном у статті «Національно-визвольний рух на Україні на початку XX ст.. «Пролетаріат України, — говорилось у резолюції, — переживаючи крім політичного й економічного гніту ще й національний, який заважає розвиткові класової боротьби пролетаріату, вимагає автономії України. Беручи до уваги, що самодержавний уряд у боротьбі з революцією нацьковує одну націю на іншу, результатом чого є єврейські та інші інородницькі погроми, ми заявляємо, що при перших же спробах уряду влаштувати погром рішуче «виступимо проти контрреволюції».

Більш національно свідомими й активними учасниками національно-визвольного руху були селяни, які зберігали свою рідну мову, звичаї, культуру. Жителі багатьох сіл (с. Мис Доброї Надії і с. Романкове Катеринославського повіту, с. Мачухи Полтавського повіту, с Троїцьке Золотоніського повіту та ін.) на своїх сходах вимагали загального обов'язкового навчання рідною мовою за рахунок держави, вживання рідної мови в школі, церкві, суді та інших установах. У резолюціях селянських зборів деяких сіл і повітів, зокрема с Карлівки, Хорошівської волосної філії селянської спілки Полтавської губернії, ставилася вимога надання Україні автономії. А в Подільській губернії селяни від депутатів Державної думи вимагали добиватися «волі, землі, автономії України, амністії політичним в'язням».

Найактивнішим учасником боротьби за національні права українського народу виступала українська демократична й ліберальна інтелігенція, шкільна й студентська молодь — діячі літератури й мистецтва, викладачі вузів, сільські інтелігенти, учителі, земські працівники та ін. їхніми загальними вимогами були скасування чинності Емського акту 1876 p., вільний розвиток української мови й культури, викладання рідною мовою в школах, створення українських кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах.

Важливим проявом піднесення і переходу на політичні позиції національного руху було оформлення й діяльність українських політичних партій, які в своїх програмах велике місце відводили розв'язанню українського питання. РУП, УСДРП, УДРП стояли за федеративний устрій Російської держави і автономію України в її складі. Дедалі менше національному питанню приділяла «Спілка». Лише УНП залишалась на самостійницьких позиціях. Усі вказані партії в своїх програмних положеннях вимагали рівноправності українського народу, права вільного розвитку української мови і культури. Вони видавали свої газети й журнали, брошури, відозви й прокламації, в яких роз'яснювали свої програмні положення, закликали населення добиватися здійснення національних і громадянських прав та свобод. Завдяки діям членів РУП (УСДРП) і «Спілки» вперше було здійснено переклад на українську мову й видано у Львові деякі марксистські праці лідерів міжнародної соціал-демократії К. Каутського, А. Бебеля, П. Лафарга, В. Лібкнехта, в Східну Україну нелегально доставлялися твори Маркса і Енгельса, «Спілка» видала програму РСДРП.

У масах єврейських робітників у час революції певну роботу проводили організації Бунду, що на початок 1907 р. налічували не менше 5,5 тис. чол.

Серед загальноросійських політичних партій право на самовизначення за всіма націями, що входили до держави, визнавала лише РСДРП. Але в роки революції її місцеві організації мали російський характер, працювали в основному з російськими та зросійщеними українськими робітниками, всю свою літературу видавали російською мовою і в українському національно-визвольному русі фактично участі не брали. А інші загальноросійські партії — кадети, октябристи, чорносотенні організації взагалі були прихильниками єдиної неділимої Російської держави і рішучими противниками українського національного руху й національних вимог українського народу.

Хід революції засвідчив, що соціальне й національне визволення пригноблених народів залежало передусім, від успіхів спільних революційних дій трудящих усієї Росії. Саме під могутнім революційним натиском робітничого класу й селянства в 1905 році, в час Всеросійського жовтневого політичного страйку й грудневого збройного повстання, царизм був змушений послабити національний гніт й піти на поступки. Законом від 24 листопада 1905 р. дозволялося видавати літературу національними мовами, випускати журнали й газети, створювати культурно-освітні товариства й відкривати національні театри.

Тривалий час передові українські діячі домагалися ліквідації чинності Емського акту 1876 р. і заборони друкування літератури українською мовою. У цій справі вони дістали підтримку прогресивної російської інтелігенції. На запит царської Ради міністрів комісія Російської академії наук, складена з видатних учених — академіків Шахматова, Корша, Фортунатова та інших, підготувала «Записку про відміну утисків малоросійського друкованого слова», підтриману Київським і Харківським університетами. На цей час розгорнувся Всеросійський жовтневий політичний страйк, було видано царський маніфест 17 жовтня, в якому проголошувалась і свобода слова.

З листопада 1905 р. почали видаватися українські газети й журнали. Першою українською мовою вийшла 12 листопада 1905 р. в Лубнах газета «Хлібороб», редактором-видавцем якої був М. Шемет. Після того, як у четвертому номері її помістили заклик «Селяни усієї України, єднайтеся!», по опублікуванні п'ятого номера ця газета адміністрацією була заборонена. У Полтаві у грудні 1905 р. почав видаватися політичний, літературний і науковий журнал «Рідний край». У Києві — на кошти цукрозаводчика В. Симиренка газета «Громадська думка» (потім «Рада»), організаторами якої були лідери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко, газета «Боротьба», сатиричний журнал «Шершень» та ін. Виходили також газети у Харкові — «Слобожанщина», в Одесі — «Вісті» і «Порада», в Катеринославі — «Запоріжжя», у Петербурзі — журнал «Вільна Україна», газети «Наша дума» й «Рідна справа» (Вісті з Думи), у Москві — журнал «Зоря». У цілому в 1906 р. видавалося українською мовою 18 газет і журналів, а протягом 1905—1907 pp.— 25, із них в Україні — 21.

Після тривалої заборони було дозволено видання перекладу українською мовою Євангелія, зробленого ще в 60-х роках XIX ст. ніжинським учителем Морачевським. З 1906 по 1912 р. синодальна друкарня випустила в світ понад 200 тис. примірників окремого видання цього перекладу. Велике значення мало переведення в 1907 р. журналу «Літературно-науковий вісник» із Львова до Києва. Редагувати його став М. Грушевський. Тоді ж журнал «Киевская старина» був перетворений на журнал «Україна». У 1906 р. у Санкт-Петербурзі була опублікована одна з перших узагальнюючих праць з історії України О. Єфименко «История украинского народа». У 1907 р. у Петербурзі під редакцією Василя Доманицького видано перше повне видання «Кобзаря» Шевченка. А в 1908 р. там же, в Санкт-Петербурзі, вийшла в світ науково-популярна книга М. Аркаса «Історія України-Русі». Одночасно з цим розгорталися видання українською мовою публіцистичної, науково-популярної й художньої літератури — історичних, белетристичних книжок та ін.

У роки революції на Наддніпрянщині, за прикладом Галичини, виникли українські культурно-освітні товариства — «Просвіти». Вони діяли в містах Києві, Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі, а також в ряді провінційних міст і містечок, як філії губернських «Просвіт» (Мелітополь, Ніжин, Козелець), в деяких селах (Мануйлівка, Дієвка Катеринославської губернії) та ін. Українські «Просвіти» були засновані і працювали і в ряді інших місцевостей Росії, де жили українці,— в Катеринодарі, Мінську, Баку, Владивостоці та ін. містах.

«Просвіти» організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою книжки, влаштовували для населення лекції, музично-драматичні вечори та ін. У «Просвітах» активну участь брали видатні діячі української культури: у київській — Леся Українка і М. Лисенко, в чернігівській — М. Коцюбинський, v полтавській — Панас Мирний, у Катеринославі — Д. Яворницький та ін. Одночасно з «Просвітами» в ряді міст відкрилися українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства, що займалися, як і «Просвіти», культурно-освітньою діяльністю.

Поряд з «Просвітами» в Україні виникали кооперативи, передусім сільськогосподарські, які організовували взаємодопомогу селянам і проводили культурно-освітню роботу.

Багато разів передова українська громадськість — учителі, професори, викладачі університетів, громадські діячі, студенти та інші вимагали від царських міністрів дозволу на навчання учнів у початкових і середніх школах рідною мовою, на відкриття в Київському, Харківському й Новоросійському (Одеському) університетах українознавчих кафедр, зокрема введення курсів з історії України, української літератури, мови тощо.

У часи революції явочним порядком й з дозволу властей учителі запроваджували українську мову як мову всього навчання або як окремого предмета у початкових (народних і церковнопарафіяльних) та середніх школах Києва, Одеси, Кам'янця-Подільського та інших міст і багатьох сіл. У Київському університеті восени 1907 р. почалося викладання історії української літератури, хоча цей курс вів професор Лобода російською мовою. У 1907— 1908 навчальному році українською мовою читали українознавчі предмети в Новоросійському університеті професор Олександр Грушевський, а в Харківському університеті — Микола Сумцов.

Але з настанням столипінської реакції посилились національні утиски з боку царського уряду.

Одним із проявів національного руху в Україні у роки революції було створення в І і II Державних думах української парламентської групи — Української думської громади. У І Думі, яка працювала 72 дні (від 27 квітня до 8 липня 1906 p.), представники пригноблених у Росії народів для об'єднання сил і відстоювання своїх прав створили «Спілку автономістів-федералістів» (близько 120 депутатів), яка вважала необхідним здійснити принцип автономізму, як можна більшу децентралізацію державного управління, забезпечити всім громадянам право на культурне й національне самовизначення. До Спілки ввійшли українська, І литовська, татарська, естонська та інші парламентські групи. Поряд з цим понад 40 депутатів І Думи від України створили окрему парламентську фракцію — Українську думську громаду (19 селян, 4 робітники, 17 інтелігентів — земські діячі, вчені, адвокати, вчителі та ін.). її головою було обрано адвоката й відомого громадського діяча з Чернігова І. Шрага. Серед членів громади були такі українські діячі, як В. Шемет і П. Чижевський з Полтавщини, барон Ф. Штейнгель і М. Біляшівський від Києва, А. В'яз-лов від Волині, професор М. Ковалевський, чернігівський земський діяч О. Свєчин та ін.

У Петербурзі громада почала видавати російською мовою журнал «Украинский вестник», редактором якого став М. Славинський, секретарем — Д. Дорошенко. Для допомоги громаді зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський.

У II Думі, яка засідала 103 дні (від 20 лютого до 3 червня 1907 p.), 47 депутатів-українців створили «Українську думську громаду». До неї входили священик А. Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Громада видавала свій часопис «Рідна Справа — Вісті з Думи».

Членів Української, думської громади об'єднували спільні вимоги автономії України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у школі, адміністративних установах, суді, в церкві.

В аграрному питанні повної єдності серед депутатів не було, селяни категорично вимагали конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всієї землі.

Отже, в період революції 1905—1907 pp. в Україні одночасно з загальнореволюційною боротьбою проти самодержавства, за демократизацію всієї країни розгортався й національно-визвольний рух, спрямований проти національного гніту, за вільний, рівноправний розвиток українського народу серед інших народів.

Україна в Першій світовій війні (1914 – 1918 рр.)

Одразу після початку Першої світової війни українські землі перетворилися на театр бойових дій або прифронтову зону між російською армією та військами австро-німецького блоку. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й Румунський. У серпні – вересні 1914 р. російські війська, відбивши наступ австро-угорських армій, спрямували свій удар на Галичину. Ця операція отримала назву Галицька битва. У результаті цієї грандіозної битви російська армія оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшла до Карпатських перевалів. Російські війська вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. людей, з яких 100 тис. потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому.

Наступним успіхом російських військ стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті були взяті в полон ще 120 тис. австрійців і захоплені 400 гармат. На завойованій території російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» у житті населення краю. Так, у Галичині закривались українські школи та інші навчальні заклади, культурні організації, запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Почалось обернення греко-католиків у православ’я. Майже всіх представників української еліти, які залишилися в краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезли вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.

Російська окупація тривала до весни – літа 1915 р. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня – до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину й Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Наступ австро-німецької армії призупинився на лінії Кам’янець-Подільськ – Тернопіль – Кременець – Дубно.

Відступ російської армії супроводжувався новими погромами українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій із боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині «європейським скандалом».

Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Брусилова завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916 р. і після нетривалої артпідготовки просунулися вздовж всього фронту вглиб на 80 – 120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн убитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулася революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити внутрішнє становище країни, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новими жертвами. Контрудар австро-німецьких військ примусив російські війська залишити Галичину, відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру (січень 1918 р.).

Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)

У міжвоєнні 1920-30-ті роки українські землі були поділені та знаходилися у складі чотирьох держав із різним соціально-політичним устроєм. Це ускладнювало вирішення українського питання, суть якого у вузькому розумінні, полягала у вирішенні проблеми місця й ролі українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – в умовах возз’єднання українських земель та створення власної державності.

Перед ІІ Світовою війною визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхньою основною метою було втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група – Великобританія, Франція, які своїм втручанням у вирішення українського питання, або певними дипломатичними заходами задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група – Німеччина, яка хотіла захопити нові землі та претендувала на світове панування та Угорщина, яка домагалась повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що український народ самостійно не міг вирішити українського питання, все залежало від балансу інтересів різних держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. За великим рахунком Україна опинилася між двома ворожими імперськими державами – Німеччиною і СРСР.

Намагаючись відвести від себе загрозу німецької агресії та спрямувати її на схід, уряди Великобританії та Франції підписали 29-30 вересня 1938 року Мюнхенську угоду з Німеччиною, що поклала початок руйнації Чехословацької держави.

Згодом, протягом весни – літа 1939 року, відбувалися переговори між Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 23 серпня 1939р. договору про ненапад терміном на 10 років. Крім цього було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувались українських земель. Зокрема, у протоколі йшлося про поділ території Польської держави та регіону загалом на сфери впливу Німеччини та СРСР. Межа цих сфер впливу мала проходити по лінії рік Нарев, Вісла та Сян. Таким чином, Галичина і Волинь, а також Західна Білорусія, Прибалтика, Буковина та Бессарабія відходили до Радянського Союзу. Цей пакт отримав назву Молотова-Ріббентропа за прізвищами міністрів закордонних справ СРСР та Німеччини, які підписали документ. Нацистський та більшовицький уряди переслідували вузькокорисливі цілі, намагаючись забезпечити стратегічну мету: приєднати до себе нові території та посилити власний вплив. Пакт Молотова–Ріббентропа і таємний протокол до нього був актом свавільного поділу Європи на сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки Гітлеру та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.

Для Гітлера це був тимчасовий “союз для війни”. Безпосереднім результатом пакту “Ріббентроп-Молотов” був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула 2-а світова війна.

17 вересня 1939 р. сталінський уряд дав наказ військам вступити на територію Західної України та Захід. Білорусії аби, як говорилося у його ноті “взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії”. За таких складних умов відбулося возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР. Після захоплення Польщі, 28 вересня 1939р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу й кордон. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по “лінії Керзона”. Переважна більшість території Західної України увійшла до складу СРСР. 26 жовтня 1939 р. у Львові розпочали роботу Народні Збори Західної України. Вони ухвалили декларацію про входження Західної України до складу УРСР, а 14 листопада дане рішення було підтримане Верховною Радою УРСР.

Крім того, у 1940р. за згоди Німеччини і під тиском Сталіна, до складу СРСР було передано Бессарабію та Північну Буковину, що належали раніше Румунії. Тоді ж Радянський Союз окупував Литву, Латвію та Естонію і з великими зусиллями відвоював у Фінляндії частину її території у Карелії.