Завдання та проблемні ситуації

У визначенні мовлення завжди вказується на функцію спілкування. А як це узгоджується з тим, що мовлення може бути і внутрішнім (подумки)? Що являє собою мова як суспільно-історичне явище? Які науки крім психології досліджують проблеми мови і як вони співвідносяться з психо­логічними дослідженнями? У чому полягає специфічність гносеологічно­го, семантичного, лінгвістичного та психологічного аспектів цієї про­блеми?

Список використаної та рекомендованої літератури ^=^=

Баєв Б. Ф. Психологія внутрішнього мовлення. — К.: Вища шк., 1966.

Богин Г. Й. Уровни й компоненти речевой способности человека: Учеб.
пособие. — Калинин, 1975.

Жинкин Н. Й. Речь как проводник информации. — М., 1982.

 

Кучинский Г. М. Психология внутреннего монолога. — Минск, 1988.

Леонтьев А. А. Язьік, речь, речевая деятельность. — М.: Наука, 1974.

Лурия А. Р. Язьік й сознание. — М., 1979.

Немов Р. С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.

Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение,
1977.

Психологія І За ред. Г. С. Костюка. — К.: Рад. шк., 1968.

 

Розов А. Й. Речевая деятельность как преодоление конфликтной ситуа-
ции // Вопр. психологии. — 1987. — № 6.

Ушакова Т. Н. Проблема внутренней речи // Вопр. психологии. — 1985. —
№2.

Ушакова Т. Н. Речь человека в общении. — М., 1989.

Хомский Н. Язьік й мьшіление. — М.: Прогресе, 1972.

Розділ 8

СПІЛКУВАННЯ

Поняття про спілкування

Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюва­тись успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування — явище глибоко соціальне. Соціальна природа спілкування виражається в тому, що воно завжди відбувається в сере­довищі людей, де суб'єкти спілкування завжди постають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється у змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільне вироблених у процесі історичного розвитку різновидах спілкування. За змістом спілкування охоплює всі царини людського буття та діяльності, об'єктивні та суб'єктивні їх прояви. Спілкування між людьми відбувається при передаванні знань, досвіду, коли форму­ються різні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні дії тощо.

Отже, спілкування — це різноманітні контакти між людьми, зу­мовлені потребами спільної діяльності.

Особливість спілкування — у його нерозривному зв'язку з діяль­ністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою ви­никнення й розвитку контактів між людьми, передавання необхідної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій. Змістовий бік спілку­вання завжди становить інформація, зумовлена потребами взаємодії людей. Вона може стосуватися повідомлення нових знань, наприклад роз'яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, про­цесів, інформування про події, що відбуваються, обгрунтування пев­них положень, побудови гіпотез тощо. Спілкування може бути засо­бом передавання певних умінь і навичок. За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстрування та вправляння в ній людину можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Саме так відбувається

 

процес оволодіння професійними навичками, фізичними та будь-яки­ми іншими діями.

Змістом спілкування може бути людина. Реальні контакти між людьми, у процесі яких вони безпосередньо сприймають одна одну, створюють середовище для об'єктивного виявлення особливостей їхньої поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Са­ме в таких контактах розкривається справжня значущість однієї лю­дини для іншої, виявляються їхні симпатії та антипатії. У художній літературі є безліч прикладів, якої глибини та різноманіття психо­логічних нюансів можуть сягати стосунки між людьми в ситуаціях безпосереднього взаємосприймання, як відбувається процес проник­нення у внутрішній світ людини, її почуття через зовнішні прояви. Іноді виразний погляд або жест можуть нести набагато більше інфор­мації, ніж вимовлене слово.

Важливий вплив на характер спілкування справляють відносини, що склалися між членами контактної групи. Від того, якими є взаємовідносини, залежать система спілкування конкретної особис­тості, її манера, колорит, використовувані засоби.

Засоби спілкування

Передавання інформації у процесі спілкування забезпечується за до­помогою мови як основного, специфічно людського знаряддя спілку­вання, а також немовними засобами.

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалась історично, у процесі розвитку людського суспільства, з його потреб.

Природа мови є знаковою. Кожне слово — це знак, який у певний спосіб співвідноситься з предметами зовнішнього світу. За кожним словом мови як знаком історично закріпилося певне значення, зро­зуміле для спільноти, яка користується цією мовою.

Із розвитком соціального і технічного прогресу людства постійно розширювалося коло потреб людини, що спричинювало розвиток і вдосконалення мови як засобу спілкування. Словниковий запас і до­сконала граматична будова мови сучасного цивілізованого суспільства дають змогу передавати будь-яку інформацію та безліч відтінків і де­талей об'єкта інформації. Мова є засобом нагромадження та переда­вання суспільного досвіду. Завдяки спілкуванню за допомогою мови відображення дійсності у свідомості однієї людини доповнюється тим, що було у свідомості інших людей, унаслідок чого зростають мож­ливості для обміну інформацією.

 

Вербальна комунікація за допомогою слова — основна і найдоско­наліша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багат­ство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості.

Паралельно з мовою як засобом спілкування за допомогою сло­ва широко використовуються немовні засоби — жести, міміка, інто­нація, паузи, манери, зовнішність. Спілкування як живий процес без­посередньої комунікації суб'єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації як "мова почуттів" є продуктом суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова, а обмінюючись поглядами, люди можуть збагнути зміст інфор­мації, який не вкладається в адекватні категорії вербального вислов­лювання.

Велике значення для встановлення змістовних та емоційних кон­тактів у спілкуванні має зовнішній вигляд людини. На його підставі складається перше враження про людину, яке часто визначає розвиток подальших стосунків. Зовнішній вигляд людини складається з тілес­ного вигляду, одягу, манери поводитися, звичок. Певною мірою зов­нішній вигляд може свідомо змінюватись, але за сутністю залишається консервативним. Тілесний вигляд — це характерний вираз обличчя, що виникає під впливом думок, почуттів, стосунків, які в певних ситуаціях чи життєвих інтервалах є домінуючими. Істотним його доповненням можуть бути зачіска, одяг, інші атрибути туалету, на підставі яких робляться оцінні судження про людину, її належність до певної групи, професії тощо. Так, військовий однострій потребує від того, хто його вдягає, підтягнутості, дисциплінованості. За тим, які манери властиві людині, можна одержати інформацію про її вихованість, самооцінку, ставлення до інших.

Найдинамічніше зовнішній бік невербального спілкування вияв­ляється в жестах, міміці. Жест — це соціальне сформований та устале­ний рух, що передає певний психічний стан. Маючи соціальне поход­ження, міміка та жести за біологічною природою містять елементи природженого характеру. Наприклад, міміка страху, жести погроз походять від біологічно доцільних захисних рухів, що спостерігають­ся в поведінці тварини. Міміка та жести у процесі вербального спілку­вання дають можливість посилювати смислові наголоси інформації, що передається, посилювати емоційний ефект від усвідомлення її зна-

чущості. Проте слід ураховувати, що невиправдано гіпертрофована міміка та жестикуляція, позбавлені змістового підґрунтя, можуть ус­кладнити сприймання інформації, а то й просто дезорієнтувати реціпієнта. Як особливий різновид невербального спілкування виок­ремлюють тактильно-м'язову чутливість. Генетичне вона є одним з найпотужніших каналів одержання життєво важливої інформації. За допомогою тактильно-м'язової чутливості можна пізнати досить ши­рокий спектр характеристик іншої людини: її фізичну силу, деякі особ­ливості особистішого плану, стосунки, психічний стан тощо. Трима­ючи, наприклад, у руці долоню іншої людини, залежно від обставин можна певною мірою дійти висновку про її психічний стан, взаєморо­зуміння та контакти, ставлення до ситуації, наміри.

Важливу роль в ефективності спілкування, як свідчать дані спеці­альних досліджень зарубіжних психологів, відіграють просторове перебування співрозмовників один до одного, дистанція та комуніка­тивна спрямованість. Загальновідомо, що важливі політичні акції — переговори керівників, окремі зустрічі — проводяться за "круглим столом".

При міжособистісному спілкуванні віч-на-віч сторони мають мож­ливість одержувати вичерпну інформацію про предмет розмови, виз­начати суб'єктивну позицію та ставлення до неї іншої сторони. Як зневага може розцінюватись репліка, зроблена іншою особою "крізь зуби", чи відсутність запрошення присісти, коли до цього спонука­ють об'єктивні умови. Комунікативне значення дистанції у спілку­ванні вивчає напрямок психологи, що називається "праксеміка". Прак-семіка виокремлює чотири дистанції у спілкуванні: інтимну; особисту, яка засвідчує, що ті, хто спілкується, є друзями; соціальну, яка харак­теризує офіційні контакти, що існують між сторонами, які входять у стосунки; публічну, що встановлюється між чужими людьми (епізо­дичні, ситуаційні контакти).

Немовні засоби спілкування, які супроводжують вербальне повідом­лення, створюють підтекст, котрий полегшує, збагачує й поглиблює сприймання інформації, що передається. Відповідність невербальних засобів спілкування цілям і завданням, змісту словесної комунікацїї — важливий елемент культури спілкування. Така відповідність надзви­чайно важлива в роботі педагога та всіх, для кого засоби вербаль­ної та невербальної комунікації є інструментом їхньої професійної діяльності.

 

Функції спілкування

Спілкування — це багатоплановий процес, в якому можна виокре­мити такі основні функції: комунікативну, інтерактивну та перцеп-тивну.

Комунікативна функція — це різні форми та засоби обміну і пере­давання інформації, завдяки яким стають можливими збагачення досвіду, нагромадження знань, оволодіння діяльністю, узгодження дій та взаєморозуміння людей. Комунікативна функція спілкування, що здійснюється за допомогою мови, є необхідною умовою наступності розвитку генерацій, соціального та наукового прогресу людства, ін­дивідуального розвитку особистості. Обмін інформацією, що відбу­вається в усіх царинах життя суспільства між людьми в різних видах діяльності, забезпечується комунікативною функцією спілкування.

Контакти між людьми не обмежуються лише потребами переда­вання інформації. Спілкування завжди передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. У цьому разі вияв­ляється інтерактивна функція спілкування, функція впливу. Поради, інструкції, вимоги, накази, що висловлені у мовній формі та адресовані іншій особі, є спонуканнями до дії та регуляторами її поведінки. Спільна діяльність, її зміст та умови виконання вибудовують таку мо­дель міжособистісної взаємодії, коли кожний з учасників послідовно впливає своїми вчинками на інших і, у свою чергу, змінює свої дії під їх впливом.

Спільна діяльність людей — явище суспільне й відбувається під соціальним контролем. Соціальний контроль — це оцінка діяльності з погляду її відповідності прийнятим у суспільстві зразкам поведінки, що регламентуються нормами взаємовідносин людей. Взаємодія людей відбувається ефективно, якщо їхня поведінка відповідає прийнятим зразкам, тим ролям, які грають співрозмовники.

Під роллю розуміється нормативне схвалений зразок поведінки, якого чекають від кожного, хто займає ту чи іншу соціальну позицію. Така поведінка сприймається як специфічна у професійному плані — лікар, вчитель, інженер та у віковому — дитина, дорослий. Кожна лю­дина може грати в житті кілька ролей: у сім'ї — батька, на роботі — керівника, у колі друзів — приятеля тощо. Взаємодія людей, які гра­ють кілька ролей, регулюється рольовими очікуваннями. Рольові очікування — це сподівання на таку поведінку іншої людини, яка відповідає її рольовому статусу. Відповідність поведінки людей взаємним очікуванням — це важлива умова успіху у спілкуванні, її

 

кваліфікують як тактовну. Якщо пацієнт, прийшовши на прийом до лікаря, відчує уважне ставлення до своїх проблем, лагідність, добро­зичливість, намагання пильно розібратись у симптомах захворюван­ня, він перейметься довірою до лікаря, правильно зрозуміє його пора­ди та рекомендації щодо лікування.

Випадки, коли очікування одного із співрозмовників не виправ­довуються через те, що вони суперечать принципам і переконанням іншого співрозмовника, виходять за межі його соціальне регламен­тованих цінностей та норм, не є нетактовністю. У таких ситуаціях особистість, розуміючи нереальність того, що від неї очікують, може обстоювати власну позицію й не зосереджувати увагу на тому, на­скільки тактовна її поведінка з погляду співрозмовника.

Свідоме ігнорування очікувань іншої сторони, що часто спосте­рігається в повсякденних ситуаціях спілкування, є нетактовністю. Прояви нетактовності спостерігаються, коли людина виявляє не­уважність до співрозмовника (відволікається на сторонні справи), пе­рериває його чи поводиться всупереч соціальне визначеній нормі рольового регламенту (керівна особа відмовляється вирішувати пи­тання, що входять до її компетенції) тощо. Отже, нетактовність — це деструкція очікувань у процесі спілкування, яка порушує ефективну взаємодію сторін, що спілкуються, і яка може призводити до конфлікт­них ситуацій. Особливо небезпечними є порушення вимог тактов­ності у педагогічному спілкуванні. Негативні наслідки цього виявля­ються в напруженості та конфліктності стосунків між учителям та учнями (переважно підлітками та юнаками), у різкому зниженні дійо-вості виховного впливу на особистість дитини. Виявляючи принци­повість і вимогливість у стосунках з учнями, педагог повинен засвідчу­вати свою повагу та довіру до вихованців, прагнути зрозуміти їх, піти на розумний компроміс. Уміння поєднувати вимогливість і повагу до учнів створює сприятливі психологічні умови для формування само­поваги, що має важливе значення для становлення культури спілку­вання та розвитку контактів.

Обмінюючись інформацією, встановлюючи комунікативні зв'яз­ки для досягнення цілей діяльності, взаємодіючи і здійснюючи різнобічні впливи на інших партнерів по спілкуванню, люди безпо­середньо сприймають один одного й мають можливість пізнавати фізичні, психологічні та індивідуальні особливості, притаманні кожній стороні. У цьому виявляється перцептивна функція спілкування. Інфор­мація, яку одержують співрозмовники у процесі контактів за різними каналами, дає змогу скласти більш-менш об'єктивне враження про те,

 

що становить собою партнер по спілкуванню, проникнути в його внут­рішній світ, зрозуміти мотиви поведінки, звички, оцінні ставлення до фактів дійсності. Шлях пізнання людини людиною у процесі спілкуван­ня є складним. Адекватний психологічний портрет суб'єкта спілку­вання формується залежно від об'єктивних та суб'єктивних чинників і охоплює дію трьох важливих механізмів міжособистісного сприй­мання: ідентифікацію, рефлексію (інтерпретацію) і стереотипізацію.

Серед умов, які сприяють взаємопізнанню у спілкуванні, важлива роль належить чинникові особистісно-соціальної значущості предме­та комунікації, характеру ситуації спілкування та тривалості контактів. Коли зазначені умови об'єктивно присутні у спілкуванні, ймовірність виявлення істотних психологічних рис особистості підвищується.

Перший етап у механізмі пізнання людини людиною — іденти­фікація. Ідентифікація — це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлюване чи неусвідомлюване уподібнення її самому суб'єкту, що пізнає. Суть цього процесу полягає в тому, що в ситуаціях взаємодії партнери намагаються зрозуміти один одного, ставлячи себе на місце іншого. Так, студент добре розуміє хвилювання та поведінку іншого студента перед іспитом, закоханий — страждання того, кого спіткала невдача у взаємності.

Для визначення власної тактики у спілкуванні співрозмовникові важливо знати, як індивід, що входить з ним у контакт, сприймає його самого. Усвідомлення суб'єктом того, як його сприймає партнер по спілкуванню, називається рефлексією. Рефлексія поглиблює сприй­мання іншої людини, оскільки дає уявлення про ставлення до себе як суб'єкта сприймання. У процесі спілкування ідентифікація та реф­лексія постають в єдності, завдяки чому забезпечується психологічна інформативність спілкування. Дефіцит апріорних знань про психо­логію людей, з якими доводиться спілкуватися, не дає співрозмовни­кам можливості одразу визначитись, як найкраще підтримувати й розвивати контакти. Суб'єкт, програмуючи власну комунікативну діяльність, намагається зрозуміти й пояснити причини, що зумовлю­ють дії та вчинки кожного співрозмовника.

Пояснення вчинків іншої людини через приписування їй імовірних почуттів, намірів, думок і мотивів поведінки (згідно з А. Петровським) називається причиновою інтерпретацією. Помилкова причина інтер­претації поведінки співрозмовника ускладнює, а іноді й унеможлив­лює нормальну взаємодію сторін у спілкуванні. Інтерпретація дій і вчинків здійснюється або на основі ідентифікації, тобто через при­писування іншому тих мотивів і почуттів, які, на думку суб'єкта, він

 

сам виявив би в аналогічній ситуації, або шляхом віднесення партне­ра по спілкуванню до певної категорії осіб, стосовно яких існують певні стереотипні уявлення. Стереотипізація — це класифікація форм поведінки та інтерпретація їх причин через співвіднесення із зразка­ми, що відповідають соціальним стереотипам. Стереотип — це сфор­мований за конкретних соціальних умов образ людини, яким корис­туються як штампом. Стереотипізація як прийом узагальнення типових рис, притаманних особистостям як носіям певних соціальне та психологічно значущих характеристик, широко репрезентована у класичній художній літературі. Наприклад, такими є персонажі "Мертвих душ" М. Гоголя — Чичиков, Манілов, Коробочка, Плюш-кін і Голохвастов з комедії М. Старицького "За двома зайцями". У бу­денному житті Стереотипізація в оцінюванні людських якостей, та­ких, наприклад, як доброта, репрезентована у судженні "Свою сорочку віддасть іншому, не пошкодує", скупість — у судженні "У нього взимку снігу не випросиш".

Стереотипізація може складатись як результат узагальнення влас­ного досвіду суб'єктом міжособистісного сприймання, до якого при­єднуються відомості, одержані з книг та інших джерел. Стереотипі­зація є свідченням проникнення у психологічну сутність особистості та виявлення найхарактерніших її рис. Якщо Стереотипізація ба­зується на достатній об'єктивній інформації, на якій робляться уза­гальнення, вона відображає вищий рівень пізнання людини люди­ною. Проте Стереотипізація може бути помилковою, мати характер упередженості, коли інтерпретація фактів, на підставі яких роблять­ся узагальнення, виявляється недостатньо аргументованою, а самі факти не вичерпують сутності стосунків. Так, при сприйманні не­знайомої людини важливу роль відіграє первинна інформація, яку одержує суб'єкт сприймання. Якщо у реципієнта попередньо ство­рити відповідну установку стосовно іншої людини, вона може відігра­ти вирішальну роль у тому, що саме і як буде сприйнято у процесі спілкування, які стереотипи в судженнях домінуватимуть. Експеримен­тальне доведено, що попередня інформація, яку одержує суб'єкт сприймання, виявляється істотним підґрунтям для формування упе­редженості в оцінюванні іншої людини.

Двом групам студентів було показано фотокартку однієї й тієї самої людини. У першому випадку експериментатор охарактеризував її як визнаного вченого, а в другому — як злочинця. Пропонувалося на підставі зовнішнього вигляду дати їй характеристику. Перша гру­па студентів, якій було подано інформацію про "видатного вченого",

 

повідомила, що зовнішність людини на фотокартці свідчить про її інтелект, напружену думку, доброту, зосередженість. Друга група — варіант "небезпечного злочинця" — стверджувала, що перед нею портрет жорстокої, рішучої та підступної людини. Одна й та сама деталь портрета — очі — у першому випадку тлумачились як про­никливі, розумні, а у другому — як злі та нещадні.

Стереотипи, що виникають на грунті позитивних або негативних установок, у спілкуванні виявляються суб'єктивізмом. У буденному спілкуванні досить поширені стереотипи, що базуються на оцінюванні зовнішності співрозмовника і зумовлюють сдеформовані суб'єктивні уявлення про його реальні переваги. Це може завдати істотної шко­ди стосункам і є небажаним явищем у роботі з людьми (особливо не­бажані такі ситуації в роботі вчителів, керівників колективів).

Різновиди спілкування

Спілкування як соціальне явище охоплює всі сфери суспільного буття та діяльності людей і може бути охарактеризоване за різними па­раметрами, а саме: залежно від контингенту учасників, тривалості стосунків, міри опосередкування, завершеності, бажаності тощо.

Залежно від контингенту учасників виокремлюють спілкування міжособистісне, особистісно-групове та міжгрупове.

Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкують­ся один з одним. Особливості спілкування визначаються змістом і цілями діяльності, що їх реалізує група.

Особистісно-групове спілкування спостерігається тоді, коли одну із сторін спілкування репрезентує особистість, а іншу — група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника — з колективом підлеглих, оратора — з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот, кожна з яких обстоює власну позицію, домагається влас­них цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу. Через гострі суперечності щодо обго­ворюваного питання може виникнути міжгруповий конфлікт. У між-груповому спілкуванні кожна особистість постає як виразник колек­тивного інтересу, активно його обстоює, добираючи для цього засоби, що найповніше відбивають колективну позицію.

Спілкування може відбуватись як взаємодія сторін, між якими вста­новлюється комунікативний зв'язок, коли співрозмовники безпо­середньо сприймають один одного, встановлюють контакти й вико­ристовують для цього всі наявні у них засоби. Таке спілкування характеризується як безпосереднє. У безпосередньому спілкуванні функціонує багато каналів зворотного зв'язку, що інформують співроз­мовників про ступінь ефективності спілкування.

Опосередковане спілкування — це комунікація, в яку входить проміжна ланка — третя особа, технічний засіб або матеріальна річ. Опосередкування може бути репрезентоване телефоном як засобом зв'язку, написаним текстом (листом), що адресований іншій особі, чи посередником. Міра опосередкування у спілкуванні може бути різною залежно від засобів, що використовуються для досягнення цієї мети.

На характер спілкування істотно впливає час, упродовж якого триває процес. Регламент — це своєрідний каталізатор змісту та спо­собів спілкування. Саме він створює ситуацію, коли необхідно вис­ловлюватися так, щоб "словам було тісно, а думці просторо". Корот­кочасним є спілкування, що виникає із ситуаційних потреб діяльності чи взаємодії й обмежується розв'язанням локальних комунікативних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з певного конкретного питання, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо.

Довготривале спілкування — це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілку­вання. Тривалість комунікативних зв'язків визначається цілями спілку­вання, потребами взаємодії та характером інформації, якою оперу­ють співрозмовники. Спілкування вважається завершеним, коли повністю вичерпано зміст теми, причому його учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпні.

При незавершеному спілкуванні зміст теми розмови залишається не-розкритим до завершення спілкування і не відповідає очікуванням сторін. Незавершеним спілкування може бути з об'єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз'єд­наність людей) або проблеми щодо засобів зв'язку та стосовно інших необхідних умов для підтримування контактів. До суб'єктивних при­чин належать заборона, небажання комунікаторів продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності припинити спілкування. Залеж­но від ситуації, характеру та цілей спілкування його класифікують та­кож за іншими критеріями.

 

Ключові поняття теми

Спілкування, комунікація, інформація, вербальне спілкування, невербальне спілку­вання, комунікативна функція спілкування, інтерактивна функція спілкуван­ня, рефлексія, перцептивна функція спілкування, інтерпретація, стереотипізація, міжособистісне спілкування, особистісно-групове спілкування, міжгрупове спілкування, опосередковане спілкування, безпосереднє спілкування, довготрива­ле спілкування, короткочасне спілкування, завершене спілкування, незавершене спілкування.