Основні поняття соціології культури

У соціології культура досліджується з боку людських мотивацій до спілкування та певних обмежень діяльності (що склалися історично), на ґрунті яких складається загальна картина соціальних відносин. Тому в соціології культури виділяють такі ключові категорії, як цінності, норми, зразки поведінки й мова, через які з’ясовується культурна сутність людини, спільноти, суспільства.

Цінності – це смислові комплекси, які визначають поведінку людей. Ці комплекси стосуються як матеріальних речей, так і переконань та ідеалів. Хтось прагне до багатства, хтось – до влади, хтось – до створення щасливої сім’ї, хтось – до титулу чемпіона. Система цінностей дуже складна, бо включає не лише мету та мотивацію, а й шляхи і засоби їх реалізації. Професор Н. Черниш дає таку типологію цінностей:

• смисложиттєві цінності (уявлення про добро, зло, справедливість, свободу, обов’язок, щастя, сенс життя);

• вітальні цінності (від лат. vitalis – життєвий, живий). Це цінності здоров’я, безпеки, добробуту, правопорядку, освіти, кваліфікації тощо.

• цінності суспільного визнання (працелюбність, талант, героїзм, авторитет, соціальне становище, служіння громаді);

• цінності міжособистісного спілкування (чесність, доброзичливість, порядність, вірність, безкорисливість та ін.);

• партикулярні цінності (віра в Бога, любов до сім’ї, прив’язаність до малої батьківщини, відчуття самодостатності, власної гідності тощо);

• демократичні цінності (свобода слова, свобода політичного вибору, національний суверенітет та ін.).

Дана типологія не претендує на вичерпність, однак дає уявлення про основну систему сенсів, що діє у кожному суспільстві.

Соціальні норми – це правила й стандарти, що регулюють суспільне життя. Вони є похідними від цінностей та ґрунтуються на них. Норми забезпечують стабільність і єдність суспільства. Норми поділяються на правові та моральні. Правові закріплюються у вигляді законів, і за їхнє порушення передбачається покарання. Моральні норми підтримуються громадською думкою. Соціальні норми – це практична площина соціальної дійсності.

Соціокультурні зразки поведінки – це обряди, звичаї, традиції, тобто певні стереотипні колективні дії, яких дотримуються добровільно. Зразки поведінки найчастіше працюють як неписані правила конкретного суспільства чи спільноти, але, оскільки вони втілюють у собі ті чи інші уявлення та ідеї й розраховані на колективні почуття, то передаються з покоління в покоління.

Мова – це форма накопичення, збереження і передавання людського досвіду через систему понять, наділених певним значенням. Оволодіти мовою поза суспільством неможливо. Як елемент культури мова є явищем універсальним, бо всі інші складові культури можуть бути висловлені через неї. Мова підтримує соціальну солідарність суспільства, сприяє формуванню почуття групової єдності та етнічної ідентичності.

Форми культури

Аналіз соціокультурного середовища здійснюється також і шляхом виділення певних його рівнів та визначення відповідних форм. Форми дозволяють уявити внутрішню структуру культури. Серед форм називають такі:

• загальнолюдська культура (культура цілого людства як сукупність речей, ідей, цінностей, норм, мов та іншого, що вироблено за всю історію його існування);

• суперкультура (умовний термін, котрий означає культуру конкретного суспільства чи етносу, наприклад, «українська культура», «японська культура», «арабська культура» або «європейська культура», «африканська культура», «східна культура» тощо);

• субкультура (культура певної спільноти чи соціальної групи, наприклад, «молодіжна культура», «професійна культура», або аспект суспільної діяльності – політична культура, екологічна культура, культура торгівлі тощо);

• контркультура (культура соціальної групи, яка за своїми цінностями, нормами та зразками поведінки протистоїть іншим субкультурам чи перебуває у конфронтації з панівною суперкультурою – культура злочинного світу, культура хіпі, культура «золотої молоді», культура сатаністів);

• девіантна культура (різновид субкультури, притаманний групам із соціально відхиленою поведінкою – наркоманам, повіям, сексуальним меншинам);

• особистісна культура (культура конкретної людини, її світогляд та спосіб життя).

Існує ще й такий аспект визначення форм культури, як виділення елітарної (або високої), народної (або фольклорної) та масової культури. Елітарною називають культуру тих верств населення, котра включає високі зразки освіченості, класичну літературу, живопис, музику, архітектуру, створені фахівцями високого класу і розраховані на цінителів відповідного рівня. Але, як свідчить історичний досвід, ця культура завжди була й залишається культурою заможних соціальних груп (еліти). У сучасному вимірі поняття «еліта» визначається, на жаль, скоріше рівнем багатства й добробуту, а не рівнем обізнаності й моралі. Народна культура (казки, міфи, пісні, анекдоти, вірування, побутовий і професійний досвід) зазвичай належала бідним. З формуванням у ХХ столітті масової культури відбулося стирання меж між елітарною та народною культурою, а також сталася певна уніфікація й стандартизація культурних цінностей. Масова культура зумовлена соціальними зрушеннями останнього століття: урбанізацією, зростанням обсягів товарного виробництва, поширенням засобів масової інформації – друкованих видань, радіо, кіно, телебачення, Інтернету тощо. Й багаті, й бідні читають газети, дивляться телевізор, користуються транспортом і комп’ютерами, беруть участь в громадському та політичному житті суспільства, мають однакові конституційні права і т. ін. Однак сучасна масова культура має вже свої рівні доступності та досконалості. Такі прояви культури, як кіно, музика, мода містять у собі взірці й високого, й низького смаку.