Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи

Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна

Спрямованість

Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався перево­рот — історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, — буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVIII ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію.

У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його пред­ставниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.

Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експери­ментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до істо­ричної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVII - XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь ді­алектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.

Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об'єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаю­ться два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmреіrіа — досвід) — це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм XVII—XVIII ст. сформувався як матеріа­лістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий до­свід об'єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з'являється суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єди­ною реальністю суб'єктивний досвід (Берклі, Юм).

Раціоналізм (лат. гаcіоnаlіzm — розум) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпі­ризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як мате­ріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником ра­ціоналізму є дуаліст Декарт.

Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи

Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філосо­фів цього часу.

Ф. Бекон (1561- 1626 рр.) — родоначальник нової форми англій­ського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки. Са­ме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу», матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішува­ною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух, і навпаки?

Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер ін­дуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних поло­жень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також сис­тему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пі­знання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).

У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пі­знання. Його знаменитий афоризм «Знання — сила» виражав ідею висо­кої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.

Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог ство­рив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 р.), (написаної ніби на протива­гу основної праці Арістотеля «Органон»).

Р. Декарт (1596 - 1650 рр.) — видатний французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.

В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як тво­рець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою фі­лософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається з двох незалежних субстанцій — духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної — протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.

Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пі­знання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстан­ції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію — Бога, який обумовлював їхню єдність.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший — це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (ро­зум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий — прави­льно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чут­тєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інфор­мації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи роль практичної діяльності в форму­ванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повин­ні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глиби­ні інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо ос­новні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання сві­ту, що постійно розвивається.

Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза (1632 - 1667рр.). З точки зору Спінози, світ — це нескінченна при­рода, матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, во­но є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція — це те, що не потребує для свого існування чогось іншого — Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, во­но відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а роз­чиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої приро­ди. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнан­ня світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мис­лення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французь­кий вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

Д. Локк (1632 - 1704 рр.). Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов'язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чут­тєве походження. Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це результат впливу зовніш­нього світу, це результат виховання і освіти.

Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній — це джерело знань про внут­рішній світ людини; зовнішній — це джерело постачання інформації про об'єктивний світ.

Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку ідеалізмові.

Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам сві­ту властиві лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різ­номанітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно.

За Локком тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості, як колір, смак, запах, звуки — вторинні, вони є суб'єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.

До когорти англійських філософів Нового часу належить також Т. Гоббс (1588 - 1679 рр.), представник матеріалізму і номіналізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні по­няття — це лише назви речей. Тому всяке знання має своїм джере­лом досвід, але досвід двох типів: один — це результат сприйняття, другий — це знання про назви речей. Джерелом другого досвіду ви­ступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вродже­них ідей, Гоббс у той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну чуттєвість геомет­ра, світ — це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина — це машина з природними властивостями. Держава — це «Левіафан» — чудовисько, яке керує людськими долями. Свобода — це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила» людини.

Змістовною і діалектично спрямованою є філософія німецького філософа-ідеаліста Г. Лейбніца (1646 - 1716 рр.), великого матема­тика і логіка.

Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субстанції, Декарт — про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Всі монади рухомі і взаємопов'язані, підлягають Богом встановленій гармонії. Як і багато інших філосо­фів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створи­ти всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від кон­фліктів та небажаних протиріч.

Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали ве­ликий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період починає розви­ватись і посилюватись суб'єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб'єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі — Берклі та Юм.

Дж. Берклі (1684 - 1753 рр.) виступив з обґрунтуванням суб'єк­тивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.

Цю ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711 - 1776рр.), але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що ле­жить в основі речей — дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв'язок. Пізнан­ня у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не тільки суб'єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.