Філософське поняття, зміст, функції та форми культури

Спочатку слово культура означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”.
Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов’язаний передусім з людським духом. Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.
Наприкінці ХІХ – у ХХ ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність.
Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.
У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.
Структура культури. Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.
У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура – досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу.
Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одежа, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.
Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу в сфері матеріальної культури.
Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту на відміну від безпосередньо виробничої сфери.
Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання). Адже без ретельного вивчення одежі, житла побутових речей не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, “олюднені” її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини.
До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:
- явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура, світоглядна культура (філософські, політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, “культурні форми спілкування”, культура почуттів), естетична культура (література і мистецтво, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість.
Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури та мистецтва.
Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) – також характеризують духовну культуру суспільства. Звільнення людських почуттів та характеру від так званого “зоологічного індивідуалізму”, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури.
- Різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес у відповідності з політикою держави.