Нова парадигма грамотності на порозі нового тисячоліття

В кінці XX століття людство накопичило великий досвід боротьби з неграмотністю, однак у цій боротьбі воно все ще залишається переможеним: напередодні третього тисячоліття у світі нараховується 885 млн. неграмотних, що є найбільш яскравим проявом глобальної освітньої кризи. Її подолання залежить як від багатьох позапедагогічних чинників - економічних, політичних, соціальних, так і від власне педагогічних. Далі звернемося саме до них. тобто, як до визначення самого поняття -грамотність, так і до аналізу шляхів її досягнення, що є актуальними.

На порозі XXI століття поняття грамотність означає не просто вміння читати, писати, рахувати, а "здатність розуміти та використовувати різні типи інформації у побутовому, професійному та громадському житті" [22, 12]. Грамотність розглядається як можливість індивіда бути включеним в економічну, культурну, політичну практику суспільства; у грамотне середовище на локальному, регіональному, державному та глобальному рівнях; як умова соціального та культурного розвитку суспільства.

Центральне місце у новій парадигмі грамотності посідає поняття суспільної грамотності. Воно означає, що існуючі в державі інституції дозволяють індивіду повноцінно реалізовувати свої громадянські права та обов'язки тільки через письмову мову (написані закони Конституції та інші правові норми), що вирішити свої особисті, сімейні, професійні, економічні проблеми можна тільки оволодівши цією мовою. Тобто суспільство, держава свідомо формують та підтримують у кожного громадянина потребу в набутті грамотності. Більш того, держава гарантує безумовне виконання прийнятих законів, правил та норм і тим мотивує громадян до набуття грамотності.

Мова йде про створення культури грамотності, яка передбачає формування постійної, "пожитгєвої"' потреби у її набутті та підвищенні, про створення грамотного середовища - суспільства що навчається перманентно, протягом усього періоду свого існування. Набуття грамотності перетворюється в сучасному світі як на одне з провідних громадянських прав, так і на обов'язок громадянина, невиконання якого має негативні наслідки як для окремої особистості, так і для всього соціуму.

Характер суспільної грамотності є змінною категорією, що залежить від способу житгя конкретного суспільства (громади). І пріоритетними тут не завжди і не повсюдно були вміння читати й писати. Наприклад, у житті ряду традиційних громад письмові документи взагалі не відіграють якоїсь суттєвої ролі. У багатьох країнах з ринковою економікою у більшому вжитку вміння рахувати, аніж писати.

Зовсім не завжди з вміннями писати та читати був пов'язаний навіть високий рівень участі в політичному житті держави. Так. серед давніх греків архаїчного періоду було мало таких, що володіли ними, але більшість пишалась своїм вмінням мислити, аргументувати, дебатувати, поважати право інших на власну думку. В епоху полісної демократії ідеал всебічно розвиненої людини відобразився у розумінні грамотності як вміння читати та плавати.

Отже, сутність поняття суспільної грамотності завжди залежала від характеру суспільної практики. В сучасних умовах її мета визначається міжнародним освітнім товариством як утвердження громадянських прав, демократії, взаєморозуміння: культурний розвиток особистості та громади.

З такого розуміння поняття суспільної грамотності логічно випливає інше положення нової парадигми грамотності: програми її розвитку Повинні бути включеними у широкий соціально-економічний та культурний контекст, тобто бути інтегрованими у програми створення нових робочих місць, які потребують певного рівня грамотності; у програми

залучення населення до політичного життя регіону та держави; у програми створення культурних осередків, що зроблять можливим переведення на рівень письмової мови надбань місцевого фольклору тощо. Такий підхід сприяє підвищенню мотивації населення у здобутті грамотності, оскільки виникає реальна можливість її реалізації у побутовому громадському, професійному, культурному житті. Успішне санкціонування у всіх цих сферах життя потребує, як загальної, так і професійно грамотності.

Розвиток грамотності є предметом діяльності міжнародних освітніх організацій вже понад півстоліття. Як показав досвід боротьби з не грамотністю 50-70-х рр. XX ст., широкомасштабні акції, ініційовані "зверху'" (урядом, міжнародними освітніми організаціями) не мали вирішального успіху, оскільки недостатньо враховували життєві потреби людей, особливості соціально-економічного контексту конкретної території, її культурні традиції; іноді навіть були спрямовані на насадження чужої культури, чужих цінностей. В сучасних умовах зростає розумінні необхідності врахування місцевих соціально-економічних, політичним та культурних реалій, а також традицій народної педагогіки; першочергової розбудови інфраструктури, яка давала б можливість не тільки здобувати грамотність, але й реально нею користуватись [18, 5-7]. Отже. віддається пріоритет заходам, ініційованим місцевими громадами. Разом з тим міжнародне освітнє товариство признає можливість виключень такого правила. Так, у 90-х роках XX ст. були проведені високоефективні загальнодержавні акції боротьби з неграмотністю в Еквадорі. Індії Намибії, Гані. Єгипті, Еритреї. В усіх цих випадках при домінуючій ролі держави акції здійснювались при тісному співробітництві багатьох партнерів (державних органів, місцевої влади, закладів формальної освіти. місцевих волонтерів, міжнародних освітніх організацій тощо). Успіх. акцій, крім зазначеної вище причини, був зумовлений продуманими підготовчими кроками (підготовка персоналу, методичної бази), політичною мотивацією населення до участі в акціях, систематичним їх характером, ефективним моніторингом та оцінкою їх результативності [22. 5-6].

Серед чинників, які у першу чергу повинні бути враховані у здійсненні акцій по розвитку грамотності, є створення можливостей її небуття рідною мовою. Навчання рідною мовою є, як відомо, найбільш ефективним. Тому подолання неграмотності потребує створення для кожного народу - малого чи великого, рідномовних шкіл, підготовки національних педагогічних кадрів, відповідного методичного забезпечення.

Саме такий підхід до подолання неграмотності поширився в різних регіонах світу з кінця 60-х рр. XX ст. (у 40-х - першій половині 60-х рр. XX ст. освіта у мультикультурних країнах, навіть у розвинутих, відбувалась переважно державною мовою). Разом з тим, вже на етапі базової та професійної, а надто загальної середньої та иіслясередньої освіти вона набуває двомовного і навіть тримовного характеру. Зумовлений такий характер мовної освітньої політики необхідністю, з однієї сторони, забезпечення культурної самоідентифікації особистості, тобто - усвідомлення нею належності до певної культури, етнічної спільноти; з другої - кращої соціально-економічної адаптації, збагачення можливостей професійного вибору. З цією метою у школах вивчається крім рідної мови державна і третя - мова глобального спілкування - англійська. Важливо, у цьому контексті, щоб рідна мова була у навчанні не просто "містком" до державної та міжнародної, а самостійною духовною цінністю [21; 16-17].

Поширення суспільної грамотності сприяє повноцінному розвитку письмової мови, що продовжує бути актуальним для ряду народностей у країнах, що розвиваються. Писемність дозволяє цим народностям прилучитися до сучасних інформаційних процесів, обміну ідеями, в цілому виступає засобом активізації соціальної творчості. Важливою у справі становлення писемної літературної мови є роль державних та громадських інституцій, які сприяють її введенню у всі сфери суспільного життя, активізації її участі у обміні та поширенні інформації суспільного значення. Така мовна політика є актуальною і для молодих держав, що хоч і мають давню писемність, але здійснюють зусилля для затвердження пріоритету державної мови у всіх сферах суспільного життя.

Розвиток соціальної грамотності передбачає активне запровадження інтергенераційного підходу, що означає, перш за все, усвідомлення взаємозв'язку та взаємообумовленості грамотності дорослих (батьків) та успішності шкільного навчання дітей. Грамотність батьків є запорукою вступу дітей до школи; від рівня батьківської грамотності залежить створення в сім'ї умов для навчання, як матеріальних, так і духовних. Батьки є тією силою сучасного суспільства, що найкраще спроможна вимагати від школи якісної роботи, що є рушійною силою розвитку шкільної системи.

Інтергенераційний підхід до розвитку грамотності означає, що педагоги, які працюють у сфері освіти дорослих, повинні розглядати і Шкільне навчання дітей як частину свого професійного поля, оскільки Мати справу з неписемністю означає не тільки лікування хвороби, а й її запобігання, профілактику [22, 11-12]. Актуальною у цьому зв'язку є і Проблема залучення жіноцтва до набуття грамотності, оскільки саме через жінку-матір відбувається залучення дітей до рідної мови та культури.

Формування суспільної грамотності неможливе в сучасних умовах без використання у цьому процесі нових інформаційних технології/ (НІТ). які стали не тільки засобом здобуття освіти, але й невід'ємною частиною її змісту. Позитивними сторонами використання НІТ як засобу розвитку суспільної грамотності спеціалісти вважають:

в можливість залучення до навчання нових контингентів, які позбавлені такої можливості за інших умов;

• надання навчальному процесу більш творчого, інноваційного характеру;

• безмежне розширення ресурсної бази інформації, що залучається до навчального процесу, підвищення її якості;

• надання можливості вибору джерел інформації, що слугує мотиваційним чинником до прояву творчого підходу у навчанні, засобом збагачення навчального досвіду;

• можливість вибору місця навчання: вдома, на робочому місці, в системі формальної освіти, в публічній бібліотеці тощо;

і можливість оптимального використання навчального часу та зусиль

викладацького персоналу, можливість активної самоосвіти [19, 7-8].

Умовами, за яких використання НІТ є ефективним засобом підвищення суспільної грамотності вважаються:

• доступність НІТ. У багатьох країнах високотехнологічні інформаційні засоби - комп'ютери та їх мережі, відеосистеми тощо є все ще малодоступними. Тому неможливість їх використання як елемента масової соціальної практики навіть поглиблює інформаційну та культурно-освітню прірву між різними верствами суспільства. Однак спеціалісти вважають такий стан речей короткочасним. Прикладом тому слугують радіо та телебачення, які не так давно були предметами соціального престижу, а сьогодні стали загальнодоступними і слугують важливими, часто єдиними засобами підвищення суспільної грамотності, оскільки набули більшого поширення, ніж письмові засоби масової інформації. Розв'язання проблеми подальшого розповсюдження НІТ є сьогодні, як відмічається у матеріалах V Міжнародної конференції з питань освіти дорослих, у більшій мірі проблемою політичної волі, відданості інтересам народу тих, хто приймає політичні рішення у відповідній сфері [19,9];

• першочергове залучення до вивчення та використання НІТ професійних освітян, які повинні створювати навчальні програми та методичне забезпечення для використання нових навчальних технологій;

• врахування у процесі використання НІТ особливостей національної культури та освітніх традицій.

Проблема полягає в тому, що НІТ виступають подекуди засобом здійснення "вестернізації”, прозахідної стандартизації місцевих освітніх та культурних традицій. Тому НІТ повинні бути як засобом глобалізації, тобто включення кожної особистості у загально-цивілізаційних контекст, так і локалізації - збереження кожною культурою своєї ідентичності на новому інформаційно-технічному рівні розвитку суспільства [19, 9].