Лекции.Орг
 

Категории:


Искусственные сооружения железнодорожного транспорта: Искусственные сооружения по протяженности составляют в среднем менее 1,5% общей длины пути...


Деформации и разрушения дорожных одежд и покрытий: Деформации и разрушения могут быть только покрытий и всей до­рожной одежды в целом. К первым относит...


Транспортировка раненого в укрытие: Тактика действий в секторе обстрела, когда раненый не подает признаков жизни...

Тема 3. ФОРМИ РОЗСЕЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ. ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ РОЗСЕЛЕННЯ



(лекція)

Кочова та осіла форми розселення. Міське, сільське та інтегральне розселення. Екстенсивна та інтенсивна форми розселення. Поняття системи розселення. Класифікація систем розселення. Морфологічна, функціональна, територіальна, планувальна структури системи розселення. Опорний каркас розселення.

Розселення населення існує в різних формах. Форма розселення – це особливості взаємного розташування поселень, ступінь їх концентрації і розвиток функціональних зв’язків.

Форми розселення змінювались історично. Усі вони збереглись, до них можна віднести кочову, напівкочову та осілу. Осіле розселення представлене такими формами як міське і сільське.

Міське розселення – форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток якого пов’язане з розміщенням промислових підприємств, об’єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності.

Сільське розселення – форма територіальної організації життя населення у вигляді сільських поселень, розвиток яких пов’язаний із сільськогосподарською діяльністю, або з виконанням інших функцій, що не потребують значної концентрації населення. Співвідношення міського і сільського розселення певною мірою характеризує співвідношення промислового та сільськогосподарського розселення.

Якщо розглядається вся сукупність поселень, то говорять про інтегральне розселення.

Існують дві головні форми сільського розселення: групова ірозсіяна (дисперсна). Групова представлена селищами і селами. Для розсіяної форми сільського розселення характерні хутори чи ферми. Практично в кожній країні трапляються обидві форми. Конкретні райони їх поширення залежать від особливостей природи, історичного й економічного розвитку країни. Села переважно розташовані у долинах річок, поблизу ставів, тобто джерел водопостачання. Річки використовують як транспортні шляхи. У заболоченій місцевості села розташовані на підвищених ділянках. У гірських районах села розташовані в долинах уздовж річок і транспортних шляхів. Високо у горах переважає дисперсне розселення.

Групова форма розселення переважає в Росії, Західній Європі, Китаї, Японії і більшості країн, що розвиваються. Хутори трапляються переважно в Європі і частково в Азії. У Північній і Латинській Америці, в Австралії більше поширені ферми. Наприклад, сучасні австралійські фермери живуть дуже усамітнено, зв'язок із сусідами і зовнішнім світом підтримують здебільшого за допомогою телефону й Інтернету

Кочова форма розселення є різновидом сільського розселення. Вона характерна для територій з посушливим кліматом та гірських місцевостей (Північна Африка, північна частина Західної Африки, Південно-Західна й Центральна Азія). Кількість кочівників у світі становить 25-30 млн. осіб.

Процес розселення населення відбувається в інтенсивних та екстенсивних геопросторових формах. Екстенсивна форма – це освоєння людьми незаселених територій і розбудова на них нової поселенської мережі. Інтенсивна форма – це процес зміни людності і функцій у напрямі збільшення їх людності і функціонального ускладнення у вже існуючій мережі поселень.

Залежно від ступені концентрації населення та взаємозв’язаності поселень виділяють дві форми розселення: групову та автономну. .У випадок автономної форми розселення, населені пункти віддалені один від одного, транспортні комунікації між ними не розвинуті, функціональні зв’язки незначні. За умов групової форми розселення, населені пункти утворюють групи, об’єднані розвиненою мережею комунікацій та стійкими функціональними зв’язками.

В основі групової форми розселення лежать: а) кооперація виробничих та трудових ресурсів; б) організація систем культурно-побутового обслуговування та відпочинку населення, спільних для всієї групи. Як правило, за умов групової системи розселення, дрібні та середні міста за своїм економічним, адміністративним та культурним зв’язкам тяжіють до одного більш крупного міста – центру тяжіння.

У ході історичного розвитку територіальної організації суспільства мережа поселень може досягти такого рівня зрілості, за якого в її межах утворюються стійкі зв'язки, поселення починають функціонувати як ціле. Це слугує передумовою переходу від мережі до системи розселення, що є якісним стрибком у територіальній організації суспільства. Оскільки цей процес „визрівання” відбувається нерівномірно, то системи розселення чергуються з ареалами, які ще „не доросли” до рівня системи.

Мережа поселень – це 1) сукупність усіх поселень на певній території; 2) уся територіально впорядкована сукупність поселень певного таксона.

Система розселення – територіальне поєднання поселень, між якими існують більш-менш чіткий розподіл функцій, виробничі й соціальні зв’язки (за Е.Б.Алаєвим). Мережа і система розселення різняться динамікою розвитку. Мережа дуже інертна. І. Маєргойз назвав її найконсервативнішим елементом територіальної структури країни. Система розселення включає в собі як мережу, так і зв'язки і відношення між населеними пунктами. Вона є досить динамічною.

Головний критерій існування системи розселення – наявність між поселення ми, що входять до її складу, соціально-виробничих зв’язків – виробничих побутових, трудових, культурно-освітніх, політичних. При цьому інтенсивність таких зв’язків у межах системи розселення повинна бути помітно вищою, ніж взаємодія поселень з іншими населеними пунктами і центрами, які розміщені поза межами даної системи. Ще одна обов’язкова ознака системи розселення – наявність центрального поселення, що являє собою її ядро фокусний центр головних зв’язків. Центральне поселення системи розселення як правило, попередньо (іноді гіпотетично) відоме. Але встановлення зони його реального впливу, знов-таки, потребує докладного дослідження усієї множини зв’язків, що поєднують центр системи розселення з його периферією.

Більшістю суспільно-географів системи розселення розглядаються як один із класів територіальних соціально-економічних систем, основними властивостями яких є складність, відкритість, динамізм, просторова нерівномірність, емерджментність тощо.

У загальній теорії поселенського системоформування прийнято виділяти інтегральні (поєднані різними взаємозв’язками міські й сільські поселення) і так звані спеціальні, зокрема міські, системи розселення. Залежно від просторових масштабів системи розселення найчастіше поділяються на локальні, субрегіональні, регіональні (у межах економічних районів) і загальнодержавні.

Локальна система розселення становить собою компактне територіальне (у межах транспортної доступності) угрупування поселень, об’єднаних виробничими, трудовими, культурно-побутовими, рекреаційними зв’язками, системою інформації, єдиною виробничою й соціальною інфраструктурою. Основним критерієм виділення локальних угрупувань поселень є їх доступність, за умов якої можливе щоденне спілкування населення, а умовами існування – стабільність і структурна повнота функціональних зв’язків різних видів Якщо з виділенням національної та субрегіональної систем розселення проблем немає (вони обмежені державними кордонами, територією області), то виявлення інших і встановлення їхніх границь – важливе завдання суспільної географії.

Місце поселення у територіальних системах розселення визначається функціями й радіусом його впливу. Невеликі поселення розвиваються на ближніх, великі міста – на дальніх зв’язках.

Система розселення має морфологічну, функціональну, територіальну, планувальну структури.

Морфологічна структура обумовлює розподіл міських та сільських поселень за величиною. Функціональна структура – це розподіл поселень за функціональними типами.

Територіальна структура характеризує співвідношення окремих територіальних підсистем між собою і до системи вищого рівня в цілому. Врахування територіальної структури дає змогу зменшити існуючі диспропорції в розселення і, таким чином,оптимізувати як розселення. В Україні це набуває особливого значення і в економічному аспекті, і адміністративно-територіальному, і в багатьох інших.

За характером концентрації поселень можна виділити різні типи територіальних структур. Наприклад, Г.В. Марченко виділила такі типи структур:

дискретний (населені пункти);

ареальний, або зона «розосередженого розселення»;

дискретно-ареальний (міська агломерація);

континуально-регіональний (урбанізовані райони та зони).

Загальнодержавна система поселень у своїй просторово-територіальній основі має опорний каркас території.

Опорний каркас розселення – так називають поєднання крупних центрів, фокусів економічного, політичного і культурного життя країни (регіону) і магістралей, що їх поєднують. Каркас міст – це одне з ключових понять просторового аналізу. Термін вперше був введений П. Жоржем у Франції в 1950-ті роки, стосовно структури розселення в її регіонах. В основі його концепції лежали дві основні тези: 1) міста не є ізольованими економічними агентами, вони входять у систему зв’язків з іншими містами (ці зв’язки можуть бути ієрархічного, взаємодоповнюючого, або конкурентного типу); 2) у сукупності міста та їх взаємозв’язки визначають характер економічного та соціокультурного простору регіону. Поняття каркасу, акцентуючи увагу на містах як на полюсах економічної і соціальної активності, продовжують традиції німецької школи урбаністики Фон Тюнена і Кристаллера, воно дозволяє розгледіти структурну організацію економічного, соціального і культурного простору. http://www.geo-vestnik.psu.ru/files/vest/26_opor-carcas.pdf

У вітчизняній науці увагу до цього об’єкта географічного вивчення привернув у 1950-ті роки М.М. Баранський: «З економіко-географічної точки зору міста плюс шляхова мережа – це каркас, це остов (кістяк), який формує територію, надає їй певну конфігурацію».Ідею опорного каркасу розвинув Георгій Лаппо. Потім, у 1970-х роках Б.С. Хорєв використав поняття опорного каркасу розселення, що виражає ієрархічно побудовану сукупність центрів різного рівня, для розробки запропонованої ним концепції єдиної системи розселення. Уже в кінці 1990-х рр. Г.М. Лаппо так характеризує основні властивості опорного каркасу: «У своїй основі він стійкий, його рисунок змінюється мало й поступово. Опорний каркас, утворений динамічними ланками територіальної структури, має однією із своїх властивостей інерційність, яка із часом набуває все більшої консервативності завдяки високої концентрації основних фондів у своїх вузлових елементах, їх високої насиченості інфраструктурою Ці елементи перебувають у процесі саморозвитку. Важливою особливістю опорного каркасу є те, що він виконує роль інтегратора в територіальній організації життя суспільства» http://www.geo-vestnik.psu.ru/files/vest/26_opor-carcas.pdf.

Опорний каркас – це генералізований (вільний від деталей) географічний образ країни, що виражає основні риси його територіальної організації. Розрізняють вузлові та лінійні елементи каркасу. Вузлові елементи – це міста і агломерації. На глобальному рівні вузли представлені найбільшими містами і агломераціями, на національному рівні – усіма великими містами; на рівні регіону до них приєднуються і середні, і малі міста, і навіть селища міського типу. Лінійні елементи утворюють магістралі та полімагістралі. Магістралі – це лінії того чи того виду транспорту, що мають високий технічний рівень і мають велику провізну здатність. Вони виконують основну частину роботи в міжрайонному обміні. Полімагістралі виникають внаслідок злиття декількох видів транспорту.

Лаппо Г.М. виділяє такі просторові форми регіональних опорних каркасів міського розселення: радіально-кільцева (а); прямокутно-регулярна ґратчаста (б); лінійно-вузлова (в) (на одній лінії вздовж потужної залізничної чи річкової магістралі, наприклад, Київ – Черкаси – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Херсон); приморська (г) (Одеса – Миколаїв – Херсон); нерегулярна (багатоядерна) (д). Прикладом останньої є система міських поселень Донбасу з його найбільшим містом Донецьком, далі – Луганськом, Маріуполем, Краматорськом, Слов’янськом та ін.

 

 
 

Рис.1. Опорні каркаси розселення (Г. Лаппо, 1987):а – радіально-кільцевий; б – ґратчастий; в – лінійно-вузловий; г – приморський; д – нерегулярний

 

Контрольні запитання





Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 1810 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.004 с.