Поняття легітимності політичної влади

Історичний досвід показує, що політична влада може бути сформована у результаті вільного демократичного вибору, але може і в результаті військового перевороту чи кривавої революції, яка забирає мільйони людських життів та стає трагедією для суспільства на багато десятиліть. Коли політична влада встановлюється шляхом її узурпації у громадян даного суспільства формується недовіра до такої влади, яка незаконно очолює державу. У цьому випадку ефективність влади занадто обмежена і основним засобом досягнення цілей у такої влади є насильства страх.

По-іншому до політичної влади громадяни відносяться в тому випадку, коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим суспільством та закордонними державами. Така влада має потенційну можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі поміж різними класами та верствами населення та досягнути визнання суспільством, народом її права на керівну роль.

Термін «легітимність», який з’явився у Франції на початку ХІХ століття, означав законність влади у противагу владі незаконній та узурпованій. Проте згодом значення терміна дещо змінилося. Воно стало означати символ віри, уявлення, яке існує у свідомості громадян.

Отже, легітимність – це здатність влади створювати та підтримувати у населення переконання в тому, що влада в країні наділена правом приймати рішення, які повинні виконувати громадяни. Проте добровільна згода підкоритися владі можлива лише в тому випадку, коли вона сама спирається на цінності, традиції, переваги та спрямування більшості населення. Легітимність є важливішою ознакою демократичної влади.

Поняття «легітимність» у ХХ столітті було введене в соціологію Максом Вебером. Він розробив концепцію про три типи легітимності влади, відображаючи особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами визначених типів соціального порядку у виді норм, правил, звичаїв, законів.

Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це – основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах.

В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях ґрунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що ґрунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи.

Етнічна легітимність є одним із різновидів ідеологічної легітимності, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії - влади націоналістичне налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках.

Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на Основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.

Персоналізована легітимність ґрунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.

За джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі:

1. суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти;

2. суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою;

3. відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу;

4. бюрократизація і корумпованість державного апарату;

5. націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади;

6. дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми.

Загалом можна стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий рівень її легітимності. Державна влада, органи якої формуються всього 10-20 відсотками виборців, узагалі викликає сумніви у правомірності її існування.