Людина як суб'єкт політики та основні параметри її діяльності

У демократичному суспільстві політика здійснюється людьми для людей. Тому активна участь особи в політичному житті, роль людини як суб'єкта політики має вагоме значення.

Політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і як політичне функціонування.

Політичне функціонування — забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами.

Сукупно вони означають професійну політичну діяльність, апаратну роботу, керівництво громадським утворенням. Американський соціолог X. Макклоскі, наприклад, визначає політичну участь як «добровільну діяльність, завдяки якій члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо чи опосередковано, у формуванні державної політики». Завдяки політичній участі, по-перше, створюються умови для якнайповнішого розкриття потенціалу особи, що є необхідною передумовою ефективного вирішення суспільних завдань. По-друге, політична участь сприяє встановленню тісного взаємозв'язку політичних інституцій із громадянським суспільством, контролю за діяльністю політико-управлін-ських структур з боку народу.

Об'єктивні характеристики політичної діяльності та суб'єктивне сприйняття політики людиною, її розуміння власної ролі в ній служать підставою для вирізнення кількох рівнів і munie участі:

— реакція (позитивна або негативна) на імпульси, що надходять із політичної системи чи з її інституцій, не пов'язана з необхідністю високої активності людини; епізодична участь у політиці;

— діяльність, пов'язана з делегуванням повноважень; участь у виборах (місцевих або державного рівня), референдумах тощо;

— участь у діяльності політичних і громадських організацій — партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об'єднань тощо;

— виконання політичних функцій у межах державних інституцій, у т.ч. із засобами масової інформації.

— професійна, керівна політико-ідеологічна діяльність;

— участь у позаінституціональних політичних рухах і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої політичної системи.

Наведені вище типи участі в політичній діяльності не є рівнозначними ні в кількісному, ні в якісному відношеннях. Деякі з них представлені поодинокими акціями, інші добре розвинені й серйозно впливають на перебіг подій. Польські дослідники розрізняють такі рівні участі в політиці:

— рядовий член суспільства і громадянин із мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус об'єкта політики;

— громадянин, який є членом громадської організації, суспільного руху або декількох організацій, опосередковано залучених до сфери політичної практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв'язку з усією організацією, рухом;

— громадянин, який є членом організації, що має яскраво виражений політичний характер (приміром, політичної партії), цілеспрямовано або й за власною волею залучений до політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношенням між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє); громадський (передовсім політичний) діяч;

— професійний політик, для якого спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя е політична діяльність; політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний), що функціонує як авторитет, остання інстанція.

Такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення, це той факт, що перебування на кожному зі ступенів залученос-ті в політику потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Цікаву типологію політичної участі розробив американський соціолог Л. Мілбретом, запропонувавши своєрідну шкалу «підвищення» участі в політичних процесах:

— демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях (навчальна діяльність);

— участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами (проміжна діяльність);

— керівництво державними або партійними закладами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях; постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів (активна діяльність).

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну й альтернативну, революційну та охоронну політичну участь.

Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають вагоме значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації в певній країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньоосо-бистісного рівня процесу входження людини в політику.

Активне залучення особи до політичного процесу потребує певних передумов: матеріальних, соціально-культурних та політико-правових. Крім того, політичну участь особи, форму цієї участі зумовлюють політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинники процесу політичної соціалізації, про що вже йшлося. Однак обмежуватися цим не можна. Якщо виходити з того, що людина — істота біосоціальна і що відповідно в структурі особистості вирізняють соціальний і природний компоненти, то слід зазначити, що на діяльність конкретної особи в політиці, на її політичну поведінку загалом впливають світогляд, політична свідомість і політична культура особи, її власні цілі, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси й потреби.

Слід пам'ятати, що психологічні та біологічні елементи (мислення, темперамент, воля, пам'ять, стан фізичного та психічного здоров'я, стать, вік тощо) також здійснюють вплив на політичну поведінку людини.

Нині простежується тенденція, пов'язана зі зростанням політичної іммобільності, індиферентності людей, станом політичного відчуження, або аномії.

Політичне відчуження — процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які, панують над людиною, пригнічують її.

Відчуження людини від політики зводить останню в ранг ворожої сили. Політичне відчуження виявляється в безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, відчутті ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених ними норм, як ворожих інтересам людини.

Відчуження може бути наслідком впливу об'єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов'язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння та експлуатації, влади й контролю в суспільстві. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до самовідгородження від політики. Одним із чинників такого ставлення є обмеження, що їх влада накладає на свободу слова й вираження особистих поглядів. Існують й інші причини. На індивіда може впливати слабка політична активність інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія є позитивною моделлю поведінки. Суттєво позначається на політичній поведінці й усвідомлення політичної ефективності. Тобто мається на увазі особисте відчуття індивіда, пов'язане з реальним впливом на політичний процес, на основі чого людина задається питанням: а чи є сенс виконувати свої громадянські обов'язки?

Проявами відчуження є конформізм, соціальна апатія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань, подій, відмова від виконання громадянського обов'язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.

Високий рівень аномії є характерним для періоду руйнування старої соціальної системи. Неодмінною передумовою прогресивних змін щодо цього є зміни об'єктивних умов (матеріальних, соціально-культурних, полі-тико-правових) і зрушення у свідомості громадян, що відбуваються поступово, спонтанно, а також під цілеспрямованим державним освітнім і виховним впливом.

Освічене громадянство, якому властиве почуття власної гідності, знання своїх прав та обов'язків, згода і вміння їх дотримуватися, є доконечною засадою формування демократичного й заможного суспільства.

Запитання. Завдання

1. Чим відрізняється політична участь від політичної соціалізації?

2. У чому, на вашу думку, полягають особливості політичної соціалізації за різних типів політичних режимів?

3. Як співвідносяться політична соціалізація і політичне відчуження?

4. Заповніть порівняльну таблицю концепцій політичної соціалізації, використовуючи додаткову літературу.

Концепція

Представники

Сутність соціалізації

Способи й методи соціалізації

Способи подолання відчуження

5. Визначте способи впливу політичної соціалізації на політичне лідерство.

Теми рефератів

1. Особа як суб'єкт і об'єкт політики.

2. Особливості політичної соціалізації в сучасній Україні.

3. Способи формування демократичної культури особистості.

4. Подолання відчуження особистості від влади: теорія і практика.

Література

Берлін І. Чотири есе про свободу. — К„ 1994.

Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. — К., 1991.

Гайда А. В. Китаев В. В. Власть и человек. — M., 1991.

Головаха Е. Й., Бекешкина Н. 3., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности. — К., 1992.

Ильин М. В., Коваль Б. И. Личность в политике: «Кто играет короля?» // Полис. — 1991. — № 6.

Князев В. Н. Человек и технология. — К., 1990.

Колесников С. Человеческие измерения демократии // Свободная мысль. — 1991. — № 16.

Копейчиков В. В. Народовластие и личность. — К., 1991.

Макеев С., Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській Україні // Політична думка. — 1997. — № 1.

Пухликов В. К. Человек и общество: К проблемам гуманизации социально-философского мышления. — М., 1990.

Фромм Э. Иметь или быть. — К., 1998.

Шестопал Е. П. Личность и политика. — М., 1990.